Розподіл влади та єдність державної влади в Україні.

Теорія розподілу влад зародилась у Франції в середині XVIII століття і була пов'язана, передусім з боротьбою буржуазії проти феодального абсолютизму, боротьбою з системою, що гальмувала розвиток суспільства і держави. Поява нової концепції була пов'язана з іменем Шарля Монтеск'є, людини, відомої не лише в якості прогресивного теоретика, але і як досвідченого практика державно-правової діяльності, який розуміє неефективність функціонування державних органів. В своїй фундаментальній праці "Про дух законів" (1748г.) Монтеск'є виклав результати довготривалого дослідження політико-правових встановлень декількох держав і прийшов до висновку, що "свобода можлива при будь-якій формі правління, якщо в державі владарює право, гарантує дотримання законності через розподіл влад на законодавчу, виконавчу і судову, які взаємно стримують один одного".

Розподіл влад - не застиглий стан відокремлених державних структур. Це працюючий механізм, який досягає єдності на основі складного процесу погоджень і спеціальних правових процедур, передбачених на випадок конфліктних ситуацій. Власне, із законодавчого закріплення принципу розподілу державної влади і починається її організація.

Згідно із статтею 6 державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України, що дає змогу запобігти диктату будь-якої з них і водночас організувати їх спільну діяльність на основі взаємозалежності та взаємодії у процесі реалізації єдиної державної влади в Україні.

У частині 2 статті 6 у первинному вигляді закріплені основи системи “стримань і противаг”. Згадані органи здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

Реалізація єдності державної влади передбачає різні варіанти. Так, Верховна Рада України як єдиний законодавчий орган повинна своєю нормотворчою роботою на практиці будувати єдину систему національного права, а виконавча влада здійснює свої повноваження шляхом застосування відповідних норм права, як правило, централізовано, всіма ланками системи виконавчої влади.

Особливе місце в системі органів державної влади займає Президент України, який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте його статус, як глави держави, наділяє його повноваженнями, згідно з якими він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав та свобод людини і громадянина. Оскільки ці повноваження більше чи менше властиві всім органам державної влади, Президент, здійснюючи об’єднуючу функцію, безпосередньо впливає на їх діяльність у процесі здійснення державної влади.

29. Партія як політичний інститут: ознаки, функції та класифікація

Історія розвитку політичних партій засвідчила, що цей політичний інститут є досить складним суспільним феноменом. Тому, незважаючи на наявність значної кількості публікацій, присвячених партіям, в партології не вироблено єдиного загальновизнаного визначення сутності політичних партій. Дослідники пропонують чимало різноманітних, часто суперечливих підходів до розуміння суті партій. Найбільш поширеними є наступні підходи:

1. Класовий підхід: політичні партії — це найбільш активна і організована частина класу чи соціальної групи, що виражає його інтереси. Основною ознакою політичної партії, з точки зору класового підходу, є її класова природа і соціально-економічна обумовленість інтересів її членів.

2. Ідеологічний — трактування політичної партії як спільності людей не тільки за соціально-економічним критерієм, але й об'єднаних за подібністю ідейних поглядів.

3. Інституціальний — розуміння партії як організації, що діє в системі органів державної влади.

4. Функціональний підхід розглядає політичну партію з позицій виконуваних партією функцій. Головна функція партій — прихід до влади, отже і політичні партії трактуються як групи людей, що ставлять перед собою ціль здобуття влади.

Американські науковці Ж. Ла Паломбара та М. Вайнер у праці "Політичні партії і політичний розвиток" наводять чотири основних критерії, які лежать в основі визначення політичної партії:

1) тривалість діяльності партійної організації. Партія — це структурно оформлена організація, яка засновується не на кілька років, а повинна пережити своїх засновників;

2) наявність стійких місцевих організацій, що підтримують зв'язки з центральним керівництвом. Наявність зв'язків з осередками на місцях відрізняє партію від парламентської групи, що існує тільки на національному рівні;

3) спрямованість керівників центральних і місцевих організацій на боротьбу за владу, а не лише намагання впливати на неї. Цей критерій дозволяє встановити різницю між політичними партіями і різними суспільно-політичними організаціями;

4) прагнення здобути підтримку народу через вибори чи якимось іншим способом. Це відрізняє партії від груп тиску, що, звичайно, не беруть участі у виборах: вони лише впливають на партії, уряд, громадську думку.

Резюмуючи вищенаведені критерії, можна дати стисле визначення політичної партії як стійкої політичної організації, яка прагне здобути підтримку значних соціальних груп і ставить мету здобуття та утримання державної влади, реалізуючи Інтереси своїх членів і симпатинів.

Розглядаючи діяльність політичних партій у конкретних країнах, слід мати на увазі, що зміст поняття "політична партія", його основні ознаки конкретизуються нормами законодавства. В Україні поняття "політична партія" визначається в Законі України "Про об'єднання громадян" (1992 р.) та Законі України "Про політичні партії в Україні" (2001 p.).

Більш досконалим ми вважаємо визначення, запропоноване в ст. 2 Закону України "Про об'єднання громадян", оскільки там відображено основне завдання партії — участь у організації і здійсненні державної влади: "Політичною партією є об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формування органів влади, місцевого і регіонального самоврядування і представництво у їх складі".

В сучасній демократії діяльність політичних партій обмежується трьома основними рівнями суспільної системи.

І. Перший з них — сфера суспільних відносин, у якій партії мають свої корені, з якої черпають свої сили і життєздатність. На цьому рівні партія виконує такі функції:

а) формування громадської думки щодо суспільно важливих питань. Партії фокусують увагу суспільства на важливих проблемах, пропонують можливі варіанти їх розв'язання;

б) функція політичної ідентифікації. Партії своєю ідеологією, своїми діями дозволяють окремій особі ідентифікувати свою політичну орієнтацію, визначити свої симпатії у масі різнорідних політичних цінностей;

в) артикуляція та інтеграція соціальних інтересів. Партії виявляють найбільш значущі соціальні інтереси, потреби і перетворюють їх у гасла, вимоги, програми і дії політичного характеру. Однак інтереси різних категорій населення є різнорідними, тому партії намагаються якщо не поєднати, то хоча б гармонізувати інтереси різних груп і досягти на цій основі суспільного компромісу навколо певної програми чи ідеї. При вирішенні цієї задачі партії орієнтуються на інтереси великих соціальних прошарків, роблять корекцію стратегії, програмних установок відповідно до змін у суспільстві;

г) активізація політичної участі і мобілізація мас. Завдяки різноманітній діяльності (передвиборна агітація, пропаганда, масові акції тощо) відбувається залучення громадян до політичного життя, партії набувають досвід участі у владних відносинах, партії надають громадянам ресурси для політичної діяльності;

д) формалізація та інституціалізація політичної участі громадян. Через партії і виборчу систему проходить заміна спонтанних, стихійних, неорганізованих форм політичних дій більш прийнятними конвенціональними формами участі.

II. Другий рівень — це рівень самої партії, де здійснюються наступні функції:

а)рекрутування нових членів партії і добір політичних лідерів. Саме в партіях майбутні законодавці та керівники виконавчих структур демонструють свої політичні та організаційні здібності, в партії проходить і їх підготовка до відповідальних посад;

б)розробка партійної ідеології, пропаганда.

Ш. Третій рівень партійної діяльності — це рівень інституціалізованої державності. Партії "вторгаються" у сферу державних інститутів і виконують такі функції:

а) участь у боротьбі за владу шляхом участі у виборах до представницьких структур. Боротьба різних партій за владу забезпечує конкуренцію і плюралістичний характер політичного процесу;

б) функція зв'язку у площині "суспільство—державна влада" і забезпечення легітимності політичної системи. Партії через своїх представників у владі значною мірою забезпечують необхідний зв'язок між тими, хто здійснює політичне управління, та тими, на кого воно поширюється;

в) участь у політичному управлінні. Партія самостійно чи в коаліції з іншими партіями здійснює управління державою шляхом опанування державних органів влади, або якщо в опозиції — опосередковано впливає на органи, що приймають політичні рішення, контролює їх діяльність.

Зазначені функції партій характеризують загальну модель їх діяльності у системі ліберальної демократії. Але в кожній країні є певна специфіка функціонування політичних партій, їх місця і ролі в політичній системі. Обсяг і зміст політичних функцій значною мірою визначаються типом політико-правового режиму, нормами конституційного законодавства, а також характером сформованої в суспільстві партійної системи.

У політичній науці існують різні системи класифікації партій. За критерії у класифікації слугують: функції, походження, роль у політичній системі, програма, ідеологія, соціальна база, методи діяльності і т.д.

Залежно від походження партії виділяють:

• парламентські партії. Основною причиною виникнення цих партій є об'єднання представників певного регіону або прагнення забезпечити своє переобрання до парламенту. Парламентські партії формуються "зверху", з "голови", а їхні місцеві комітети і регіональні відділення створюються з "центру". Для таких партій парламентська фракція є головною ланкою, а в деяких випадках — це керівний і організаційний центр;

• непарламентські партії. їх характерними рисами французький політолог М. Дюверже називав централізм у структурі і доктринальну програмну єдність (соціал-демократи, комуністи). Відповідно парламентська та виборча діяльність не є головною метою. Такі партії формуються "знизу". Місцеві осередки та їх органи самі створюють центр для координації своєї діяльності. Депутатські фракції в парламенті організаційно і при здійсненні політичної лінії відіграють меншу роль.

Залежно від місця і ролі партії в політичній системі виділяють:

• правлячі партії — партії, що дістали в результаті виборів у законодавчий орган країни право формувати уряд і реалізовувати політичну програму розвитку суспільства відповідно зі своїми цілями;

• опозиційні — партії, що зазнали поразки на виборах чи не допускалися до виборів існуючим режимом і через це зосередили свою діяльність на критиці офіційного урядового курсу і на розробці альтернативних програм.

Партії розрізняють за ставленням до суспільного ладу, до суспільно-політичних перетворень:

• консервативні, що прагнуть зберегти суспільство в незмінному виді;

• реакційні, що орієнтують на повернення до минулого ладу;

• реформаторські, що орієнтуються на зміну суспільства за допомогою реформ;

• революційні, що прагнуть радикально змінити суспільну систему в цілому.

За розташуванням в ідейно-політичному спектрі виділяють:

• ліві партії, які орієнтуються на: радикальні суспільні зміни для розширення політичної і соціальної рівності; обмеження стихійних проявів ринку і активне державне регулювання економічних процесів; стирання нерівності в суспільстві за рахунок розширення соціальних програм. До лівих партій відносять партії соціал-демократичного спрямування та поміркованих комуністів;

• праві партії стоять на позиціях елітарності, охорони традиційних цінностей і стосунків, включно з відносинами нерівності (соціальної, національної, расової); орієнтуються на стимулювання вільних ринкових відносин, мінімальне втручання держави в економіку, впорядкування і обмеження соціальних виплат. До правих партій відносять консервативні, традиціоналісте ькі партії.

• центристські партії, що націлені на підтримку існуючого порядку, виступаючи при цьому за поступові, помірковані зміни на основі консенсусу. Центристи з терпимістю ставляться до своїх ідейних та політичних суперників. У країнах Заходу цей сектор політичного простору найчастіше займають ліберали;

• крайні ліві та крайні праві партії, до яких відносять партії, що мають особливі радикальні програми. Західноєвропейська традиція зачисляє до "крайніх лівих" партій комуністів і анархістів. Крайні праві — це непримиренні угруповання націоналістів, (неофашистів та релігійних фундаменталістів, які поділяють ідеї національної або расової виключності та готові, заради її впровадження, на будь-які, у тому числі й збройні методи боротьби.

За соціальним складом партії підрозділяють на буржуазні, робітничі, селянські і т.д.

Таким чином, партії як політичному інституту характерні ряд ознак та функцій, що чітко відрізняють їх як на рівні суспільних відносин, так і на рівні інституціалізованої державності. Водночас структурна, функціональна, програмно-ідеологічна, соціально-класова диференційованість партій дозволяють виокремлювати різні типи політичних партій.

30. Партійні системи та їх типологія

Будь-якому суспільству властива різноманітність соціальних, у тому числі й політичних, інтересів. Це й є підґрунтям для створення багатьох політичних партій і формування на їхній основі партійних систем. Характер і зміст таких систем визначає вид політичного режиму, механізм та ефективність демократії. Суттєвий вплив на характер партійних систем справляють особливості соціокультурного розвитку, історичні традиції, демографічні й етнокультурні чинники тощо.

Партійні системи формуються на основі стійких зв´язків і відносин партій різного типу між собою.

Об´єктивно їхня взаємодія не може не позначатися на прийманні політичних рішень у державі, а це у свою чергу визначає місце та роль партій у політичному житті суспільства, у його політичній системі.

Від партійної системи, як важливого складника політичної системи, безпосередньо залежить стабільність та ефективність діяльності політичної системи, зокрема, тривалість існування уряду в даному складі, відсутність політичних конфліктів тощо.

Використовуються різноманітні визначення партійної системи. Одні вважають, що партійна система — це право партій формувати власну систему правління (С. Ньюмен), інші розглядають партійну систему як сукупність політичних сил, представлених у парламенті, або таких, що прагнуть до представництва в парламенті (Е. Каак), треті розуміють партійну систему як сукупність відносин між легально діючими партіями у спільній боротьбі за владу (Є. Вятр), четверті розглядають партійну систему як загальну сукупність політичних партій, що існують у тій чи іншій країні, незалежно від того, беруть вони участь у здійсненні державної влади чи ні. Є й інші підходи до визначення партійної системи. Плюралізм визначень партійної системи зумовлює неоднаковий підхід до типології їх. Найчастіше політологи, у тому числі й українські, при типологізації партійних систем користуються кількісним критерієм. Теоретичне обґрунтування доцільності класифікації політичних партій за цим критерієм здійснив М. Дюварже. В основу класифікації він поклав число партій, що борються за владу або здійснюють вплив на неї.

Відповідно до кількості партій М. Дюварже виділив такі партійні системи: однопартійну (неконкурентну); двопартійну (біпартійну); багатопартійну (конкурентну) і мультипартійну.

- Життєздатність класифікації партійних систем за кількісним критерієм, образно кажучи, витримала випробування часом. Деякі політологи вважають її недосконалою й пропонують типологізувати партійні системи за критерієм наявності принципу альтернативності. Найвдалішу класифікацію партійних систем за цим критерієм запропонував італійський політолог Дж. Сарторі. Ця класифікація нерідко використовується і для типологізації сучасних партійних систем. Він виділяє сім типів партійних систем, що розташовані між "однопартійним" й "атомізованим" полюсами. Між ними розташовує ще п´ять проміжних типів партійних систем: гегемоністська, домінування, двопартійна й обмеженого плюралізму (табл. 6).

Таблиця 6. Сучасні партійні системи

У свою чергу кожний із названих вище семи типів партійних систем має специфічні варіанти свого прояву, які найдоцільніше використовувати для розв´язання політичних проблем. Так, при формуванні уряду система обмеженого плюралізму, яку Сарторі вважає найдосконалішою із наявних сьогодні, може мати такі варіанти:

1.      Однопартійне правління, коли уряд формується партією, що одержала абсолютну більшість голосів на парламентських виборах. Типовим прикладом є Індія, де офіційно зареєстровано близько 200 політичних партій і організацій. У парламенті їх представлено вісім, а уряд сформувала партія Національного конгресу, яка перемогла на виборах. Так формується уряд і в Іспанії.

2.      Двоблокова коаліція, коли уряд формується з двох блоків, які перемагають на виборах. Наприклад, у ФРН, де з 1969 по 1982 р. уряд формувався блоком соціал-демократів з вільними демократами (СДПН — ВДПН), а постійний блок ХДС/ХСС перебував в опозиції. З 1982 р. ситуація змінилася, оскільки ВДПН розірвала блок із СДПН і увійшла до коаліції ХДС/ХСС, яка й перемогла на виборах. Деякі автори називають двоблокову коаліцію "модифікованою двопартійною системою", зважаючи на наявність двох сильних партій, жодна з яких, одначе, не має абсолютної більшості в парламенті, а тому змушена шукати союз із третьою.

3.      Мультипартійна коаліція, коли уряд формується з представників кількох партій на основі їхнього пропорційного представництва в парламенті за результатами виборів. Характерним прикладом стабільних мультипартійних коаліцій є Швейцарія, а нестабільних — Італія, Бельгія, Нідерланди. В Італії уряд може змінюватися по кілька разів за одну легіслатуру парламенту.

Атомізована партійна система характеризується наявністю багатьох політичних партій, їх нечисленністю й незначною впливовістю, присутністю серед політичних партій позасистемних, формуванням уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції, демократичним або авторитарним політичним режимом.

Атомізована партійна система характерна для суспільств перехідного періоду, особливо для тих, які здійснюють перехід від тоталітаризму до демократії. Вважається, що атомізована система є найменш стабільною й ефективною серед усіх інших партійних систем.

Атомізована партійна система має два різновиди свого прояву: крайній плюралізм і авторитарна псевдопартійність. Система крайнього плюралізму проявляється як у чисельному зростанні політичних партій, так і в надзвичайно широкому ідеологічному спрямуванні їх, включаючи створення і таких партій, як партія любителів пива, жінок і т. ін.

Для авторитарної псевдопартійності як різновиду атомізованої системи характерна така риса, як імітація конкурентної боротьби партій за владу. Вочевидь же зрозуміла її безперспективність і безрезультативність, оскільки реальна влада і контроль у країні перебуває в руках військової чи світської хунти, яка монополізувала владу в країні.

В Україні нині функціонує атомізована партійна система крайнього плюралізму, яка еволюціонує в бік стабільної системи поляризованого плюралізму. Цей висновок підтверджується насамперед тим, що в політичному спектрі України більшість політичних партій займають центристські позиції і ставлять собі за мету побудову демократичної правової держави, що ґрунтується на ринкових відносинах, виступають за рівноправність різних форм власності, політичний плюралізм.

Наведений вище перелік можливих класифікацій партійних систем не є вичерпним, не охоплює все розмаїття теоретичних підходів та комбінацій їх, які застосовують до аналізу цих систем. Кордони між різними типами партійних систем дуже прозорі, і це також слід враховувати, аналізуючи їх.

Незаперечним є те, що країни, які мають стабільну партійну систему, відрізняються від інших не тільки стабільнішою політичною системою загалом, а й вищим рівнем економічного розвитку, демократичнішими засадами в управлінні і розвинутішим громадянським суспільством.

Отже, наявність (або відсутність) партійної системи в суспільстві є одним із показників конкурентного стану і стадії його розвитку, ефективності існуючої в ньому політичної системи.

Виникнення багатопартійності в Україні

Поглиблення демократичних процесів супроводжувалося розмежуванням політичних сил у суспільстві, Його активна частина почала об'єднуватися в партії, аби вибороти державну владу й утримати її.

Появі нових партій значною мірою сприяла відміна 24 жовтня 1990 р. статті шостої Конституції У РСР. в якій були сформульовані положення про «керівну і спрямовуючу роль КПРС». Комуністична партія позбавлялася політичної монополії в суспільстві, втрачала функції управління державою.

В Україні приймається закон, який закріпив право громадян об'єднуватись у політичні партії, інші громадські організації, брати участь у рухах. У республіці почала складатися багатопартійна система.

У квітні 1990 р. відбуваються з'їзди Української республіканської партії (УРП), створеної на основі Української Гельсінської спілки, яка оголосила про саморозпуск, та Української християнсько-демократичної партії (УХДП).

У травні проходять установчі збори соціал-демократів.

У червні 1990 р. на з'їзді у Києві Українська народно-демократична ліга трансформується в Українську народно-демократичну партію. Через кілька днів була заснована Київська ліберально-демократична спілка,проголошено про створення Української селянсько-демократичної партії (УСДП).

Восени 1990 р. в Києві відбуваються установчі з'їзди Партії зелених України (ПЗУ) та Ліберально-демократичної партії (ЛДП). У Дніпропетровську виникла Народна партія України (НПУ).

У грудні з різницею в два тижні з'являються Партія демократичного відродження України таДемократична партій України. Всього протягом 1990-1991 рр. в Україні почало діяти майже 20 політичних партій.

Нові партії, як правило, утворювалися навколо окремих народних депутатів або груп у Верховній Раді. Такі партії мали кращі стартові можливості, бо могли пропагувати свої погляди з трибуни Верховної Ради.

Деякі партії створювалися «під лідера». Особливу групу серед керівників цих партій та їх активу складали колишні учасники дисидентського руху.

Серед лідерів нових партій з'являлося багато й тих, хто в минулому перебував у Комуністичній партії. Багатьох із них життя заставило переглянути свої погляди, але були й такі, хто просто пристосувався, а точніше– перелицювався.

Майже всі новостворені партії не в змозі були визначити свою соціальну базу, та, власне, й не мали такої.

Орієнтація значної частини партій на середні верстви населенні не враховувала тогочасної структури суспільства. Поява окремих партій була пов'язана не стільки з реакцією на суспільні запити, скільки була наслідком прагнень їх ініціаторів «увійти» в політику.

Такі партії стали скоріше організаційними утвореннями штучного характеру, оскільки трималися не на політичній спільності, не на стабільній соціальній базі, а на єдності інших інтересів, наприклад, фінансових, професійних тощо. Своєрідну групу складали партії, відмінності між якими можна виявити лише у назвах.

Новостворені партії та громадські організації по-різному оцінювали політичне становище у республіці і визначали своє ставлення до державного статусу України.

За вихід із СРСР і створення незалежної держави виступили Українська республіканська партія. Демократична партія України, Партія зелених. Народний рух України, Українська міжпартійна асамблея та деякі інші.

Установчий з'їзд УРП у квітні 1990 р. у своїй програмі проголосив, що головною метою партії с створення Української незалежної соборної держави.

На другому з'їзді партії в червні 1991 р. відбулася гостра дискусія навколо питання щодо форм боротьби за незалежність України. Прихильники поміркованої лінії, якої дотримувався Л.Лук'яненко, виступили за парламентські форми, допускали можливість співпраці з «суверен-комуністами» (так називали комуністів, що допускали можливість суверенітету України).

Радикально налаштовані делегати на чолі з С.Хмарою відкидали будь-яку можливість співпраці з комуністами, закликали своїх при­хильників з депутатського корпусу покинути Верховну Раду і піднімати народ«на мирну демократичну революцію».

Більшість делегатів висловилася за помірковану лінію.

Українська селянсько-демократична партія в червні 1990 р. проголосила своєю мстою побудову«незалежної самостійної української народної держави», де утвердяться різні форми власності, ринкова економіка.

З'їзд Демократичної партії України в грудні 1990 р. проголосив курс на «досягнення державної незалежності України та побудову в ній демократичного й гуманного суспільства».

Демократична партія відкидала будь-яку форму федеративного устрою в рамках СРСР. З'їзд висловився за вихід України зі складу СРСР.

Окремі партії прямо не ставили питання про самостійність України, але висували вимоги запровадження верховенства законів республіки, створення власної фінансової системи, республіканських збройних сил, налагодження самостійних зв'язків України з зарубіжними країнами тощо.

Реалізувати ці та інші вимоги можна було тільки за умови державної незалежності України.

Існувала група українських партій, які займали помірковані позиції.

Посилаючись на політичну непідготовленість населення, існування сильних позицій центру, наявність консервативних сил у республіці, вони висловлювалися за оновлення союзного договору і входження України як самостійної до конфедерації суверенних держав.

Таку позицію займали українські соціал-демократи, а також Партія демократичного відродження України (ПДВУ).

Остання виступала за створення суверенної демократичної держави, утвердження в ній принципів свободи і соціальної справедливості. Вона запропонувала укласти колективний міжреспубліканський договір про ліквідацію СРСР і створення Європейсько-азіатської економічної співдружності.

Кілька новостворених партій, серед них – Українська національна партія. Українська народно-демократична. Українська республіканська партія, – намагалися втілити в життя так званий «конгресовий шлях» до незалежності республіки.

З цією метою вони провели 1 липня 1990 р. у Києві Міжпартійну асамблею. Асамблея висловилася за бойкот радянських державних структур, оцінивши їх як колоніальні, нав'язані Москвою, і запропонувала створювати громадські комітети, проводити запис до громадянства Української Народної Республіки.

Прихильники цього шляху вважали, що коли таким чином буде зареєстровано більше 50 процентів населення УРСР, то це дасть підстави для скликання Національного Конгресу громадян України, який стане парламентом, проголосить незалежність України і позбавить цим влади Верховну Раду УРСР.

Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ) свою головну мету вбачала в захисті прав особи та сім'ї як вищих цінностей суспільства.

Партія виступила за створення вільної і незалежної Української держави, яка лише за результатами всенародного референдуму може укласти конфедеративний договір з іншими республіками.

Група «суверен-комуністи» вважала, що Компартія України повинна бути самостійною, а республіка мати реальний суверенітет.

Таку позицію поділяли багато рядових комуністів, але вони не були організаційно оформленими. З часом «суверен-комуністи» поповнили ряди Трудового Конгресу України. Партії праці. Партії справедливостіта інших.

Напередодні проголошення незалежності України частина комуністів обстоювала принцип «радянського федералізму», згідно з яким республіка мала б залишитися в Союзі, однак суттєво розширивши свої права.

Прихильники цієї ідеї в жовтні 1991 р. створили Соціалістичну партію України (СПУ), яка висловилася за визнання суверенності України, обумовлюючи її економічною та політичною інтеграцією з краї­нами СНД.

Виникли партії, які обґрунтовували ідею об'єднання України з слов'янськими республіками – Росією таБілоруссю.

Створена 7 серпня 1990р. Партія слов'янського відродження (ПСВ) своєю найближчою метою проголосила досягнення повної державної незалежності України. Кінцевою метою ПСВ передбачено утворення міжнародної організації слов'янських держав, побудова «спільного слов'янського дому».

Програмні установки ПСВ збігалися з тогочасною позицією Громадянського конгресу України таРеспубліканського руху Криму.

Виникнення в Україні багатопартійності свідчило про зростання політичної активності населення, про його ідейне розшарування.

Однопартійна система та ідеологічний монополізм в Україні стали зникати легітимним шляхом, без силових сутичок і небезпечних конфліктів.

Переважна більшість новостворених партій виступила за демократію, суверенітет і незалежність України, засвідчивши цим зацікавленість у тому, щоб республіка прилучилася до світової цивілізації, сповідувала загальнолюдські цінності.

Поява нових партій завдала відчутного удару по монополії КПРС (КПУ) і створила передумови для завоювання республікою державного суверенітету та незалежності.

31. Сучасні політичні партії в Україні

Політична партія - це організація, що об'єднує на добровільній основі найактивніших представників тих чи інших класів, соціальних верств та груп.

Політичні партії України.

Характеризуючи програмні настанови та практичну політику націонал-радикалів та націонал-демократів, треба наголосити, що головним спрямуванням їхньої діяльності є ідея розбудови незалежної української держави і все, що з цим пов'язане. Як свідчить навіть невеликий досвід практичної політичної діяльності цих партій, саме державотворчій ідеї вони схильні підпорядковувати інші сфери суспільного життя (економічні, духовні, соціальні, моральні тощо). А відокремити націонал-радикалів від націонал-центристів можна за методами, якими вони користуються у своїй діяльності.

Так, до націонал-радикалів належать Всеукраїнске об'єднання "Державна самостійність України”(ДСУ), Конгрес українських націоналістів (КУН), Українська консервативна республіканська і Національна консервативна партії (УКРП і УНКП), Організація український націоналістів в Україні (ОУНУ), Українська національна асамблея (УНА), Українська народна самооборона (УНСО) і т. д. Для цих партій і рухів домінуючою є ідеологія інтегрального націоналізму, для якої характерні крайні вияви "етнічного патріотизму”. Головним для націонал-радикалів є розбудова незалежної Української держави. Державотворчий ідеї вони підпорядковують усю свою діяльність, а методи досягнення цієї мети вибираються, звичайно, найрадикальніші. [2]

Як в інших політичних напрямках, у націонал-радикальному є партії і політичні організації, налаштовані більш помірковано. Таким, очевидно, можна назвати ДСУ, Організацію українських націоналістів в Україні, Українську консервативну республіканську партію. Ці політичні сили виступають за створення та розбудову на етнічних українських землях сильної незалежної унітарної держави з громадянським суспільством та розвинутою багатопартійністю, де права людини гарантувалися б державою. Вони прихильники розвинутих ринкових відносин, проведення політики мінімуму одержавлення й максимумум приватизації за справедливих стартових умов (дещо меншу активність виявляють такі об'єднання, як ДСУ та ОУН в Україні).

Слід зазначити, що активізація правих сил характерна не тільки для Україні. Це загальна тенденція. Та якщо в Європі ультправі пропагують ідеї "захисту” від переселенців зі сходу та півдня, у Росії – ідеї реваншизму і відновлення старої імперії, то в Україні метою багатьох ультраправих є побудова нової слов'янської імперії на кштлат Київської Русі з центром у Києві.

До націонал-демократів можна віднести Народний Рух України (НРУ), Українську республіканську партію (УРП), Демократичну партію України (ДПУ), Українську селянську демократичну партію (УСДП), Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ), політичне об'єднання "Конгрес демократичних сил” (КНДС), Всенародний рух України (ВНРУ). До цих же партій у найбільш принципових питаннях усе частіше приєднуються Партія демократичного відродження України (ПДВУ) і Соціал-демократична партія України (СДПУ). Історично об'єднування політичних сил націонал-центристського спрямування відбулося з утворенням Народного Руху України (вересень 1989 року). До проголошення незалежності та виборів Президента України (1 грудня 1991 року) блок діяв у сиcтемі Руху, об'єднуючись на грунті боротьби за національну, демократичну державу. Після перемоги на виборах Л.Кравчука і необхідності визначення стратегії державотворення в період становлення Української держави виникло два напрямки: національно-державницький, котрий орієнтувався на підтримку Президента як гаранта нової держави (ДемПУ, УРП), та націонал-демократичний, центристський, що задекларував статус опозиції (Рух).

Рух уважає, що соціальною базою політичної стабільності та економічних реформ в Україні має стати широкий середній клас власників і сім'я. Основним пріорітетом економічної реформи має стати підвищення добробуту народу та надання соціальних гарантій усім громадянам України. А засобами для здійснення цих заходів мають бути лібералізація цін, запровадження конкуренції та демонополізація. Проведення земельної реформи має відбуватися через приватизацію землі та майна на основі паювання. Потрібно створити ринок землі, який забезпечить її вільний продаж. Соціальною базою Руху є ті громадяни України, що поділяють ідеї національного відродження і розбудови демократичної незалежної України.[3]

До партій ліберально-центристського політичного спрямування належать Ліберальна партія України (ЛПУ), Народно-демократична партія (НДП), Партія праці України (ЛПУ), Українська партія солідарності і соціальної справедливості (УПССС), Аграрна партія України (АПУ) та ін.

Найбільш впливовою політичною партією цього блоку є Народно-демократична партія України (НДП). Партія у своїх програмних настановах проголошує розвиток соціально орієнтованої економіки ринковог типу, що забезпечує стійкі темпи зростання та економічні рівновагу. НДП піжтримує всі форми та види підприємницької діяльності, виступає за кативне сприяння держави вільному розвитку виробничого, банкового, торговельного і посередницького бізнесу, усунення адміністративного диктату державно-бюрократичних стуктур, за приватну власність на землю, розвиток феремерських господарств за державної підтримки, надання переваги іноземним інвестиціям перед імпортом товарів. Завдання держави: забезпечення вільного розвитку ринку, заохочення конкуренції, запобігання монополізму, структурна перебудова народного господарства. НДП наполягає на структурній перебудові народного господарства з метою збільшення частки галузей та підприємств, що працюють для потреб людини; приватизації державної власності в масштабах, необхідних для розвитку конкуренції; передачі засобів виробництва незалежним власникам; створення механізму соціальної орієнтації економіки, коли зростання виробництва товарів народного споживання стимулювалося б зростанням прибутків усіх верств населення.[4]

До політчиних партій соціал-демократичного спрямування належать Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ).

Фактично в Україні лише три партії запропонувалии нселенню чіткі, зрозумілі, біль-менш упорядковані і поетапно розписані програим подальшого розвитку суспільства. З одного боку, Комунічстична партія України (КПУ), якій власне кажучи, і немає потреби шукати якихось незвіданих шляхів. Навпаки, свій майбутній успіх вона пов'язує із втомою населення від тягаря реформ, коли у відчаї воно може погодитись на реставрацію тоталітаризму. Замість творення нового реставрація старого – так можна сформулювати плани комуністів-ортодоксів і близьких до них інших лівих. Також слід зазначити, що водночас КПУ підтримує рівноправний розвиток різних форм власності, що виключають експлуатацію чужої праці, з одночасним забезпеченням суспільної власності, що виключають експлуатацію чужої праці, з одночасним забезпеченням суспільної власності на засоби виробництва, виступає за збереження землі, її надр, лісів, вод як спільного надбання всього народу. КПУ визнає необхідним припинення "обвальної” приватизації; відновлення порушених, як уважають комуністи, з політичних міркувань господарських, наукових, культурних зв'язків з Росією та іншими державами СНД; усебічне стимулювання інтеграційних процесів; здійснення комплексу заходів для запобігання масовому безробіттю.[5]

З другого боку – концепція державотворення, опрацьована Народним Рухом України. У ній, навпаки, наголос робиться на ліберально зорієнтовану економіку з відповідно вибудуваними державними та управлінськими інститутами, системою права, соціальними гарантіями і т.д.

Є в Україні ще одна політична сила, яка не лише висунула програму реформ, а й має можливості для її реалізації. Мова йде про так звану партію влади. Ця неофіційна назва кулуарного походження. Так назвали корпоративно об'єднану спільним інтересом групу, яка тримає у своїх руках важелі державного управління. Однак не зайвим було б уточнення щодо джерел виникненя цієї "партії”.Більшість розуміє "партію влади” як ситуаційне об'єднання випадкових людей. Однак у цій випадковості є певна закономірність: за невеликим винятком усі вони належали або до компартійної номенклатури, або до так званого партійно-господарського чи деологічного активу. Тому коректніше було б говорити про неортодоксальну КПУ при владі з відповідним уточненням щодо нинішнього стану суспільства – чи є воно посткомуністичним, чи лише пост-ортодоксально-комуністичним.

Якщо пристати на друге розуміння, то не мусять викликати подиву кроки "партії влади” щодо гальмування реальної багатопартійності.

А втім, "партія влади” не проти й багатопартійності, але достатньою мірою контрольованої через які-небуь консультативно-дорадчі органи, здатні чинити вплив 9 а ще краще тиск) на ті організації, які дозволять собі надмірну опозиційність стосовно до "генерального курсу”.

Фактичне прагнення до правління однієї "партії” поступово руйнується насамперед колізіями всередині неї, спричиненими боротьбою між різними її групами. Одна частина правлячого істеблішменту намагається зберегти у методах державного управління максимум з комуністичної спадщини. Друга, не відкидаючи цілковито командно-адміністративних методів, намагається запровадити в економіку ряд ідей лібералізму. Саме ця боротьба і викликала появу Аграрної партії України, Народно-демократичної партії, спробу сформувати Партію порядку і реформ, і можна очікувати подібних кроків.

До боротьби всередині "партії влади” спричинився ще й розподіл соціалістичного майнового спадку через так звану приватизацію. У цих колізіях відбувається формування кланів, здебільшого за земляцьким принципом, кожний з яких пропонує власну версію управління державним сектором економіки та загальної моделі економічних відносин, виходячи насамперд з регонально-галузевих інтересів.

Тим часом, реалізація групового інтересу потребує влади. З цього боку всі складові "партії влади” тотожні, всі вони намагаються розширити коло своїх прихильників, не шкодуючи коштів на засоби масової інформації і не гребуючи будь-якими методами дискредитації конкурентів.

Багатопартійність в Україні почала запроваджуватися тоді, коли у країнах традиційної демократії місце, роль, функції, характер партій піддавалися суцільній ревізії. В розвинутих країнах партії вже давно перестали бути виразниками інтересів певних класів або соціальних груп. Взагалі постіндустріальні суспільства відзначаються послабленням соціальної конфліктності, спадом інтресу до класових цінностей і зростанням – до цінностей загальнолюдських.

Наслідком цього є поступова трансформація партій з так званих кадрових, ядро яких становлять партійні представники в органах влади та низові функціонери, у партії масові, універсальні - у так звані партії виборців. Своїм завданням вони вбачають об'єднання людей незалежно від їхніх класових, соціальних, професійних, релігійних та інших інтересів, тобто об'єднання на грунті спільних цілей.

Україні, судячи з усього, не вдається поєднати вступ у багатопартійність з формуванням масових партій. По-перше, самі партії спочатку створювалися переважно як партії опозиційні, джерела деяких сягають підпільного дисидентства. По-друге, україна розколота і ідеологічно, і релігійно (при одночасному релігійному ренесансі і зростання політичної ролі церков). Притому обидва ці розколи мають і регіональний вимір.

Якщо взяти партії, найбільш помітні на політичній арені, то впадає в око, що їх найпотужніші обласні організації зосереджені у певних регіонах. Захід України став заповідником націонал-демократів, на Сході ж отаборилися комуністи разом з іншими поборниками "єдиної і неділимої”, якими подекуди протистоять центристи, а центральний регіон став ареною боротьби "всіх проти всіх”. Характерна деталь: жодна з відомих партій, за винятком об'єднання "Громада”, не спромоглася створити бодай один з найпотужніших своїх осередків у Києві. Безумовоно, голоси виборців можна і треба збирати по всій україні, але варто памти, що столиці завжди були центорм політичного життя, місцем зіткнення і взаємоузгодження всіх наявних усередині нацї інтересів.

Ознакою ж збереження традиції партійної заідеологізованості є певна мода на "християнську” партійність. У квітні 1997 року виник християнсько-демократичний союз "Вперед, Україно! ", до якого увійшли не лише партії, у назві яких присутня назва "християнська”, а й організації із суто світськими назвами та платформами. Ще кілька партій, особливо націонал-демократичного спрямування, декларують намір сприяти формуванню суспільної моралі, яка грунтувалася б на християнських цінностях.

32. Роль та місце політичних партій та громадсько-політичних об’єднань у політичній системі

У політичній cфері носіями політичної діяльності та політичних відносин є різні організації, а насамперед політичні партії [14]. Політична партія — це організація, що об’єднує на добровільній основі найактивніших представників тих чи інших класів, соціальних верств та груп. Основним призначенням партії є політична освіта мас та надання цілеспрямованого й організованого характеру діям цих мас для захисту власних інтересів. Як свідчить історична практика, політичні партії в усіх країнах створювалися як інструмент боротьби за владу та перенесення інте­ресів різних ідейно-політичних течій у реальну політику держави. Звідси випливає й головна мета їхньої діяльності — захист соціально-політичних інтересів певних груп населення. Саме заради реалізації цих інтересів і ведеться боротьба за завоювання й утримання влади.

Політичні партії, як правило, мають свою програму, систему цілей, які вони активно пропагують та захищають, більш-менш розгалужену організаційну структуру, вони покладають на своїх членів певні обов’язки та встановлюють норми поведінки. Це дає змогу партіям стати могутнім чинником підвищення рівня організованості політичного життя. У тих суспільствах, де існує розвинута система політичних партій, діяльність яких базується на правових нормах, панує й політична стабільність. Суспільство за таких умов здатне цивілізовано вирішувати всі політичні проблеми, що виникають, використовуючи для цього різноманітні засоби, не боючись ані кризи, ані анархії.

Ось чому помилковими є твердження деяких політиків про те, що партії за сучасних умов не потрібні, оскільки їм на зміну, мовляв, приходять «широкі соціальні рухи». Ось як, наприклад, висловився з цього приводу лідер Лівії М. Каддафі: «партія — це сучасна диктатура, це влада частини над цілим, знецінення демократії». «належність до партій — це зрада. Причому кількість партій не міняє суті справи» [15]. Намагання протиставити політичні партії «широким соціальним рухам», як це практично робить М. Каддафі, виливається в панування жорстокого тоталітарного режиму, в якому нема не тільки політичних партій, а й самої демократії.

Процес становлення політичних партій як необхідних і впливових елементів політичної структури суспільства створює реальні можливості залучення до політики все більш широких верств населення. Ефективність функціонування партій визначає можливість їх реального впливу на політичну владу в державі.

Відомий німецький політолог М. Вебер виділяв три періоди в розвитку партій як суб’єктів політичної діяльності: у XVI—XVII ст. в Європі — це аристократичні групи, що об’єднували невелику кількість представників політичної еліти; у XVIII—XIX ст. — це вже політичні клуби, що орієнтувалися на залучення до активної політичної діяльності людей, впливових не тільки в політиці, а й в інших життєво важливих сферах суспільного життя; у ХІХ—ХХ ст. формуються сучасні масові партії.

Зміст і сутність партій розкривається через їх класифікацію. В основу класифікації політичних партій можуть бути покладені різні критерії: соціальна база, ідеологічне обличчя, принципи організації та ін. Виходячи з природи соціальної бази, можна виділити партії, що виражають інтереси: 1) окремих класів (буржуазні, пролетарські, селянські тощо); 2) окремих соціальних верств та груп (інтелігенції, дрібної буржуазії); 3) кількох класів та соціальних груп (політичні партії, що виникають на основі національно-визвольних рухів). З ідеологічного погляду розрізняють: 1) ідейно-політичні або світоглядні партії, які у своїй діяльності керуються певними ідеологічними принципами; 2) прагматичні або партії виборчої кампанії, які не мають певних ідеологічних програм і беруть собі за мету мобілізацію можливо більшої частини електорату для перемоги на виборах. У свою чергу, серед ідейно-політичних партій можна виділити консервативні, що намагаються зберегти існуючий устрій, допускаючи лише незначні зміни; реформістські, що орієнтуються на значні перетворення існуючого устрою, але за умови збереження його засадних принципів; революційні, що заперечують існуючий устрій та ставлять собі за мету його цілковиту заміну іншим; реакційні, що орієнтуються на часткове або повне повернення до старого устрою.

За принципами організації розрізняють:

1) кадрові партії, що об’єднують невелику кількість професійних політиків та спираються на фінансову підтримку привілейованих верств суспільства;

2) масові партії, що орієнтуються на залучення до своїх лав якнайбільшої кількості членів з метою забезпечення за допомогою членських внесків фінансової підтримки своєї діяльності;

3) партії, що будуються на чітких, формально визначених принципах членства (статут, форми та умови вступу до партії, партійна дисципліна тощо);

4) партії, в яких немає інституту офіційного членства, а належність до партії виявляється, наприклад, через голосування за її кандидатів на виборах;

5) парламентські партії [16]. Основні функції останніх мають багато спільного з усіма іншими. Проте діяльність парламентських партій більш різноманітна й охоплює всі аспекти парламентської діяльності: розробку стратегії і тактики виборчих кампаній та програм, здійсненню яких вони сприятимуть в органах влади; зондаж громадської думки щодо ситуації в різних регіонах і в країні в цілому; оцінку формальних та неформальних лідерів, добір і висування кандидатів та їх відповідну підготовку до участі у виборчій кампанії, а згодом і до діяльності в органах влади; ідеологічну та організаційну роботу серед населення за місцем проживання для забезпечення перемоги своїх кандидатів на виборах; вирішення технічних та фінансових питань, пов’язаних із виборчою кампанією; організацію різноманітних акцій для послаблення впливу конкуруючих партій та їхніх кандидатів; здійснення відповідного контролю за діяльністю обраних від партії депутатів та їх фракцій у парламенті, муніципалітетах і т. п. Сучасні парламентські партії характеризує наявність чіткої організаційної структури та постійно функціонуючих органів управління. Організація їхнього внутрішнього життя дозволяє діяльність різних течій і навіть фракцій усередині партії. Саме такий вид партій зараз дуже поширений у багатьох країнах світу. Парламентськими партіями можна назвати й деякі партії, що виникли в останні 2—3 роки в Україні, державах Східної Європи та СНД;

6) «кишенькові партії», — це дуже малолюдні організації, які створюються певними лідерами «під свою програму» для здійснення «вождистських» та егоїстичних намагань. Такі партії, як правило, не мають сталої соціальної бази і здійснюють свою діяльність, керуючись передовсім настановами самого лідера. У цих партіях лідери, писав один із видатних політологів минулого Р. Міхельс, «користуються таким необмеженим впливом», що впливати на членів партії можна тільки вплинувши на лідера [17].

Політичні партії розрізняються також за місцем, яке вони займають у системі державної влади. Тут можна виділити легальні й нелегальні партії, а також правлячі та опозиційні.

До основних функцій політичних партій у суспільстві належать: представництво соціальних інтересів, соціальна інтеграція, політична соціалізація, створення ідеологічних доктрин, боротьба за державну владу та участь у її здійсненні, розробка політичного курсу, формування громадської думки тощо.

Роль та місце політичних партій у політичній системі суспільства ґрунтовно розглянув один із найвпливовіших політологів сучасності — французький теоретик М. Дюверже [18]. Аналізуючи ці проблеми, М. Дюверже розглядає два головні питання: по-перше, наскільки політичні партії демократичні, тобто наскільки вони реально виражають і обстоюють інтереси і сподівання широких мас; по-друге, який режим є демократичнішим: партійний чи безпартійний? Даючи відповідь на перше питання, М. Дю­верже підкреслює, що організація сучасних політичних партій багато в чому не відповідає демократичним принципам. Внут­рішня структура цих партій в основних рисах є автократичною та олігархічною.

Постійну тенденцію до олігархізації структури й діяльності партій, до протиставлення інтересів керівників партії та рядових її членів помітив іще Р. Міхельс: «покликання організації — це завжди вияв тенденції до олігархізації. Сутність будь-якої організації (партії, профспілки і т. п.) містить у собі аристократичні риси. Організаційна машина, яка створює масові структури, спричиняє в організованих масах серйозні зміни. Відносини вождя і мас вона перетворює на свою протилежність. Організація завершує остаточний розподіл будь-якої партії або професійної спілки на керуючу меншість та керовану більшість» [19]. Керівники сучасних політичних партій, як правило, визначаються центром або кооптуються ним. А тому в партіях фактично виникають замкнені групи, дії яких спрямовані не тільки на ізоляцію від суспільства, а й від рядових членів партії.

Така еволюція сучасних політичних партій справляє суттєвий вплив і на їхню парламентську діяльність. Її все більше визначають партійні функціонери, а не виборці. Реальне політичне життя складається так, що на виборців постійно «тисне» певна група членів партії та активістів, яка водночас у всьому підкоряється керівним органам партії. Партійні функціонери формують громадську думку у вигідному для себе напрямку за допомогою телебачення, радіо, преси та інших засобів.

Убачаючи в діяльності партії, яка діє на постійній та організованій основі, джерело формування приватного інтересу керівників, що відрізняється від інтересів решти членів партії, інший авторитет у теорії політичної партії — М. Острогорський взагалі пропонував «відмовитися від практики постійних партій, які мають своєю кінцевою метою владу і ... зберегти справжній характер партій як груп громадян, що спеціально організовані для здійснення певних політичних вимог» [20]. Обмеження діяльності партії тільки реалізацією конкретного політичного завдання, проблеми, заміна її вільною та тимчасовою асоціацією людей могли б, на його думку, запобігти неминучій олігархізації. Водночас сучасна політична партія, щоб бути впливовою в суспільстві, мусить серйозно дбати про виявлення й підготовку справжніх лідерів, здатних посісти високі посади в партії і системі влади. Брак таких лідерів обертається трагедією для партії. З цього приводу М. Вебер зазначав: якщо партія залишається без загально визнаного вождя, то «поразки наступають одна за одною» [21].

Що стосується питання про те, який режим є більш демократичним: партійний чи безпартійний, то, відповідаючи на нього, М. Дюверже доходить висновку, що за всіх своїх недоліків партійний режим усе-таки є ліпшим, ніж режим безпартійний. Режим без партій є набагато далі від демократії, ніж партійний, бо призводить до увічнення керівних еліт, створених за правом народження, багатства або посади, відкидає вікову традицію пошуку народними масами тих організаційних форм впливу на політичне життя, які б активно протистояли державі. Ось чому, на думку М. Дюверже, політичні партії були й залишаються гарантами прогресивних змін у політичному житті суспільства. А тому обмеження або навіть повне виключення політичних партій з активного політичного життя, як того бажають політики типу М. Каддафі, означало б посилення реакції в її намаганні паралізувати дію прогресивних сил у суспільстві.

Характерною ознакою 80-х років ХХ ст. стало значне зменшення впливу багатьох традиційних партій, у тому числі й комуністичних, серйозне посилення в багатьох із них відцентрових процесів: відбулася самоліквідація ряду партій, розкол у них або докорінна реорганізація. Однією з причин цих процесів стала їх бюрократизація, застарілість організаційних структур та методів партійної роботи, догматизація ідеологічних та програмних настанов, нездатність до самооновлення, невміння враховувати в політиці нові реалії. Нині керівництво й актив багатьох політичних партій проводять переоцінку цінностей, шукаючи способів модернізації партійних структур, програмних настанов, підвищення ефективності політичної роботи.

Надзвичайно важливою проблемою сьогоднішнього політичного життя всіх країн світу є співвідношення однопартійності та багатопартійності. Політичний досвід свідчить: однопартійність притаманна, як правило, політичному життю суспільства, де бракує розвинутої соціально-класової структури, функціонує відстала економіка, спостерігається низький рівень політичної культури більшості населення, а демократія перебуває в зародковому стані. Такий характер відносин у суспільстві неминуче породжує політичну пасивність громадян. Ось чому далеко не випадково в такому суспільстві формується одна партія, яка зосереджує у своїх руках не тільки функції політичного керівництва, а й адміністративно-господарські, що неминуче призводить до її злиття з державою. Саме такими були в недалекому минулому КПРС та правлячі комуністичні партії в так званих країнах реального соціалізму. Інші партії в цих країнах, якщо й функціонували, то виступали як філії при правлячих партіях. Саме в такій ролі існували демократичні партії в недалекому минулому в колишніх НДР, Чехословаччині, Польщі та в інших країнах.

Як показала політична практика, головною вадою однопартійності є гальмування економічного й соціального розвитку суспільства, сповільнення демократичних процесів його розвитку, використання партією державних методів впливу на маси. Уся влада зосереджується в руках партійно-державної бюрократії, а все це, у кінцевому підсумку, «заперечує саму партію, ставить її в становище просто непотрібної» [22]. Партія за таких умов, як зазначав відомий у минулому політичний теоретик Дж. Мілль, не може відчувати своєї «партійної ваги», оскільки на її терези «буде покладено й вагу держави» [23].

Ось чому в сучасному світі в більшості держав функціонують багатопартійні політичні системи, бо саме такі є важливою умовою демократизації всіх сторін життя суспільства. Це найбільш розвинена форма політичного плюралізму, який віддзеркалює багатоманітність інтересів класів, соціальних груп та спільнот, що виявляються в політичній сфері.

Існування та функціонування суспільно-політичних об’єднань — характерна ознака будь-якого демократичного суспільства. Діяльність суспільних організацій та рухів, на відміну від державних інститутів, характеризується тим, що ці організації і рухи не мають жодних владних повноважень. Вони відрізняються і від політичних партій, бо не мають на меті оволодіння державною владою, хоча їхня діяльність за певних умов може набирати полі­тичного характеру. Виходячи з цієї різниці, суспільні рухи та організації можна класифікувати як масові добровільні об’єднання, що виникають у результаті волевиявлення громадян на основі їхніх спільних інтересів. У демократичному суспільстві держава не втручається в їхню діяльність, хоч і регулює її згідно з чинним законодавством. Головні засади діяльності суспільних об’єднань — це добровільність, поєднання особистих та суспільних інтересів, самоврядування, рівність усіх членів, законність та гласність.

Дуже важливо в політичній практиці вміти відрізняти суспільні організації від суспільних рухів. Суспільні організації — це масові об’єднання громадян для здійснення цілей, які сягають у далеку перспективу. такі організації ухвалюють відповідний статут, а їхні підрозділи мають чітко визначену структуру.

На відміну від суспільних організацій, суспільні рухи, маючи також масовий характер, створюються переважно для реалізації ближчих цілей, а тому можуть бути структурно не оформлені і об’єднувати багато організацій з різною соціально-політичною орієнтацією. Як правило, суспільні рухи не завжди складаються з однодумців, а можуть включати групи, що об’єднуються лише на короткий час із тактичних міркувань. Таким був в Україні в неда­лекому минулому «Народний рух», що об’єднав тоді прихильників незалежності та реформ з різних політичних течій та організацій.

Необхідно також підкреслити, що існують форми об’єднань, в яких поєднуються ознаки суспільних організацій та рухів. Це так звані фронти, наприклад, Народний фронт, Фронт національного порятунку, Патріотичний фронт тощо.

Важливою проблемою в політології є критерії класифікації суспільних організацій. За найбільш важливий звичайно беруть характер взаємозв’язків членів організації або рід їхньої діяльності. В основу типології суспільних організацій можна також покласти завдання організації: захист громадянських, політичних, економічних та культурних прав і свобод громадян (наприклад, професійні спілки, Союз підприємців, товариство споживачів і т. п.), задоволення професійних чи аматорських інтересів (союзи журналістів, письменників, художників і т. п.), участь у добродійній діяльності (товариство милосердя, Фонд миру).

Різниця в цілях різних організацій дає можливість типологізувати і за видами їх діяльності. За цим показником можна виділити економічні, релігійні, науково-технічні товариства, товариства у сфері освіти і культури, спортивні й туристичні, охорони здоров’я тощо.

Зрозуміло, що базою для типології суспільних організацій можуть бути й інші критерії: класові та національні ознаки, демографічні чинники, масштаби діяльності, методи й способи дій і т. д.

Наявність різноманітних цілей суспільних об’єднань породжує й багатоманітність їхніх функцій. Так, головними функціями суспільних об’єднань можуть бути: репрезентування та захист інтересів громадян, заохочення людей до управління державними та суспільними справами (політична соціалізація). Усі існуючі в суспільстві об’єднання виконують також функції зв’язку з іншими політичними інститутами та організаціями. Спільною для всіх суспільних об’єднань можна вважати функцію впливу та відповідного тиску на органи влади.

Усе сказане вище про роль та місце політичних партій і суспільно-політичних об’єднань у політичній системі випливає з аналізу вітчизняного та світового досвіду. Для формування в нашій країні політичних партій і суспільно-політичних об’єднань, що сприяють утвердженню демократичного, гуманного суспільства, ці міркування мають не стільки теоретичне, скільки практичне значення, бо вказують основні способи зміцнення їхнього авторитету та підвищення ролі в суспільному житті.

33. Сутність і типи соціальних рухів.

Соціальна стратифікація, що існує в суспільстві є чинником різноманітних соціальних процесів, наприклад, соціальної мобільності. Одним із наслідків соціального розшарування суспільства є виникнення та діяльність суспільних рухів. Кожна соціальна верства, що займає положення в суспільстві прагне по-перше, зберегти своє місце, по-друге, покращити своє соціальне розміщення. В такому разі подібні цілі та інтереси описуваної нами соціальної страти можуть зіштовхуватися з інтересами іншої соціальної верстви. Іншими словами, кожна соціальна верства будує своє власне соціальне життя, опираючись на можливості власної страти. Зрозуміло, що кожна страта прагне покращити власну соціальну позицію (що стосується вищих верств, то вони прагнуть зберегти своє панівне становище). В такому разі її діяльність може потрапити в "поле" дії інших соціальних груп і верств. Такі дії першої соціальної верстви можуть викликати або згоду інших або їх супротив, що проявляється в активізації діяльності певних соціальних верств. Так формується соціальний рух. Простіше кажучи, прояви активності суспільного життя, певні соціальні процеси влаштовують одні соціальні верстви і групи, і є неприйнятними для інших. Тому останні прагнуть змінити існуюче суспільне становище, а перші — зберегти його. В такому разі виникає відразу два протилежних по своїй суті соціальних рухи.

Таким чином, соціальний рух — це активізація діяльності великих груп людей, що прагнуть або змінити певні соціальні процеси в суспільстві або їх зберегти.Можна визначити характеристики будь-яких соціальних рухів, незалежно від суспільної сфери, де протікає їхня діяльність. Цілей чи завдань руху. До таких характеристик руху слід віднести:

• наявність об'єктивних соціальних обставин, що спонукають виникнення руху;

• стихійність руху, відсутність фіксованого членства, статутів і програм, норм діяльності, часто й керівництва;

• масовість – рух включає велику кількість людей, що об'єднуються єдиним інтересом

• висока соціальна активність — будь-який рух існує доти, поки він відчуває в собі можливості впливати своєю активною діяльністю на ті соціальні зміни до яких прагне рух.

Оскільки причин виникнення соціальних рухів є багато, кожний рух будує власну діяльність по-своєму, різною виявляється й активність громадян, що входять до того чи іншого руху, природно, що існує велика кількість різноманітних рухів. Проте, незалежно від того, про який рух іде мова, вони проходять приблизно одні і ті ж стадії свого розвитку, до яких можна віднести:

1. Створення передумов руху — виникнення в суспільному житті таких умов, які не сприймаються значною частиною людей, що зумовлює появу суспільного руху. Натоміть дуже часто буває, що виникає і протилежний рух, що прагне зберегти усталений суспільний порядок. Типовим прикладом може бути діяльність двох протилежних молодіжних рухів, що діяли під час "помаранчевої" революції в Україні — руху "Пора", котрий виступав за зміну існуючого політичного ладу і руху "Досить", що прагнув його зберегти.

2. Стадія об'єднання — усвідомлення прагнень окремих індивідів стимулює активізацію їхньої діяльності, знайшовши своїх прихильників, вони ще більше посилюють свою активність, чіткіше визначають власні цілі та інтереси. Таким чином утворюється ядро руху, формується загальна мета і виробляються шляхи діяльності руху.

3. Стадія агітації — залучення прихильників. На цьому етапі рух починає різко активізувати свою діяльність і в різний спосіб (через ЗМІ, мітинги, демонстрації, акції протесту) намагається розширити коло своїх учасників.

4. Точка максимального піднесення. На цій стадії рух досягає апогею своєї діяльності. Вирішується доля руху — він або досягає або не досягає поставлених цілей та завдань. Найчастіше здійснюється тиск на владу, котра може на вимогу руху внести певні соціальні зміни, що лежать в її компетенції, або ж відмовитись від подібних змін.

5. Завершення — досягнення рухом тих цілей, які він перед собою поставив, або усвідомлення того, що досягнення їх за даних умов є неможливим. Ще однією з причин розпаду руху є його формалізація, тобто перетворення на громадську чи політичну організацію.

Незалежно від розмаху руху, його цілей і завдань, рухи можна класифікувати за основними направляючими критеріями.

1. За відношенням до існуючого ладу та форм боротьби:

• консервативні, що прагнуть зберегти існуючий стан речей, допускають лише мінімальні й абсолютно необхідні зміни;

• реформаторські — стоять на збереженні основ існуючого ладу, але прагнуть певною мірою реформувати деякі сфери суспільного життя;

• революційні — рухи, що прагнуть повністю змінити суспільно-політичний лад;

• контрреволюційні — рухи, які прагнуть повернути колишній лад, повалений у ході революції;

2. За формою організації:

• стихійні,

• недостатньо організовані,

• організовані,

3. За тривалістю існування:

• одномоментні;

• короткочасові;

• довготривалі;

4. За характером діяльності:

• експресивні;

• антивоєнні;

• політичні;

• релігійні;

• екологічні та ін.

5. За соціальною базою (за соціальними спільностями, пред ставники яких становлять переважну частину членів руху):

• робітничі;

• селянські;

• національні;

• молодіжні;

• феміністичні та ін.

34. Громадські організації і рухи

Невід'ємною складовою будь-якого демократичного суспільства є різноманітні об'єднання громадян, їх соціально-політичне призначення полягає насамперед у тому, що вони допомагають людям у розв'язанні проблем повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування. Свідчення про об'єднання людей зі спільними поглядами на природу, суспільство, літературу, мистецтво можна знайти вже у стародавніх суспільствах. У різних народів виникають різноманітні громадські об'єднання, що певною мірою впливають на суспільно-політичний розвиток. До таких можна віднести численні філософські школи Стародавньої Греції, середньовічні лицарські ордени, літературні й художні об'єднання епохи Відродження, різноманітні таємні організації (наприклад, масонські ложі або товариства декабристів) і політичні клуби Нового часу. Паралельно відбувалося осмислення сутності громадських об'єднань, їх місця і ролі у суспільстві. Починаючи з середньовіччя, мислителі намагалися розрізняти державу і суспільство. І вже у XVIII ст. Ш. Монтеск'є розглядає їх як окремі феномени. На початку XIX ст. цей підхід у І. Канта втілюється в концепції громадянського суспільства, що характеризується правовим статусом і свободою. За вченням К. Маркса та його послідовників, політичні відносини у державі виступають як суспільні, оскільки держава є похідною від суспільства. Відповідно й виникнення громадських об'єднань — процес об'єктивний, закономірний, зумовлений потребою людей у колективній творчості розвитку ініціативи, здібностей. Лише через об'єднання індивід досягає особистої свободи. Ряд західних соціологів висувають на перший план біологічні та психологічні причини об'єднання людей у різноманітні спілки, асоціації, групи. Підкреслюється роль у цьому процесі інстинкту самозбереження: індивід у громадському об'єднанні шукає захисту від страху буття. Не менш популярні інші аргументи: інстинктивна потреба у спілкуванні, прагнення до самоствердження (особливо характерне для лідерів). Американський соціолог П. Плау висунув припущення про взаємозв'язок між виникненням громадських об'єднань і раціональним прагненням людини до певних вигод, досягнення яких можливе за умови соціальної взаємодії та суперництва. Всупереч розбіжностям у тлумаченні причин виникнення громадських об'єднань, сенс існування останніх визначається як спільна життєдіяльність людей, що передбачає їх взаємну залежність і потребу одне в одному, забезпечує збереження і розвиток соціального організму. Це життя людей безпосередньо в колективі, соціальній групі, де відбуваються спільна діяльність, спілкування, обмін послугами, користування спільними речами і вартостями1. З розширенням демократії і зростанням рівня політичної культури посилюється тенденція до урізноманітнення громадських об'єднань у соціально-політичному житті, їх впливовості в конкретно-історичних ситуаціях, зрештою, до їх чіткої диференціації на громадські організації і громадські рухи. Причому особлива активність названих об'єднань, а також динаміка їхнього розростання та впливу спостерігаються у суспільствах перехідного типу, де одночасно виникає безліч складних суспільно-політичних проблем. Загальноприйняте у сучасній політології поняття "громадські організації і рухи" виникло на основі ширшого поняття "суспільні об'єднання" як більш наближеного до сучасних суспільно-політичних реалій. Виходячи із специфіки діяльності громадських організацій і рухів, слід розглядати їх диференційовано. Громадські організації — це масові об'єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій статут і характеризуються чіткою структурою. Найбільш поширеними різновидами громадських організацій У сучасному світі є: профспілки; організації інвалідів; ветеранські, жіночі, молодіжні, дитячі організації; наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші добровільні товариства; творчі спілки; різноманітні земляцтва, фонди, асоціації, товариства і т. ін. Характерною ознакою їх є документальне оформлення мети і завдань, організаційно-структурне забезпечення, що, власне, й відрізняє їх від громадських рухів. Громадські рухи також мають масовий характер і створюються з певною метою. Однак на відміну від громадських організацій громадські рухи — це структурно неоформлені масові об'єднання громадян і організації різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації. Основними різновидами громадських рухів нині є: політичні рухи (Народний рух України на початковій стадії); масові демократичні (рухи за демократичні перетворення, спрямовані на захист прав і свобод людини, антифашистські й антидикта-торські, проти расової та національної дискримінації та ін.); соціальні (локальні) рухи; так звані "нові соціальні рухи", що набули поширення в останні десятиліття (антивоєнний, екологічний, неофеміністський та ін.). Одні з названих рухів висувають у своїй діяльності порівняно вузькі завдання, інші порушують питання загальнонаціонального і загальнолюдського характеру. В цілому такі рухи шукають і часто знаходять нові форми взаємовідносин громадян з державою. Суттєвою причиною піднесення ролі громадських рухів у соціально-політичному житті й у політичній системі суспільства є неспроможність традиційних партійно-політичних інституцій своєчасно помітити і оцінити нові реалії, пов'язані з можливостями участі населення у здійсненні демократичних перетворень, формуванням принципово нових вартостей людського буття. Аналізуючи виникнення і розвиток громадських рухів, польський політолог Єжи Вятр розрізняє п'ять основних стадій їхнього становлення: 1) створення передумов руху; 2) висловлення прагнень; 3) агітації; 4) розвиненої політичної діяльності; 5) згасання. У загальному означенні громадські організації і рухи являють собою добровільні формування, що виникають у результаті вільного волевиявлення громадян на основі спільних інтересів і завдань. Відносна відстороненість від політики пов'язана насамперед з тим, що держава безпосередньо не втручається в їх діяльність, а лише регулює її відповідно до чинного законодавства. До того ж громадські організації і рухи на відміну від державних інституцій не наділені владними повноваженнями. Відрізняються вони й від політичних партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння державною владою. Відмінність їх від усіх інших суспільних угруповань пов'язана з особливостями функціонування (виникнення за ініціативою знизу, фактична єдність, забезпечення інтересів своїх членів та прихильників незалежно від мети та характеру об'єднання, нетра-диційність) та принципами діяльності (добровільність, поєднання особистих і суспільних інтересів, самоврядування, рівноправність, законність, гласність). Отже, за своєю природою і характером діяльності громадські організації і рухи не є політичними організаціями. Однак їх діяльність почасти набуває політичного характеру, оскільки громадські організації і рухи, по-перше, об'єднують людей, що входять до спектру політичних сил (патріотичні сили, національно орієнтовані групи, прихильники реформування суспільства тощо), по-друге, є потенційною базою для виникнення на їх основі нових політичних партій. Для того щоб розібратись у широкому спектрі громадських об'єднань і рухів, які виникають найчастіше поза офіційними державними структурами і не вкладаються в жодні схеми, треба окремо зупинитися на їх типології. Щодо цього існують різні критерії: 1) зародом діяльності — конструктивно орієнтовані, пізнавальні, опозиційні, аматорські, національні та ін.; 2) за поставленими цілями — соціально-вартісні й асоціальні, політизовані й неполітизовані;  3) за інтересами — економічними, професійними, суспільно-політичними та ін.; 4) за правовим статусом — легальні й нелегальні; 5) за соціально-класовими ознаками — наприклад, робітничий, фермерський рухи; 6) за рівнем масовості й ступенем впливу — профспілки, антивоєнний і феміністський рухи, з одного боку, та фермерські рухи у США чи рух англійських докерів — з іншого; 7) за спонукальними мотивами виникнення — соціально усвідомлені (спілки ветеранів, студентської молоді, кооператорів); вартісно-орієнтовані (рух "зелених", спілка "Чор нобиль"); традиціоналістськи зумовлені (релігійні, національні об'єднання); 8) за масштабами діяльності — міжнародні, внутрішньодержавні, локальні; 9) за ставленням до існуючого ладу— консервативні, реформістські, революційні, контрреволюційні; 10) за ступенем і формою організації— стихійні й організовані, слабко- й високоорганізовані. Широке розмаїття цілей і завдань громадських організацій і рухів визначає багатоваріантність їх функціональної спрямованості. Усі функції, які вони виконують у суспільстві, можна поділити на дві основні групи: 1) щодо забезпечення захисту інтересів своїх членів; 2) щодо системи влади в державі, розвитку суспільства в цілому. З першої групи функцій слід виділити захисну й допомого-ву. Громадські організації та рухи захищають своїх членів від державних структур, що важливо для посттоталітарних держав колишнього СРСР, де законотворчий демократичний процес перебуває у стадії формування й де існує негативна стала тенденція невиконання законів, неповаги до особистості у державних структурах. Допомогова функція виявляється у наданні членам громадських організацій та рухів через власні структури можливості вирішувати їхні особисті проблеми. Однією з найпоширеніших традиційних організацій, що забезпечує виконання цієї функції у будь-якому демократичному суспільстві, є профспілки. Роль останніх набуває в Україні дедалі більшого значення з переходом від держави, відчуженої від населення, до правової держави і громадянського суспільства. З другої групи функцій особливо значущі опозиційна і творча, які тісно взаємозв'язані, хоча за певних умов діяльності громадських організацій та рухів може скластися враження про їх відносну незалежність. Досягнення певної гармонії між ними можливе лише за умови порозуміння між державними органами та громадськими об'єднаннями. Діяльність останніх є однією з найголовніших перешкод на шляху до надмірної державної централізації, важливим чинником створення системи соціального управління із зустрічним рухом "зверху — донизу", "знизу — догори". Отже, якщо держава дбатиме, аби діяльність громадських організацій і рухів здійснювалась у межах правових норм, і водночас турбуватиметься про те, щоб заручитися їхньою підтримкою або нейтралітетом щодо політичних проблем, громадські об'єднання сприятимуть державотворчому процесові. Тоді опозиційна функція, яскраво виражена у революційні, нестабільні періоди, поступово витіснятиметься творчою. Такий поділ функцій є досить умовним. Адже лише деяка частина громадських організацій і рухів (належать до першої групи) стоїть на позиціях "групового егоїзму", ігнорує законні інтереси інших соціальних груп і суспільства в цілому й іноді навіть "призводить до створення тупикових політичних ситуацій, до деградації і навіть розвалу політичної системи та (або) найважливіших компонентів її зовнішнього середовища". Решта громадських об'єднань і рухів щодо політичної системи суспільства об'єднуються у виконанні спільної для них функції тиску на офіційні інституції влади. Не претендуючи на політичну владу, вони, однак, так чи інакше намагаються впливати на неї, зокрема на прийняття політичних рішень. Названа функція є інтегративною для громадських об'єднань. Якщо ж її диференціювати, то можна виділити цілу групу функцій громадських організацій і рухів у політичній системі суспільства. На думку сучасних білоруських політологів, вони можуть бути представлені таким чином: політична соціалізація й мобілізація; агрегу-вання й артикуляція політичних інтересів; соціальна інтеграція; представництво соціальних інтересів і зв'язок між іншими політичними інституціями та громадськістю; створення додаткових каналів політичної участі, котрі компенсують їхні недоліки на формально-інституційному рівні; моделювання нових політичних структур, пошук і випробування нових, нетрадиційних форм соціальних зв'язків. Характерно, що саме на основі громадських організацій і рухів виникають і розвиваються в сучасній політиці так звані групи тиску. Переслідуючи неполітичні цілі, вони задля їх виконання активно займаються політикою і справляють неабиякий вплив на неї. Аналізуючи групи тиску, сучасний французький політолог Ж.-М. Денкен запропонував два основних критерії їх типології. По-перше, це природа відстоюваних інтересів. Відповідно вчений виділяє: групи, що захищають матеріальні інтереси; профспілки найманих працівників; підприємницькі організації; комерційні і сільськогосподарські організації; групи за моральними інтересами; церкви; спеціалізовані політичні організації; політичні клуби. По-друге, протилежність приватних і публічних груп. До приватних груп, вважає Ж.-М. Денкен, належать підприємницькі організації; групи за моральними інтересами; політичні клуби та ін.; до публічних — групи громадян (наприклад, територіальні колективи); військові групи (скажімо, представники фірм, що працюють на виконанні військових замовлень) та ін.4 Отже, групи тиску представляють досить широкий спектр організацій громадян. Однак їх можна об'єднати загальним, прийнятим у сучасній політології поняттям. Групи тиску — це громадські об'єднання, які прагнуть задоволення власних інтересів шляхом впливу на органи державної влади або політичні партії. Групи тиску мають у своєму арсеналі значну кількість засобів впливу на тих, хто приймає політичні рішення, і на громадську думку. До найпоширеніших належать різноманітні інформаційні впливи (підготовка об'єктивної інформації для представників влади, відкрита і замаскована пропаганда своїх цілей через засоби масової інформації); створення при владних структурах консультативних груп з компетентних спеціалістів; таємний вплив (особисті зв'язки, шантаж і т. ін.); насильство і тероризм (політичного, ідеологічного характеру). Наявність груп тиску в політичному житті, з одного боку, примножує кількість опосередкованих політичних суб'єктів, розширюючи плюралізм, а з іншого — веде до зрощування найсильніших груп тиску з партійними і бюрократичними угрупованнями, посилення олігархічних і корпоративних тенденцій. Особливу небезпеку для будь-якої політичної системи являють різноманітні мафіозні структури, що виникають внаслідок зрощування злочинного світу з представниками влади і соціального управління. Вони, по-перше, підривають довіру громадян до існуючих політичних інституцій, легальних засобів реалізації суспільно значущих і особистих потреб, по-друге, готують ґрунт для виникнення або реставрації тоталітаризму. Отже, громадські об'єднання є важливою складовою політичної системи й можуть бути кваліфіковані як громадсько-політичні організації і рухи. Право на громадські об'єднання як невід'ємне право людини й громадянина проголошене Загальною декларацією прав людини. Усі об'єднання громадян рівні перед законом (ст. 36). Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише у судовому порядку (ст. 37). Громадські організації і рухи на сучасному етапі суспільно-політичного розвитку нашої держави є своєрідною сполучною ланкою між політичним і громадянським суспільством, між "низами" й "верхами". І саме в цьому полягає їх стабілізуюча, інтегративна роль у суспільстві.

35. Політична свідомість: рівні, структура, типи

У найзагальнішому вигляді свідомість означає вищий рівень духовної активності людини як соціального суб'єкта. Різноманітні філософські напрямки розглядають природу свідомості по-різному. Наприклад, ідеалізм виходить з того, що свідомість розвивається стихійно і може бути зрозуміла тільки самій собі. Діалектико-матеріалістичне вчення виходить з того, що неможливо аналізувати свідомість ізольовано від явищ суспільного життя, оскільки свідомість - властивість високоорганізованої матерії - мозку і виступає як усвідомлене буття, суб'єктивний образ об'єктивного світу. Соціологія вважає, що свідомість виступає, передусім, як відображення в духовному житті людей їхнього суспільного буття, інтересів і уявлень різноманітних соціальних верств, класів, націй і суспільства в цілому.

Політика і політичні відношення є частиною суспільного буття. Отже, і політична свідомість виступає як відбиття в духовному житті людей їхнього політичного буття. При цьому політична свідомість обов'язково є атрибутом політичної дії, її неодмінним елементом.

Політика - цілеспрямована діяльність, і вона передбачає наявність у діючого суб'єкта певних уявлень про політичну дійсність, усвідомлення своїх інтересів, формулювання мети, вибір засобів і способів її досягнення.

Оскільки головним питанням відношень людей в політичній сфері є питання про державну владу, то воно ж займає головне місце і в структурі політичної свідомості. Без його виявлення не може бути й мови про свідому участь у політиці.

Не менш важливе місце в політичній свідомості займає проблема політичних інтересів людей, які виступають мотивами, що спонукають до політичних дії.

Політична свідомість містить у собі все відбите соціальне буття, оскільки об'єктом політичної діяльності є всі сфери суспільного життя.

За своїм змістом політична свідомість охоплює всі уявлення людей, що опосередковують їхні об'єктивні зв'язки як з інститутами влади, так і між собою з приводу участі в управлінні справами держави і суспільства.

Визначення політичної свідомості як віддзеркалення політичної дійсності зовсім не означає, що воно є пасивним елементом політичного процесу. Навпаки, воно виступає як активний початок у політиці і навіть може випереджати суспільну практику й прогнозувати розвиток подій і завдяки цьому стимулювати політичну діяльність.

Політична свідомість може належати тільки певним суб'єктам політичних відношень (індивідам, соціальним групам, класам, націям, суспільству). Відповідно розрізняють політичну свідомість індивіда, соціальної групи, класу, нації, суспільства. Однак політична свідомість групи і суспільства не є простою сумою політичних уявлень індивідів, що їх складають. І кожна соціальна група, і суспільство в цілому, що є суб'єктами політики, виробляють свої власні політичні уявлення.

Оскільки політика - галузь відносин між соціальними групами з приводу використання інститутів публічної влади для реалізації їх суспільно значущих потреб, то політична свідомість виступає як специфічна форма вираження політичних інтересів класів і соціальних груп. Оцінка соціально-політичної дійсності залежить від того конкретного положення, що його займає носій цієї оцінки в даній системі суспільних відношень. Тому політичній свідомості соціальних суб'єктів об'єктивно притаманні соціально-структурні риси.

Кожна соціальна група прагне уявити свої політичні інтереси як ті, що відповідають загальним інтересам. Однак найбільш істотний вплив на характер політичної свідомості суспільства справляють соціальні сили, що володіють максимальними можливостями для духовного творення і відповідно для свого впливу на усіх членів суспільства. Разом з тим політична свідомість характеризується і загальнонаціональними рисами, що притаманні всім соціальним групам та індивідам.

Між соціально-структурними і національними елементами політичної свідомості відбуваються складні процеси взаємодії і взаємовпливу. Обидві ці сторони цим сторонам постійно, тією або іншою мірою, притаманні свідомості будь-якого суб'єкта політики, однак в різні періоди суспільного розвитку домінують або одні, або інші. Певно, що в періоди зовнішньої загрози безпеці країни на перший план у політичній свідомості всіх суспільних сил виступають загальнонаціональні інтереси. В кінці XX ст. перед лицем глобальних проблем людства в політичній свідомості народів все більше місце займають загальнолюдські цінності й інтереси.

Політична свідомість - явище багаторівневе. Що це означає? Рівень політичної свідомості - певний східець, досягнутий соціальним суб'єктом у пізнанні процесів і явищ, що мають місце в сфері політичних відносин. Зазвичай у структурі політичної свідомості виділяють три рівні: щоденний, емпіричний і теоретичний.

Щоденний рівень політичної свідомості - сукупність політичних ідей і поглядів суспільства, класу, соціальної верстви, групи або окремого індивіда, що виникають з безпосереднього сприйняття буденного суспільного життя. Характерною особливістю цього рівня є емоційно-розумове осмислення дійсності. В свідомому відношенні його характеризують розмитість, уривчастість і несистематизованість уявлень про політичні явища. Однак його проста логіка, основана на "здоровому глузді", є достатньо надійним орієнтиром у політичних подіях, що відбуваються.

Щоденна свідомість відіграє в політиці надто істотну роль, оскільки її якісним станом зумовлюються важливі рішення.

Щоденна свідомість, являючись історичним первинним засобом ідеального відбиття дійсності, є джерелом накопичування реалістичних елементів знання, виконує особливу функцію в структурі суспільної свідомості - відтворює в формах повсякденного знання все багатство життя суспільства і відносин, що складаються в ньому.

Відносно розвиненою формою щоденної свідомості є такий феномен, як громадська думка. Суспільна думка - історично зумовлений стан суспільної свідомості великих груп людей, що постійно змінюється і висловлюється публічно з проблем, важливих для суспільно-політичного життя.

Суспільна думка не є сукупністю різноманітних думок, що висловлюються особами або групами, з яких складається суспільство. Громадська думка - конкретні судження з тих або інших проблем життя, що поділяються багатьма членами суспільства. З первісно одиничних або небагатьох суджень, що співпадають, в певних умовах може виникнути громадська думка. Але для того, щоб судження з політичної проблеми набуло характер громадського, необхідно, щоб воно мало достатньо широке розповсюдження, щоб його поділяли дуже багато людей.

Як форма свідомості громадська думка - більшою мірою продукт емоційної, ніж раціонально-пізнавальної діяльності. Вона виникає не на основі ретельної інтелектуальної роботи і дослідного підтвердження уявлень, що складаються, а в результаті цілеспрямованого впливу, головним чином, засобів масової інформації на емоційну сферу людей. Тому громадська думка дуже часто спотворено тлумачить політичні явища або просто виступає як упередження людей, які непохитно впевнені в своїй правоті.

Незважаючи на цю властивість громадської думки, політичне життя без неї неможливе. Вона є політичним змістом колективної волі і необхідним елементом функціонування політичної системи. Від того, куди спрямована громадська думка, значною мірою, залежить успіх зусиль правлячої політичної групи, з досягнення поставлених цілей. Саме тому в усіх державах різноманітні політичні сили зацікавлені у впливі на органи, що формують громадську думку: пресу, радіо, телебачення. Засоби масової інформації дуже часто називають четвертою владою, бо їм належить вирішальна роль у формуванні громадської думки, що дуже важливо для забезпечення успіху тієї або іншої політичної сили.

Щоденну політичну свідомість інколи ототожнюють з масовою свідомістю. Це не зовсім правильно. Поняття "щоденна свідомість" і "масова свідомість" висвітлюють різні грані суспільної свідомості. Вони розрізняються за носіями і змістом.

Щоденна політична свідомість має конкретних постійних носіїв - індивіди, соціальні групи і спільноти; характеризується відносно тривалими рисами.

Зміст і функціональні властивості масової свідомості зумовлені особливою природою її носія - маси.

Маса - особлива спільність, не тотожна ані народу, ані соціальній групі, ані класу. В літературі терміном "маса" прийнято зазначити виниклу за тими або іншими причинами, невизначену в кількісному і якісному відношенні, різнорідну за своїм складом, не оформлену в структуровану цілісність безліч людей.

Така спільність також виробляє свої уявлення про навколишню соціальну дійсність і виступає носієм специфічної форми суспільної свідомості - масової.

Із змістовної точки зору в масовій свідомості відбиваються знання, уявлення, норми, цінності, що поділяються виниклою за тими або іншими обставинами сукупністю індивідів. Вона є результатом спільного сприйняття в процесі безпосереднього і опосередкованого спілкування людей інформації про події, що відбуваються, процеси, явища соціально-політичного життя. Більшість дослідників вказують на наявність у масовій свідомості таких рис, як нестійкість, ірраціоналізм, алогізм, відсутність здорового глузду, функціонування в режимі підсвідомості. Природа і властивості масової свідомості погано піддаються фіксації і опису.

Емпіричний рівень політичної свідомості - більш-менш усвідомлена сума спостережень про явища і процеси політичного життя, що виникають у її учасників. Цей рівень формується на грунті практичного повсякденного досвіду людей. На відміну від щоденного емпіричний рівень свідомості характеризується більшої визначеністю і предметністю уявлень про соціально-політичні процеси.

Між емпіричним і щоденним рівнями політичної свідомості існує чимало загальних рис. їм обом притаманні яскраво виражені психологічні риси: почуття, настрої, імпульсивність, емоційне сприйняття політичних подій, що відбуваються. Психологічний компонент політичної свідомості особливо сильно виявляється в періоди політичної нестабільності, кризових ситуаціях, перехідні періоди суспільного розвитку.

Теоретичний рівень політичної свідомості - найбільш високий східець у пізнанні політичної дійсності. Це система поглядів і ідей, вироблених на основі наукового осмислення всієї сукупності соціально-політичних відносин.

Теоретичний рівень політичної свідомості містить у собі більш-менш цілісне уявлення про закономірні, істотні зв'язки і відношення соціально-політичної дійсності.

На теоретичному рівні зміст політичної свідомості закріплюється в формі наукових понять і категорій, а також соціально-політичних теорій, вчень, концепцій і доктрин. Що вони собою представляють?

Теорія (від гр. teoria - спостереження, дослідження). У широкому сенсі це комплекс вірогідних уявлень і принципів, що пояснюють будь-які явища. В вузькому сенсі - вища, обгрунтована, логічно незаперечна система знання, що дає цілісне уявлення про істотні властивості, закономірності, причинно-наслідкові зв'язки, що визначають характер функціонування і розвиток певної області реальності.

Політична теорія - найбільш цілісне, вірогідне знання, що розвивається, про істотні зв'язки і закономірності, притаманні політичній дійсності.

Розвинена політична теорія (наука) - не просто механічна сума знань про політичні процеси і явища, вона містить у собі певний механізм побудови цього знання, що розкриває логічну залежність одних його елементів від інших.

Сформована на основі суспільної практики, політична теорія є найбільш досконалою формою наукового обгрунтування практичної політичної діяльності.

Таким внутрішньо систематизованим знанням про політичну дійсність і є політологія як наукова і навчальна дисципліна.

Політичні вчення, концепції і доктрини є у порівнянні з теорією більш вузькими і менш глибокими за рівнем узагальнення формами відбиття політичної дійсності.

Політична концепція (від лат. cancepcio - розуміння, система) - певний засіб розуміння будь-якого політичного явища або процесу, основна точка зору на те або інше питання суспільного життя.

Соціально-політичне вчення - сукупність теоретичних положень про будь-яку область явищ соціально-політичної дійсності. У деяких випадках вченням називають систему соціально-політичних переконань того або іншого мислителя.

Політична доктрина (лат. doktrina - вчення) найчастіше виступає як більш-менш послідовно викладена концепція, сукупність взаємоузгоджених принципів підходу до розгляду політичних явищ і організації політичної діяльності. Доктрина часто є засобом боротьби за владу.

У змістовному відношенні політична свідомість містить у собі також ідеї і уявлення, в яких різноманітні групи людей усвідомлюють свої політичні інтереси і спрямування. Цей елемент політичної свідомості прийнято називати політичною ідеологією.

Самий термін ідеологія (від гр. idea - думка, задум і logos -слово, поняття) в самому широкому сенсі позначає систему поглядів і ідей, в яких усвідомлюються і оцінюються відношення людей до дійсності і один до одного, соціальні проблеми і конфлікти, а також містяться цілі соціальної діяльності. Поняття "політична ідеологія" має більш вузький і специфічний сенс.

Політична ідеологія - відносно систематизована сукупність понять, ідей і уявлень, в яких суб'єкти політичних відносин - індивіди, соціальні групи, класи, нації, суспільство - усвідомлюють свої політичні інтереси і якими вони виправдовують свої політичні спрямування.

Коротше кажучи, політична ідеологія - доктрина, що обгрунтовує зазіхання будь-якої групи на владу або її використання та передбачає ту або іншу стратегію політичних дій.

На відміну від науки, завданням якої є пошук істини, функції ідеології, передусім, зводяться до оволодіння масовою політичною свідомістю населення.

Ідеологія і наука тісно взаємопов'язані, і цей зв'язок визначається конкретно-історичними і соціальними чинниками, місцем і роллю будь-якої соціальної групи в суспільному розвиткові.

Відповідність інтересів соціальної спрямованості суспільного розвитку виявляється більшою або меншою мірою науковості ідеології, яку вона підтримує.

Коли ж ці інтереси постають у протиріччя з потребами подальшого розвитку суспільства - ідеологія, соціальні групи або спільності відходять від реальної дійсності, перетворюються в хибну свідомість і породжують соціальну міфологію.

Поняття "тип політичної свідомості" використовується для характеристики істотних особливостей віддзеркалення в свідомості різноманітних категорій людей політичних явищ і пов'язаною з цією своєрідністю їхнього відношення до політичної дійсності.

Така своєрідність закріплюється в політичних позиціях, які займають різноманітні суб'єкти суспільних відносин і які виявляються в тяжінні до специфічної або постійної політичної поведінки.

Єдиний засіб виявити особливості політичної свідомості людей - аналіз їхньої реальної політичної поведінки.

Політичну свідомість людей можна класифікувати за різноманітними підставами. Найчастіше проводиться типологізація за такими підставами:

♦ за прихильністю людей до тих або інших суспільних ідеалів і цінностей (ліберальна, що висуває як пріоритет у політиці принцип свободи індивіда, консервативна - спрямована на збереження традиційних суспільних устоїв і цінностей, соціалістична - що орієнтується на пріоритет в політиці принципів колективізму, соціальної рівності і справедливості, інтернаціоналістська - спрямована на реалізацію, в першу чергу, загальних інтересів і цілей народів, націоналістична - відокремлювальною рисою якої є переконання у вищості однієї нації над іншими);

♦ за характером відношення суб'єкта соціальної дії до держави як політичного інституту (етатистський тип політичної свідомості - що орієнтується на активну участь держави в суспільних процесах, в тому числі і в сфері економіки; анархістський тип, для якого характерна орієнтація на позадержавне регулювання суспільних процесів і, передусім, у сфері матеріального виробництва);

♦ за прихильністю суб'єктів політики до тих або інших форм політичного влаштування суспільства можна виділити демократичний, авторитарний і тоталітарний типи політичної свідомості;

♦ за соціально-класовим складом учасників політики (буржуазна, дрібнобуржуазна, пролетарська).

♦ в залежності від орієнтації на той або інший характер соціальної діяльності суб'єкта політична свідомість може бути консервативною (орієнтованою на збереження колишніх суспільних порядків), радикальною (орієнтованою на докорінні, рішучі перетворення), реформістською (орієнтованою на здійснення соціальних перетворень шляхом реформ).

Той або інший тип політичної свідомості в чистому вигляді зустрічається рідко.

В свідомості і поведінці одного і того самого суб'єкта політичних відносин може водночас виявлятися декілька типових рис.

36. Політична ідеологія

Поняття "ідеологія" введено в науковий обіг у 1796 р. французьким філософом А. Дестютом де Трасі в доповіді "Трактат ідеології". Політична ідеологія - це система уявлень, ідей, поглядів на політичне життя, яке відображає інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй, політичних партій, громадських рухів та інших суб'єктів політики (Політологічний енциклопедичний словник-К.: Генеза, 1997.-С 140). Політична ідеологія визначалася об'єктивним ходом суспільного розвитку та розвитку суб'єкта-носія політичної ідеології. Структура політичної ідеології є комплексом елементів: ідей, гіпотез, концепцій, теорій, ідеалів, гасел, програм політичного розвитку, взятих у взаємозв'язку, які мають певну системність. Політична ідея є вихідними моментом і розуміється як форма відображення політичної дійсності. Політична ідея проходить етап перевірки та обґрунтування, тобто стає політичною гіпотезою. Гіпотеза опирається на певні результати спостереження та експерименту. Політична гіпотеза не має самодостатнього значення, вона лише просуває знання до концепції. Політична концепція - це форма знання, у якій змістовно виражене цілісне розуміння об'єкта пізнання, хоча часом воно є непевним. Розробка концепції має виходити з чітких уявлень про стратегічну соціально-політичну модель суспільства. Найважливіший системотворчий елемент внутрішньої структури політичної ідеології - політична теорія, яка є синтезом взаємопов'язаних тверджень і доведень з логічною побудовою знань про принципи та закономірності політичного розвитку суспільства. Політичні теорії можуть реалізовуватися, безпосередньо впливаючи на політичну діяльність держав, соціальних груп, особистостей, а також через ідеали, гасла, які проголошуються у політичних програмах. Політичний ідеал - це уявлення політичного суб'єкта про досконалість політичного устрою суспільства. Він переважно є суб'єктивним і вимріяним багатьма поколіннями. Політичне гасло є завданням, директивою політичних перетворень, яке забезпечує процес упровадження політичної ідеології в практику. Політична програма - пропонований план діяльності політичної еліти, партії, соціальної групи щодо реалізації їх політичних інтересів. Основні політично-ідеологічні доктрини сучасності: - консерватизм (неоконсерватизм); - лібералізм (неолібералізм); - соціал-демократія (реформізм); - соціалізм; - комунізм (марксизм-ленінізм); - анархізм; - фашизм (неофашизм). Функції політичної ідеології (за Ю. Сурміним): - відображувальна (відображення основних проблем, процесів, явищ); - пояснювальна (пояснення закономірностей тенденцій розвитку); - прогностична (створення моделей майбутнього); - цілеспрямовуюча (формулювання системи цілей суспільства та індивіда); - програмуюча (створення планів і програм); - оцінна (створення системи цінностей); - орієнтаційна (орієнтація у світі); - вираження інтересів (виявлення спрямованості особистості); - спонукально-мобілізаційна (спонукання до дії та мобілізація сил); - комунікативна (забезпечення спілкування); - соціалізаторська (формування необхідних якостей особистості); - емоційна (емоційне насичення індивіда); - управлінська (реалізація управлінської діяльності); - захисна (збереження ідей, ідеалів, цінностей); - інтеграційна (об'єднання людей); - нормативна (визначення норм); - владна (форма духовної влади).

37.  Історичні типи політичної культури та її основні функції

Важливою умовою формування політичної культури є знання її типів, тобто класифікація її за певними ознаками. Оскільки може бути досить багато, бо такими можна вважати й історич­ні епохи, і різні форми ставлення до політики, і характер політичної діяльності, і соціальні верстви та групи, які її здійснюють, а також і типи світогляду, то безумовно, що видів типології політичної культури теж є багато.

Так, наприклад, американські політологи Алмонд і Верба на підставі аналізу різних політичних орієнтацій виокремили три типи політичної культури: патріархальний, підданський і активістський. Характерною рисою патріархальної політичної культури, за Алмондом, є брак інтересу до політичного життя, брак чітко виражених політичних ролей у суспільстві, причому орієнта­ція членів суспільства на вождів племен, шаманів і т. п. не відокремлюється від релігійних і соціальних орієнтацій. Підданська політична культура характеризується сильною орієнтацією на політичну систему і результати її діяльності, а водночас низьким рівнем участі громадян у політичному житті. Активістська політична культура, або культура участі, вирізняється значним інтересом громадян як до політичної системи і результатів її функціонування, так і до особистої активної участі в політичному житті.

Слід зазначити, що в сучасному суспільстві поширені і взає­модіють в основному два типи політичної культури: підданська і активістська. Розглянемо докладніше головні риси кожного з цих типів.

Характерною ознакою підданського типу політичної культури є її здатність бути важливим чинником дійової та швидкої мобілізації народних мас на здійснення соціально необхідних або, як потім може виявитися, надуманих перетворень. Головним виразником перетворень, а потім і головним суддею того, що сталося, стає не людська особистість — безпосередній учасник подій, а історія, яка пізніше дає оцінку зробленому.

За таких обставин привести в рух велику масу людей можна лише за дуже високого рівня дисципліни, порядку й організованості у функціонуванні владних структур. А для цього необхідна надзвичайно жорстка, постійно зростаюча централізація управління з максимальним звуженням кола суб’єктів, що приймають політичні рішення.

За цих умов творча ініціатива як політичний чинник зникає із суспільного життя. Її заступає дисципліна, сліпе виконання чергових указівок і доручень, що неминуче призводить до посилення авторитарних методів політичного керівництва і, кінець-кінцем, до політичного культу. За такої політичної системи політичні культи в суспільстві постійно відтворюються, і це вже практично не залежить від уподобань та рис характеру реальної особи, що очолює державу.

Ось чому існування політичного культу в державі — наочне підтвердження того, що в суспільстві функціонує підданська політична культура. Вона за свого тривалого існування справляє руйнівний вплив на культурні засади політичного процесу: сковує людську ініціативу, породжує безвідповідальність, апатію, страх та відчуження особистості від влади й держави.

На противагу підданській політичній культурі, в активістській політичній культурі основним суб’єктом політичної дії в суспільстві стає людина, а визначальним критерієм оцінки ефективності політичної системи — здатність особистості ініціювати активні політичні дії. Як свідчить історичний досвід, активістська політична культура складніша за своїм змістом, структурою, формами вияву, ніж підданська. На відміну від праці з виконання й реалізації чергових указівок та доручень «згори» для кваліфікованої та конструктивної діяльності людини в політиці потрібен інший рівень знань і уявлень про політичний процес. На сучасному етапі політичного розвитку як в Україні, так і в інших країнах СНД відчувається особливо гостра потреба саме в реальних, що мають практичну спрямованість, політичних знаннях людини, з допомогою яких вона могла б вплинути на політичну владу, взяти активну участь у політичному житті.

Визначальною рисою активістської політичної культури є значне поширення уявлень про автономне існування інтересів особистості та інтересів держави. Такий підхід базується на ідеї, що поєднання суспільного й особистого можливе не через самозречення й абсолютизацію одного та ігнорування іншого, а через формування чіткого уявлення про існуючу ієрархію інтересів, що саме і виводить діяльність суб’єкта на рівень реалізації соціальних потреб.

Як свідчить практика суспільного розвитку, зміна типів політичної культури не відбувається миттєво, а потребує певного часу. Існують своєрідні перехідні стани, коли здійснюється руйнування одного типу політичної культури та становлення іншого. Основними рисами перехідного стану є: багатоманітність політичних орієнтацій без явного домінування хоча б однієї з них, серйозні коливання та зміни політичних уподобань, поширення в суспільстві виявів екстремізму з його схильністю до використання крайніх форм та засобів політичного впливу.

Формування перехідного типу соціальної регуляції поведінки як окремої людини, так і цілих суспільних груп, часто характеризується проміжним станом соціальних норм, тобто таким становищем, коли «традиційні» норми (звичаї) втрачають свою силу, а «сучасні» лише починають діяти [12]. Така ситуація призводить до того, що багато людей керуватимуться в своїй діяльності як новими, так і застарілими політичними нормами.

Нині політологи все більше уваги приділяють вивченню масового типу політичної культури, тобто політичної культури широких верств населення. Ця культура виявляється в суспільному житті в двох видах — як демократична і як автократична. Демократична політична культура характеризується широким переліком реальних громадянських прав і свобод, дійовим контролем громадян за діяльністю владних структур, визнанням політичного інакомислення та вільної гри політичних сил. За своїм характером демократична політична культура є культурою громадянського суспільства та правової держави.

У демократичній політичній культурі виділяють два види: консервативно-ліберальний і ліберально-демократичний. За консервативно-ліберальної культури визнаються громадянські права і свободи з жорсткими саморегулюючими елементами в усіх сферах життя, у тому числі у сфері політичної культури з мінімумом втручання держави. Ліберально-демократична культура передбачає соціальні реформи з боку держави, наголос на соціальній спрямованості всіх сфер життя суспільства, у тому числі й політичної культури.

Для автократичної політичної культури характерною рисою є сильна й неконтрольована влада, яка заперечує демократичні права і свободи громадян у суспільстві. Виділяють два види цієї культури: авторитарну і тоталітарну. Авторитарна культура не заохочує окрему людину й різні суспільні верстви до активної участі в політичному житті. З цією метою офіційна політична ідеологія використовується тільки як засіб впливу на пасивну масу. Характерною ознакою тоталітарної культури є поширення в суспільстві культу вождів, лідерів, звеличування їхньої ролі та широка пропагандистська діяльність для залучення громадян до політичного життя відповідно до настанов політичних керівників і під їхнім контролем.

У західній політології наявні також інші підходи до типології політичних культур. Так, є техніко-економічний підхід, згідно з яким політичну культуру поділяють на доіндустріальну (континентально-європейську) та постіндустріальну (англо-американсь­ку), причому останню визнають найбільш високим типом політичної культури.

Поширено також типологію політичної культури з погляду масштабності охоплення населення цією культурою: уніфікована (загальна), домінуюча, фрагментарна, політична культура еліти, політична культура режиму тощо.

у радянській політичній науці в недалекому минулому типологія політичних культур визначалася переважно відповідно до історичних типів економічних формацій і класової структури суспільства. Виділяли такі її типи, як рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична. У межах кожної з них виокремлювалися класові різновиди політичної культури (буржуазна, пролетарська тощо).

Слід зазначити, що перехід від одного типу політичної культури до іншого в суспільстві відбувається хвилеподібно. Цей процес виявляється в тому, що давні традиції та норми, стара політична психологія ще тривалий час співіснують і змагаються з новими. У перехідний період, як свідчить суспільна практика, нова політична культура на початку свого існування не має сталої соціальної бази і далеко не завжди з розумінням сприймається більшістю населення.

Формування політичної культури, яка б відповідала розвиненому громадянському суспільству, має супроводжуватися оновленням політичної ідеології, звільненням її від догматизму та утопічних уявлень, утвердженням у суспільній свідомості концепції правової держави. Для успішного здійснення цього процесу необхідно широко пропагувати в народних масах ідеї свободи й гідності особи, патріотизму, соціальної рівності та справедливості. За цих умов надзвичайно актуальним стає питання про формування в суспільній свідомості бережливого ставлення до політичного й культурного минулого нашого народу, до його історич­ного досвіду боротьби за соціальне та національне визволення, до прогресивних політичних традицій.

У кожному суспільстві поряд із різними типами політичної культури існують політичні субкультури. У політологічній літературі субкультура часто розглядається як сукупність політичних орієнтацій, що значно різняться від тих, які домінують у суспільстві. Фактично йдеться про особливості політичних культур окре­мих суспільних груп.

Проте політична культура суспільства не є сумою політичних субкультур. Вона вбирає в себе найбільш стійкі, типові риси, що характеризують політичну свідомість та поведінку основної маси населення. Кожна політична субкультура включає і те загальне, що характеризує домінуючу в суспільстві політичну культуру, і те специфічне, що відрізняє дану субкультуру. Її особливості зумовлені відмінностями становища різних суспільних груп в економічній та соціальній структурі суспільства, відмінностями через етнічні, расові, релігійні, освітні та інші риси. Так, певні особливості притаманні політичній субкультурі жінок. У літературі зазначаються найбільш поширені риси цієї субкультури в країнах Заходу: схильність до підтримки партій і організацій кон­сервативного напрямку, що зумовлюється обмеженням соціальних контактів жінок, меншою проти чоловіків політичною заангажованістю, звичкою наслідувати традиційні шаблони поведінки.

Дуже специфічною є молодіжна політична субкультура. Дані соціологічних досліджень, що були проведені в західноєвропейських країнах, дають змогу висновувати про наявність суттєвих відмінностей у базових соціальних орієнтаціях молоді та старших поколінь. Для молодіжної субкультури на Заході характерна перевага таких цінностей, як можливість спілкування і якість життя. Водночас для старших поколінь найбільшою цінністю залишається матеріальний достаток.

Наявність політичних субкультур, що не збігаються, тобто фрагментарність політичної культури суспільства, за певних умов може призвести до небезпечної втрати загальнонаціональних ідеалів та цілей, до надання місцевим інтересам пріоритетного значення проти інтересів загальнодержавних.

Якщо проаналізувати сучасний рівень розвитку політичної культури в Україні за її функціональними особливостями (стан політичної діяльності та політичної свідомості особи, групи або суспільства в цілому), то можна визначити політичну культуру нашого народу як переважно авторитарну, з деякими демократичними й тоталітарними компонентами. Про характер політико-психологічних настанов населення України свідчать дані соціологічних досліджень, проведених ученими Інституту соціології НАН України. Так, переважна більшість опитаних зазначала поси­лення настроїв, пов’язаних з агресивністю (озлобленість — 88%, нетерпимість — 63%, роздратованість — 83%), що створює емоційний ґрунт для підтримки репресій і придушення демократії. На особливу увагу заслуговує співіснування таких різнонапрямлених тенденцій, як зростання агресивності і водночас байдужості та втоми [13].

На цьому емоціональному фоні закономірним є брак оптимізму, що є характерним для більшості опитаних. У свою чергу, утрата віри в майбутнє повертає людину до минулого як єдиної твердої опори в нестабільній і непередбаченій суспільній ситуації.

Ідея демократії починає сприйматися як надто далека від того суспільства, в якому треба вирішувати реальні проблеми. Відбувається розкол масової свідомості, коли жодна з альтернатив розвитку не отримує безумовної підтримки. Так, в республіканському дослідженні частка респондентів, яка згодна з тим, що за умов демократії проблеми нашої республіки буде швидко розв’язано, становила всього 35%, тоді як 26% уважали, що проблеми будуть ставати все більш складними, 14% дотримувалися думки, що нічого не зміниться на ліпше, і 25% не знали, що відповісти. Отже, створення демократичних умов не сприймається більшістю населення як вирішальна передумова виходу з кризи. При цьому значна частина людей передбачає можливість погіршання ситуації внаслідок «розгулу демократії». Цього погляду частіше дотримуються жителі сільської місцевості і невеликих міст, люди похилого віку і з низьким рівнем освіти [14].

У свідомості значної частини населення все ще панують уявлення про те, що заходи покарання злочинців у нашому суспільстві дуже м’які. Так, 60% респондентів висловилося проти скасування або вдосконалення практики застосування смертної кари. Зараз великі надії на поліпшення людської натури і подолання жорстокості у взаємовідносинах між людьми покладаються на відродження релігії та релігійних цінностей. Але якщо серед невіруючих за розширення застосування смертної кари висловилися 25%, то серед тих респондентів, які заявили про свою належність до православної церкви, — 33%.

Мабуть, релігійність у тій формі, в якій вона поширюється в нашому суспільстві, мало сприяє зниженню рівня жорстокості й нетерпимості. Корені цих явищ сягають глибинних економічних і соціально-політичних пластів тоталітарної системи, яка дуже повільно здає свої позиції і в суспільній практиці, і у свідомості людей.

Є всі підстави говорити про небезпеку поширення сьогодні в Україні ідеології та практики неототалітаризму, який характеризується поєднанням тоталітарної культури минулого з відродженою традиційною культурою. Такий союз створює сприятливу атмосферу для відновлення найбільш стійких стереотипів тоталітарної епохи. В економічній сфері — це психологія зрівнялівки, яка характерна як для казарменно-соціалістичної системи цінностей, так і для традиційної громади. Соціологічні дослідження показують, що егалітарний ідеал розподілу матеріальних благ є досить поширеним у масовій свідомості. Так, репрезентативне опитування населення України показало, що справедливість існування великої різниці в прибутках визнають лише 24% опитаних, 55% — допускають певну різницю, а 13% узагалі виключають можливість будь-якої диференціації прибутків [15].

Небезпеку неототалітаризму пов’язано також і зі стійким політичним стереотипом «руйнування в ім’я створення», коли за основний засіб досягнення будь-якої мети визнається боротьба з реальними або надуманими ворогами і труднощами. Уперше цей стереотип масової свідомості чітко виявився під час дослідження (1987) ставлення молоді до матеріалів, надрукованих у засобах масової інформації з проблем перебудови й демократизації суспільства. Підвищений інтерес молодіжної аудиторії до тем, що містили слово «боротьба» (з бюрократизмом, нетрудовими доходами і т. п.), спостерігався значно частіше, ніж до тем, що мали відбудовчу спрямованість (реформа виборчої системи, перебудова господарського механізму і т. п.) [16].

Ця обставина пояснюється тим, що в політичній культурі нашого суспільства сформувався стійкий стереотип можливого просування вперед тільки всупереч протидіючим соціальним і природним силам. Розвиток суспільства на всіх його етапах розглядався як жорстока боротьба — якщо не з кимсь, то за щось: за врожай, за виконання плану, за єдність і згуртованість наших рядів і т. п. За умов специфічного суспільства, головною визначальною рисою якого була постійна «боротьба на всіх фронтах», у суспільній свідомості поступово сформувався особливий тоталітарний тип політичної культури, що й нині протидіє проникненню демократичної культури, зорієнтованої передовсім на ство­рення, розбудову, а не на руйнування.

Перспективи розвитку політичної культури в Україні полягають насамперед у розбудові громадянського суспільства, тобто демократичних форм управління, забезпечення пріоритету прав і свобод громадянина над правами нації, народу, держави, поділу функцій влади, диктатури закону для всіх громадян і посадових осіб. Але це може відбутися тільки через здійснення реальних, рішучих змін у економічному житті суспільства, активізацію виробництва, формування відповідних культурно-політичних і соціально-психологічних настанов більшості населення України, яке братиме на себе відповідальність за долю своєї держави [17].

Політична культура виконує важливі функції в політичному житті суспільства. У науці під функцією розуміють роль, яку соціальний інститут або явище відіграють у житті суспільства.

Пізнавальна функція політичної культури озброює людей знаннями, необхідними для успішної діяльності у сфері політики, для формування кожною людиною своєї особистої компетентної думки з питань політики й політичного життя. Особливе значення тут мають знання політичних і правових норм, законів країни, політичних принципів, способів політичного управління суспільством, структури та функцій політичної системи і т. п. Пізнавальна функція тісно пов’язана з іншими функціями політичної культури, є їхнім підґрунтям, бо будь-яка функція починається з оволодіння певними знаннями.

Регулююча функція політичної культури виявляється в прямому або опосередкованому впливові на поведінку людей та організацій щодо сприйняття ними політичних подій, оцінки існуючих політичних систем та їх окремих елементів, політичних діячів, посадових осіб апарату управління, а також у впливі на процес підготовки й прийняття політико-управлінських рішень і т. п. Якщо ці рішення приймаються відповідно до існуючої в су- спільстві (домінуючої) політичної культури, то це надзвичайно позитивно впливає на всі процеси політичного життя.

Виховна функція виявляється в тому, що політична культура сприяє інтелектуальному розвитку особистості, розширенню його кругозору за рахунок набутих політичних знань. Особливо сильний виховний вплив на особистість справляє політична культура в тому разі, коли засвоєння знань пов’язується з форму­ванням стійкого інтересу до політичного життя, виробленням певних настанов на суспільно-політичну діяльність і виявляється потім у підвищенні соціальної активності особи, намаганні визначити своє місце і роль у житті суспільства.

Сутність комунікативної функції полягає в тому, що через політичні традиції, які домінують у суспільній свідомості та практиці, стереотипи політичної свідомості й поведінки передаються новим поколінням. Через виховання й навчання, а також під впливом безпосередньої практики нові покоління сприймають існуючі еталони домінуючої політичної культури. Молодь отримує першу інформацію про політичне життя, у неї формуються політичні уявлення й оцінки, орієнтації та настанови, виробляються навички участі в політичному житті.

Інтегративна функція полягає в тому, що політична культура стає опорою існуючої політичної системи, сприяє згуртованості всіх верств населення, створюючи таким чином широку соціальну базу системи влади правлячого класу, забезпечуючи підтримку політичної системи більшістю населення.

Реалізацію функцій політичної культури можна стисло визначити такою формулою: отримання політичних знань, перетворення цих знань у внутрішні переконання громадянина, класу, соціальної групи, перетворення переконань у адекватні їм практичні політичні дії. Треба пам’ятати і ось про що. Без справжньої, масової політичної культури народ перетворюється в натовп, у предмет маніпуляцій користолюбних політиків. Справедливо писав про це відомий український мислитель В. Липинський: «Коли провідна верства певної нації має слабку пам’ять, слабку свідомість і слабку інтелігентність при дуже сильній емоційності і коли вона пам’яті, волі, інтелігентності не хоче в собі розвивати, то нація з такою провідною верствою не може мати ані політичної культури, ані побудованого на ній власного державного життя.

Така нація може тільки вічно «відроджуватися», перебувати в стадії вічного політичного булькотіння і стихійного примітивізму, в стадії недорозвиненої, недержавної нації» [18].

38. Шляхи становлення і розвитку сучасної політичної культури українського суспільства.

В сучасній Україні відбувається процес переходу від одного типу і виду політичної культури до іншого. Цей процес хвилеподібний, точиться боротьба традицій, звичаїв, норм. При цьому слід розуміти, що рух до демократичної правової держави не передбачає відразу і становлення нової демократичної культури. Це суперечливий процес. Особливо актуальне питання сьогодення в Україні — проблеми політичного діалогу та політичних дискусій. Трагедія в тому, що тривалий час у нас прищеплювали класово-нігілістичне ставлення до культури. Те, що називалося соціалістичною культурою, насправді нею не було. Це був пропагандистський механізм, утворений на базі спотвореної, вульгарної ідеології. Джерелом політичної культури вважалася пролетарськакультура, а оскільки чистої безпосередньої такої культури не було і не могло бути, то це виявилося певним чином узаконеним безкультур'ям. Необхідно пам'ятати, що нетерпимість і культура — явища не сумісні. Культура виражається насамперед у терпимості. Культура — це розуміння неабсолютності своїх знань.

Чим людина культурніша в широкому розумінні, тим менше вона переконана у своїх знаннях, тим чутливіша до чужої думки, філософії, поглядів. Важливе місце має політичний діалог представників суспільно-політичних течій з різною ідеологією. Розглядаючи проблеми формування політичної культури в Україні на сучасному етапі, треба мати на увазі, що тоталітарнакультура сама по собі не розпадеться. Вона має своїх носіїв серед політичних діячів (хоча би представників колишньої партійної державної номенклатури), свою базу в існуючих старих економічних структурах, свою опору в догматичних політичних стереотипах. Тому потрібна творча робота, спрямована на створення і утвердження демократичної політичної культури, яка б передбачала: — визначення змісту і шляхів та способів державотворення; — утвердження в суспільстві, у політичній діяльності орієнтацій на повагу до людини як найвищої цінності, підвищення дієвості інститутів, що забезпечують реалізацію цієї цінності; — орієнтацію не тільки на державу, а й на громадянське суспільство, створення передумов для верховенства права й закону; — утвердження у політичних відносинах толерантності, політичного плюралізму; — широке використання зарубіжного досвіду у формуванні політичної культури, зокрема у справі досягнення громадянської злагоди, політичного консенсусу, компромісів, діяльності політичної опозиції, способів розв'язання різних конфліктів, організації електорального процесу, функціонування урядових і неурядових організацій.

Сучасні процеси формування демократичної політичної культури є складовою частиною національного відродження України. Існує взаємозв'язок між зростанням національної та історичної свідомості і політичної культури народу. Отже, політична культура відображає досягнутий рівень впровадження культури в політичну діяльність і політичну свідомість, в культуру суспільства і особи. Рівень політичної культури має важливе значення на кожному історичному етапі розвитку будь-якого суспільства

39. Суть і значення соціальної політики

Соціальна політика - це діяльність держави та її інститутів, органів місцевого самоврядування, вітчизняних і зарубіжних підприємств, установ усіх форм власності, їх об'єднань і асо­ціацій, громадських і приватних фондів, громадських і релі­гійних організацій, громадян щодо розвитку й управління соціальною сферою, щодо збалансування розвитку суспіль­ства, забезпечення стабільності державного правління, со­ціального захисту населення, створення сприятливих умов для існування індивідів і соціальних спільнот.

Поняття "соціальна політика" не набуло академічного означення через різні підходи до визначення ролі та місця держави та ступеню її відповідальності за життя та діяльність окремої особи чи сім'ї.

Поняття "соціальної держави" було сформовано для того, щоб підкреслити що держава має розвинуту й стабільну економіку, а тому здатна не лише декларувати, а й проводити ефективну соціальну політику за умови неухильного дотримання прав людини. Соціальну державу розглядають як правову, діяльність якої орієнтовано на людину, забезпечення її добробуту, безпеки та розвитку.

В сучасному цивілізованому світі будь-яка діяльність, в тому числі соціальна, нерозривно пов'язана з правовими гуманістичними цінностями - правами та свободами людини.

Існує три модельних типи сучасної соціальної держави:

1. Соціал-демократична - з максимальним рівнем соціального патерналізму держави й мінімальною соціальною відповідальністю людини.

2. Консервативна або корпоративна - з приблизно рівномірним розподілом ступеню відповідальності за долю громадян між державою та особою.

3. Ліберальна або обмежена - з покладенням максимальної відповідальності за громадян на їх самих, а держава забезпечує лише певний, мінімальний, рівень соціальної підтримки.

При визначенні поняття соціальної політики на перше місце необхідно ставити не інтереси різних соціальних чи демографічних груп та їх узгодження, а людину, як основну складову будь-якої суспільної групи, а на меті діяльності держави та суспільних інститутів ставити задоволення її життєвих потреб за неодмінної умови дотримання громадянських прав і свобод людини.

Поняття "соціальної політики" не має усталеного академічного визначення. Різні дослідники в своїх означеннях виходять з різних поглядів на зміст та цілі того, що називають соціальною політикою. Наведемо відомі підходи до проблеми встановлення дефініції "соціальної політики".

Перший підхід полягає в ототожненні соціального та суспільного, тому за цим підходом соціальна політика - це суспільні дії щодо вирішення загальносуспільних проблем. Її мета - досягнення цілей всього суспільства. Зрозуміло, що при такому підході особисті проблеми людини, приміром, - втрата роботи, хвороба, похилий вік тощо, - залишаються на другому плані.

Другій підхід виходить з необхідності вирішення, перш за все, питань захисту соціально вразливих та потенційно небезпечних верств населення через систему державних допомог та доброчинної діяльності. Такий підхід обмежує активність державних та громадських інститутів лише частиною суспільства.

Третій - має на меті пом'якшення негативних наслідків індивідуальної та соціальної нерівності через систему перерозподільних заходів. В основу частіше за інше покладається податкова політика направлена на вирівнювання диференціації прибутків.

Четвертий - покладення в основу діяльності принципів соціальної справедливості та соціального партнерства як основних цінностей сучасного громадянського суспільства.

П'ятий - виходить з необхідності регулювання, перш за все, соціально-трудових відносин, тобто відносин праці та капіталу, найманих працівників та роботодавців, а всі інші соціальні заходи будуються на цій основі.

Як бачимо, кожен з цих підходів має раціональне начало, хоча й не позбавлений деяких, вказаних вище, обмежень. Соціальна політика розвинених держав тією чи іншою мірою використовує усі ці підходи.

Однак, незважаючи на численні наукові дослідження, державні документи та загалом важливість цього напрямку діяльності урядів та громадських інститутів усіх без виключення країн світу, навіть, з тоталітарними чи автократичними формами правління, усі сходяться лише на тому, що це, взагалі кажучи, система заходів, направлених на підвищення суспільного добробуту, покращання якості життя населення й забезпечення соціально-політичної стабільності. При цьому така визначальна характеристика як метод досягнення цих цілей - повністю випадає з усіх відомих нам означень.

Зрозуміло, що під таким аморфним означенням можна приховати й насильниці дії на кшталт експропріації особистого майна - з метою поділу його між бідними, переселення цілих народів із свого краю в чужий та багато чого іншого.

Наведемо декілька визначень соціальної політики різних авторів, що дозволить краще зрозуміти різні точки зору та більш коректно сформулювати це визначення.

"Соціальна політика - діяльність та принцип суспільства, які формують спосіб, за допомогою якого воно втручається і регулює відношення між індивідами, групами, громадами, соціальними інституціями. Ці принципи й дії є результатом звичаїв та цінностей суспільства і значною мірою визначають розподіл ресурсів та рівень добробуту його людей." Тут поєднуються такі, несумісні, на наш погляд, категорії як "діяльність" та "принцип", очевидно, що між ними є зв'язок, однак визначальними мають бути принципи, а вже на них - будуватися діяльність.

"Соціальна політика держави - це певна орієнтація та система заходів, щодо оптимізації соціального розвитку суспільства, відношення між соціальними та іншими групами, створення тих чи інших умов для задоволення життєвих потреб їх представників." В цьому визначенні, як і в попередньому, поєднуються несумісні категорії "орієнтація та система заходів", а на яких саме засадах відбуватиметься "оптимізація соціального розвитку суспільства" залишається абсолютно невизначеним.

"Соціальна політика - керівний вплив держави, що базується на системі правил (норм), нормативних структур, що приймають рішення та організують діяльність, яка сприяє залученню до політичних процесів різних суб'єктів. Мета такого впливу - сприяти формуванню спільності інтересів широких верств населення й консолідувати тим самим суспільство, досягаючи підтримки ним діяльності держави." Це означення взагалі перевертає, на нашу думку, смисл соціальної політики з ніг на голову - виявляється не держава має піклуватися про різні соціальні групи та задовольняти їх різновекторні(!) інтереси, а, навпаки, всі ці групи треба зігнати до купи, - "консолідувати," - з метою… підтримки діяльності держави(!). За такими поглядами на перше місце ставляться державницькі інтереси, - незалежно від того, якими вони є, приміром, агресивними, імперськими, тоталітаристськими, - а люди, пенсіонери, малозабезпечені, безробітні та інші - мають опікуватися, перш за все, не своїми, а саме цими інтересами. Як мовиться - без коментарів.

Наведемо ще декілька означень, які дозволяють наблизитися до розуміння суті та змісту соціальної політики (насправді, їх набагато більше).

"Соціальна політика - це діяльність держави й/або суспільства (суспіл-них інститутів) по узгодженню інтересів різних соціальних груп і соціально-територіальних громад в сфері виробництва, розподілу та споживання, що дозволяють узгодити інтереси цих груп з інтересами людини та довготерміновими цілями суспільства." Це визначення вирізняється вже тим, що в ньому (чи не вперше) згадуються інтереси людини, але залишається незрозумілим, чиї ж інтереси є пріоритетними: суспільства, його груп чи людини?

Ще одне визначення, де йдеться про інтереси людини:

"Соціальна політика - це діяльність по управлінню соціальною сферою суспільства, покликана забезпечити життя та відтворення нових поколінь, створити передумови для стабільності й розвитку суспільної системи та достойного життя людей." На нашу думку, це визначення має деякий перекіс в бік демографічної складової соціальної політики, це, звичайно, благородна мета, однак відомо, що більшість розвинених держав з високим рівнем життя та потужною соціальною сферою не забезпечують саме функції відтворення - в них іде природне скорочення населення й вони вимушені вживати спеціальних імміграційних заходів для стабілізації ситуації.

Головною ме­тою соціальної політики є подолання соціальної напруги, досяг­нення рівноваги, стабільності, цілісності, консолідації, злагоди й динамізму суспільства.

Завдання соціальної політики:

· забезпечення ефективного розвитку соціальної сфери, со­ціального простору життєдіяльності;

· здійснення заходів щодо задоволення зростаючих матері­альних і духовних потреб членів суспільства;

· врегулювання процесів соціальної диференціації суспіль­ством;

· підняття суспільного добробуту на рівень загальноприй­нятих стандартів.

Найважливіщий принцип соціальної політики - управління інтересами та через інтереси людей.

Рівні соціальної політики:

· загальнодержавний (врахування інтересів всього суспільства);

· регіональний (інтереси адміністративної одиниці);

· місцевий (інтереси міста, району, підприємства тощо);

· локальний (допомога і підтримка громадянам, що постраждали від стихійного лиха).

Соціальна політика України

Здійснення економічних реформ при відсутності обґрунтованої економічної політики та розвиненої ринкової інфраструктури за умов руйнації економічних зв'язків призвело до кризового соціального стану суспільства. Розпад фінансової системи і гіперінфляція в першій половині 90-х pp. XX ст., відродження "тіньової" економіки породили такі украй негативні наслідки у соціальній сфері:

• зниження рівня життя значної частини населення;

• значну частку прихованого безробіття;

• різку поляризацію населення за рівнем доходу;

• майже повну ліквідацію відповідності між результатами й оплатою праці між секторами економіки і сферами економічної діяльності;

• посилення неформальних суспільне нерегульованих методів вирішення економічних і соціальних питань, розвиток корупції;

• формування маргінальних груп населення, готових до сус­пільне деструктивних дій.

Нерозв'язанім соціальних проблем викликає негативні соціальні явища, які стримують і деформують розвиток суспільства, унеможливлюють повноцінну участь громадян у всіх сферах суспільного життя.

Сьогодні Україна стоїть перед необхідністю:

• відміни системи субсидованого житлового фонду та комуналь­них послуг і підвищення видатків на комунальні послуги;

• раціоналізації і спрощення існуючої системи пільг;

• зменшення видатків на розподіл і доставку допомоги з метою підвищення рентабельності системи;

• впровадження цільового спрямування витрат на допомогу тим, хто її найбільше потребує, зокрема на пільги для дітей та пенсіонерів з низьким рівнем доходів;

• реформи пенсійного забезпечення;

• переходу від державного фінансування охорони здоров'я до його здійснення переважно на страхових засадах,

• підвищення межі пенсійного віку;

• відміни вікових пільг;

• обмеження прав на пільги:

• ліквідації прихованого безробіття тощо.

Важливими проблемами соціальної політики України є:

· визначення шляху суттєвого підвищення вартості національної робочої сили;

· поєднання політики економічного зростання з активною і сильною соціальною політикою;

· підвищення платоспроможного попиту населення;

· посилення мотивації праці;

· зайнятість населення.

Соціальна політика активно впливає на економічне зростання через:

· збільшення сукупного попиту;

· підвищення продуктивності людського капіталу;

· зміцнення соціальної стабільності та поліпшення підприємницького та інвестиційного клімату;

· забезпечення легітимності (суспільної та корпоративної підтримки) інших заходів, спрямованих на активізацію зростання.

Діяльність держави у соціальній сфері майже виключно в формі соціального захисту, про що йшлося вище, її відрив від інших складових соціально-економічної політики, і навпаки, здійснення економічної політики без урахування потреб соціального розвитку, як це відбувалося в Україні, закономірно призводять до руйнування як економіки, так і соціальної сфери.

Важливою умовою для активізації соціальної політики є оздоровлення фінансів підприємств, яке дозволить активізувати реалізацію на їхній базі інвестиційних проектів. За теперішніх умов збереження значних обсягів кредиторської заборгованості та надмірного фіскального навантаження, кошти, які надходять до підприємств внаслідок послаблення монетарної політики та збільшення платоспроможності населення, одразу витікають до державного бюджету. Збільшення соціальних видатків без забезпечення сприятливого підприємницького та інвестиційного клімату неспроможне розірвати замкнене коло соціального забезпечення. Вилучення коштів у підприємств на першому етапі дає змогу профінансувати ключові соціальні потреби та збільшити за рахунок цього споживчий попит, проте на другому більшість додаткових надходжень у підприємств знову вилучається, перешкоджаючи їхньому інвестиційному розвиткові та розширенню виробництва.

40. Національна політика України.

Основним напрямкам державної політики України в сфері міжнаціональних відносин є: забезпечення рівних конституційних прав та свобод усім громадянам, незалежно від раси, національного чи етнічного походження, перетворення поліетнічності суспільства, його багатокультурності в консолідуючий фактор формування громадянського суспільства, розвиток культурної самобутності українського етносу, всебічний розвиток української культури та мови, створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин; інтеграція до українського суспільства етнічних груп, які незаконно були депортовані; розширення співпраці зі закордонними українцями; затвердження в міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємної довіри, поваги до мови, культури, традицій етнічних груп; удосконалення правових засад регулювання між-національних відносин.

В розробці та реалізації національної політики величезна роль належить державі. Саме вона покликана забезпечити права та свободи громадян, незалежно від їх національної належності; здійснювати контроль за виконаннями усіма громадянами своїх обов’язків; створювати умови, при яких кожний громадянин зміг розмовляти та вчитися рідною мовою; дотримуватися звичаїв та традицій, близьких йому. Держава – це не етнічна спільність, а спів-товариство людей, що живуть на одній території. Держава не належить якомусь етносу, вона багатонаціональна.

В українській державі розроблені та проголошені найбільш демократичні принципи національної політики. 1 листопада 1991 року Верховна Рада України прийняла Декларацію прав національностей України – важливий документ, що проголошує основи національної політики Української держави. В ній визначені найважливіші принципи національної політики, зафіксовані в документах міжнародного співто вариства. Всім народам, національним групам, громадянам, що мешкають на території України, держава гарантує рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Дискримінація за національною ознакою забороняється та може бути покарана за законом. Держава гарантує всім національностям право на збереження їх традиційного розселення та забезпечення функціонування їх національно-адміністративних одиниць. Держава створює сприятливі умови для розвитку усіх національних мов та культур, до того ж усім громадянам забезпечується право вільного користування російською мовою, а в місцях, де мешкають компактно декілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнята для всього населення цієї місцевості

Основи національної політики країни закріплені у Конституції України.

В ст.11 зафіксовано: “Держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності, всіх корінних народів та національних меншин України”. В ст.24 проголошується рівність усіх громадян перед законом: “Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри,…, етнічного та соціального походження, майнового ста-ну, місцезнаходження, за мовними або іншими ознаками”.

Ці документи в повній мірі відповідають загальносвітовим стандартам в сфері розвитку націй та національних відносин. Разом з тим дуже швидко виділились два національно-політичних явища. По-перше, підтримується відносні сталість, громадянський мир та зовнішня підтримка відносно врівноваженої раціональної політики держави. В цьому чимала заслуга політичної влади України, що вона нерідко і підкреслює. Але не менш важливе й друге явище – практична діяльність адміністративно-бюрократичного апарату, державних чиновників, які нерідко розділяють українське населення на “національно-свідомих” та інших, на патріотів, які розмовляють українською, та “п’яту колону” з мовою ворожої держави. Цей глузд можна почути на телебаченні, в друку і навіть у Верховній Раді. На жаль, це друге явище нерідко підтримується не тільки державними чиновниками в Західних областях України, але й на самому верхньому рівні політичної влади.

Найбільш гострою та складною проблемою національної політики та національних відносин в України є мова. Конституція України проголосила державною мовою в Україні мову – українську. Але в той же час, 10 ст. Конституції вказує гарантії держави вільного розвитку, використання та захисту російської, інших мов національних меншин України.

В Україні мешкає більш ніж 100 національностей. Але російською та українською мовами розмовляють більш 80% населення України. Українською мовою володіють 78% населення, російською – 78,4 %. Але в різних регіонах це співвідношення різне. Якщо в Західних областях України переважна більшість населення рідною мовою вважають українську, то в Східних станови-ще інше. Згідно з офіційною статистикою в Харкові 93% рідною мовою вважають російську, в Донбасі з 2,7млн українців рідною мовою вважали \1989р.\ 1,6млн український і 1,1млн – російську, тобто 40%. Приблизно таке саме становище і в інших регіонах та містах Східної України. Все це свідчить про особливості національної ситуації в Східній Україні, які можна звести до на-ступного:

По-перше: поліетнічний склад населення Східної України. Більш ніж 300 років цей регіон знаходився під домінуючим впливом Росії в усіх сферах життєдіяльності. В багатьох районах цього регіону російську мову рідною вважають приблизно 90% населення.

По-друге: для Східної України характерний високий рівень урбанізації (у Донбасі він складає 95%), а в містах переважає російська мова.

По-третє: населення цього регіону має сильну орієнтацію в економічній, духовній та ін. сферах на Росію. Більш 70% опитаних під час конкретно- соціологічних досліджень підтримують тенденцію посилення всебічних, і особливо економічних зв’язків з Росією, і інше 20% - з Західними країнами.

По-четверте: за впровадження російської мови державною, виступають більш ніж ? населення міст та 50% - у сільській місцевості.

Культурно – мовна проблема в Україні ускладнюється й правовою неврегульованістю, тому що право користуватись російською мовою в різних регіонах не однакове. В Криму російська мова має статус офіційної, всі діти отримують освіту російською мовою; ЗМІ використовують також переважно російську мову. Але у Донецькій, Луганській областях росіян втричі більш, ніж у Криму, а їх правовий статус не визначено, хоча на практиці російська мова перевалює навіть у шкоду українській мові. Приблизно таке ж саме станови-ще у Харкові, Запоріжжі, Одесі, Херсоні та деяких інших місцях.

Ці особливості не можна не враховувати при проведенні мовної політики, бо ігнорування об’єктивної дійсності, зайва старанність чиновників, які порушують по суті положення Конституції України, виникає незадоволення у населення та спрямовують до соціальної напруги.

Будь-яка мова розвивається за власними законами, саморозвитком, він не підвладний зовнішній корекції. Можна створювати казенну мову, на якому будуть розмовляти в аудиторії, службових кабінетах, у ЗМІ. Але не можна при-мусити розмовляти будь-якою мовою в побуті, повсякденному житті.

З викладеного з’являється наступний висновок: нації, як суб’єкти політичного життя, грають надзвичайну роль у стабілізації (або дестабілізації) всієї політичної системи суспільства. Національна політика державних органів, політичних партій та організацій повинна базуватися на загальновизнаних світових співтовариством засадах, бо тільки на цих засадах можна досягнути оптимальних етнонаціональних відносин на всіх рівнях.