Косівський розпис Історія Косова

Люди на території міста Косова жили, очевидно, з дуже давніх часів, адже тут були соляні джерела, а в давнину вони становили велику цінність.

Однак постійні поселення виникли тут тільки на початку XIV ст. за часів Галицько-Волинської держави. У 1318 р. було за­сновано село Косово. У 1565 р. біля нього, ближче до соляних джерел, виникло міс­течко, яке від початку мало назву Риків, а згодом взяло на себе назву села, яке іменували Старим Косовом. Місто стало осідком орендарів, лихварів, тут нагромаджувалися значні багатства, джерелом яких була насамперед торгівля сіллю. Це приваблювало опришків, котрі не раз нападали на Косів.

Кос – це ім’я ймовірного першого поселенця або заснов­ника цього населеного пункту, котрий існував як село, по­чинаючи з 1218 р. Галицьким князем того часу був Лев II. Польський дослідник Ян Фальковський подає переказ, який свідчить про те, що першим ґаздою Старого Косова був Косован, звідки й пішла назва села. Утім, інші дослідники більше схиляються до думки, що все якраз навпаки: прізвисько Косован пішло від назви місцевості – Косів.

Кос (Кіс) – це давнє спільнослов’янське слово, що вжи­вається у верхньолужицькій, нижньолужицькій, словацькій, словенській, болгарській та українській мовах і означає назву птаха – чорний дрізд або шпак. Іменувати людей назвами птахів та інших тварин є дуже давньою традицією, яка існує й дотепер. Так само давнім є звичай називати населений пункт ім’ям його засновника або першого мешканця.

Давня назва Косово була присвійним прикметником і вка­зувала на те, що це село – власність Коса. Це була прекрасна земля: широка долина, придатна до землеробства, річка, ба­гата на рибу, великі дубові та букові ліси, соляні джерела… Косівська долина припала до серця й ченцям, які заснували тут монастир. За часів Речі Посполитої офіційною назвою була Kosow, що по-польському означає „ власність Коса ”. Згодом назву міста почали перекладати як Косів.

Косівщина – центр гуцульського народного мистецтва

Найпоширенішими видами народного мистецтва на Косівщині є різьба по дереву, вишивка, ткацтво, килимарство, ху­дожня обробка металу, чинбарство, але найдавнішим серед них – гончарство.

Прикарпатська кераміка розвивалася ще в добу Київської Русі. Сім’ї жили бідно й мали тільки невтомні, трудові руки, на які була єдина надія в житті. Діти зранку й до пізньої ночі носили глину, воду, допомагаючи батькам, а в неділю разом з ними складали на візок готові вироби й везли на яр­марок. Деякі гончарі мали невеликі городи, тримали госпо­дарство й зазвичай виготовляли кераміку тільки взимку. Як правило, майстри жили дуже бідно. Найбільшого розквіту гончарне виробництво досягло після возз’єднання західних областей з Радянською Україною. Сьогодні вироби косівських гончарів прикрашають експозиції музеїв Києва, Москви, Львова, Санкт-Петербурга, Івано-Франківська..., а ужиткові предмети милують око в багатьох домівках.

Усі, мабуть, звернули увагу на те, що косівський посуд має специфічні кольори і своєрідні сполучення. Це не лише плід творчої фантазії талановитих гуцулів. Це високопоетичне ставлення до навколишнього світу.

Розкішна гуцульська земля. Під ласкавим сонцем буйно гонять до неба свої віти буки, смереки, явори, котять свої хвилі трави і пшениці. Між стрімкими стінами зеленого лісу ховаються чепурні будиночки. Всі вони дерев’яні, знадвору жовтувато-зеленого кольору, з білими вікнами. Здалеку вони здаються птахами, що ось-ось знімуться над зеленим лісом. Навколо хат – зелені буйні сади. Зелень ніби світиться жов­тим сонячним світлом. Гуцули навчилися пізнавати вели­ку істину і мудрість: слухати хату, ліс, помовчати на виду у природи, виважити на холодний розум біля річки. Словами не описати казкову красу косівського краю: квітучі луки, стрімкі потоки води, зелені вершини гір. Особлива чарівність восени. В лісі ніжно сплетені віти дерев зустрічають осін­ньою тишею, величавим спокоєм. В них загустились золотис­то-багряні фарби. Полягли жовтокосі трави. Тут, далеко від міської цивілізації, наповнюєшся життєдайним духом при­роди. Вона навколо і в твоїй душі.

Буйна фантазія майстрів відображає у своїх візерунках багатство карпатських гір, гірської природи.

Світло-жовте, біло-молочне тло підкреслює яскраво-зе­лені, жовті, коричневі кольори листя, квітів. Чарівні, не­звичайних форм квіти, в більшості гостролисті, утворюють дивовижні букети, вінки. Мають місце не тільки рослинні, а й гостролисті, гострокутні геометричні візерунки, що гово­рить про те, що посуд народився серед гір і символізує вер­хівки високих гір.

Використання світлого тла склалося історично. Така тех­ніка декорування кераміки розповсюдилась у країнах чорно­морського басейну.

Сирі вироби з глин природного забарвлення вкривали су­цільним шаром білого англобу, по якому гравірували. Таким способом отримували контрастний малюнок на білому тлі.

Звідси і кольори:

білий – колір повітря;

зелений – колір навколишньої природи;

коричневий – колір гір, колір землі-годівниці;

жовтий – колір сонця, хлібних полів.

Косівські майстри полюбляли поєднання зеленого, корич­невого, жовтого кольорів на білому тлі виробів або розпи­си білим, жовтим, зеленим кольорами на темно-червоному покритті. На Гуцульщині виготовляють найрізноманітніші форми посуду, призначені для застосування в побуті, для окраси інтер’єру. Це баньки – посудини кулястої фор­ми для зберігання холодної води влітку; дзбанки – глечики із широким або вузь­ким горлом для молока, олії, квасу тощо; барильця – посудини з двома днищами й опуклими стінками, стягнутими обру­чами для вина. Дуже своєрідними є плескани – дископодібні фляги на чотирьох ніжках з отворами для підвішування на шнурку, або колачі – їх брали із собою в далеку дорогу. Усі ці види посуду, а та­кож тарелі, миски, свічники всуціль вкри­вали соковитим розписом рослинного та геометричного характеру.