4.1 Підходи до охорони та використання лісових генетичних ресурсів в системі лісових пзт

Для еволюційного збереження характерним є те, що дерева дають нащадків у подальших поколіннях: гени є головними для збереження, а не генотипи. Природний добір відбувається серед дерев з новими комбінаціями сприятливих і несприятливих алелів різних генотипів. Цей процес забезпечує, що комбінація генів буде змінюватись у популяції: алелі з позитивним впливом на придатність будуть збільшувати свою частку, а алелі, пов’язані з низькою придатністю, будуть зменшувати її. Якщо розмір популяції є достатнім, нейтральні алелі будуть, в цілому, підтримуватися, але деякі з них будуть неминуче зникати внаслідок дрейфу генів; тому нові генетичні зміни будуть виникати шляхом мутацій після деяких поколінь. Людське втручання призначене сприяти помірній інтенсивності генетичних процесів, а не уникненню їх. Генетична мінливість між популяціями в основному підтримується, якщо вони ростуть у різних умовах довкілля, і з часом навіть зростає [13 ].

Типовий приклад збереження здатності популяції до еволюційних процесів – це охорона територій у природних лісах. На таких територіях види займають їх природні місця існування (це називається бути збереженими in situ), разом з широким рядом інших видів. Тому природний відбір та загальна пристосованість популяції значною мірою пов’язані з конкуренцією між видами, а також з адаптацією видів до сучасних та майбутніх умов довкілля. Тим не менше, еволюційне збереження може також мати місце у штучних насадженнях, якщо є можливість природного відбору і якщо висаджені дерева відновлені з насіння не вегетативними способами. У таких програмах бажано, щоби насадження створювали і доглядали шляхами, які імітують природні процеси, що будуть підтримувати природний відбір. Звичайно, у більшості ситуацій склад видів є значною мірою штучним, і спроби селекції можуть сприяти іншим генам, ніж при справжньому збереженні in situ. Тим не менше, це підтверджує факт, що відбір у багатьох екосистемах завжди залежить від ступеню людського впливу. Спрямованої селекції на комерційно важливі ознаки (включно із такими, як форма стовбура або легкість вирощування у насадженнях) слід уникати у програмах еволюційного збереження, але звичайно, це залежить від місцевих завдань.

Як уже згадувалося, ключовою особливістю збереження in situ є динамічна природа і забезпечення безперервної еволюції видів, які є об’єктами збереження. Тим не менше, збереження in situ також передбачає уникання швидких темпів генетичної ерозії і значної цілеспрямованої зміни генетичного складу популяцій [14 ].

Ефективність і результативність in situ збереження потребує серйозних базових знань. Зокрема, необхідна інформація:

• про генетичні зміни у видах, їх просторову та часову організацію всередині виду та між популяціями;

• про динаміку видів у природних екосистемах, наприклад, про репродуктивну та відновну здатність цільових видів, можливість міжвидової конкуренції, а також інші процеси, пов’язані зі створенням та підтриманням мінливості.

Тим не менше, у більшості випадків при сучасних технологіях та доступних ресурсах неможливо провадити прямий моніторинг генетичних змін у певного виду на певній території. Для найближчого майбутнього моніторинг збереження лісових генетичних ресурсів in situ повинен базуватися на вивченні демографічних показників популяції, наприклад, на визначенні, чи підтримується достатній розмір популяції через відтворення, а також на вивченні деяких інших важливих процесів, таких, як поширення насіння і пилку.

Еволюційне збереження прагне підтримувати генетичні процеси, тому важливо розглядати, який вид еволюційних результатів планується отримати внаслідок селективних процесів. Метою цього підходу є підтримання природних адаптацій до змін довкілля, які виникатимуть або внаслідок використання, або відображати майбутні умови росту. Збільшення селекційного тиску як людського, так і природного походження спостерігається там, де є збільшення селекції, спрямованої на важливі ознаки, пов’язане з використання та більшим окультуренням насаджень. Вони потім стали, по суті, генетичними програмами збереження ex situ як частина вдосконалення добре спланованих селекційних програм.

Як було сказано вище, збереження генетичних ресурсів може розглядатися у контексті можливого використання і врахування вартості. Ключове питання, звичайно, у тому, як взаємозалежать ступені використання і збереження, або робота у протилежних напрямках. У дуже загальних визначеннях, розрізняють три варіанти в залежності від ступеню інтеграції збереження і використання (Табл. 4.1.)

Стратегія «руки геть» базується на підході, коли людське втручання обмежується, наскільки це можливо. Тим не менше, з практичної точки зору цю стратегію часто складно виконати у зв’язку з двома причинами:

• По-перше, наявна мережа територій суворої охорони рідко є зразком генетичного різноманіття видів у систематичному або генетичному представленні роду.

• По-друге, ця стратегія доцільна тільки на територіях, де статус збереження вже є високим, в основному на місцях з низькою щільністю населення, де невеликий економічний інтерес. Створення територій суворої охорони у зонах з високим тиском людського населення часто дуже складне.

Альтернативою створенню територій суворої охорони є варіант невиснажливого користування. При цьому дозволяється використовувати територію, яка охороняється, але передбачається зменшення використання до рівня, на якому генетичні ресурси не деградують. У цьому значенні, ідея невиснажливого користування спирається на факт, що генетичні ресурси зберігаються in situ, але з такими рівнями використання, які все ж підтримують генетичну цілісність популяції. Може бути допустимим, наприклад, збирати плоди з дерев на територіях, які охороняються, але не у кількості, коли забирається все насіння, необхідне для природного відтворення видів. Може бути припустимим рубати дерева, але не у обсязі, коли видаляються всі прямі дерева.

Табл. 4.1. Засади використання лісових генетичних ресурсів в різних категоріях ПЗТ

Ступінь інтеграції та використання	Основні наслідки	Стратегія
а)Території суворої охорони	природний генофонд перебуває під загрозою природні ресурси підтримуються і генетичні процеси не порушуються людським впливом можливі компенсації місцевому сільському населенню	Повна охорона, жодного користування
б)Невиснажливе користування	природний генофонд перебуває під загрозою генетичні ресурси не еродовано (ресурси відновлюються) і користування можливе після відновлення ресурсу	Невиснажливе користування / охорона
в)Посилене використання	природний генофонд наявних видів під загрозою зникнення підвищене суспільне користування та підвищений збір урожаю	Посилене використання через збереження в насадженнях ex situ та окультурення (селекцію)

Головною перевагою використання варіанту невиснажливого користування є зменшення тиску на окремі ареали або види шляхом обмеження використання, що може привести до довгострокового відновлення цього природного ресурсу. У цьому випадку процес може сам себе посилювати, оскільки збільшення наявності певного ресурсу робить невиснажливе користування простішим.

Крім того, ця стратегія має ще одну перевагу – не позбавляє місцевих людей доступу до важливих природних ресурсів. Цей план збереження може забезпечувати додаткову користь для місцевого населення, наприклад, у легалізації їх користування окремими ресурсами. Таким чином, така стратегія може бути основаною на дійсній участі в цій справі місцевого населення.

З генетичної точки зору, навряд чи знайдуться приклади використання, що не руйнують генетичний ресурс. Людське втручання може впливати на генетичні ресурси і процеси багатьма шляхами, і можливість участі населення у збереженні генетичних ресурсів на цих рівнях також повинна бути розглянута.

Види дерев часто стають рідкісними та загроженими через те, тому що мають великий попит. Причиною є те, що вони забезпечують цінну продукцію, таку, як дорога деревина та недеревинні продукти. У таких випадках, стратегія підвищеного використання може бути розглянута як така, що передбачає збільшення ступеню людського втручання, а не його зменшення.

Посилене використання генетичних ресурсів шляхом створення культур на лісових територіях, водозборах та в деградованих зонах, у господарствах, може бути дуже ефективним шляхом захисту різноманіття генетичних ресурсів. Ідея полягає в тому, що культивація рідкісного чи загроженого виду може збільшити його кількість. Більше того, коли види з малою щільністю станють звичайними в результаті створення штучних насаджень, їх продукти можна отримати звідси, і тоді тиск на природні популяції може послабитися.

Варіант посиленого використання також може бути ефективним для видів дерев, що дають менше цінних продуктів, але підходять для використання у лісокультурних програмах, пов’язаних з програмами рекультивації земель чи охорони водозборів. Для таких цілей можуть пасувати місцеві види. Вони краще адаптовані до місцевих умов і тому менше піддаються впливові місцевих біотичних і абіотичних факторів. Крім того, їх часто можна використовувати для вирощування у суміші з іншими видами, де подальше господарювання може бути мінімальним.

Посилене використання через одомашнення включає серію процесів, які можуть впливати на генетичне різноманіття. По-перше як випадкова, так і спрямована селекція має місце під час збирання насіння, вирощування в розсаднику, садіння культур, догляду та заготівлі продукції. По-друге, насіння і саджанці можуть переміщуватись між різними екологічними зонами, коли підвищується ризик нестачі адаптації і генетичного забруднення місцевих ресурсів. Цей результат зазвичай не розглядається у лісокультурних програмах. Такі програми не гарантують збереження належно дотримуються. Тим не менше, якщо генетичні питання взято до уваги (в умовах України це перш за все лісонасінне районування), генетичне різноманіття може ефективно зберігатися в штучних насадженнях.