А) Розвиток права Європейського співтовариства у 60-80 ті роки хх століття

Зіткнення двох підходів досягнуло своєї вершини у 1965-1966 роках – «Криза пустого стільця». В цей період президент Шарль де Голль відкликав французьких представників із органів ЄЕС і декілька місяців блокував їх роботу до того часу, поки партнери з Співтовариства не пішли на так званий «Люксембургський компроміс». Він передбачав збереження за Францією права вето при прийнятті важливих рішень шістьма членами ЄЕС як гарантію збереження державного контролю над розвитком ЄЕС. Проте ідея федерації, посилення інтеграції продовжували розвиватись. 6 липня 1967 р. набув чинності Договір про злиття (злиття трьох вищих органів Співтовариств в єдину Раду і Комісію, які разом із Парламентом і Судом ЄС сформували спільну інституційну структуру), на 1 липня 1968 р. було створено Митний союз. В 1974 році було створено Європейську Раду на рівні глав держав і урядів, а в 1979 – проведено прямі вибори в Європейський парламент.

У першій половині 80-х років центральною проблемою, яка активно об­говорювалася в інститутах Європейського співтовариства, була стратегія за­хідноєвропейської інтеграції на наступні роки й характер майбутніх реформ в ЄЕС.Країни-члени ЄЕС під час засідання Європейської ради у Фонтенбло (1984 р.) вирішили з метою активізації інтеграційних процесів заснувати Ко­мітет з інституційних питань, сформований з особистих представників голів держав і урядів. Очолений колишнім міністром закордонних справ Ірландії Джеймсом Дужем Комітет був зобов'язаний розробити пропозиції щодо шляхів поліпшення функціонування європейського співробітництва.

Пропозиції Комітету Дужа ґрунтувалися на Штутгартській деклара­ції Європейської ради від \9 червня 1983 р. і проекті угоди про Європейсь­кий Союз, прийнятій Європейським Парламентом. Європейська рада в Міла­ні (червень 1984 р.) мала визначитися щодо доповіді Дужа, а також з приво­ду багатьох пропозицій у справі активізації євроінтеграційних процесів.

Європейська рада в Люксембурзі (2-3 грудня 1985 р.) після 28 годин на­рад прийняла вісім текстів, які модифікували Римський договір, а також до­кумент щодо політичного співробітництва. Європейська рада вирішила об'єднати результати переговорів по політичному співробітництву і по робо­ті з поправками в єдиному документі, що знайшло відображення в його наз­ві: Єдиний європейський акт. ЄЄА був підписаний дев'ятьма країнами-членами 17 лютого 1986 р. у Люксембурзі. 28 лютого 1986 р. в Гаазі його під­писали Греція, Італія, Данія. Однак, ратифікація ЄЄА дещо затрималася. Як­що в одинадцяти країнах вона не викликала проблем, то в Ірландії відбувся референдум, який дозволив внести поправку в конституцію і ратифікувати Акт. ЄЄА набув чинності ї липня 1987 р. після його ратифікації національ­ними парламентами.

1970-ті роки: розширення та інновація

1970-ті роки також були періодом інновацій. На Паризькому саміті в грудні 1974 р. глави держав і урядів Співтовариства погодилися зустрічатися тричі на рік. Ці зустрічі дістали статус Європейської Ради. На них також було засновано Європейський фонд розвитку. В липні наступного року держави-члени уклали договір, яким Європейському Парламенту було надано широкі бюджетні повноваження і створено "фінансового охоронця Співтовариства" — Палату аудиторів. Середина 1970-х позначилася також зростанням кількості доповідей, зміст яких майже не було реалізовано, проте з'явилися зародки майбутніх реформ. Серед цих доповідей були:

· Доповідь Тіндемана (the Tindemans report) 1976 р., в якій було запропоновано розширити діяльність Співтовариства в галузі економічної і валютної політики, а також в оборонній та регіональній політиці;

· Доповідь "трьох розсудливих чоловіків" ("the Three Wise Men") 1979 p., яка рекомендувала посилити роль Комісії та збільшити кількість питань, рішення з яких приймаються за принципом більшості поданих голосів всередині Ради;

· Спіренбурзька доповідь (the Spierenburg report) 1978 p., яка вміщувала важливі пропозиції щодо реорганізації внутрішньої структури інституцій.

Десятиліття закінчилося двома значними подіями, які додали зовсім нового виміру розвиткові Співтовариства. У червні 1979 р. Європейський Парламент уперше був обраний прямим загальним голосуванням — так було надано демократичну легітимність органу, повноваження якого, схоже, почали розширюватися. Того ж року, але дещо пізніше, почав працювати Європейський механізм регулювання обмінного курсу (European Exchange Rate Mechanism). Його дія спрямовувалася на досягнення стабільності грошового обігу і готувала умови для можливого валютного об'єднання.

Слід додати, що ці зміни відбувалися на тлі значного погіршення економічного становища всього західного індустріального суспільства внаслідок двох нафтових криз, які завдали ударів у 1973 і 1978 pp. Незважаючи на певні ознаки того, що солідарність Співтовариства вже не витримувала такого навантаження (про це свідчить ізоляція Нідерландів після того, як вони, надавши допомогу Ізраїлю, опинились під дією санкцій країн — виробників нафти), держави-члени, в цілому, не вдалися до викликаних панікою захисних заходів, а вирішили знайти вихід із ситуації на рівні Співтовариства.