Залежно від сфери застосування режими робочого часу поділяються на: загальні та спеціальні.

При загальних режимах робочого часу розподіл норми тривалості робочого часу відбувається за тижневий або інший обліковий період. До загальних режимів робочого часу належать: 5-денний робочий тиждень, 6-денний робочий тиждень та сумований облік робочого часу.При режимі з денним обліком робочого часу встановлена законом тривалість робочого часу реалізується протягом кожного робочого дня. Норма робочого дня при 5-денному чи 6-денному робочому тижні становить однакову кількість годин. Встановлена законом тижнева норма робочого часу реалізується в рамках кожного календарного тижня з повною кількістю робочих днів.Найбільш поширеним є п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. Виходячи із загальної норми тривалості робочого тижня 40 годин, робочий день може тривати 8 годин щоденно або ж 8 годин 15 хвилин щоденно зі скороченням робочого часу на одну годину напередодні вихідного дня. При 6-денному робочому тижні тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7 годин при нормі 40 годин і відповідно 6 годин при нормі 36 годин та 4 години при тижневій нормі 24 години.

Робота за змінами є різновидом підсумованого обліку робочого часу та запроваджується, коли тривалість виробничого процесу перевищує допустиму для працівника норму тривалості щоденної роботи. В багатозмінному режимі функціонує безперервне виробництво, де технологічні процеси не можуть перериватись При змінних роботах працівники чергуються в змінах рівномірно в порядку, встановленому правилами внутрішнього трудового розпорядку. Стаття 58 КЗпП встановлює, що перехід з однієї зміни в іншу має відбуватись через кожний робочий тиждень в години, визначені графіком змінності. Тривалість перерви в роботі між змінами має бути не меншою подвійної тривалості часу роботи в попередній зміні, включаючи також час перерви для відпочинку та харчування. Мінімальна тривалість щоденного відпочинку між змінами не повинна бути меншою 12 годин. Призначення працівника на роботу протягом двох змін поспіль забороняється.

3 п.

Норми, які регулюють зобов'язання, складають один з найважливіших інститутів цивільного права - зобов'язальне право. Система зобов'язального права складається із інститутів Загальної частини (підстави виникнення зобов'язань, принципи виконання зобов'язань, забезпечення зобов'язань, зміна суб'єктів зобов'язань, відповідальність за порушення зобов'язань, припинення зобов'язань) та інститутів Особливої частини, до яких відносяться 19 окремих видів зобов'язань (купівля-продаж, міна, дарування та ін.) та три специфічних за змістом зобов'язання, що виникають: із заподіяння шкоди, із рятування майна, із безпідставного збагачення.

Як і будь-яке інше цивільне правовідношення, зобов'язання включає в себе наступні елементи: суб'єкти, об'єкт, зміст. Суб'єктами в зобов'язанні виступають його учасники, яких законодавець називає кредитором і боржником. Кредитор - це особа, яка має право вимагати або виконання певної дії, або утриматися від вчинення певних дій. Ця особа довіряє своєму контрагенту, кредитує його, тому і називається "кредитором". Боржник - протилежна сторона зобов'язання - повинен вчинити певні дії або утриматися від них. Ця особа має борг перед креди--тором, тому її звуть "боржником". Кредитора звичайно називають активною стороною, боржника - пасивною.

Інколи говорять, що об'єктами зобов'язання є речі, гроші, послуги. Проте варто пам'ятати, що власне дії зобов'язаної особи є юридичним об'єктом зобов'язання, і речі, гроші, послуги - це матеріальні об'єкти зобов'язання1. Змістом зобов'язання є сукупність прав та обов'язків суб'єктів зобов'язання. Зобов'язальне право поруч із правом власності є однією з головних категорій майнового права. Більшість зобов'язань являють собою майнові відносини. Разом з тим деякі зобов'язання можуть бути і немайновими, наприклад, деякі зобов'язання, що виникають у галузі авторського права, коли автор вимагає виправлення перекручень в своєму творі, коли автор виконує планову роботу, за яку не сплачується гонорар; коли виконується доручення немайнового характеру.

4 п.

Стадії вчинення злочину - певні етапи готування і здійснення навмисного злочину, що різняться характером дій на кожному етапі. Відомі три стадії вчинення злочину; готування до злочину; замах на злочин; закінчений злочин.

Критеріями виділення видів стадій вчинення злочину виступає ступінь реалізації злочинного наміру і момент припинення злочину. КК визнає злочинними і караними три стадії вчинення злочину: 1. готування до злочину; 2. замах на злочин; 3. закінчений злочин.

Готування до злочину - це підшукання чи пристосування засобів чи знарядь, чи інше умисне створення умов для вчинення злочину. Підшукання - це придбання, відшукування, виявлення різних засобів чи знарядь вчинення злочину. Пристосування - це дії, що змінюють форму, якості засобів чи знарядь злочину, їх ремонт і т. д. Інше умисне створення умов - це пошук співучасників, розроблення плану, вивчення місця вчинення злочину та ін. Готування найчастіше відбувається у формі дії, але може виявитись і в бездіяльності. Скажімо, сторож крамниці не виходить на чергування, створюючи цим сприятливі умови своїм спільникам. Готування до злочину за загальним правилом підлягає кримінальній відповідальності. Замах на злочин - це навмисна дія, безпосередньо спрямована на вчинення злочину, але не доведена до кінця через обставини, що не залежали від волі винного. Наприклад, винний стріляє в потерпілого з метою вбивства, але не влучає. Замах на злочин майже завжди підлягає кримінальній відповідальності. Закінчений злочин має місце тоді, коли наявні всі ознаки складу злочину, вказані в законі, і настав шкідливий результат.

Б – 11

1 п.

Механізм держави — це система органів і організацій та інших інститутів держави, які складають її організаційну основу: організаційно-політичну, організаційно-економічну та інші.

Структура механізму складаємься з: - апарат держави (Державний апарат являє собою систему органів, за допомогою яких здійснюється державна влада, виконуються функції держави, досягаються різноманітні цілі та завдання держави.), - держ. Підприємства (підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство.), - держ. Установи (вид держ. Організацій, на які покладено завдання про реалізацію функцій держави у сфері нематеріального виробництва), -інші організації.

2 п.

Трудовий договір про сумісництво. Згідно з ч. 2 ст. 21 КЗпП, працівник має право реалізувати свою здатність до продуктивної і творчої праці шляхом укладання трудового договору на одному або одночасно на кількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором або угодою сторін. Сумісництвом вважається виконання працівником, крім своєї основної роботи, іншої регулярно оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому ж або на іншому підприємстві, в установі, організації чи у громадянина (підприємця, приватної особи) за наймом. Для роботи за сумісництвом згоди власника за основним місцем роботи не потрібно. Разом з тим керівники державних підприємств, установ і організацій спільно з профспілковим комітетом можуть встановлювати обмеження на сумісництво для працівників окремих професій і посад, зайнятих на важких, шкідливих і небезпечних роботах, додаткова робота яких може призвести до несприятливих наслідків для стану їхнього здоров’я та безпеки виробництва. Обмеження поширюються також на осіб до 18 років і вагітних жінок. Не мають права працювати за сумісництвом керівники державних підприємств, їх заступники, за винятком наукової, викладацької і творчої діяльності. При наймі на роботу за сумісництвом на інше підприємство, в установу, організацію працівник зобов’язаний пред’явити власнику чи уповноваженому ним органу паспорт. При прийомі на роботу, що вимагає спеціальних знань, власник чи уповноважений ним орган має право вимагати від працівника пред’явлення диплома або іншого документа про отриману освіту чи професійну підготовку. Оплата праці сумісників здійснюється за фактично виконану роботу. За загальним правилом отримана за роботу за сумісництвом заробітна плата не враховується при обчисленні середнього заробітку на основній роботі. Відпустка на роботі за сумісництвом надається одночасно з відпусткою за основним місцем роботи на загальних підставах. Відповідно до ст. 10 Закону України «Про відпустки», щорічні відпустки повної тривалості до закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи в перший рік роботи на даному підприємстві за бажанням працівника надаються, в тому числі сумісникам, одночасно з відпусткою за основним місцем роботи. Відпустка на роботі за сумісництвом також оплачується. Звільнення з роботи за сумісництвом проводиться на підставах, передбачених КЗпП України, а також у разі прийняття працівника, що не є сумісником, або встановлення обмеження сумісництва у зв’язку з особливими умовами й режимом праці без виплати вихідної допомоги (п. 8 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій). Запис у трудову книжку відомостей про роботу за сумісництвом може здійснюватись за бажанням працівника за місцем основної роботи. Згідно з чинним законодавством, основною роботою вважається та, де зберігається трудова книжка працівника. У Додатку до Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій міститься Перелік робіт, які не вважаються сумісництвом. До них належать літературна робота, яка оплачується з фонду авторського гонорару; технічна, медична, бухгалтерська та інша експертиза з разовою оплатою праці; педагогічна робота з почасовою оплатою праці в обсязі не більше 240 годин на рік; робота без обіймання штатної посади на тому ж підприємстві; інша робота, яка виконується в тому випадку, коли на основній роботі працівник працює неповний робочий день і відповідно до цього отримує неповний оклад (ставку), якщо оплата його праці на основній та іншій роботі не перевищує повного окладу (ставки) за основним місцем роботи та ін. Не є сумісництвом робота, що виконується за цивільно – правовими договорами доручення, підряду тощо.

3 п.

Під об'єктом цивільних прав розуміють матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини1. Об'єкти цивільних прав та об'єкти цивільних правовідносин — поняття тотожні. Цивільні правовідносини складаються між особами щодо матеріального чи нематеріального блага для задоволення своїх потреб. Тому об'єктом цивільних прав (правовідносин) може бути те, заради чого суб'єкти вступають у правовідносини і на що спрямовані їхні суб'єктивні права та обов'язки з метою здійснення своїх законних права та інтересів2.

Об‘єкти цивільних прав поділяються на наступні види: 1) речі; 2) дії; 3) продукти творчої діяльності; 4) особисті немайнові блага. Речі є основним видом об‘єктів цивільних прав. В залежності від особливості їх правового режиму речі поділяються на наступні види: 1) засоби виробництва і предмети споживання; 2) речі, дозволені для цивільного обігу, обмежені в обігу та заборонені для цивільного обігу (напр.: зброя – заборонена для обігу, наркотичні засоби – деякі заборонені, деякі обмежені – ліки за рецептом; разова, мисливська зброя – обмежена в цивільного обігу); 3) рухомі і нерухомі речі (земля, споруди, насадження на корінні – нерухомість, врожай – це вже рухомість); 4) родові речі та індивідуально визначені речі (Родові речі – це речі, яки визначаються кількістю, мірою, вагою. Родові речі є завжди замінними речами.\

4 п.

Підрив суверенітету, незалежності, демократії в Україні, дії, спрямовані проти України як соціальної й правової держави, можуть завдати значної шкоди конституційному ладу та іншим складовим національної безпеки, віддалятимуть нашу державу від досягнення сучасних ідеалів держави й суспільства, а тому посягання на ці блага є найбільш небезпечними як для самої держави, так і для суспільства й кожного його члена.

Злочини проти основ національної безпеки України посягають не тільки на безпеку держави, а й на національну безпеку загалом, яка, відповідно до Закону «Про основи національної безпеки України», визначається як рівень захищеності життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якого забезпечується сталий розвиток суспільства. Саме завдяки своєму особливому значенню злочини проти основ національної безпеки України й розміщені в розділі І Особливої частини КК.

При визначенні видів злочинів проти основ національної безпеки України слід виходити, передусім, із зазначеного вище Закону, згідно з яким загроза національній безпеці України може, здійснюватися у різних сферах. Залежно від цього розрізняють, злочини: 1) проти основ національної безпеки у політичній сфері: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 109 КК); посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110 КК); посягання на життя державного чи громадського діяча (ст.112КК); 2) проти основ національної безпеки в інформаційній, економічній, науково-технологічній і воєнній сферах: державна зрада (ст. 111 КК), шпигунство (ст. 114 КК); 3) проти основ національної безпеки в економічній, екологічній і воєнній сферах: диверсія (ст. 113 КК). Родовим об'єктом злочинів проти основ національної безпеки України є національна безпека України в різних її сферах, а основним безпосереднім об'єктом кожного окремого злочину - національна безпека у тій чи іншій її сфері. Злочин, передбачений ст. 112 КК, має додатковий об'єкт - життя людини. Додатковим (альтернативним) об'єктом диверсії (ст. 113 КК) є життя і здоров'я особи, власність, навколишнє середовище. З об'єктивної сторони розглядувані злочини характеризуються переважно суспільне небезпечними діями. Час і обстановка вчинення злочину є обов'язковими ознаками лише однієї із форм державної зради: перехід на бік ворога може бути вчинений тільки у воєнний час або у період збройного конфлікту. Суб'єктами злочинів проти основ національної безпеки України можуть бути осудні особи, які досягли 16-річного віку (суб'єктом злочину, передбаченого ст. 112 КК,- 14-річного). Спеціальний суб'єкт є елементом лише двох складів злочинів проти основ національної безпеки України: у злочині, передбаченому ст. 111 КК,- це тільки громадянин України, а у злочині, передбаченому ст. 114 КК,- тільки іноземний громадянин або особа без громадянства. Кваліфікуючою ознакою злочинів, передбачених статтями 109 і 110 КК, є вчинення їх спеціальним суб'єктом - представником влади. З суб'єктивної сторони злочини проти основ національної безпеки України характеризуються лише прямим умислом. Переважна більшість із них вчинюються з метою ослабити державу, яка передбачає намір знизити економічний, науково-технічний, військовий і т. п. потенціал України. Мотиви злочинів проти основ національної безпеки України не є обов'язковими ознаками цих злочинів. Вони можуть бути різними і мають кримінально-правове значення переважно як обставини, які пом'якшують чи обтяжують покарання (статті 66 і 67 КК). Винятком є злочин, передбачений ст. 112 КК: мотивом посягання на життя державного чи громадського діяча є бажання припинити діяльність певної особи як державного чи громадського діяча або помста за таку діяльність.

Б – 12

1п.

Патріархальна теорія (Аристотель). Відповідно до цієї теорії держава походить від патріархальної сім'ї, внаслідок її розростання: сім'я — сукупність сімей (селище) — сукупність селищ (держава). Аристотель називав людину політичною твариною, яка вступає у відносини з людьми з метою виживання. Відбувається утворення сімей. Розвиток цих сімей у результаті розмноження призводить до створення селищ, їх об'єднання утворюють державу. Отже, держава з'являється як результат сімейних взаємовідносин, а влада монарха трактується як продовження влади батька (патріарха) у сім'ї, яка є «батьківською» за характером. Натепер ця теорія не може бути сприйнята, однак її деякі елементи, насамперед роль сім'ї у становленні державності, повинні враховуватися.

Теологічна теорія (Фома Аквінський) ґрунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви — над державою. Кожній людині наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності. Звідси випливає твердження про необхідність збереження в незмінному вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів.

Договірна (природно-нравова) теорія (Г. Ґроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Я.Козельский, М.Радищев, І.Кант). Дана теорія грунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об'єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку.

Органічна теорія (Г.Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людському організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями. М. Спенсер у XIX ст. розвив цю думку, заявивши, що держава — це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.

Теорія насильства (Є. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших (у Є. Дюринга — частини суспільства іншою частиною, у Л. Гумпловича і К. Каутського — одного племені іншим).

Лише теорією насильства не можна пояснити походження держави. Проте ряд ідей, що складають зазначену теорію насильства, заслуговують на увагу. Історичний досвід свідчить, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності протягом тривалого часу (наприклад, Золота Орда). Елементи насильства супроводжують створення будь-якої держави (римської, давньогерманської, Київської Русі). Насильство — боротьба між Північчю і рабовласницьким Півднем -відіграло певну роль у створенні США.

Матеріалістична (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) грунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами. К. Маркс писав, що держава є «орган панування, орган гноблення одного класу іншим». В. Ленін називав державу «машиною для підтримки панування одного класу над іншим». У їх трактуванні держава забезпечує переважні інтереси економічно панівного класу за допомогою спеціальних засобів підкорення і управління. Космічна, технократизму, органічна. Основною класифікацією держав є їх розподіл та об’єднання за типами.

Історичний тип держави – це сукупність найбільш суттєвих ознак, притаманних державам, що існували на певних етапах історії людства. Відповідно до класифікації суспільно-економічних формацій все розмаїття держав в історичному контексті поділяється на такі типи: рабовласницькі, феодальні, сучасні.

Рабовласницький – це перший в історії тип держави, який не мав загального розповсюдження і був перехідним. Це зумовило наявність у рабовласницькому суспільстві залишків устрою влади первіснообщинного ладу, але домінуючої сили в ньому набирає тенденція державної організації суспільства.

Рабовласницький тип держави характеризується тим, що його економічну основу складала приватна власність і такий засіб виробництва як раб. Членами держави визнавалась меншість населення – у першу чергу, рабовласники та, у деяких випадках, представники інших верств населення (селяни-общинники, ремісники, торгові люди).

У деяких суспільствах організація державності починалася з феодального типу держави. Для такої держави, незважаючи на те, що вона базується, в основному, на сільськогосподарсь кому виробництві, характерне вже визнання селянина членом держави, який, не маючи права власності на землю, володіє іншими засобами виробництва (хатою, іншими будівлями, інвентарем). Феодальна держава об’єднує всіх членів суспільства, але вони не рівні за своїм соціальним статусом, поділяються на різні стани; існує в цьому суспільстві і кріпацтво. Феодальна держава є за своєю сутністю інституалізацією суспільства, його становлення як цілого, що існує на певній території та спроможне виступати зовні у вигляді єдиних органів. Тому пануючою закономірністю становлення феодального суспільства є централізація управління, а провідною формою державної організації – монархія (ранньофеодальна, централізована, станово-представницька). Оскільки центральна влада феодальної держави підтримувалась багатими станами міст, виникли органи станового представництва (земські собори, парламент). Розшарування суспільства вимагало правового закріплення не лише нерівності різних груп, а й ієрархії їх взаємовідносин. Сучасний тип держави характеризується соціальною спрямованістю, демократичним режимом утворення державних органів і здійснення державної влади, правовою формою та характером державної діяльності. Сучасні держави найбільш розвинутих суспільств забезпечують задоволення загальнолюдських потреб, реальне здійснення та захист основних прав людини. Їх економічною основою є наявність серед населення значної кількості власників засобів і результатів виробничої діяльності та рівноправність різних форм власності: приватної, муніципальної та державної. Суттєвою рисою сучасної держави є відображення, забезпечення і захист природних прав людини

2 п.

Безробітними у нас вважаються особи, зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу. Окрім реєстрації безробітні повинні бути готові та здатні приступити до підходящої роботи, яку запропонує їм служба зайнятості1. Право на допомогу у зв'язку з безробіттям згідно з законом, мають працівники та інші застраховані особи (наприклад, підприємці), визнані безробітними, які протягом 12 місяців, що передували початку безробіття, працювали не менше 26 календарних тижнів та сплачували страхові внески. (За всіх працівників страхові внески утримують і сплачують роботодавці. - Авт.). Розмір державної допомоги у зв'язку з безробіттям встановлюється в залежності від страхового стажу, про що йтиметься далі. Право на допомогу у зв'язку з безробіттям також зберігається у разі настання перерви страхового стажу з поважних причин, якщо особа протягом місяця після закінчення цієї перерви зареєструвалася у державній службі зайнятості як безробітна. Поважними причинами визнаються: - навчання у професійно-технічних та вищих навчальних закладах, клінічній ординатурі, аспірантурі, докторантурі з денною формою навчання; - строкова військова служба; - здійснення догляду непрацюючою працездатною особою за інвалідом I групи або дитиною-інвалідом віком до 16 років, а також за пенсіонером, який за експертним медичним висновком потребує постійного стороннього догляду.

Безробітні, які протягом 12 місяців, що передували початку безробіття, працювали менш ніж 26 календарних тижнів, а також особи, які бажають відновити трудову діяльність після тривалої (більш ніж 6 місяців) перерви, та особи, звільнені у зв'язку з направленням за рішенням суду до лікувально-трудового профілакторію, або звільнені з їх вини (за систематичне невиконання своїх обов'язків, прогул, з'явлення на роботу в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння тощо) мають право на допомогу у зв'язку з безробіттям без урахування страхового стажу. Зазначеним особам допомога у зв'язку з безробіттям встановлюється у розмірі прожиткового мінімуму, встановленого законом. На даний момент прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць становить 532 гривні.

Допомога у зв'язку з безробіттям виплачується з 8 дня після реєстрації застрахованої особи в державній службі зайнятості. Загальна тривалість виплати допомоги у зв'язку з безробіттям не може перевищувати 360 календарних днів протягом двох років. Для осіб передпенсійного віку (за 2 роки до набуття права на пенсію) тривалість виплати допомоги у зв'язку з безробіттям не може перевищувати 720 календарних днів. У разі чергового визнання застрахованої особи безробітною у межах двох років, протягом яких виплачується допомога у зв'язку з безробіттям, тривалість її виплати враховується сумарно. Розмір допомоги у зв'язку з безробіттям визначається у відсотках до середньої заробітної плати (доходу) безробітного залежно від страхового стажу4: - до 2 років - 50 відсотків; - від 2 до 6 років - 55 відсотків; - від 6 до 10 років - 60 відсотків; - понад 10 років - 70 відсотків. Як зазначалося вище, загальна тривалість виплат не може перевищувати 360 календарних днів протягом двох років і 720 календарних днів протягом двох років для осіб передпенсійного віку за два роки до настання пенсії. Виплата допомоги у зв'язку з безробіттям особам, які звільнилися з останнього місця роботи за власним бажанням без поважних причин, починається з 91-го календарного дня. Розмір допомоги призначається у зазначеному вище порядку. У разі коли звільнений без поважних причин працівник своєчасно не зареєструвався у державній службі зайнятості як такий, що шукає роботу, він втрачає передбачені вище пільги, а умови виплати допомоги у зв'язку з безробіттям та її розмір встановлюються на загальних підставах. У разі відмови працівника від двох пропозицій підходящої роботи в період її пошуку він втрачає право на отримання статусу безробітного строком на три місяці з подальшою перереєстрацією як такого, що шукає роботу на загальних підставах.

3 п.

Договір купівлі-продажу — це угода, за якою продавець (одна сторона) зобов'язується передати майно у власність покупцеві (друга сторона)., а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (ст.224 ЦК України).

Однак не всі учасники цивільних правовідносин можуть набувати майно у власність. Так, відповідно до Закону України «Про власність» (1991 р.) майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України, а майно, що є державною власністю і закріплене за державною установою, яка перебуває на державному бюджеті, — на праві оперативного управління (ст.ст.37, 39). Таким чином, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати покупцеві майно у власність або повне господарське відання чи оперативне управління, а останній зобов'язується прийняти це майно і сплатити за нього обумовлену угодою грошову суму. Це оплатний, двосторонній і консесуальний договір. Він спрямований на безповоротне відчуження продавцем майна і перехід його у власність (повне господарське відання чи оперативне управління) покупця, і, отже, є юридичною підставою виникнення такого зобов'язального правовідношення, яке обумовлює появу у покупця абсолютного речового права. Договір купівлі-продажу, як правило, має одноразовий характер і укладається переважно на те майно, яке є в наявності і підготовлене для відчуження. При цьому продавцеві сплачується вартість відчужуваного майна лише у грошовому вираженні. В окремих випадках для покупця становить інтерес не саме придбане майно (як матеріальний об'єкт), а зафіксоване в ньому те чи інше право вимоги, наприклад, у разі купівлі цінних паперів. Оплата придбаного майна повинна здійснюватися у національній валюті України, за винятком випадків, передбачених законом. Двосторонній характер купівлі-продажу обумовлює взаємне виникнення у кожної із сторін прав і обов'язків. Так, з укладенням такого договору продавець приймає на себе обов'язок передати покупцеві певну річ і водночас набуває права вимагати її оплати, а покупець, у свою чергу, зобов'язаний здійснити оплату придбаної речі і водночас набуває права вимагати від покупця її передачі. Іншими словами, в договорі купівлі-продажу відповідним правам і обов'язкам продавця кореспондуються відповідні права І обов'язки покупця і навпаки. Договір купівлі-продажу є консесуальним, оскільки права і обов'язки сторін виникають у момент досягнення ними згоди щодо усіх істотних умов. Настання цього моменту може мати ряд особливостей, зумовлених тим, що для окремих видів договорів купівлі-продажу законодавець передбачає спеціальні вимоги до їх оформлення, без додержання яких укладена угода не може вважатися дійсною. Відповідно до цивільного законодавства сторонами в договорі купівлі-продажу виступають продавець і покупець. Ними можуть бути будь-які суб'єкти цивільних правовідносин: громадяни, юридичні особи, держава. Однак умови участі кожного з цих суб'єктів у договорі купівлі-продажу не завжди однакові, що залежить від обсягу правоздатності і дієздатності конкретного суб'єкта цивільних правовідносин, форми власності відчужуваного майка, його правового режиму та інших обставин. Істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про предмет і ціну. Доки сторони не дійдуть згоди щодо цих двох умов, договір не може вважатися укладеним, незважаючи на погодження всіх можливих інших умов (про строк, місце, спосіб виконання тощо). Інші умови також можуть набути значення істотних, якщо щодо них за заявою однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди (ст.153 ЦК України). Наприклад, у разі продажу товарів у кредит з наступним погашенням платежів встановлення в договорі строку повернення кредиту набуває значення істотної умови. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути окремі речі або їх сукупність (об'єкти природи або створені людиною матеріальні блага), а також певні зобов'язальні права, які пов'язані з можливістю реалізації зафіксованих у них повноважень на можливе отримання майнових вигод (зафіксованих, наприклад, у цінних паперах). У сучасних умовах значного поширення набув обіг цінних паперів, значення яких за соціалістичної економіки було мінімальним. За чинним законодавством предметом договору купівлі-продажу не можуть бути боргові зобов'язання, авторські права. Відносини переуступки чи переходу Їх до інших осіб регулюються нормами інших правових інститутів. За загальним правилом договір купівлі-продажу вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди з усіх істотних умов (ст. 638 ЦК України). Особливості передбачені, зокрема, щодо договору роздрібної купівлі-продажу з використанням автоматів, який відповідно до ч. 2 ст. 703 ЦК України є укладеним з моменту вчинення покупцем дій, необхідних для одержання товару, тобто є реальним. Момент укладення договору не завжди збігається з моментом виникнення права власності на майно за цим договором.

4 п.

Кримінальне право, перебуваючи у системі права України, тісно пов'язане з іншими його галузями. Цей зв'язок виражається насамперед у тому, що кримінальне право, як вже зазначалося, виконує щодо інших галузей права охоронну функцію. Здійснюючи охоронну функцію, кримінальне право опосередковано бере участь у регулюванні тих суспільних відносин, що становлять предмет інших галузей права. Відрізняючись від деяких інших галузей права за основною, притаманною йому функцією, а також за характером урегульованих ним відносин, кримінальне право тісно пов'язане із суміжними галузями права, найбільшою мірою з конституційним правом, адміністративним правом, кримінально-процесуальним правом, кримінально-виконавчим (виправно-трудовим) правом, міжнародним правом. Кримінальне і конституційне право. Конституційне (державне) право, норми якого закріплені в Конституції України та інших конституційних законах України (наприклад, Законі "Про громадянство"), має основоположне значення для кримінального права. Норми кримінального права повинні цілком відповідати положенням Конституції. Якщо ж яка-небудь норма суперечить приписам Конституції, вона не може бути застосована. Далі, при прийнятті нових кримінальних законів останні повинні бути співвіднесені з приписами Конституції і не можуть мати з ними розбіжностей. Більш того, норми Конституції є нормами прямої дії і тим самим можуть застосовуватися й при вирішенні кримінальних справ. Наприклад, ст. 39 КК, що регулює відповідальність особи при виконанні нею злочинного наказу чи розпорядження, може бути правильно застосована лише на підставі ст. 60 Конституції, де передбачено, що ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази і що за віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність.Кримінальне і адміністративне право. Тісний зв'язок між ними спостерігається в тій частині адміністративного права, що встановлює адміністративну відповідальність за різні правопорушення (так звані адміністративні делікти). У цій своїй частині адміністративне право виконує охоронну функцію, захищаючи правопорядок від адміністративних правопорушень. Однак кримінальне право охороняє правопорядок від більш небезпечних посягань - злочинів, а адміністративне право - від менш небезпечних правопорушень - адміністративних деліктів.Кримінальне і кримінально-процесуальне право. Кримінальне право визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання можуть бути призначені особам, винним у вчиненні цих злочинів. З метою правильного з'ясування питання про винність особи у вчиненні злочину і застосування до неї покарання встановлена особлива процесуальна процедура, яка полягає в розслідуванні і розгляді кримінальних справ. Ця процесуальна процедура (кримінальний процес чи кримінальне судочинство) регулюється нормами кримінально-процесуального права, зосередженими в Кримінально-процесуальному кодексі України. Таким чином, зв'язок між кримінальним (матеріальним) правом і кримінально-процесуальним правом проявляється насамперед у тому, що вони співвідносяться між собою як зміст і форма. Кримінальне і кримінально-виконавче (виправно-трудове) право. Кримінально-виконавче право (його також називають виправно-трудовим правом, а ще раніше цю галузь права іменували пенітенціарним правом) являє собою сукупність юридичних норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у процесі виконання покарань, визначених у вироку суду. Тісний зв'язок кримінально-виконавчого права з кримінальним правом визначається насамперед тим, що перше ґрунтується на нормах другого. Кримінальне право і міжнародне право. Зв'язок цих галузей права визначається тим, що деякі їх інститути регулюються і міжнародним, і кримінальним правом. Так, питання чинності кримінального закону в просторі, його поширення на іноземців і осіб без громадянства, питання про відповідальність осіб, що користуються дипломатичною недоторканністю, видача злочинців регулюються нормами як кримінального, так і міжнародного права.

Б- 13

1 п.

ТДП- це загальнотеоретична юридична наука, що включає систему методологічних юридичних знань про державно-правову дійсність, які відображаються у свідомості людини і досліджується в процесі виникнення, виникнення, розвитку, фуекцірнування, призначення та розгляду сутності державно-правових явищ.Теорія держави і права вивчає загальні закономірності виникнення, розвитку, призначення й функціонування держави і права. Вона, так би мовити, виділяє державу і право з усієї системи суспільних явищ і досліджує їх внутрішні закономірності. Але тоді держава й право розвивається у взаємозв’язку з економікою, політикою, мораллю, культурою й іншими суспільними феноменами. Предметом науки теорії держави і права служать багатосторонні і складні взаємодії суспільства й держави, роль і місце держави і права в політичній системі суспільства. Вона вивчає не тільки державно-правові явища й процеси, але й представлення людей у них. В її предмет входить суспільна, групова і індивідуальна політична й правова свідомість. Держава й право нероздільно зв’язані одне з одним. Предмет теорії держави і права складає практично ,вся система юридичних наук. Пояснюється це тим, що галузеві та інші юридичні науки вивчають лише окремі аспекти держави і права або історію державно-правового життя, тому не можуть дати цілісного й повного уявлення про державно-правову організацію суспільства. Крім того, предмет теорії держави і права перебуває в постійному розвитку. Це відбувається як на базі суспільних і юридичних наук, так і спеціальної науки, де предмет включає у сферу наукового пізнання нові явища, забезпечує рух науки від пізнання менш глибокої до більш глибокої сутності явищ, насамперед держави і права. Предмет теорії держави і права знаходиться в тісному взаємозв'язку з методом його дослідження. Якщо теорія держави і права розкриває природу, сутність і закономірності державно-правових явищ і процесів, то метод орієнтує і націлює на певні пізнавальні підходи і необхідні дії, спрямовані на їх дослідження. Методи теорії держави і права — це засоби і способи пізнання держави і права, одержання нових знань про них та логічного впорядкування наявного матеріалу з метою глибшого і різнобічного його вивчення. Окрім специфічних, властивих кожній окремій науці, існує сукупність універсальних методів, які використовуються всіма науками в цілому. Методи є основою ширшого поняття — методології. Методологія теорії держави і права — це система підходів, принципів, прийомів і методів вивчення загальних і специфічних закономірностей виникнення, розвитку і функціонування державно-правових явищ і процесів, що забезпечують об'єктивність, повноту і всебічність цих досліджень. В той же час методологію можна розглядати і як науку про методи. У цілому теорію держави і права щодо інших юридичних наук можна з упевненістю назвати методологічною наукою, адже вона розробляє конкретні засоби і прийоми вивчення державно-правової дійсності галузевими та іншими юридичними науками. Методологія належить до найбільш актуальних і складних проблем не лише юридичної науки, але й юридичної практики. Методологічна культура юристів-практиків впливає на результати практичної діяль­ності. Їхня методологічна підготовка має сприяти самостійному і обґрунтованому прийняттю рішень, правильному використанню на практиці засвоєних теоретичних положень. Теоретичні знання і тео­ретична культура дозволяють практикуючому юристу безпомилково відшукати правову норму, що підлягає застосуванню, і дати їй належне тлумачення. Ці знання є необхідною передумовою знаходжен­ня правильного розв'язання будь-якої правотворчої, правовиконав-чої або правоохоронної проблеми. Методологічна культура юриста — це і широта його світогляду, і професійна майстерність, і правова поінформованість. Методологічна грамотність забезпечує успішність розв'язання поточних проблем, дозволяє займати активну громадську і професійну позицію. Використання методів пізнання і практичної діяльності раціоналізує пізнавальну і практичну діяльність, забезпечує її результативність. тже, існує необхідність у методологічному забезпеченні не лише теоретичних пошуків, але й практичної діяльності у правовій сфері. Діяльність юриста-практика здійснюється на методологічній основі. Цим і пояснюється необхідність залучення майбутніх спеціалістів юридичного профілю до науково-дослідної роботи (написання рефератів, курсових, дипломних робіт), що сприятиме формуванню у них навичок наукового аналізу, оволодінню юридичною методологією. Такі знання і навички стають фундаментом, на якому будується вся професійна діяльність юриста. Міцність цього фундаменту є вирішальним критерієм якості підготовки правознавців.

2 п.

При звільненні працівника в трудову книжку повинні вноситися записи про причини (підстави) звільнення відповідно до формулювання їх у законодавстві і з посиланням на відповідну статтю, пункт закону.Для припинення договору необхідний відповідний акт хоч би однієї зі сторін - заява працівника, розпорядження власника, яким висловлюється бажання припинити трудові відносини.

При припиненні трудового договору в зв'язку зі смертю працівника власник зобов'язаний видати наказ про виключення працівника з облікового складу підприємства.

Працівник має право розірвати будь-який трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за 2 тижні. Власник зобов'язаний прийняти заяву про звільнення, організувати прийом матеріальних цінностей, якщо такі перебували у віданні працівника.

По закінченні 2 тижнів власник видає наказ про звільнення і зобов'язаний провести розрахунок з працівником і видати йому трудову книжку. Державним службовцям, які звільнюються у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації чи перепрофілювання державної установи, скорочення чисельності або штату працівників, гарантується право на достроковий вихід на пенсію.

Вивільненим державним службовцям виплачується грошова допомога в розмірі 10 місячних посадових окладів, якщо вони досягли граничного віку перебування на державній службі і звільняються з цієї посади.

Загальною гарантією є необхідність одержання попередньої згоди профспілкового органу на звільнення працівника. Профспілковий орган повідомляє власника або уповноважений ним орган в письмовій формі про прийняте рішення в 10-денний термін.

Власник має право розірвати трудовий договір не пізніше ніж через місяць від дня отримання згоди профспілкового органу. Працівнику виплачується вихідна допомога в розмірі середнього місячного заробітку при звільненні на підставах, передбачених в пунктах 6 ст.36(відмова від переведення), 1,2 і 6 ст. 40 КЗпП(змін в організації виробництва і праці,виявлення невідповідності займаній посаді,поновлення на роботі).

У разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну невійськову службу (п.З ст.36) працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше 2-місячного середнього заробітку.

Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, що розглядає трудовий спір, одночасно зі зміною формулювання причини звільнення задовольняє вимогу про виплату працівнику середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, але не більш ніж за 1 рік.

Якщо заява працівника розглядається більше за 1 рік не з вини працівника, орган, що розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

У деяких випадках при припиненні трудового договору виплачується вихідна допомога. Її виплата проводиться при припиненні трудового договору в зв'язку з призовом чи вступом працівника на військову службу або направленням на альтернативну (невійськову) службу; в разі відмови працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством; при відмові від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці; при достроковому розірванні строкового трудового договору на вимогу працівника при порушенні власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного або трудового договору; у випадках зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації або перепрофілювання підприємства, скорочення чисельності або штату працівників; у випадку виявлення невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, що перешкоджають продовженню даної роботи; при поновленні на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу.

Вихідна допомога виплачується в розмірі середнього місячного заробітку. Громадянам, які призвані або прийняті на військову службу, направлені на альтернативну (невійськову) службу, вихідна допомога виплачується у розмірі двомісячної заробітної плати. При розірванні працівником трудового договору за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не додержується законодавства по охороні праці, умов колективного договору з цих питань, працівнику виплачується вихідна допомога в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного заробітку.

3 п.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочи може бути визнаний судом дійсним.Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивіьних прав та обов'язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам законодавства. Тобто недійсний правочин не в змозі викликати правові наслідки, наступу яких бажають сторони, однак може викликати наслідки, наступу яких сторони не передбачали і не бажали (наприклад повернення отриманого майна, виникнення обов'язку відшкодовувати збитки, моральну шкоду). Загальною підставою визнання правочину недійсним є недодержння в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог закону щодо умов його дійсності. Залежно від характеру порушення закону при вчиненні правочинів та правових наслідків, вчинення таких правочинів останні поділяються на нікчемні та заперечні. Нікчемним є правочин, недійсність якого прямо встановлена законом, наприклад, правочин, що порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК України), односторонній чи двосторонній правочин, щодо якого недодержано вимоги законодавства про нотаріальне посвідчення (статті 219 - 220 ЦК України), правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів) або опікуна (ст.222 ЦК України), правочин вчинений особою, над якою встановлена опіка без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224 ЦК України), правочин, вчинений недієздатною фізичною особою за відсутності його схвалення опікуном (ст. 226 ЦК України).

Іншим різновидом правочину, що може бути визнаний недійсним, є заперечний правочин, тобто правочин, недійсність якого прямо не випливає з закону, але одна із сторін або інша заінтересована особа зперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Зазначений правочин породжує права та обов'язки сторін, проте його дійсність перебуває під загрозою, оскільки закон надає відповідним особам право заперечувати його в судовому порядку.

Прикладами заперечного правочину є правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника (ст.222 ЦК України), правочин вчинений фізичною особою, яка обмежена у дієздатності за межами її цивільної дієздатності, без згоди піклувальника (ст. 223 ЦК України), правочин вчинений дієздатною фізичною особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК України), правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії) (ст. 229 ЦК України) та ін. Види недійсних правочинів

В залежності від того, який з вище названих умов правочину буде визнаний неналежним (дефектним) недійсні правочини поділяються на наступні групи: правочини с пороком суб’єктного складу; правочини с пороками волі; правочини з пороком змісту; правочини с пороками форми. Другий вид недійсних правочинів складають правочини с пороком суб’єктного складу. Традиційно в цьому виді недійсних правочинів виділяють дві групи: учинені фізичними особами, що не володіють необхідним об’ємом дієздатності;

4 п.

Загальне поняття вини вироблено наукою кримінального пра¬ва і закріпленв КК України — це психічне став¬лення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необереж¬ності. Вина як обов’язкова ознака суб’єктивної сторони будь-якого складу злочину нерозривно пов’язана з його об’єктивними ознака¬ми, її зміст відображують об’єктивні ознаки злочину, що характери¬зують його об’єкт, предмет і об’єктивну сторону. Важливе значення в понятті вини мають і такі її елементи, як форма і ступінь вини. Форми вини — це зазначені в кримінальному законі сполучення певних ознак свідомості і волі особи, що вчиняє суспільно небез¬печне діяння. У сполученні таких ознак і виражається психічне став¬лення особи до діяння і його наслідків. Чинне кримінальне законо¬давство виділяє дві форми вини — умисел (ст. 24) і необережність (ст. 25). Це узагальнені законодавцем поняття, які лише в загальних рисах характеризують ставлення особи до того діяння, що вчиняється нею, та його наслідків. Умисел і необережність мають свої види. Умисел може бути прямим і непрямим, а необереж¬ність існує у виді злочинної самовпевненості (самонадіяності) та зло¬чинної недбалості. Поза цими конкретними видами вина відсутня. Ступінь вини — завершальний елемент поняття вини. Це оціноч¬на, кількісна категорія. Вона багато в чому визначає тяжкість вчине¬ного діяння і небезпечність особи винного. Ступінь вини має практич¬не значення, тому що реалізація кримінальної відповідальності і при¬значення конкретного покарання багато в чому залежать від того, з прямим чи непрямим умислом вчинено злочин, який вид умислу мав місце — заздалегідь обдуманий чи такий, що виник раптово, який вид необережності допустила особа і в чому це проявилося. Отже, вина особи — це не тільки обов’язкова суб’єктивна озна¬ка, а й важлива соціальна категорія, зміст якої визначають як харак¬тер і тяжкість злочинного діяння, так і сама його наявність як тако¬го. Встановлення вини, її форми і виду — необхідна умова правиль¬ної кваліфікації злочину. Значення вини полягає і в тому, що наше кримінальне право виходить із принципу суб’єктивного ставлен¬ня за вину. Відсутність вини особи у вчиненні конкретного суспіль¬но небезпечного діяння виключає суб’єктивну сторону, а відтак, склад злочину і підставу кримінальної відповідальності. Зміст вини, її форми і види істотно впливають і на визначення міри покарання за вчинене.

Б-14

1 п.

Державно-правовий режим — сукупність засобів, прийомів реалізації державної влади, що відображає її характер і зміст з точки зору співвідношення демократичних і авторитарних засад. Види правових режимів: демократичний, недемократичний (авторитарний, тоталітарний та інші).

Політичний режим - це динамічне явище. У жодній країні він не може залишатися незмінним. Оскільки режим залежить від соціальної бази і методів здійснення державної влади, а також від характеру влади безпосередньо пануючої групи, то зміна кожного з цих чинників неминуче вносить певні зміни в характер політичного режиму або навіть може спричинити зміну режиму.

Демократичному режиму як одному з величезних завоювань світової цивілізації притаманні широка соціальна база державної влади та відповідні методи її здійснення: що ширше його соціальна база, то демократичнішим він є. У розвинених демократичних державах ця база — весь народ, але, так чи інакше, за умов демократичного режиму влада завжди підтримується більшістю населення. Легітимація влади (її визнання громадською думкою) у таких державах відбувається під час проведення загальних, заснованих на демократичних принципах виборів. Легітимною влада стає внаслідок делегування її від одного суб'єкта - народу - іншому суб'єкту - державі. Отже, влада сприймається суспільством не тільки як законна, а й як така, що відповідає його прагненням. Шляхом виборів народний суверенітет перетворюється на суверенітет держави, обмежений лише необхідністю дотримуватися основних прав людини .

Авторгітарний режим суттєво відрізняється від демократичного. Він характеризується такими головними ознаками, як підвищений ступінь централізації влади; обмеження або повна відсутність автономії особи; широке застосування в державному управлінні силових методів; обмеження плюралізму; формальність або недостатній рівень гарантування прав особи; пріоритет держави перед правом. В умовах авторитарного режиму провідне місце посідають примусові методи державного керівництва, завжди панує надмірно жорстка державна дисципліна, регулярно застосовуються надзвичайні методи державного керівництва, відкрите насильство.

2 п.

Індивідуальні трудові відносини є підставою, на якій можливе виникнення колективних відносин в сфері праці. В сучасних умовах індивідуальні трудові правовідносини не можуть існувати без колективних, позаяк для всіх роботодавців є обов’язковими положення колективних угод, які укладаються на державному, галузевому та регіональному рівнях. Чимало положень трудового законодавства щодо робочого часу, часу відпочинку, оплати праці, охорони здоров’я працівників у процесі праці та інших можуть бути реалізовані на підприємстві лише шляхом укладення колективного договору. Механізм правового регулювання індивідуальних трудових відносин слід визначити як систему послідовно організованих юридичних засобів (явищ) за допомогою яких досягаються цілі даного різновиду правового регулювання.

Колективні трудові відносини — це середовище буття індивідуальних трудових відносин. Вони зайняли рівноправне місце з індивідуальними трудовими відносинами. Більше того, індивідуальні трудові відносини за тією правовою моделлю, котра складається у даний час, не можуть існувати без колективних правовідносин, оскільки для всіх роботодавців є обов'язковими зобов'язання, які визначені Генеральною, галузевою, регіональною угодами, а також колективним договором (інша справа, що зміст колективних угод поки що далекий від необхідного, але це питання вдосконалення правового регулювання, а не суті самої правової моделі). Слід визнати, що організаційний елемент властивий не тільки колективним правовідносинам, але рівною мірою й індивідуальним. Що являють собою інститути оплати праці, дисципліни праці, робочого часу як не організацію індивідуальних трудових відносин? За всіма елементами індивідуальних трудових відносин простежується зв'язок з колективни­ми трудовими відносинами. Може викликати заперечення висновок про включення відносин з розгляду індивідуальних і колективних трудових спорів (конфліктів) до складу колективних відносин, проте мова йде про досудовий розгляд трудових спорів: індивідуальних — комісіями у трудових спорах, колективних — примирними комісіями, трудовим арбітражем, незалежними посередниками. Видається, що комісії у трудових спорах, як орган розгляду індивідуальних трудових спорів, вичерпали себе і не має потреби зберігати їх у новому КЗпП. Їхній авторитет завжди був низьким, а тепер з прийняттям Конституції України з'явилася легальна можливість звертатися працівникам безпосередньо до суду за вирішенням трудового спору. Відносини щодо розгляду трудових спорів характеризуються усіма особливостями, характерними для колективних відносин, їх розгляд здійснюється колективними органами, що спеціально створюються на підприємстві, і колективними методами, які виявляються в колегіальному порядку розгляду, і у колегіальному прийнятті рішень. Відносини з нагляду і контролю за дотриманням законодавства про працю відносяться не до предмета трудового права, а до предмета права адміністративного, що переконливо довів А.Р. Мацюк ще у 1984 році.

3 п.

Джерело цивільного права — це форма вираження цивільно-правових норм, що мають загальнообов'язковий характер. У цивільно-правовій системі України основним джерелом цивільного права є нормативно-правовий акт, а в окремих випадках — також звичай та договір. Цивільне законодавство — це сукупність нормативно-правових актів різної юридичної сили, які містять цивільно-правові норми. Ієрархія системи нормативно-правових актів обумовлена їх юридичною силою.

Основу цивільного законодавства становить Конституція України . В її нормах закладені цивільно-правові засади регулювання відносин власності, особистих немайнових прав, відносин інтелектуальної власності, підприємницької діяльності тощо. Вона наділена вищою юридичною силою і може бути застосована безпосередньо до врегулювання цивільно-правових відносин, оскільки є нормативно-правовим актом прямої дії.

Джерелом цивільного права є і міжнародні договори. Однак для визнання за міжнародним договором правової природи джерела права потрібно, щоб згоду на його обов'язковість було надано ВР України. При цьому він має вищу юридичну силу, порівняно з законами України, тобто якщо в чинному міжнародному договорі, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, то застосовуються правила відповідного міжнародного договору (ст. 10 ЦК).

Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України (ч. 2 ст. 4 ЦК). ЦК України було прийнято 16 січня 2003 року і він вступив у силу з 1 січня 2004 року.

Окрім ЦК України до джерел цивільного права належать і деякі інші кодифіковані нормативно-правові акти, які містять цивільно-правові норми. Наприклад, Сімейний кодекс України містить норми, які визначають правовий режим майна подружжя (та порядок укладання шлюбного контракту, Кодекс законів України про працю — норми, якими передбачено укладення трудового договору, Житловий кодекс — норми, що регулюють відносини користування житловим приміщенням та передачі його у власність, Земельний кодекс України — норми про оренду земельних ділянок та власність на земельні ділянки тощо.

До цивільного законодавства відносять також і низку підзаконних актів, які, хоча і стоять за ієрархією нижче Конституції, міжнародних договорів та законів, проте за певних обставин також є джерелами цивільного права. Це, наприклад, цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України (ч. 3 ст. 4 ЦК). Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України, які не можуть суперечити положенням ЦК України або іншого закону (ч. 4 ст. 4 ЦК). До джерел цивільного законодавства також належать і нормативно-правові акти інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим, але лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України, ЦК України та іншими законами (ч. 5 ст. 4 ЦК). При цьому, якщо ці нормативно-правові акти врегульовують права, свободи та обов'язки громадян або мають міжвідомчий характер, то підлягають обов'язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України.

4 п.

Суб'єктом злочину є особа, яка досягла на момент вчинення злочину певного віку - шістнадцяти або чотирнадцяти років. Вік суб'єкта злочину - це не тільки критерій нижчої межі, з якої можлива кримінальна відповідальність, а й обставина, що визначає характер і ступінь кримінальної відповідальності неповнолітніх, тобто осіб, які не досягали вісімнадцяти років на час вчинення злочину. Поряд із загальними положеннями, що відносяться до кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочини, кримінальний закон передбачає певні особливості кримінальної відповідальності для неповнолітніх. Ці особливості стосуються: 1)звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності або покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру; 2)видів покарання, які застосовуються до неповнолітніх; 3)звільнення неповнолітніх від відбування покарання. Звільнення від кримінальної відповідальності і покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру

Особливістю відповідальності неповнолітніх є застосування до них примусових заходів виховного характеру. Під цими заходами розуміють передбачені кримінальним законом заходи впливу, що застосовуються судом до неповнолітніх за вчинення злочину, але не є кримінальним покаранням. За своєю юридичною природою ці заходи є заходами виховання, переконання і спрямовані на забезпечення правильного формування особистості неповнолітніх, виключення антисоціальних властивостей і навичок, запобігання вчиненню ними правопорушень. Обов'язковими ознаками цих заходів є: а)передбаченість їх кримінальним законом;б)застосування їх тільки судом (або спеціально уповноваженим суддею); в)застосування їх тільки до неповнолітніх, які вчинили злочин; г)відсутність у цих заходах ознак кримінального покарання.

Б-15

1 п.

Систематизація — це впорядкування нормативно-правових актів з метою зручності в користуванні, внесення коректив в них і пристосування до змін, які відбулись в економічному і політичному житті суспільства, заміна старих, відживших нормативних актів новими, комп'ютеризація їх.

Систематизація законодавства почала проводитись давно. Історії відомі чотири головних види систематизації: консолідація, інкорпорація, кодифікація, створення Зводу законів. Консолідація — це поєднання, об'єднання нормативних актів різних епох і пристосування їх до нових економічних і політичних відносин. Так, в багатьох країнах Європи в XVI—XVII століттях відбулася рецепція (пристосування) римського цивільного права до нових відносин. Консолідація широко використовувалась в Англії.

Інкорпорація — це така систематизація нормативних актів, яка не вносить ніяких змін в зміст норм права цих актів. Вона може проводитись з різних підстав: хронологічно — по роках видання, по сферах правового регулювання, по галузях права тощо. Інкорпорація може бути за юридичною силою: офіційною (державною), неофіційною — кожна організація чи юрист самі проводять систематизацію. За обсягом вона може бути: генеральна (загальна), галузева, міжгалузева, спеціальна (по інститутах права).За критерієм об'єднання нормативних актів: предметна, хронологічна, по суб'єктах (хто приймав ці акти).

Кодифікація — це така систематизація або впорядкування нормативних актів, яка пов'язана із переробкою їх змісту. Кодифікація в зв'язку із цим може бути тільки офіційною. За обсягом вона може бути: галузева, міжгалузева, спеціальна; за формою вираження: основи законодавства, кодекси, статути, закони, положення тощо.

Звід законів — це така систематизація, яка включає всі види систематизації (інкорпорацію, кодифікацію), в т.ч. і прийняття нових актів, яких не було раніше.

2п.

Трудове право України, регулюючи трудові і тісно пов'язані з ними відносини, є сукупністю правових норм. Зовні ці норми мають певну форму (закон, декрет, указ, постанова тощо), яка визначається терміном "джерело права". Джерело трудового права необхідно розглядати як наслідок нормотворчої діяльності компетентних органів держави або уповноважених нею інших суб'єктів права. До них належать: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, окремі міністерства і відомства, підприємства, установи, організації. Способи прийняття норм права і форми їх вираження залежать від компетенції суб'єктів, уповноважених на їх створення. Тому, під джерелом трудового права України слід розуміти форму вираження норм трудового права, які приймаються чи санкціонуються компетентними органами.

Джерела трудового права України можливо визначити як спосіб вираження норм права, що приймаються компетентними органами держави і призначені регулювати трудові відносини в процесі застосування праці і суспільного захисту людей праці. Джерела : Конституція України; КЗпП та інші законодавчі акти, що регулюють трудові відносини. Закони про державну службу(16/03/1993)про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту, про зайнятість населення, про оплату праці(24/04/1995), про відпустки(15/11/1996), про пенсійне забезпечення(05/11/1991), про охорону праці(1992р.)тощо. Підзаконні акти, що регулюють трудові відносини. КМУ, Мін труда та соціальної політики, Мін освіти тощо Локальні правові норми, тобто норми, створені за безпосередньої участі учасниками трудових відносин ( трудовий, колективний договір) Роз'яснення Верховного Суду України для однакового застосування судами чинного законодавства про працю Міжнародні правові акти про працю Акти Міжнародної Організації Праці, Міжнародний Кодекс Праці Джерела трудового права можна класифікувати за різними підставами. За характером прийняття джерела трудового права поділяються на такі, що приймаються державними органами (закони, укази, постанови тощо); що приймаються за угодою між працівниками і роботодавцями (колективні угоди, колективні договори тощо); що приймаються органами міжнародно-правового регулювання праці (пакти про права людини, конвенції і рекомендацій МОП). За юридичною силою джерела трудового права поділяються на Конституцію України, акти міжнародного регулювання праці (ратифіковані Україною), закони, підзаконні нормативно-правові акти, акти соціального партнерства, акти місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, локальні нормативно-правові акти.

Залежно від ступеня узагальненості розрізняють кодифіковані, комплексні та поточні нормативно-правові акти як джерела трудового права.

3 п.

Опіка та піклування, як інститути цивільного права, є способами забезпечення реалізації та захисту малолітніми, неповнолітніми, обмежено дієздатними та недієздатними їх прав та інтересів, а також виконання ними своїх обов’язків. Опіка встановлюється над малолітніми особами у віці до 14 років, які позбавленні батьківського піклування, та недієздатними особами. Піклування встановлюється над неповнолітніми особами у віці 14-18 років, позбавленими батьківського піклування, та особами, цивільна дієздатність яких обмежена. Малолітніми та неповнолітніми особами, що позбавлені батьківського піклування, є особи, батьки яких: - померли, - невідомі, - визнані судом безвісно відсутніми, - оголошені померлими, - позбавлені батьківських прав, - визнані у встановленому порядку недієздатними або обмежено дієздатними, - понад шість місяців не можуть займатись вихованням своїх дітей (засуджені до позбавлення волі на тривалий час за скоєння злочину, за станом здоров’я (інваліди I-II групи) тощо), - понад шість місяців не проживають разом з дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні, - не виявляють щодо дитини батьківської уваги та турботи або підкинули (залишили) дитину, - відмовились від дітей в установленому законом порядку, - виїхали на постійне місце проживання або на постійне місце роботи за кордон чи перебувають у довготривалому відрядженні, - перебувають під слідством.

Недієздатною може бути визнана судом особа, яка внаслідок хронічного, стійкого, психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Обмежено дієздатною може бути визнана судом особа, яка страждає на психічний розлад, що істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, а також особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим самим ставить себе чи свою сім’ю (інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати) у скрутне матеріальне становище.

4 п.

Перелік передбачених законом обставин, які пом'якшують покарання, не є вичерпним, що дає суду можливість враховувати як обставини, що пом'якшують, і такі, що в законі прямо не зазначені (ч. 2 ст. 66), проте суди широко враховують при призначенні покарання (наприклад, бездоганна трудова діяльність, зразкова поведінка до вчинення злочину, поганий стан здоров'я, наявність на утриманні підсудного непрацездатних членів сім'ї тощо).Суд не може не враховувати зазначені в законі обставини, які пом'якшують покарання. Так, наприклад, суд не може не врахувати як обставину, яка пом'якшує, щире каяття винного. Це прямо передбачено п.1 ч. 1 ст. 66. Обставини, які обтяжують покарання, перераховані в ст. 67.Це: 1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів; 2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою; 3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату; 4) вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку; 5) тяжкі наслідки, завдані злочином; 6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані; 7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності; 8) вчинення злочину щодо особи, яка перебувала в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного; 9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством; 10) вчинення злочину з особливою жорстокістю; 11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій; 12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом; 13) вчинення злочину особою, що перебуває в стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.

У вироку суд має право посилатися як на мотив обрання ним певної міри покарання тільки на ті обставини, які були досліджені і підтверджені в судовому засіданні. Таким чином, будь-які з обставин, які пом'якшують або обтяжують покарання, повинні бути предметом розгляду в судовому засіданні, і лише за умови, що ці обставини будуть із вирогідністю встановлені, підтверджені, вони можуть бути покладені в основу і включені в мотивування вироку.

Кожна обставина, що пом'якшує та обтяжує, не повинна розглядатися ізольовано, закон орієнтує суд на врахування всіх обставин у їх сукупності, що і є підставою вибору судом конкретної міри покарання. У такій сукупності одна обставина підкріплює другу, друга нейтралізується, третя виступає як більш вагома, четверта - як менш вагома тощо.

Б-16

1 п.

Форма держави — це спосіб або порядок організації та здійснення державної влади. Поняття “форма держави” включає до себе три взаємозв'язаних елементи: форму державного правління, форму державного устрою і форму державного (політичного) режиму.

За формою державного правління Україна є президентсько-парламентською республікою. Ознаками цього є наступне:

— Президент України обирається всезагальним голосуванням (у цьому її відмінність від парламентської форми правління, де Президент обирається парламентом);

— він має досить вагомі власні прерогативи. які дозволяють йому діяти незалежно від парламенту і уряду; він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод громадин, має право розпустити парламент, призначати і звільняти деяких посадових осіб);

— В Україні поряд з Президентом діє Прем'єр-міністр, уряд, відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді (в президентській республіці немає посади прем'єр-міністра і уряд відповідний перед президентом).

За державним устроєм Україна є унітарною державою. Унітарна форма державного устрою для України є найбільш виправданою, оскільки вона відповідає її етнічному складу, історичному минулому, економічним і культурним реаліям,

За формою державного (політичного) режиму Україна є демократичною державою. Конституційний лад України ґрунтується на принципі пріоритету прав і свобод людини і громадянина. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Отже, державна влада в Україні здійснюється на демократичних засадах, що є конституційною гарантією демократичного режиму.

2 п.

Трудове право України – це самостійна галузь права, яка регулює трудові й тісно пов’язані з ними суспільні відносини. Трудові відносини – це відносини між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, згідно з якими працівник зобов’язується виконувати певну роботу з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник або уповноважений ним орган зобов’язаний оплачувати його працю, створювати належні умови для праці.

Трудове право також регулює інші суспільні відносини, які тісно пов’язані з трудовими: 1) відносини працевлаштування, зокрема, якщо працівника звільняють з роботи, то він може звернутися за допомогою в орган працевлаштування або працевлаштовується самостійно. Орган працевлаштування пропонує працівнику роботу в тій же чи іншій місцевості за його професією, спеціальністю, кваліфікацією, а при її відсутності – здійснює підбір іншої роботи з урахуванням індивідуальних побажань і суспільних потреб. При необхідності працівника може бути направлено за його згодою на навчання новій професії (спеціальності) з подальшим наданням йому роботи; 2) відносини з виробничого навчання; 3) підвищення кваліфікації; 4) відшкодування збитків, заподіяних працівником підприємству, установі, організації або навпаки.

Найважливішу роль у регулюванні трудових відносин відіграє Кодекс законів про працю України (далі КЗпП), який був прийнятий у 1971 році та набув чинності з 1 червня 1972 року. Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального та культурного життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини. Структурно Кодекс складається з 18 глав та 265 статей. Крім загальних положень, де визначаються завдання Кодексу законів про працю, права й обов’язки працівників та деякі інші питання, він містить положення про колективний і трудовий договір; забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників; робочий час і час відпочинку; нормування праці; заробітну плату; гарантії та компенсації (як для працівників, так і у випадках заподіяння матеріальної шкоди працівником підприємству, установі, організації); трудову дисципліну; охорону праці; працю молоді й жінок; трудові спори; державне соціальне страхування; пільги для працівників, які поєднують роботу з навчанням та деякі інші.

3 п.

Одним із видів забезпечення виконання зобов‘язань є неустойка. Неустойка поділяється на три види: 1) власне неустойка; 2) штраф; 3) пеня. Власне неустойка – це санкція, яка виражається грошовою сумою за повне невиконання зобов‘язання. Штраф – це санкція, яка виражається в абсолютному грошовому вимірі або у відсотках до суми договору і застосовується, як правило, при частковому невиконанні зобов‘язання (невиконання окремих складових зобов‘язання). Пеня – санкція, яка визначається у відсотковому відношенні до суми простроченого зобов‘язання. Пеня не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла на момент прострочення. Законодавство не визначає розміри неустойки, тому необхідно зазначати це детально в договорі. ЗУ “Про виконання зобов‘язань”. Завдаток – це грошова сума, яку боржник сплачує кредиторові як частину сплати за договором і як підтвердження наміру добросовісного виконання договору. Якщо зобов‘язання не виконується боржником, то завдаток залишається у кредитора, якщо зобов‘язання не виконується кредитором (умови договору порушуються кредитором) він має повернути боржнику завдаток у подвійному розмірі. Гарантія і порука (ЦК). Гарантія – це правовідносини, в яких при невистачанні коштів у основного боржника кредитор має право звернути стягнення додаткового боржника (гаранта). У відносинах гарантії суб‘єктами виступають юридичні особи, у відносинах поруки суб‘єктами виступають фізичні особи.

Під способами забезпечення виконання зобов'язань розуміють додаткові забезпечувальні заходи, які мають спеціальний (додатковий) характер і дають можливість досягнути виконання незалежно від того, чи заподіяні кредиторові збитки і чи є у боржника майно, на яке можна звернути стягнення за виконавчими документами.

Однак меті забезпечення виконання зобов'язань може слугувати застосування а й будь-яких інших, передбачених законом або договором правових заходів (механізмів), які сприяють виконанню обов'язків боржника за договором або обов'язків, що випливають з інших підстав виникнення зобов'язань. В такому розумінні коло цих способів забезпечення виконання зобов'язань можна тлумачити значно ширше.

4 п.

Диспозиція в нормах Загальної частини - це дефініція, яка описує відповідні правові явища, що є спільними для всіх або більшості складів злочинів, визначає ті чи інші кримінально-правові інститути, порядок їх застосування. В нормах Особливої частини КК диспозиція називає заборонене правило поведінки І залежно від форми та виду поділяється на просту, описову, відсильну та бланкетну. Види диспозицій норм особливої частини КК: ПРОСТА, ОПИСОВА, БЛАНКЕТНА, ВІДСИЛЬНА.

Проста диспозиція – називає лише склад злочину і не розкриває його змісту; Описова диспозиція – називає склад конкретного злочину і розкриває його зміст; Відсильна диспозиція ознаки певного складу злочину найчастіше називає у першій частині статті або називає сам склад злочину, а ознаки, що обтяжують такий злочин (кваліфікований вид), вказує в наступній частині статті; Банкетна диспозиція – називає лише сам склад злочину, а для визначення ознак такого злочину відсилає до норм інших галузей права або інших підзаконних актів.

Б -17

1п.

Галузь права — це складовий елемент системи права, відокремлена сукупність норм права, які регулюють певні якісно однорідні суспільні відносини. Щодо визначення поняття галузі права, то в юридичній літературі у принципі виробився єдиний підхід, згідно з яким визначаються такі її ознаки: основа відокремлення галузі права — якісно однорідні суспільні відносини; об'єктивність відокремлення груп суспільних відносин; певна структура. Галузі права є центральним елементом системи права, тому ефективність правового регулювання суспільних відносин безпосередньо залежить від ступеня об'єктивності й логічності їх побудови. У юридичній науці ця проблема не є новою. Наукові дискусії розпочалися ще за часів Римської імперії. Відокремленість галузі права та ступінь її розвитку визначаються мірою розвинутості та автономності відповідних відносин та потребою у їх правовому врегулюванні. На сьогодні сталим є положення, відповідно до якого галузі права класифікуються за декількома критеріями, основними з яких є предмет і метод правового регулювання. Правове регулювання суспільних відносин — форма їх впорядкування шляхом встановлення загальнообов'язкових правил поведінки уповноваженими органами влади. Структуру правового регулювання складають суб'єкти, об'єкти суспільних відносин, що регулюються, фактичні життєві обставини, що сприяють виникненню відповідних відносин, предмет та метод їх регулювання.

а)Однією із основних галузей права є конституційне право. Іноді його називають державним. Ця галузь права є ведучою, оскільки її норми виражають і закріплюють основи суспільного і державного ладу, форми правління, національно-державний устрій, організацію, функції і принципи діяльності державних органів, політичну систему громадянського суспільства, основні права і обов'язки громадян, принципи виборчої системи, форми політичного режиму і т.п. б) Цивільне право — це сукупність норм, які регулюють майнові і тісно пов'язані з ними особисті немайнові правовідносини громадян, державних і кооперативних організацій. в) Кримінальне право — це сукупність норм, що визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, і встановлюють міру покарання. Ці норми зобов'язують громадян і посадових осіб утримуватись від такої поведінки і діяльності, а відповідні державні органи — порушувати кримінальні справи. Основним джерелом цієї галузі є Кримінальний кодекс. г) Кримінально-процесуальне право регламентує порядок і процедуру попереднього слідства, судового слідства, права і обов'язки учасників кримінального процесу, порядок розгляду кримінальних справ і винесення вироку. Ці норми закріплені в Кримінально-процесуальному кодексі України. д) Цивільно-процесуальне право регулює порядок, процедуру і принципи розгляду цивільних, трудових, сімейних та інших спорів між громадянами і юридичними особами. Ці норми викладені в Цивільно-процесуальному кодексі. є) Трудове право регулює трудові відносини між працівником і власником (чи адміністрацією) з приводу укладання трудового договору, розірвання його, умови роботи і оплати праці, розгляд трудових спорів тощо. Основним джерелом є Кодекс законів про працю. ж) Сімейне право регулює порядок і умови реєстрації шлюбу, права і обов'язки подружжя, порядок розірвання шлюбу, стосунки між дітьми і батьками, опіку і піклування.з) Фінансове право — ця галузь права регулює дуже складні відносини такі, як порядок формування і розподілу державного бюджету, податкова система й інші важливі питання.

2 п.

Серед договорів, які безпосередньо впливають на факт виникнення трудових правовідносин, особливе місце належить контракту. Контракт визначається як особливий вид трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Контракт може містити положення щодо основної та додаткової заробітної плати, інших заохочувальних та компенсаційних виплат (у формі винагороди за підсумками роботи за рік, премій за спеціальними системами і положеннями, компенсації та інші грошові матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які встановлюються понад передбачені зазначеними актами норми).

Сторонам надається право визначати порядок встановлення розміру заробітної плати. Для підвищення зацікавленості працівника рекомендується встановлювати не мінімальний розмір майбутньої заробітної плати з подальшим її підвищенням, а передбачати середній рівень з визначенням підстав для її збільшення або зменшення. У будь-якому разі виплати, що встановлюються контрактом, не повинні бути меншими, ніж це передбачено чинним законодавством, угодами і колективним договором, та залежать від виконання умов контракту. Строк контракту є однією з його умов, і оскільки контракт — це завжди строковий договір, то лише з огляду на цю обставину його можна вважати угодою, що по суті погіршує правове становище працівника. Термін контракту визначається угодою сторін. Тому в самому контракті вони вправі передбачити будь-яку тривалість трудових відносин, — аж до автоматичної пролонгації його на наступний строк, якщо жодна зі сторін не виявить бажання припинити контракт за п. 2 ст. 36 КЗпП після закінчення терміну договору. Сплив строку, на який було укладено контракт, є лише однією з підстав для припинення існуючих на його основі трудових правовідносин. Контракт може бути розірваний і достроково за наявності підстав, що визначені чинним законодавством (ст. ст. 36, 37, 39, 40, 41 КЗпП). У ч. З ст. 21 КЗпП передбачено, що за угодою сторін у самому контракті можуть передбачатися умови розірвання договору, в тому числі достроково.

3 п.

Класифікація правочинів можлива за різними підставами.

1) Залежно від числа сторін, що беруть участь у правочині, їх поділяють на односторонні, двосторонні і багатосторонні. Односторонній правочин — це дія (волевиявлення) однієї сторони, спрямована на набуття, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків (видача довіреності, складання заповіту). Ця сторона може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин, як правило, може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Проте у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з іншими особами односторонній правочин може створювати обов'язки також для інших осіб. Двосторонній правочин — це погоджена дія двох сторін, спрямована на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних правовідносин. Двосторонні правочини — це договори, для яких характерне узгоджене волевиявлення двох сторін. Договорами є також багатосторонні правочини, тобто такі правочини, в яких беруть участь три і більше сторони. Прикладом такого правочину є договір про спільну діяльність. Слід звернути увагу на те, що в цьому договорі волевиявлення сторін має двояку природу. З одного боку, це взаємне волевиявлення щодо встановлення або видозміни правовідносин між учасниками, з іншого — спільне волевиявлення, спрямоване на досягнення спільної мети. Стороною як двостороннього, так і багатостороннього правочину (договору) може бути кілька осіб. 2) Залежно від наявності або відсутності обов'язку сторін надавати зустрічне матеріальне відшкодування правочини поділяють на сплатні й безоплатні. У безоплатних правочинах обов'язок здійснити матеріальні витрати має лише одна із сторін. Інша сторона не обтяжена будь-якими обов'язками. Прикладом може бути договір дарування, в якому одна сторона безоплатно передає майно у власність іншій. Сплатні правочини характерні наявністю зустрічного еквівалентного надання матеріальних чи нематеріальних благ. Наприклад, в договорі купівлі-продажу одна сторона передає майно, але замість нього отримує його вартість у грошах. 3) Залежно від моменту, з якого правочини вважаються укладеними, вони поділяються на консенсуальні й реальні. Консенсуальним є правочин, у якому для настання правових наслідків достатньо досягнення сторонами домовленості з усіх істотних умов. З моменту досягнення згоди правочин вважається укладеним. У його сторін виникають відповідні права і обов'язки. Так, досягнення сторонами договору купівлі-продажу згоди щодо предмета й ціни породжує обов'язок продавця передати річ у власність покупця і зустрічний обов'язок покупця сплатити певну грошову суму. Для укладення реального правочину однієї домовленості сторін недостатньо. Необхідною є також передача речі. Поки вона не відбудеться, правочин не вважається укладеним. Прикладом реальної угоди є договір позики. Доки гроші не передані позичальнику, права і обов'язки у сторін не виникають. Отже, обіцянка дати гроші у позику не означає, що потенційний позичальник набуває права вимагати виконання цієї обіцянки.

4) Залежно від значення підстави (цілі) правочину для його дійсності, угоди поділяються на абстрактні й каузальні. Правочини, в яких визначено підстави їх укладення, називаються каузальними. До них належить більша частина цивільно-правових договорів (купівля-продаж, доручення, зберігання тощо). Абстрактними вважаються правочини, у яких не визначено підстави їх здійснення. Найбільш яскравим прикладом абстрактного правочину є видача векселя. Вексель містить зобов'язання однієї особи сплатити певну грошову суму іншій особі, але при цьому не мають значення підстави, з яких було видано вексель: чи була позика, чи купівля-продаж, чи ще щось (ст.198 ЦК). 5) Залежно від наявності вказівки на строк встановлення прав і обов'язків, правочини бувають строковими і безстроковими. У безстрокових правочинах не визначається ні момент вступу їх У дію, ні момент припинення. Така угода, як правило, негайно набирає чинності і припиняється на вимогу однієї із сторін (наприклад, договір майнового найму, укладений на невизначений термін). Строковими є правочини, у яких визначено момент виникнення у їх сторін прав і обов'язків, тривалість існування зобов'язання, момент припинення тощо. Крім зазначених, можна назвати й інші види правочинів: легітарні (такі, що мають основою приписи закону) і волюнтарні (не передбачені законом, але укладаються особами у результаті їх вільного волевиявлення); усні та письмові (ст.205 ЦК); умовні та безумовні (ст.212 ЦК); біржові (такі, що укладаються на біржах і стосовно біржових товарів) і небіржові; фідуціарні (такі, що мають довірчий характер, внаслідок чого втрата довір'я сторін одна до одної може спричинити розірвання договору в односторонньому порядку — доручення, комісія та інші) та звичайні.

4 п.

Закони про кримінальну відповідальність систематизовані і поділяються в КК на Загальну і Особливу частини.

У Загальній частині зосереджені норми, що встановлюють принципи і загальні положення кримінального права, а також визначають його основні інститути, наприклад, поняття злочину і його видів, вини та її форм, співучасті в злочині, повторності, сукупності та рецидиву злочину, покарання та його мети, видів покарань та підстав їх застосування. Це норми, які застосовуються до всіх злочинів. Особлива частина містить норми, що вказують, які конкретно суспільне небезпечні діяння є злочинами і які заходи кримінального покарання можуть бути застосовані до осіб, що їх вчинили. Загальна і Особлива частини КК пов'язані між собою і утворюють нерозривну системну єдність. Значення цієї єдності найбільш помітно при застосуванні окремих статей КК. Не можна застосувати кримінально-правову норму, що міститься в Особливій частині КК, не звернувшись при цьому до Загальної частини. Загальна і Особлива частини КК поділяються на розділи, а останні, у свою чергу, - на окремі статті. Загальна частина чинного КК складається із 15 розділів: "Загальні положення", "Закон про кримінальну відповідальність", "Злочин, його види та стадії", "Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)", "Вина та її форми", "Співучасть у злочині", "Повторність, сукупність та рецидив злочинів", "Обставини, що виключають злочинність діяння", "Звільнення від кримінальної відповідальності", "Покарання та його види", "Призначення покарання", "Звільнення від покарання та його відбування", "Судимість", "Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування", "Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх". Особлива частина включає 20 розділів, систематизованих по групах споріднених суспільних відносин, на які посягають відповідні злочини

Статті КК пронумеровані арабськими цифрами і мають заголовки, що виражають сутність кримінально-правових норм, які в них містяться.

Б-18

1п.

Всі види юридичної відповідальності характеризуються такими ознаками: 1. Найважливішою ознакою юридичної відповідальності є те, що фактичною підставою її виникнення виступає правопорушення. 2. Притягнення правопорушника до юридичної відповідальності здійснюється в певному процесуальному порядку в результаті здійснення правозастосовчої діяльності. 3. Притягнення до юридичної відповідальності, як й інші види правозастосовчої діяльності, здійснюється уповноваженими державними органами та їх посадовими особами, йому притаманний державно-владний характер. 4. Важливою ознакою юридичної відповідальності є чітка нормативна регламентація її здійснення. 5. Притягнення до юридичної відповідальності є невіддільним від державного примусу. Державний примус за скоєне правопорушення чітко регламентується в санкціях правових норм, які визначають його вид і міру — кількісні показники. Цей примус завжди звернений на правопорушника — особу, яка скоїла протиправне діяння, і тягне за собою негативні для нього наслідки, що виявляються у позбавленні його певних благ, котрі йому належали до факту правопорушення. 6. Ще однією важливою ознакою юридичної відповідальності є наявність певних втрат для винної особи, які передбачені законом. Позбавлення правопорушника певних благ є необхідною умовою юридичної відповідальності. Ці втрати є реакцією держави на шкоду, заподіяну правопорушником суспільству, державі або окремій особі, і можуть носити для правопорушника особистий, майновий або організаційний характер.

Види юридичної відповідальності можна розрізняти по суб'єктах її покладання, по характері застосовуваних санкцій (штрафні, правовідновлювальні), по галузевій приналежності: карна (сама стругаючи, є слідством тільки злочину, її вид і міру визначає тільки суд, кримінально-правові санкції визначаються тільки карним законом); адміністративна (являє собою покладання й реалізацію адміністративного стягнення, є слідством адміністративної провини, передбаченого законодавством про адміністративні правопорушення); дисциплінарна (виникає як слідство дисциплінарної провини, є правовою формою впливу на порушників трудової, службової, військової, навчальної дисципліни); матеріальна (являє собою відшкодування працівниками або службовцями збитку, заподіяного ними підприємству, установі, організації при виконанні своїх трудових обов'язків, припускає відшкодування прямого дійсного збитку («упущена вигода» не відшкодовується), підрозділяється на обмежену, повну, підвищену); цивільно-правова (наступає за здійснення цивільного правопорушення, тягне наслідки майнового й компенсаційного характеру, заснована на принципі повного відшкодування шкоди, припускає відшкодування збитків у вигляді позитивного збитку ( наприклад, втрата, ушкодження майна) і упущеної вигоди (неодержаних доходів),підрозділяється на договірну й позадоговірну).

2 п.

Відповідно до Закону України "Про правовий статус іноземців" іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, користуються в нашій державі національним режимом щодо працевлаштування і трудової діяльності. Іноземці, які тимчасово перебувають в Україні, можуть працювати: 1) за контрактом, укладеним відповідно до одержаного дозволу; 2) за контрактом, укладеним між суб'єктами господарської діяльності України та іноземної держави. Іноземці можуть перебувати в Україні у відрядженнях, працювати в змішаних товариствах, посольствах, консульствах, представництвах тощо. Не можуть займатися трудовою діяльністю іноземці, які перебувають в Україні тимчасово у приватних справах. Як зазначалося, іноземці не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо, відповідно до законодавства України, призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов'язуються з належністю до громадянства України.

Трудоправовий статус іноземців допомагають визначити колізійні норми, які містяться у правових актах України. Так, відповідно до ст. 8 Кодексу законів про працю України трудові відносини іноземних громадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях, регулюються законодавством сторони працевлаштування та міжнародними договорами України. Питання, пов'язані з візовим режимом іноземних громадян та осіб без громадянства у зв'язку з їх працею в Україні, регулюють, зокрема, Правила оформлення візових документів для в'їзду в Україну, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 20 лютого 1999 р. Вони визначають типи та види віз осіб, які в'їжджають в Україну з метою виконання роботи. Наприклад, співзасновникам СП, представникам компаній (фірм, асоціацій) для здійснення контролю за виконанням контрактів або як консультантам від іноземних компаній (фірм, асоціацій), а також персоналу представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні надається ділова віза як правило на 6 місяців або на період, зазначений у документах, що є підставою для оформлення візи, але не більше ніж на 1 рік.

3 п.

Поняття договору оренди. Ст. 759 ЦК закріпила традиційне визначення договору найму, основні ознаки якого залишилися ще з ЦК 1963 р., ототожнивши поняття оренди та найму. Одним з напрямів підвищення ефективності використання майна державних підприємств та організацій у сучасних умовах є передача його в оренду фізичним та юридичним особам. За допомогою оренди реалізуються як інтереси власника щодо отримання доходу з наявних у нього виробничих фондів, так і інтереси орендаря, який не обтяжуючи себе щоразу придбанням необхідного обладнання, устаткування та ін., має змогу ефективно використовувати найняте ним майно для здійснення своєї статутної діяльності. Отже лаконічним визначенням договору оренди є строкове і платне передання майна в користування (не власність) засноване на договорі. З наведеного визначення випливає, що: - орендні відносини мають виключно договірний характер і не можуть виникати на підставі планових завдань або інших адміністративно-управлінських актів; - оренда передбачає передачу майна в користування, на відміну від договору купівлі-продажу, який дає право власності на майно (ст. 761 ЦК); - користування є платним, що забезпечується внесенням орендарем орендної плати у визначеному договором розмірі та строках (ст. 762 ЦК); - оренда передбачає передачу майна в тимчасове користування. Договір припиняється у разі закінчення строку (ст. 763 ЦК). Майно, що передається в оренду, може використовуватися орендарем для здійснення як підприємницької (виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг, заняття торгівлею), так і іншої (задоволення лікувально-оздоровчих, просвітницьких, культурно-спортивних потреб, тощо) діяльності.

4 п.

Завдання кримінального права: 1)  охорона суспільного ладу України, його політичної та економічної систем, захист державного суверенітету від злочинних пос ягань; 2)  забезпечення захисту життя, здоров'я, честі й гідності громадян, їх конституційних прав і свобод; 3)  захист власності, громадського порядку, довкілля; 4)  викорення порушень правопорядку і, перш за все, злочинів; 5)  забезпечення миру і безпеки людства; 6) сунення причин, що породжують злочини. Основне завдання (функція) крим. права — охо­рона. Воно здійснюється притаманним лише кримінальному праву методом покарання тих, хто вчинив злочин, та загро­зою покарати тих, хто має намір його вчинити. Пріоритетним завданням крим. права України є охорона особистих благ людини (життя, здоров'я, волі, честі й гідності), її прав та інтересів від злочинних посягань. Пріоритет такого завдання закріп­лено в Конституції України, в ст.3 якої встановлено, що “людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”. Кримінальне право як сукупність юридичних норм становить собою їх цілісну систему, окремі структурні утворення якої (підсистеми) найтіснішим чином пов'язані між собою. Норми кримінального права не можуть знаходитися в якомусь невизначеному порядку, тому що це може привести до грубих порушень законності, прав громадян. У зв'язку з цим вони піддаються законодавцем певній систематизації. Всі норми кримінального права поділяються на дві частини - Загальну і Особливу. В Загальну частину включені норми, що визначають завдання, принципи та основні інститути кримінального права. Вони закріплюють підстави кримінальної відповідальності, чинність кримінального закону в просторі і часі, поняття злочину і його види, осудність і неосудність, форми вини, співучасть, покарання і його види, порядок застосування окремих видів покарання, правила їх призначення, регулюють інститути, пов'язані зі звільненням від кримінальної відповідальності і покарання, погашенням і зняттям судимості, особливості відповідальності неповнолітніх. Система Загальної частини КК складається із таких 15 розділів: І. Загальні положення. II. Закон про кримінальну відповідальність. III. Злочин, його види та стадії. IV. Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину). V. Вина та її форми. VI. Співучасть у злочині. VII. Повторність, сукупність та рецидив злочинів. VIII. Обставини, що виключають злочинність діяння. IX. Звільнення від кримінальної відповідальності. X. Покарання та його види. XI. Призначення покарання. XII. Звільнення від покарання та його відбування. XIII. Судимість. XIV. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування. XV. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх. Ця система охоплює всі інститути кримінального права, що складають Загальну частину КК. Особлива частина кримінального права містить норми, що описують конкретні види злочинів із зазначенням видів покарань і меж, в яких вони можуть бути призначені за вчинення даних злочинів. Ці норми і зосереджені в Особливій частині КК. Норми Загальної і Особливої частин кримінального права як певні підсистеми законодавства знаходяться в тісному, нерозривному взаємозв'язку. Насамперед норми Особливої частини ґрунтуються на нормах Загальної частини. Тому розкриття дійсного змісту норм Особливої частини неможливо без звернення до частини Загальної. Разом з тим всі інститути Загальної частини мають у своїй основі узагальнення тих ознак, що властиві всім злочинам, передбаченим в Особливій частині. Так само неможливо застосування окремих видів покарання за злочини, передбачені в Особливій частині, без урахування положень, закріплених в частині Загальній, щодо мети, видів, меж і порядку призначення всіх покарань. Сама ж система покарань, визначена в Загальній частині, знаходить свій прояв і практичне застосування тільки шляхом призначення конкретних покарань, передбачених за окремі злочини в частині Особливій. Нерозривний взаємозв'язок норм Загальної і Особливої частин кримінального права проявляється і в тому, що при кваліфікації діянь, вирішенні питань, пов'язаних зі звільненням від кримінальної відповідальності і покарання, застосовуються одночасно норми цих частин. Так, при кваліфікації замаху на злочин застосуванню підлягають норма Загальної частини, що регулює відповідальність за замах, і норма Особливої частини, в якій передбачений злочин, на здійснення якого вчинював замах винний.

Б

Б-19

1 п.

СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА - сукупність джерел права, що є формою вираження права, то сукупність законів і підзаконних нормативних актів. Право будь-якої держави являє собою не просто сукупність норм, але і певну систему норм, які пов'язані між собою внутрішньою єдністю. Ця єдність обумовлена суттю права, його правовими принципами, політичною і економічною системами. Єдність системи права обумовлена також змістом і функціями права, єдністю всієї системи суспільних відносин, формами власності, правовим становищем людини і держави в суспільстві. Центральне місце в питаннях внутрішньої організації і побудови системи права належить проблемі виділення галузей права. Критеріями такого розмежування є предмет і метод правового регулювання. Предметом правового регулювання є суспільні відносини. Ці відносини за своїм змістом неоднорідні. Класифікація цих неоднорідних відносин — це зведення їх в окремі групи якісно однорідних відносин і відповідно норм права. Разом і тим, іноді недостатньо предмета правового регулювання, і розмежувати всю сукупність норм на галузі. СПІВВІДНОШЕННЯ ГАЛУЗЕЙ ПРАВА І ЗАКОНОДАВСТВА: 1. Галузь системи права: групується по ознаці єдності предмета і методу правового регулювання суспільних відносин. 2. Галузь законодавства: комплекс законів і підзаконних нормативних актів, що містять норми однієї чи декількох галузей права.

2 п.

Колекти́вний до́гові́р— угода, яка укладається між власником або уповноваженим ним органом (особою) і одним або кількома профспілковими чи іншими уповноваженими на представництво трудовим колективом органами, а у разі відсутності таких органів — представниками трудящих, обраними та уповноваженими трудовим колективом. Колективний договір є результатом соціального партнерства та діалогу на локальному рівні. Колективний договір укладається відповідно до чинного законодавства та узятих сторонами зобов'язань і має на меті регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин, а також узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів. К. д. укладається на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають права юридичної особи, а також у структурних підрозділах підприємства, установи, організації в межах компеенції цих підрозділів. Зміст колективного договору визначається сторонами в межах їх компетенції. У колективному договорі встановлюються взаємні зобов’язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема: - зміни в організації виробництва і праці; - забезпечення продуктивної зайнятості; - нормування і оплати праці, встановлення форми, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат; - встановлення гарантій, компенсацій, пільг; - участі трудового колективу у формуванні, розподілі і використанні прибутку підприємства; - режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку; - умов і охорони праці; - забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Колективний договір, угода набирають чинності з дня їх підписання представниками сторін або з дня, зазначеного у колективному договорі.Після закінчення строку дії колективний договір продовжує діяти до того часу, поки сторони не укладуть новий або не переглянуть чинний, якщо інше не передбачено договором. Укладенню колективного договору передують колективні переговори.

3 п.

Досить часто буває, що одне й те саме майно може належати на праві власності декільком особам (співвласникам). В цьому разі, виникає право спільної власності як право двох або більше осіб за спільною згодою володіти, користуватися та розпоряджатися належним їм майном, що становить єдине ціле. Розрізняють такі види права спільної власності: право спільної часткової власності та право спільної сумісної власності. Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Право спільної часткової власності — право двох або більше осіб разом за спільною згодою володіти, користуватись та розпоряджатись єдиним майном, що належить їм на праві власності, з виділенням долі кожного з них. Законодавець право спільної часткової власності презюмує. Визначаючи частки у праві спільної часткової власності, слід вважати, що вони є рівними, якщо інше не визначено за домовленістю співвласників або законом. Слід також враховувати і внесок кожного із співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна. Особливу роль під час визначення частки в майні відіграє також і покращення спільного майна, які здійснив один із співвласників. При здійсненні спільної часткової власності співвласники наділені правами та обов'язками щодо спільного майна, так само як при праві особистої власності, однак у відповідній частині. Співвласник має також право на виділення йому частки із майна, що є у спільній частковій власності. Причому виділення може провадитись як в натурі, так і за його згодою шляхом грошової компенсації. Від виділення слід відмежовувати поділ спільного майна, тобто проведений за згодою усіх співвласників розподіл спільного майна в натурі між усіма співвласниками. При поділі, на відміну від виділення, відносини спільної власності припиняються. Право особи на частку в спільному майні може бути припинено за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і її не може бути виділено в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї (ст. 365 ЦК). Поняття і види права спільної власності: 1. Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). 2. Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. 3. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. 4. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

4 п.

Санкція — це структурна частина статті Особливої частини КК, яка встановлює вид і розмір покарання за злочин, вказаний у диспозиції. Чинне кримінальне законодавство використовує два види санкцій: - відносно визначену; - альтернативну. Відносно визначена санкція передбачає покарання певного (лише одного) виду у певних межах, вказуючи або не вказуючи текстуально його нижчу межу, але обов’язково вказуючи його вищу межу. Наприклад, ч. 1 ст. 187 «Розбій» передбачає нижчу і вищу межі покарання у вигляді позбавлення волі — від 3 до 7 років. Альтернативна санкція передбачає не один, а два і більше видів основних покарань, з яких суд може призначити тільки одне. Розпізнати таку санкцію можна за сполучником «або» між назвами основних видів покарання, перелічених у санкції статті. Наприклад, ч. 1 ст. 185 передбачає покарання у вигляді штрафу до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправних робіт на строк до двох років, або позбавлення волі на строк до трьох років. Альтернативні санкції залежно від визначення видів та міри покарання можуть бути двох видів: 1) санкція, в якій по кожному виду покарання вказані його верхня і нижня межі (остання може припускатися), тобто два або більше відносно визначені види покарання. Наприклад, санкція ч. 1 ст. 120 «Доведення до самогубства» передбачає покарання у вигляді обмеження волі строком до трьох років або позбавлення волі на той самий строк; 2) санкція, в якій вказано відносно визначений і абсолютно визначений види покарання. Наприклад, санкція ст. 112 КК «Посягання на життя державного чи громадського діяча» передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічне позбавлення волі. У відносно визначених та альтернативних санкціях може міститися вказівка на призначення додаткового покарання. Наприклад, за розбій, передбачений ч. 4 ст. 187 КК, може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна..

Б-20

1 п.

Склад правопорушення — це сукупність об'єктивних та суб'єктивних ознак, які характеризують діяння як правопорушення та які є необхідними і достатніми для притягнення до юридичної відповідальності. Об'єктивні ознаки характеризують об'єкт та об'єктивну сторону, а суб'єктивні ознаки — суб'єкт та суб'єктивну сторону правопорушення. Об'єкт правопорушення — це суспільні відносини, соціальні цінності, яким заподіюється шкода (або які ставляться під загрозу заподіяння такої шкоди) та які охороняються законом. Розрізняють загальний, родовий та безпосередній об'єкт правопорушення. У деяких правопорушеннях виділяються предмет правопорушення, тобто матеріальне благо, з приводу якого чиниться правопорушення. Об'єктивна сторона — це зовнішній прояв суспільно небезпечного або суспільно шкідливого діяння, яке завдає об'єктам правової охорони суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків та яке відбувається за певних умов, у конкретному місці, в певний час та за певної обстановки. До об'єктивної сторони належать: • суспільно небезпечне (шкідливе) діяння (дія чи бездіяльність); • суспільно небезпечні (шкідливі) наслідки; • необхідний причинний зв'язок між діянням та наслідками (діяння здійснюється раніше, ніж настають наслідки; воно — безпосередня причина цих наслідків; діяння викликає ці наслідки з внутрішньою закономірністю без втручання в нормальний перебіг подій сторонніх сил); • місце, час, обставини, спосіб, знаряддя, засоби вчинення діяння. Суб'єкт правопорушення — це деліктоздатна фізична або юридична особа, яка вчинила правопорушення. Вимоги до суб'єкта правопорушення: • досягнення особою певного, прямо визначеного у нормах права віку юридичної відповідальності (за різні правопорушення юридична відповідальність настає з різного віку); • осудність — здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними і розуміти небезпечність вчинюваних дій та їх наслідків у момент скоєння правопорушення. Суб'єктивна сторона — це психічне ставлення суб'єкта до свого суспільно небезпечного (шкідливого) діяння та його наслідків.

Елементами суб'єктивної сторони правопорушення є: • вина — психічне ставлення суб'єкта до свого суспільно небезпечного (шкідливого) діяння та його наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Умисел буває двох видів: а) прямий — суб'єкт усвідомлює суспільно небезпечний (шкідливий) характер свого діяння, передбачає неминучість настання його наслідків (інтелектуальний момент) і бажає їх настання (вольова ознака); б) непрямий — суб'єкт усвідомлює суспільно небезпечний (шкідливий) характер свого діяння, передбачає реальну можливість настання його наслідків, але байдуже ставиться до них, свідомо допускає їх настання. Необережна вина також буває двох видів: а) протиправна самовпевненість — суб'єкт усвідомлює суспільно небезпечний (шкідливий) характер свого діяння, передбачає абстрактну можливість настання його суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків, але легковажно розраховує на їх відвернення; б) протиправна недбалість — суб'єкт не передбачає будь-яку можливість настання суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків свого діяння, але повинен був та міг їх передбачити; • мотив — усвідомлене спонукання особи, що викликає в ній намір учинити суспільно небезпечне (шкідливе) діяння (ревнощі, помста, користь); • мета — бажання особи досягти певних шкідливих наслідків.

2 п.

Під час укладання трудового договору (контракту) може бути зумовлене угодою сторін випробування з єдиною метою перевірки відповідності працівника поручаемой йому роботі. Умова про випробування має бути вказано у наказі (розпорядженні) про зарахування працювати. У період випробування працівники повністю поширюється законодавство про працю. Випробування не встановлюється прийому працювати: осіб, які досягли вісімнадцяти років; молодих робочих після закінчення професійно-технічних навчальних закладів; молодих фахівців із закінченні вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; інвалідів Великої Вітчизняної війни, вкладених у роботу у рахунок броні. Випробування не встановлюється також за прийомі працювати до іншої місцевість і за перекладі роботу в інше підприємство, в установа, організацію. Випробування прийому працювати належить до додатковим (факультативним) умовам трудового договору. Це може відбутися лише з угоді сторін. Якщо боку у конкретній трудовому договорі (контракті) обмовили випробування, воно автоматично стає необхідною умовою. Випробування встановлюється незалежно від кваліфікації, і досвіду прийнятого працівника. Воно визначає придатність працівника до цієї роботі. На працівників у період випробування, у обсязі поширюється законодавство про працю. Наприклад, працівник, прийнятий роботи з випробувальним терміном, може розірвати трудового договору (контракт) по власним бажанням загалом порядку. Там, якщо умова про випробуванні був зазначено з тексту трудового договору чи наказі (розпорядженні) про зарахування працювати, то працівник вважається прийнятим без испытания. В ст. 21 КзпПр законодавець перераховує коло осіб, якою може бути встановлено випробування прийому працювати. З іншого боку, випробування не встановлюється прийому працювати тимчасових; осіб, вкладених у роботу після закінчення аспірантури з відкликанням з виробництва; особам, вступників на конкурсу на виборні посади; для керівників, обраних на должность.

3 п.

Представництво - один зі способів здійснення цивільних прав і виконання обов'язків. Закон визначає представництво як угоду, вчинену однією особою (представником) від імені іншої особи ( що представляється) у силу повноваження, заснованого на дорученні, законі або адміністративному акті, що безпосередньо створює, змінює і припиняє цивільні права й обов'язки представляємого. Види: 1. Обов'язкове представництво, засноване на законі чи адміністративному акті (наприклад, законними представниками неповнолітніх дітей є їхні батьки, підопічних - опікуни, усиновлених - усиновителі); різновидом обов’язкового є статутне представництво, представник виступає від імені організації і його повноваження визначаються статутом. 2. Добровільне представництво, засноване на договорі чи дорученні. У якості договору, що породжує відносини представництва, служить договір доручення, відповідно до якого одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені іншої сторони і за її рахунок (довірителя) визначені юридичні дії. У більшості випадків добровільного представництва повноваження представника фіксується в дорученні.

4 п.

Об"єкт злочину - це охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, яким в результаті злочину спричиняється (може бути спричинена) істотна шкода.

Значення об"єкта злочину : 1. Слугує системоутворюючим критерієм кваліфікації злочину. - Визначає характер суспільної небезпеки злочину. 2. Є однією з підстав кримінальної відповідальності. 3. Є підставою розмежування злочинів між собою. Види об’єктів злочину: 1. загальний - вся сукупність суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом (правопорядок у цілому); 2. родовий - соціальні цінності, на які посягає певна група злочинів. 3. безпосередній - соціальні цінності, на які посягає конкретна злочинна дія або бездіяльність. Безпосередній об єкт поділяється на: 1. основний - найбільш важливий, визначає суспільну небезпечність злочину, структуру відповідного складу і його місце в системі Особливої частини КК, завжди входить до складу родового об"єкта злочину; ті суспільні відносини, які насамперед, і головним чином прагнув поставити під охорону законодавець. 2. додатковий - ті суспільні відносини, яким поряд із основним об"єктом завдається або виникає загроза заподіяння шкоди. 3. факультативний - такий об"єкт, який при скоєнні певного злочину може існувати поряд з основним, а може бути відсутнім. Об'єктом злочинів є не будь-які суспільні відносини, а лише ті, які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність. Тому не тільки безпосереднім і родовим, але й загальним об'єктом усіх злочинів є не вся сукупність суспільних відносин, а тільки ті із соціально схвалених відносин, які законодавець поставив під охорону кримінального законодавства. Природно, що при цьому йдеться тільки про найважливіші, найзначущі для інтересів суспільства і держави суспільні відносини, яким злочинні посягання можуть завдати значної шкоди.

Б-21

1 п.

Гіпотеза, диспозиція, санкція - структурні елементи норми права, які по будові (складу) можуть бути простими, складними, альтернативними, альтернативними-складними (одночасно мають складність і альтернативность). Гіпо́теза — наукове припущення, що висувається для пояснення будь-якого явища і потребує перевірки на досліді та теоретичного обґрунтування, для того щоб стати достовірною науковою теорією. Диспозиція — центральна частина правової норми, в якій зазначаються права або обов'язки суб'єктів. Диспозиція вказує, описує дозволену (можливу), обов'язкову (необхідну) або заборонену (неприпустиму) поведінку суб'єкта. Санкция — элемент правовой нормы, в котором устанавливаются неблагоприятные последствия несоблюдения требований, предусмотренных этой нормой.

Види гіпотез: а) проста, тобто одна умова дії, що передбачає, даної норми; б) складна, тобто предусматривающая дві й більше умови, сукупність яких необхідна для дії даної норми; в) альтернативна (різновид складної), тобто предусматривающая кілька умов, але для дії даної норми досить настання якого-небудь однієї із цих умов. Види диспозицій: а) проста, тобто предусматривающая один правовий наслідок; б) складна, тобто предусматривающая певну сукупність правових наслідків; За формою вираження (або характеру правового приписання) є диспозиції: управомочивающие, що зобов'язують, заборонні. Види санкцій: а) проста, тобто предусматривающая один правовий наслідок; б) складна, тобто предусматривающая певну сукупність правових наслідків. По характері несприятливих наслідків є санкції: а) правовосстановительные (відшкодувальні); б) штрафні (каральні). По ступені визначеності є санкції: а) абсолютно-определенные (абсолютно точно визначають міру несприятливого наслідку правопорушення); б) относительно-определенные (визначають тільки нижча й вищий або тільки вища межа міри несприятливого наслідку правопорушення); в) альтернативні (допускають вибір варіанта міри несприятливого наслідку правопорушення із двох або декількох можливих варіантів).

2 п.

Випускники вищих навчальних закладів, яким присвоєно кваліфікацію фахівця з вищою освітою різних освітньо-кваліфікаційних рівнів і які працевлаштовані на підставі направлення на роботу, вважаються молодими фахівцями протягом трьох років (випускники професійного навчально-виховного закладу — двох років) з моменту укладення ними трудового договору із замовником. Випускники, які уклали угоду з вищим навчальним закладом після зарахування на навчання, повинні відпрацювати за місцем призначення не менше трьох років. У період терміну працевлаштування й обов'язкового терміну відпрацювання на молодого фахівця поширюються спеціальні норми трудового законодавства України. Права й обов'язки замовників та випускників. Якщо випускник без поважних причин не захистив дипломний проект, замовник може надати йому роботу з урахуванням одержаної спеціальності та кваліфікації. Випускник, призваний на строкову військову службу до Збройних Сил, після її закінчення зобов'язаний прибути на роботу за призначенням. Перебування у Збройних Силах зараховується в передбачений угодою термін роботи за призначенням. Це стосується також випускників, які проходять альтернативну(невійськову)службу. Час перебування жінки у відпустці після закінчення вищого навчального закладу у зв'язку з вагітністю, пологами, доглядом за дитиною до досягнення нею трирічного віку зараховується до терміну роботи за призначенням. Випускникові, якому відмовлено в прийнятті на роботу після прибуття до місця призначення, замовник компенсує витрати, пов'язані як з переїздом випускника та членів його сім'ї до місця призначення, так і з поверненням на постійне місце проживання (якщо він був направлений до іншої місцевості), згідно з визначеними в угоді умовами. У разі відмови прийняти на роботу за призначенням і звернення молодих фахівців до центрів зайнятості замовники відшкодовують державній службі зайнятості всі витрати, пов'язані з працевлаштуванням, перепідготовкою, виплатою допомоги по безробіттю та матеріальної допомоги в розмірі стипендії під час проходження професійної підготовки та перепідготовки. Одержані кошти спрямовуються до місцевої частини Державного фонду сприяння зайнятості населення. Слід зазначити, що угоди щодо відпрацювання обмежують сту-дентів-випускників у виборі роботодавця, оскільки він визначається керівником навчального закладу. Зауважимо — розірвати зазначену угоду випускник може за таких поважних причин: • встановлення інвалідності I або II групи, внаслідок чого випускник не може виїхати на роботу за призначенням; • встановлення інвалідності I або II групи у дружини (чоловіка) випускника, одного з батьків (або осіб, які їх замінюють) випускника; • якщо випускник — вагітна жінка, мати або батько, які мають дитину у віці до трьох років, або дитину, яка згідно з медичним висновком потребує догляду (до досягнення нею шестилітнього віку); одинока мати або батько, які мають дитину до чотирнадцяти років або дитину-інваліда; • відбування чоловіком (дружиною) військової служби (крім строкової), у тому числі за контрактом, на посадах рядового, сержантського й старшинського складу, прапорщиків, мічманів та офіцерів у Збройних Силах, Національній гвардії, Прикордонних військах, Службі безпеки, а також інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, та служби в органах внутрішніх справ поза місцем розташування замовника; • вступу до вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації для випускників вищих навчальних закладів I—II рівнів акредитації. Порядок працевлаштування випускників, які навчалися за державним замовленням. Замовник не пізніше ніж за два місяці до закінчення навчання, на підставі одержаної картки працевлаштування, підтверджує вищому навчальному закладу достовірність надісланого ним переліку місць працевлаштування випускників.

Вручення випускникові диплома про закінчення вищого навчального закладу, направлення на роботу та видача належних йому коштів, які перераховані до вищого навчального закладу замовником, здійснюється протягом семи днів після закінчення ним вищого навчального закладу. Оформлене замовником або вищим навчальним закладом (за домовленістю із замовником) направлення на роботу є підставою для укладення трудового договору між молодим фахівцем і замовником. Молодий фахівець має прибути до місця призначення у термін, визначений у направленні на роботу. Якщо замовник відмовив у прийнятті на роботу молодого фахівця, останній звертається до державної служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні. При цьому подається направлення на роботу і завірена печаткою замовника довідка про відмову у працевлаштуванні. Реєстрація молодих фахівців у державній службі зайнятості здійснюється за місцем постійного проживання у порядку, визначеному законодавством України про зайнятість населення. Соціальні гарантії і компенсації. Молодим фахівцям, які одержали направлення на роботу після закінчення вищого навчального закладу, надається відпустка тривалістю 30 календарних днів. За час відпустки молодим фахівцям виплачується допомога в розмірі місячної стипендії за рахунок замовника. Після укладення трудового договору на молодих фахівців поширюються всі види соціального захисту, передбачені колективним договором працівників підприємства, установи, організації. Звільнення молодого фахівця з ініціативи замовника до закінчення терміну угоди дозволяється у випадках, передбачених ст. 40 КЗпП. Якщо випускник за його згодою переводиться на роботу до іншого підприємства, установи, організації, йому видається цим підприємством, установою, організацією нове направлення на роботу. За випускником у цьому разі зберігаються усі права і обов'язки молодого фахівця. Випускники, які одержали направлення на роботу до іншої місцевості, а також члени їхніх сімей забезпечуються житлом згідно із законодавством України. Випускники, яких не було забезпечено житлом згідно з угодою і які продовжують працювати за призначенням після визначеного терміну, мають право на позачергове одержання житла незалежно від терміну роботи за цим призначенням.

3 п.

Договір є основною підставою виникнення зобов'язально-правових відносин (зобов'язань), який встановлює певні суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки для сторін, що його уклали. Зміст цивільно-правового договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. До змісту договору належать також і умови (пункти), які містяться в складових частинах договору, якщо їх наявність обумовлено в основному тексті договору (додатки, плани, схеми, кошторис, малюнки тощо). Залежно від юридичного значення, в змісті слід вирізняти істотні, типові, звичайні та випадкові умови. До істотних належать умови про предмет договору та умови, що визначено законом як істотні або є необхідними для договорів певного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 ЦК). Важливість істотних умов полягає в тому, що тільки з моменту досягнення домовленості за істотними умовами договору в належній формі, договір може бути визнано укладеним (ч. 1 ст. 638 ЦК).До типових належать умови, які оприлюднено у встановленому порядку як типові для договорів певного виду (ч. 1 ст. 630 ЦК). Причому типові умови можуть міститись як у типових формах цивільно-правових договорів, що прийняті відповідними органами державної влади, так і в окремому переліку для конкретного договору. Якщо у договорі не міститься посилання на типові умови, такі типові умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту. Значення типових умов полягає в тому, що у разі тлумачення змісту договору може бути враховано також типові умови, навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови (ч. 2 ст. 637 ЦК України). Звичайними є такі умови договору, які не узгоджуються сторонами, проте входять до їх договірного зобов'язання. Такими, здебільшого можуть бути умови про строк договору та його ціну. Наприклад, відповідно до ч. 4 ст. 632 ЦК, якщо ціну в договорі не встановлено і не можна визначити виходячи з його умов, її визначають виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору. Однак для окремих видів договорів ці умови можуть вважатись істотними і тому повинні бути узгоджені між сторонами. До випадкових належать умови, які є нетиповими для договорів певного виду, проте включаються до них за бажанням сторін. Наприклад, якщо в договорі купівлі-продажу зазначено вимогу доставити придбаний товар до місця постійного проживання покупця, то ця умова не є типовою для договорів купівлі-продажу, однак може бути включена до змісту договору за узгодженням сторін. Важливу роль при визначенні змісту договору відіграє тлумачення його умов (пунктів, положень). Тлумачення договору здійснюється відповідно до правил тлумачення правочину, що викладені у § 6 Гл. 2 посібника.

4 п.

Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк. Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку. 1. Довічне позбавлення волі - найсуворіший із усіх видів основних покарань. Цей вид покарання застосовується судом тільки тоді, коли воно вказане в санкції статті (частини статті) Особливої частини КК. 2. Дане покарання встановлене лише за вчинення особливо тяжких злочинів. Про поняття таких злочинів див. ст. 12 та коментар до неї. Ними є злочини, за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад 10 років або довічне позбавлення волі. 3. Це покарання застосовується тільки у випадках, коли суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк. 4. Не застосовується довічне позбавлення волі до таких категорій осіб: 1) осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років; 2) осіб, що вчинили злочин у віці понад 65 років; 3) жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину; 4) жінок, що були в стані вагітності на момент постановлення вироку. 5. Особа, яка відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, за втечу з місця позбавлення волі або з-під варти підлягає кримінальній відповідальності за ст. 393. 6. Засуджені до довічного позбавлення волі не підлягають звільненню від відбування покарання з випробуванням (ст. 75), умовно-достроковому звільненню від відбування покарання (ст. 81). 7. Законом про амністію засудженим до довічного позбавлення волі це покарання може бути замінене на позбавлення волі на певний строк (ст. 85, ч. З ст. 86). Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років (ст. 87).

Б-22

1 п.

Правова система — це об'єктивне, історично закономірне явище, що складається із взаємопов'язадих компонентів. Серед яких: право, законодавство, юридичні установи, юридична практика, суб'єктивні права та обов'язки, правова свідомість, правова культура тощо. Ця система має власні джерела права, що є витоками законності та правопорядку, а також механізми контролю і примусового виконання. Більшість правових систем є відображенням певного правового устрою, вони співвідносяться як одиничне, особливе і загальне та демонструють як унікальність та неповторність тих чи інших законів, так і універсальність, що характеризує напрям міжнародної координації правових дій. Кожній державі притаманний той чи інший тип права, сутність і зміст якого мають вирішальне значення для характеристики. Правова система — це система всіх специфічних юридичних явищ, характерних для певної держави чи групи держав. Правову систему складають: - різноманітні правові акти: нормативно-правові, акти тлумачення і застосування норм, а також діяльність відповідних суб'єктів зі створення таких актів;- різноманітні види та прояви правосвідомості; - стан законності та його деформації, тобто акти правомірної і неправомірної поведінки. Кожна держава виробляє своє власне право, залежно від притаманних їй характеристик, стану розвитку, домінуючої філософії, ідеології, вірувань і прагнень. Саме тому, різним політичним системам, різним країнам і навіть різним історичним епохам притаманні різні державні правові системи зі своїми особливими базовими принципами, юридичними концепціями і категоріями, зі своєю особливою побудовою, виконанням і призначенням правових норм. Так, цілком природно, відрізняються одне від одного українське право, німецьке право, французьке право, японське право і т.д. Національна правова система — конкретно історичний, реально існуючий комплекс взаємопов’язаних правових явищ і юридичних засобів певного суспільства. У той же час, незважаючи на подібну багатоманітність права різних держав, простежуються ряд спільних рис і певний технічний, політичний та культурний взаємозв'язок. Аналіз цих спільних рис та взаємозв'язків дає можливість розподілити право різних країн на кілька великих груп, які і називаються правовими сім’ями (типами). Сім’я правових систем — це сукупність національних правових систем, об’єднаних спільними умовами історичного формування, структурою, джерелами, основною культурою, понятійним апаратом юридичної науки.

2 п.

Умови переведення і переміщення зазначені у ст.32 Кодексу законів про працю (КЗпП). Ч.1 ст.32 передбачає , що переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою організацією, допускається тільки за згодою працівника, за виключенням деяких випадків передбачених законодавством. Власник або уповноважений ним орган має право перевести працівника строком до одного місяця на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором, без його згоди, якщо вона не протипоказана працівникові за станом здоров’я, лише для відвернення або ліквідації наслідків стихійного лиха, епідемій, епізоотій, виробничих аварій, а також інших обставин, які ставлять або можуть поставити під загрозу життя чи нормальні життєві умови людей, з оплатою праці за виконану роботу, але не нижчою, ніж середній заробіток за попередньою роботою. Забороняється тимчасове переведення на іншу роботу вагітних жінок, жінок, які мають дитину-інваліда або дитину віком до шести років, а також осіб віком до вісімнадцяти років без їх згоди. У разі простою(це зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами)працівники можуть бути переведені за їх згодою з урахуванням спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації на весь час простою або на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості на строк до одного місяця.

Таким чином законодавець не дає визначення поняття "переведення". Проте деякі істотні його умови зазначені у ч.2 ст.32 КЗпП, в якій регламентуються умови переміщення: не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві , в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Тобто ключовою умовою переміщення є доручення роботи у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, а ця умова у трудовому праві отримала назву трудової функції. Встановлена при прийомі на роботу угодою сторін трудового договору трудова функція працівника зазначається в наказі (розпорядженні) про прийом на роботу, який доводиться до відома працівника під розписку. Таким чином розмежування понять переміщення і переведення можливо за такою умовою як трудова функція. Якщо трудова функція не змінюється, то це переміщення, а якщо змінюється, то переведення.

3 п.

Визначаючи поняття "право інтелектуальної власності", слід враховувати, що воно може вживатися у суб'єктивному та об'єктивному розумінні, а також нерідко вживається, у тому числі у ЦК (наприклад, ч.2 ст.418), для позначення елементу правосуб’єктності (правоздатності) особи.

Право інтелектуальної власності в об'єктивному сенсі є сукупністю правових норм, які регулюють відносини, що складаються у процесі створення, легітимації, використання та охорони результату інтелектуальної, творчої діяльності. Право інтелектуальної власності в суб'єктивному сенсі у ч 1 ст.418 ЦК визначається як право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законодавством. Право Інтелектуальної власності в суб'єктивному сенсі --це право особи володіти, користуватися, розпоряджатися та захищати від порушень з боку усіх інших суб'єктів права результат інтелектуальної, творчої діяльності або інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений законом. Отже, право інтелектуальної власності є правом творця (та інших осіб, вказаних у законі) на одержаний ним результат інтелектуальної, творчої діяльності, який законом визнається об'єктом правового регулювання і охорони. Оскільки право інтелектуальної власності та право власності на річ є самостійними правовими категоріями, передання кожного з цих прав є самостійним юридичним фактом, що породжує, змінює, припиняє самостійні правовідносини. Внаслідок цього перехід права на об'єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ, у якій зафіксовано об'єкт творчої діяльності. З тієї ж причини перехід права власності на матеріальну річ не означає одночасного переходу права на об'єкт права інтелектуальної власності. Наприклад, придбання картини не означає автоматичного переходу авторського права до особи, яка її придбала. Таким чином, згідно із сучасною вітчизняною концепцією у цій галузі право інтелектуальної власності розглядається як особливий різновид права власності, а отже, і речових прав на специфічний об'єкт — результати інтелектуальної, творчої діяльності.

4 п.

Криміна́льне пра́во — це система юридичних норм якими визначається засади кримінальної відповідальності, встановлюється які діяння є злочинними, та яке покарання за них передбачено. Основна функція кримінального права як галузі права - це функція охоронна, оскільки воно охороняє властивими йому заходами ті суспільні відносини, що регулюються іншими галузями права. Ці галузі права, регулюючи певні суспільні відносини, сприяють їх розвиткові і реалізації. Здійснення цієї функції досягається шляхом: а) встановлення підстави і принципів кримінальної відповідальності; б) визначення вичерпного переліку діянь, що тягнуть за собою кримінальну відповідальність (криміналізація); в) встановленням за них покарань відповідних видів і розмірів (пеналізація: від лат. poena -- покарання), а також інших заходів кримінально-правового впливу. Функції кримінального права: - охоронна: захист своїми специфічними засобами особи, суспільства та держави від злочинних посягань; - виховна: виховання у громадян відповідної поваги, виконання і розуміння законів; - регулятивна: регулювання кримінально-правових відносин, які виникають при вчиненні злочину; - попереджувальні: а) загальна превенція - попередження вчинення злочинів шляхом впливу кримінально-правових заборон; б) спеціальна превенція – попередження вчинення нових злочинів особою, яка вже вчинила будь-який злочин, шляхом застосування до нього заходів кримінального покарання та інших попереджувальних заходів, пов язаних з посиленням соціального контролю щодо засуджених

Б-23

1 п.

Правомірна поведінка — це суспільно корисна правова поведінка особи (дія або бездіяльність), яка відповідає розпорядженням юридичних норм і охороняється державою.

Ознаки правомірної поведінки: 1) є суспільне корисною соціальною поведінкою, забезпечує організованість і гармонійність громадського життя, стійкий правопорядок, є найважливішим чинником вирішення завдань і функцій держави і суспільства, задоволення інтересів суб'єктів права; 2) втілена в юридичну форму — відповідає нормам і принципам права; 3) має свідомо вольовий характер, який виражається зовні у вигляді дії або бездіяльності, здійснюється у формах реалізації норм права — додержання, виконання, використання (громадянами), правозастосування (посадовими особами), спричиняє юридичні наслідки — юридичні акти, юридичні вчинки; 4) гарантується, охороняється державою. Правомірна поведінка завжди містить два моменти: — інформаційний, тобто поінформованість громадянина про свої юридичні права і обов'язки. Важливою є не тільки наявність розвинутого юридичного механізму захисту права на доступ до правової інформації, а й активне практичне використання його громадянами;— поведінковий, тобто уявлення про законні способи здійснення своїх юридичних прав і обов'язків. В основі правомірної поведінки лежить розуміння справедливості і корисності розпоряджень правових норм, відповідальності перед суспільством і державою за вчинки, що є показником соціальної зрілості і юридичної грамотності особи. Через правомірну поведінку право діє, поза неї воно мертве. Вид і міра правомірної поведінки встановлені диспозиціями норм права. Правомірна поведінка виступає як загальна форма реалізації суб'єктивних юридичних прав і суб'єктивних юридичних обов'язків.Саме правомірна поведінка становить сутність правопорядку. Через правомірну поведінку здійснюється управління суспіль­ством, його життєдіяльність. Основна маса виникаючих і діючих у суспільстві правовідносин має у своєму підґрунті правомірну поведінку. Залежно від характеру правових розпоряджень розрізняють такі види правомірної поведінки: Належна (соціальні) необхідна); Можлива (соціальна допустима). За об'єктивною стороною правомірна поведінка виражається в: - дії; - бездіяльності (наприклад, відмова обвинуваченого від дачі показань). За особливостями суб'єктивної сторони розрізняють такі види правомірної (законослухняної) поведінки: • активну; • звичайну (звичну); • пасивну (конформістську — її різновид); • маргінальну. Активна правомірна поведінка — це вид правомірної поведінки, який полягає в цілеспрямованій діяльності громадян, посадових осіб, пов'язаній з реалізацією своїх прав, обов'язків, компетенції в рамках правових норм і пов'язаний з додатковими витратами часу, енергії, а іноді й матеріальних коштів. Звичайна (звична) правомірна поведінка — це вид законослухняної поведінки, що являє собою повсякденну службову, побутову та іншу діяльність людини, яка відповідає розпорядженням правових норм, стала звичкою і не потребує додаткових витрат і зусиль. Необхідність здійснення поведінки лише правомірним чином стала для такої людини звичною, навіть неусвідомленою в усіх аспектах. Пасивна правомірна поведінка — це вид правомірної поведінки, який виявляється в бездіяльності, умисному невикористанні суб'єктом належних йому прав і обов'язків: неучасті у виборах тощо. Пасивна позиція призводить до конформістської поведінки, тобто пасивно-пристосовницької, яка не відрізняється від поведінки інших (принцип: «роби так, як роблять інші») — до підпорядкування суб'єкта груповим стандартам і вимогам. Маргінальна поведінка — це вид поведінки, який характеризується «проміжним» (прикордонним) між правомірним і про­типравним станом особи. Маргінальна поведінка особи виражається в готовності до протиправних дій у разі зменшення нагляду за її поведінкою, але не стає антисуспільною, не призводить до правопорушення через страх юридичної відповідальності (на­приклад, пасажир оплатив проїзд в автобусі лише тому, що в нього зайшов контролер).

2п.

Основними суб'єктами трудового права є сторони трудового відношення - працівник і роботодавець.Власник або уповноважений ним орган повинен правильно організувати працю працівників, створювати умови для зростання продуктивності праці, забезпечувати трудову і виробничу дисципліну, неухильно додержувати законодавства про працю і правил охорони праці, уважно ставитися до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та побуту. До початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов’язаний: 1)роз’яснити працівникові його права і обов’язки та проінформувати під розписку про умови праці, наявність на робочому місці; 2)ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором; 3)визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами. Право громадян України на працю, — тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, — включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку. Працівники зобов’язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір. Працівники мають право на відпочинок,на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття. Працівник повинен виконувати доручену йому роботу особисто.

3п.

На відміну від правоздатності дієздатність пов'язана зі здійснен­ням громадянином вольових дій, що припускає досягнення певно­го рівня психічної зрілості. Критеріями дієздатності є вік, а також стан психічного здоров'я. З урахуванням цих критеріїв можна виокремити кілька видів ді­єздатності фізичних осіб: 1) повну дієздатність; 2) часткову дієздатність; 3) неповну дієздатність. Повна дієздатність визнається за повнолітніми фізичними осо­бами, тобто тими, хто досяг вісімнадцяти років (ст.34 ЦК). Вказаний віковий ценз може бути зниженим у двох випадках: а) реєстрація шлюбу особою, що не досягла 18 років (ч.2 ст.34 ЦК); б) надання повної цивільної дієздатності за рішенням органу опіки та піклування неповнолітній особі (ст.35 ЦК). Після реєстрації шлюбу неповнолітні фізичні особи набувають дієздатності у повному обсязі. Надання повної цивільної дієздатності (емансипація) згідно зі ст.35 ЦК можливе: щодо фізичної особи, яка досягла 16 років і пра­цює за трудовим договором; щодо фізичної особи, яка досягла 16 ро­ків і бажає займатися підприємницькою діяльністю; щодо неповно­літньої фізичної особи, яка записана матір'ю або батьком дитини. Часткову цивільну дієздатність мають фізичні особи, які не досягли 14 років (ст.31 ЦК іменує їх малолітніми особами), їх дієз­датність обмежується можливостями самостійно вчиняти дрібні побутові правочини (тобто правочини, що задовольняють побуто­ві потреби особи, відповідають рівню її фізичного, духовного чи соціального розвитку та стосуються предмета, який має невисоку вартість), а також здійснювати особисті немайнові права на ре­зультати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються за­коном. Неповну цивільну дієздатність мають неповнолітні особи, тобто особи віком від 14 до 18 років (ст.32 ЦК).

4 п.

Поняття злочину є одним з центральних у кримінальному праві. Всі іншійого інститути так чи інакше обертаються навколо нього, розкриваючи зміст окремих елементів, що характеризують його, окремих сторін тощо. Відповідно до ч.1 ст.11 КК України злочином визнається суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Даною статтею визначено два види злочинного діяння: 1) злочинна дія - це суспільно небезпечна винна поведінка особи, яка заборонена кримінальним законом; 2) злочинна бездіяльність - це суспільно небезпечна пасивна поведінка особи, яка виявляється в утриманні від вчинення дії, яку вона могла і зобов'язана була вчинити за вимогою закону. Для того, щоб конкретне діяння було визначено злочином, воно повинно містити комплекс відповідних ознак, які відрізняють його від інших діянь. КК України чітко називає ознаки, які притаманні поняттю „злочин".

Злочином є: передбачене КК суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб єтом злочину. Не є злочином: дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого КК, але через малозначимість не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Ознаки злочину : 1. Суспільна небезпечність (матеріальна ознака) 2. Винність

Вчинення передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння умисно або з необережності, тобто винно (ст. 23 КК) 3. Протиправність (формальна ознака злочину) Забороненість суспільно небезпечного діяння кримінальним законом. 4. Караність. Розрізняються злочини і правопорушення , перш за все, за ступенем їх суспільної небезпечності. Проте сам по собі ступінь суспільної небезпечності діяння не може бути єдиним критерієм визначення виду відповідальності за конкретні діяння. Ступінь суспільної небезпечності діяння як головна розмежувальна ознака між злочинами та іншими правопорушеннями визначається всіма його ознаками: формою і видом вини, мотивом і метою, способом, місцем, обстановкою вчинення діяння і його наслідками. Законодавцем, найчастіше, розмежовування здійснюється за наслідками вчинення діяння і, перш за все, за розміром заподіяної шкоди. Від цивільних правопорушень злочин відрізняється, в основному, за ступенем суспільної небезпечності, який, як правило, також визначається розміром заподіяної шкоди. Так, умисне знищення або пошкодження індивідуального майна громадян стає злочином лише тоді, коли завдано значної шкоди потерпілому (ч.1 ст.145 КК), а якщо шкода не є значною, то винна особа несе лише цивільно-правову відповідальність, якщо дії по знищенню майна не містять за об‘єктом посягання інших ознак, наприклад хуліганства (ст.206 КК).

Б – 24

1 п.

Юридичне право - це свобода та обґрунтованість поведінки людей відповідно до чинних нормативно-правових актів та інших джерел права. Юридичне право ще називають «законодавчим правом», на відміну від звичаїв — «передзаконодавчого права». Юридичне право, у свою чергу, має два значення: — об'єктивне юридичне право — система діючих у державі правових норм і принципів. Вони встановлені (або визнані) державою як регулятор суспільних відносин, забезпечені нею. Термін «об'єктивне» означає, що вони одержали об'єктивацію в офіційних державних актах і тому є незалежними від індивідуального інтересу (волі) та свідомості суб'єкта права (крім «автора» цих норм). Суб'єкт, вступаючи в громадське життя, уже стикається з «готовими» юридичними нормами, які виникли до нього і незалежно від нього; — суб'єктивне юридичне право — правові норми і принципи як певні юридичне визнані можливості (свободи) суб'єкта права задовольняти власний інтерес (приміром, можливість задовольнити інтерес особи, яка має пільги щодо податків, полягає в одержанні цих пільг). Термін «суб'єктивне» означає, що наданими можливостями (правами і свободами) суб'єкт на свій розсуд може скористатися або не скористатися, усе залежить від його волі (інтересу) та свідомості. Суб'єктивне юридичне право є похідним від об'єктивного, виникає на його підґрунті та у його межах. Між двома значеннями терміна «право» існує тісний взаємозв'язок. Поки норма права є загальною і поширюється на усі випадки конкретної сфери життя та діяльності людини, вона є об'єктивною. Коли норма права стосується певної ситуації і здійснюється в конкретній поведінці суб'єкта, вона є суб'єктивною.

2 п.

Відповідно до вимог чинного законодавства всі працівники повинні підвищувати професійну кваліфікацію. Кваліфікаційні категорії підвищуються насамперед тим працівникам, які успішно виконують посадові завдання та обов'язки, творчо і сумлінно ставляться до службових доручень і вимог посадових інструкцій. Присвоєння і підвищення кваліфікаційних категорій працівникам здійснюють комісії з проведення кваліфікаційної атестації . Для юрисконсультів встановлені такі кваліфікаційні категорії та кваліфікаційні вимоги: - провідний юрисконсульт: повна вища освіта відповідного напряму підготовки (магістр, спеціаліст). Стаж роботи за професією юрисконсульта I категорії - не менше 2 років. - юрисконсульт I категорії: повна вища освіта відповідного напряму підготовки (магістр, спеціаліст); для магістра - без вимог до стажу роботи, спеціаліста - стаж роботи за професією юрисконсульта II категорії - не менше 2 років. - юрисконсульт II категорії: повна вища освіта відповідного напряму підготовки (спеціаліст). Стаж роботи за професією юрисконсульта - не менше 1 року. - юрисконсульт: повна вища освіта відповідного напряму підготовки (спеціаліст) без вимог до стажу роботи (Кваліфікаційні характеристики: Професіонали: Юрисконсульт, Довідник кваліфікаційних характеристик професій працівників). Проведення атестації працівників, в тому числі і юрисконсультів, повинно грунтуватись на законних підставах. На жаль, чинним законодавством не передбачено  чіткого загального порядку проведення атестації працівників. Є нормативно-правові акти, які визначають порядок проведення атестації працівників окремих галузей або окремих категорій.   Виходячи із основного завдання юридичної служби - організація правової роботи,   спрямованої   на   правильне   застосування,  неухильне дотримання  та запобігання невиконанню вимог законодавства, інших нормативних актів  органом  виконавчої  влади,  підприємством,  їх керівниками  та  працівниками  під час виконання покладених на них завдань  і  функціональних  обов'язків,  а   також   представлення інтересів органу виконавчої влади, підприємства в судах, визначеного Загальним положенням про юридичну службу міністерства, іншого органу виконавчої влади, державного підприємства, установи, організації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2008 № 1040 (далі  - Загальне положення), та невизначеності в чинному законодавстві, питання присвоєння і підвищення кваліфікаційних категорій працівникам юридичних служб вимагає детального вивчення.  

ІІ. Основні положення проведення атестації працівників

     Оцінювання ділових якостей працівника здійснюється переважно у формі атестації. Атестація працівників - найважливіша складова системи роботи з кадрами, з допомогою якої керівник має змогу вдосконалювати кадровий склад підприємства, установи чи організації. Атестація - процедура визначення рівня, кваліфікації знань, практичних навиків, ділових якостей працівників і встановлення їх відповідності (не відповідності) робочим місцям, посадам, які вони займають, виявлення їх потенціальних можливостей. Мета атестації - раціональне розміщення працівників, ефективне використання їх знань, навичок, умінь, об'єктивна оцінка професійної кваліфікації і ділових  якостей  працівників, на  основі  обґрунтованих критеріїв,  виходячи  з  результатів  їх  роботи,  для  визначення можливостей їх професійного і посадового росту. Організаційно проведення атестації оформлюється відповідним наказом. Цим атестації надається офіційний статус. Її результати використовуються для прийняття організаційних рішень відносно конкретного працівника. Отже, атестація - це документально оформлений результат оцінювання працівника. Як правило, атестації підлягають працівники, які пропрацювали більше одного року. Атестація керівних працівників, призначення  і  звільнення яких з посади здійснюється  вищестоящими  органами, проводиться в атестаційних комісіях при цих органах управління. Атестація  працівників нечисленних підприємств, установ, організацій  здійснюється  при  вищому  за  підпорядкованістю  органові управління.

Атестації не підлягають: - працівники,  які працюють на займаній посаді,  що  підлягає атестації, менше ніж один рік; - працівники,  які працюють на посаді менше 1 року після підвищення кваліфікації; - молоді спеціалісти в період строку обов'язкової роботи за розподілом після закінчення навчальних закладів; -  працівники, які працюють за сумісництвом;   Працівники, які працюють на умовах строкового трудового договору, та   вагітні  жінки  проходять  атестацію  за  власним бажанням. Атестація повинна проводитися планово (раз в 3-5 років). Вона охоплює такі етапи: підготовчий; саму атестацію; - використання результатів атестації. Атестація працівників поділяється на чергову та позачергову. Чергова атестація проводиться один раз на три-п'ять років.  Позачергова атестація  проводиться  не  раніше як через рік з дня попередньої атестації для працівників,  які:  повинні пройти  повторну  атестацію  після  прийняття  рішення попередньою атестаційною комісією про відповідність займаній посаді  за  умови виконання   рекомендацій   щодо  підвищення  кваліфікації  певного фахового напряму. Атестація  працівників проводиться атестаційною комісією, що створюється при підприємстві, установі, організації. Кількісний та персональний склад атестаційної комісії затверджується наказом керівника за  погодженням з профспілковим комітетом (якщо такий є). Атестаційна комісія складається з голови, секретаря, членів комісії (керівні працівники, провідні спеціалісти різних структурних підрозділів, представники профспілок). Головою атестаційної  комісії, як правило, призначається керівник або один із заступників керівника відповідного підприємства.  Склад комісії  повинен  забезпечувати  об'єктивний розгляд та професіональну  оцінку   роботи,   професійних  та  організаційних якостей  працівника,   який   атестується,  принциповий  підхід  у підготовці рекомендацій  щодо подальшого використання його досвіду і знань на займаній посаді. Атестація працівників, які входять до складу  атестаційної комісії, передує атестації інших працівників або вони проходять атестацію в цій комісії на загальних  підставах (в  цьому випадку вони не беруть участі у голосуванні).

3 п.

Правоздатність фізичної особи може бути визначена як здат­ність людини мати цивільні права і обов'язки. Цивільна правоздатність є необхідною передумовою виникнен­ня цивільних прав та обов'язків. Отже, правоздатність — це лише загальна, абстрактна можливість мати права чи обов'язки. Нато­мість, конкретні права й обов'язки виникають з підстав, передбаче­них законом, — юридичних фактів. Тому при рівній правоздатнос­ті всіх людей конкретні цивільні права фізичної особи відрізняють­ся залежно від її віку, майнового становища, стану здоров'я тощо. Згідно зі ст.26 ЦК всі фізичні особи рівні у здатності мати осо­бисті немайнові та майнові цивільні права та обов'язки, встановле­ні Конституцією та цим Кодексом, а так само інші цивільні права, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Відповідно до ст.ст.21-24 Конституції цивільна правоздатність грунтується на принципах рівноправності І соціальної справедли­вості. Забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за ознаками соціальної, расової, національної, мовної чи релігійної належності Певні обмеження правоздатності Іноземних громадян і осіб без громадянства встановлюються законом з метою державної безпеки або як захід—відповідь для громадян тих держав, які перед­бачили обмеження для українців. За загальним правилом, правоздатність не залежить також від віку, стану здоров'я, можливості здійснення прав І обов'язків, жит­тєздатності людини. Отже, характерними ознаками правоздатності є: її рівність для всіх фізичних осіб; невідчужуваність її на користь інших фізичних осіб; неможливість обмеження її актами суб'єктів приватного чи публічного права, крім випадків, прямо встановлених законом. Існування її як природної невід'ємної властивості фізичної особи. Правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження і припиняється у момент її смерті (ст.25 ЦК).

4п.

Повторність злочинів, їх сукупність і рецидив, як це прямо зазначено в статтях 32-34 КК, припускають вчинення особою або групою осіб двох чи більше окремих самостійних злочинів. У теорії кримінального права такі ситуації визначають як множинність злочинів, оскільки саме слово "множинність" включає декілька елементів. При множинності злочинів завжди має місце поєднання в поведінці особи або співучасників двох чи більше злочинів. Тому множинність злочинів, видами якої є повторність, сукупність і рецидив злочинів, означає, що особою (співучасниками) вчинено два або більше злочинних діянь, кожне з яких утворює ознаки самостійного складу злочину. У багатьох статтях Особливої частини КК повторність і рецидив злочинів визначаються як кваліфікуючі ознаки окремих складів, що тягнуть за собою при їх встановленні більш суворе покарання. Рецидивом називають вчинення нового умисного злочину особою, яка мала судимість за умисний злочин (ст. 34 КК). Оскільки рецидив - це повторність злочинів, пов'язана з засудженням за попередній злочин, йому, насамперед, властиві ознаки, характерні для повторності.

Б -25

1п.

Функція в теорії держави і права означає напрямок, предмет діяльності того або іншого політико-правового інституту, зміст цієї діяльності, її забезпечення. Саме в цьому контексті говориться про функції держави, уряду, міністерства, інших державних органів.Функції держави не слід ототожнювати з функціями її окремих органів ,які є частиною апарату держави і відбиваються у компетенції, у предметi ведення ,у правах і обов’язках, закрiплених за ними . Отже, функцiї держави – це основні напрямки її діяльності,в яких відображаються й конкретизуються завдання і мета держави,проявляються її сутність і соціальне призначення в суспільстві. Функції держави обумовлені її задачами, залежать від її сутності і змінюються в міру її зміни, в міру переходу до сутності іншого порядку. Поняття “функції” держави з'явилося і стало широко використовуватися на попередньому етапі розвитку вітчизняної теорії держави і права. Виділялися класова сутність держави, загальносоціальне і класове призначення держави, затверджувалося, що оскільки і напрямок, і сам предмет, і зміст діяльності держави і їхня система структурних утворень, змінюється в залежності від зміни класової сутності і форми держави, для визначення цієї залежності цілком доречним є поняття саме функції.