62. Сучасні нерівноскладові та вільні вірші

Вільний вірш (його ще називають вольним віршем) – це вірш, який, на відміну від канонічних нормативів силабо-тоніки, має довільну кількість стоп при збереженні традиційного римування та закономірного розподілу наголосів. Спочатку вільний вірш з'явився у байках, що використовували невимушену бесіду, живі інтонації, а значить – різну довжину фраз, рядків (байки Л. Глібова). Згодом вільний вірш поширився на інші віршовані твори.

Нерівноскладовий вірш – вільний, речитативний вірш народних голосінь, дум і поодиноких старовинних обрядових пісень – історичних баладних. Він має різну кількість складів у рядку без повторення будь-якої ритмічної схеми, без поділу на строфи і римування. Наприклад: «Дума про трьох братів з города Азова».

62. Сюжет в епічному творі. Різноманітність форм і способів сюжетоскладання у творах епічного роду.

В основі внутрішнього організму сюжету як певного наслідку перебігу та розгортання дії лежить конфлікт , тобто певна суперечність у стосунках між героями, проблема, що окреслюється темою твору і мотивує розвиток дії.

Експозиція виконує функцію інформування читача про розташування сил, що визначатимуть конфлікт твору. Розрізняють такі окремі види експозиції: пряма – на початку твору, затримана – після початку дії, розпорошена – порціями протягом дії, обернута – наприкінці дії.

Зав’язка – етап розвитку дії, який визначає зав’язування певного конфліктного вузла. Відзначається славнішим і послідовнішим перебігом дії.

Розвиток дії – увесь її перебіг, починаючи від зав’язки й закінчуючи кульмінацією твору.

Кульмінація – момент найбільшого напруження дії, найвищої точки розвитку конфлікту.

Розв’язка – частина сюжету, яка завершує дію.

Сюжет знаходить свій вияв через словесне, художньо-мовленнєве оформлення твору, яке у системі його формальних рівнів займає найбільш зовнішнє положення й може бути назване зовнішньою формою твору.

62. Типове як соціальна, психологічна і естетична категорія

Поняття типового належить до класичної теорії літератури. Типізація – художнє узагальнення. Художній твір відтворює якийсь чи образ чи типові риси характеру певної суспільної групи людей. Типізація, індивідуалізація – специфіка художнього образу в літературі і мистецтві.

М. Гоголь «Мертві душі» - кожен образ, тип відтворює типові риси характеру.

62. Філологічний метод у літературознавстві

Напрям у літературознавчих досліджень, пов’язаний з філологією. Сформувався як цілісність у кінці 19 на початку 20 ст. Зародки беруть від початку науки про філологію (наука про слово). У європейців розвиток методу пов’язаний з іменем Ягича і Київських вчених.

Представники філологічного напряму, а саме вважали, що літературне явище – досконале. Вона одна з перших, яка з незвичайною силою наблизила літературознавчу науку з мовознавчою.

В українській літературі представником філологічного методу є С. Смаль-Стоцький, який за головне вважав вивчення мовних особливостей, звучання. Вчитування літературного твору – намагання проаналізувати філологічні особливості.

Другим крилом представників філологічного методу був Перенц. На початку 20 ст. (1907) він вів у Київському університеті семінар по давньоруській літературі. Виклав основи теорії філологічного методу. Для аналізу брав твори давньої літератури, спів ставляв фонетичні, морфологічні, синтаксичні особливості, на основі яких виводив ті мовні форми, які сьогодні вивчає історія мови.

Філологічна школа – перехідний етап від шкіл позитиві стичного забарвлення до форм особливостей літературного твору. Проте, філологічна школа модифікувалася, адже прийшов їй на зміну формальний метод у літературознавстві, поч. 20 ст., представниками якого був московський лінгвістичний гурток (Виноградов, Жирмунський, потім Мукаржовський, Трнка).