37. Французька революція кінця XVIII ст. Основні причини революції

У другій половині XVIII ст. Франція вступила в період кризи. Поразка в Семилітній війні (1756-1763 pp.) наочно продемонструвала слабкість Франції, яка раніше вважалася наймогутнішою державою Європи. Міжнародний авторитет країни сильно підупав. Серед обкладеного численними податками народу зростало невдоволення. Політична та інтелектуальна еліта Франції замислювалася над тим, як вилікувати хворе суспільство. Більшість схилялася до того, що потрібно не лише коригувати зовнішньополітичний курс, а й шукати засобів для оздоровлення фінансів, сприяти розвиткові економіки, змінювати методи управління державою. Для таких висновків існували вагомі підстави. У другій половині XVIII ст. населення Франції становило 25 млн осіб. Воно поділялося на три стани: духівництво (бл. 130 тис. осіб), дворянство (бл. 350 тис. осіб), решта — всі інші верстви населення. Перші два стани були привілейованими і звільнялися від сплати податків. Більшість третього стану (понад 22 млн осіб) складало селянство. Переважна його більшість була вільною, мала у спадковому володінні земельні ділянки, за які на користь сеньйорів стягувалися численні повинності — грошовий або натуральний оброк, виконання різноманітних робіт, подорожні, мостові, ярмаркові, поденні збори тощо. Намагаючись збільшити свої доходи, дворянство відновлювало давно забуті сеньйоріальні права, що застаріли і вже не відповідали вимогам часу. Панівний у Франції феодальний режим — «старий порядок» — стримував розвиток країни. Її вищі верстви — банкіри, власники фабрик — мали мільйонні статки, давали позики королю, але не мали ніяких політичних прав. Марнотратство королівського двору, відсутність можливостей впливати на державну політику викликали дедалі більше роздратування серед буржуазії. За часів правління Людовіка XV (1715-1774 pp.) державна система та економіка Франції поступово деградувати. «На мій вік вистачить, — казав він, — а мій спадкоємець нехай виплутується, як зможе». Його наступник Людовік XVI (1774—1792 pp.) був досить непоганим королем. Одначе безсилість королівської влади в умовах поглиблення економічної кризи, непопулярність звиклої до розкошів королеви Марії-Антуанетти, австрійки за походженням, спричинились до того, що відповідальність за всі негаразди у країні покладали на короля. І справді, нерішучий Людовік XVI не знав, як подолати численні економічні проблемі. Щоб уникнути фінансового банкрутства своєї держані, король, за порадою міністра фінансів, вирішив здійснити податкову реформу. Для її розгляду передбачалося скликати Генеральні штати.

39. Суть політики якобінської диктатури у Франції

Якобінська диктатура.

За якобінцями стояв широкий блок революційно-демократичних сил (дрібна буржуазія, селянство, сільська і особливо міська біднота). Провідну роль у цьому блоці грали так звані монтаньяри (Робесп'єр, Сен-Жюст, Кутон та ін), мови і дії яких відображали насамперед панували бунтарські та егалітарний настрої мас.

На якобінському етапі революції участь різних верств населення в політичній боротьбі досягає своєї кульмінації. Завдяки цьому у Франції в цей час були викорчувані залишки феодальної системи, проведені радикальні політичні перетворення, відведено загрозу інтервенції військ коаліції європейських держав та реставрації монархії. Революційно-демократичний режим, що склався при якобінцях, забезпечив остаточну перемогу у Франції нового суспільного і державного ладу.

Історична особливість даного періоду в історії французької революції і держави полягала й у тому, що якобінці не виявляли великий педантичності у виборі засобів боротьби зі своїми політичними противниками і не зупинялися перед використанням насильницьких методів розправи з прихильниками "старого режиму", а заодно і зі своїми "ворогами".

Найбільш показовим прикладом революційної напористості якобінців може служити їх аграрне законодавство. Вже 3 червня 1793 р. Конвент за пропозицією якобінців передбачив продаж дрібними ділянками в розстрочку земель, конфіскованих у дворянській еміграції. 10 червня 1793 був прийнятий декрет, повертав селянським громадам захоплені дворянством земельні угіддя і передбачає можливість розділу общинних земель у тому разі, якщо за це висловиться одна третина жителів. Поділена земля ставала власністю селян.

Важливе значення мав Декрет від 17 липня 1793 р. "Про остаточне скасування феодальних прав", де беззастережно визнавалося, що всі колишні сеньйоріальні платежі, чиншові і феодальні права, як постійні, так і тимчасові, "скасовуються без будь-якої винагороди". Феодальні документи, що підтверджують сеньйоріальні права на землю, підлягали спаленню. Колишні сеньйори, а також посадові особи, приховують такі документи або зберігають виписки з них, присуджувалися до 5 років тюремного ув'язнення. Хоча якобінці, виступаючі в принципі за збереження існуючих відносин власності, не задовольнили всіх вимог селянських мас (про конфіскацію дворянських земель, про зрівняльний і безкоштовному їх розділі), аграрне законодавство Конвенту для свого часу відрізнялося великою сміливістю і радикалізмом. Воно мало далекосяжні соціально-політичні наслідки, стало правовою основою для перетворення селянства в масу дрібних власників, вільних від пут феодалізму. Для закріплення принципів нового громадянського суспільства Конвент Декретом від 7 вересня 1793 постановив, що "жоден француз не може користуватися феодальними правами в якій би то не було області під страхом позбавлення всіх прав громадянства".

Характерно, що тісний зв'язок якобінців з міськими низами, коли цього вимагали надзвичайні обставини (продовольчі труднощі, зростання дорожнечі і т. п.), неодноразово змушувала їх відступати від принципу свободи торгівлі і недоторканності приватної власності. У липні 1793 р. Конвент ввів смертну кару за спекуляцію предметами першої необхідності, у вересні 1793 р. декретом про максимум встановлювалися тверді ціни на продовольство.

Прийняті в кінці лютого - початку березня 1794 так звані вантозскіс декрети Конвенту припускали безкоштовний розподіл серед незаможних патріотів власності, конфіскованої у ворогів революції. Однак вантозскіе декрети, з ентузіазмом зустрінуті плебейськими низами міста і села, не були проведені в життя через протидію з боку тих політичних сил, які вважали, що ідея рівності не повинна здійснюватися настільки радикальними заходами. У травні 1794 р. Конвент декретував запровадження системи державних допомог для жебраків, інвалідів, сиріт, людей похилого віку. Було скасовано рабство в колоніях і т. д.

Політична рішучість і радикалізм якобінців проявилися в новій Декларації прав людини і громадянина і в Конституції, прийнятої Конвентом 24 липня 1793 і схваленої переважною більшістю народу на плебісциті (Конституція 1 року республіки). Ці документи, складені з використанням конституційних проектів жирондистів, випробували на собі сильний вплив поглядів Ж. Ж. Руссо. Так, метою суспільства оголошувалося "загальне щастя". Основним завданням уряду (держави) було забезпечення користування людиною "його природними і невід'ємними правами". До цих прав були віднесені рівність, свобода, безпека, власність.

Рівності якобінці в силу своїх егалітарістскіе переконань надавали особливого значення. У Декларації наголошувалося, що всі люди "рівні за природою і перед законом".

У трактуванні права власності якобінці пішли на поступку сформованим за роки революції новим буржуазним колам і відмовилися від висувалася ними раніше в полеміці з жирондисти ідеї прогресивного оподаткування та необхідності обмежувального тлумачення правомочностей власника.

Декларація 1793 р. в ст. 16 визначала право власності у традиційно широкому і індивідуалістичному плані як можливість "користуватися і розташовувати на розсуд своїм майном, своїми доходами, плодами своєї праці і промислу". Але в підходах до вирішення інших питань, зокрема що відносяться до сфери особистих і майнових прав громадян, якобінці зробили значний крок вперед у порівнянні з попередніми конституційними документами.

За ст. 122 Конституції кожному французові гарантувалися загальна освіта, державне забезпечення, необмежена свобода друку, право петицій, право об'єднання в народні товариства та інші права людини. Стаття 7 Декларації 1793 р. в число особистих прав громадян включила право зборів з "дотриманням спокою", право вільного відправлення релігійних обрядів.

У якобінської декларації особлива увага приділялася гарантіями від деспотизму і свавілля з боку державної влади. Згідно зі ст. 9, "закон повинен охороняти громадську та індивідуальну свободу проти гноблення з боку правлячих". Кожна особа, проти якого здійснювався незаконний, тобто довільний і тиранічний акт, мало право чинити опір силою (ст. II).

Оскільки опір гнобленню розглядалося як наслідок, що випливає з інших прав людини, Декларація 1793 робила революційний висновок про те, що у випадках порушення урядом права народу "повстання для народу і для кожної його частини є його священне право і неотложнейшая обов'язок" (ст. 35). Таким чином, на відміну від Декларації 1789 р., де йшлося про національний суверенітет, якобінці у своїх конституційних документах проводили ідею народного суверенітету, висхідну до Ж. Ж. Руссо.

Конституція якобінців відкинула принцип поділу влади, як що суперечить, на думку Ж. Ж. Руссо, ідеї суверенітету народу, який виступає як єдине ціле. Вона передбачала просте і, здавалося б, демократичне на ті часи устрій держави. На противагу проявився в роки революції планам регіоналізації Франції в ст. 1 підкреслювалося, що "французька республіка єдина і неподільна".

Скасувавши поділ громадян на активних і пасивних як несумісне з ідеєю рівності, Конституція практично узаконила загальне виборче право для чоловіків (з 21 року). Своєрідне прагнення якобінців поєднувати представницькі органи з безпосередньою демократією (вплив Ж. Ж. Руссо) знайшло своє відображення в тому, що обирається на один рік Законодавчий корпус (Національні збори) по ряду важливих питань (цивільне і кримінальне законодавство, загальне завідування поточними доходами і витратами республіки, оголошення війни і т. д.) міг лише пропонувати закони.

Прийнятий Національними зборами законопроект набував чинності закону лише в тому випадку, якщо 40 днів після його розсилки в департаменти в більшості з них одна десята частина первинних зборів не відхиляла цей законопроект. Така процедура була спробою втілити в життя ідею народного суверенітету, який проявляється в даному випадку в тому, що тільки "народ обговорює і постановляє закони" (ст. 10). По ряду питань, відповідно до Конституції, Національні збори могло видавати декрети, що мають остаточну силу.

Виконавча рада був вищим урядовим органом республіки. Він повинен був складатися з 24 членів, що обираються Національними зборами з кандидатів, висунутих списками від первинних і департаментських зборів. На Виконавчий раду було покладено "керівництво загальним управлінням і наглядом за ним" (ст. 65). Рада ніс відповідальність перед Національними зборами "у разі невиконання законів і декретів, а також у разі недонесения про зловживання" (ст. 72).

Але передбачена якобінської Конституцією система державних органів на практиці не була створена. У зв'язку з важкими внутрішніми і міжнародними умовами Конвент був змушений відтермінувати вступ конституції в силу. Будучи переконаними, фанатичними і безкомпромісними революціонерами, якобінці вважали, що остаточне придушення контрреволюції і зміцнення республіки в нинішній ситуації можуть бути здійснені лише в результаті енергійних дій уряду, шляхом встановлення режиму революційної диктатури.