XII ст. Під ударами чжурчженів (тунгусомовних предків маньчжурів) упала киданьська

імперія Ляо.

Протоманьчжури утворили свою державу (“Золоту” імперію Цзінь) у 1115 р., і спочатку

Суни, які вважали своїм основним ворогом киданів, діяли з чжурчженями як союзники,

спільно руйнуючи “Залізну” імперію Ляо. Та коли в 1125 р. киданьська держава була

знищена, китайці зрозуміли свою помилку: замість ворожої, але не дуже активної імперії Ляо

над північними кордонами Сунської держави нависла могутня й агресивна молода імперія

чжурчженів. Фантастичні багатства Китаю вабили чжурчженьських мисливців і рибалок, а

Суни своєю пихатістю та порушенням попередньо укладених угод дали чудовий привід до

вторгнення: наприкінці 1125 р. чжурчжені вдерлися в Китай.

Реформована сунська армія (народне ополчення) виявилась абсолютно неспроможною

боронити вітчизну від агресорів. На початку 1127 р. чжурчжені захопили сунську столицю

Бяньцзін, а здеморалізовані недобитки сунських військ поголили собі голови,

переодягнулися в чорні чжурчженьські халати й почали грабувати столичних мешканців

разом із агресорами. Імператор Чжао Хен (Цинь-цзун) потрапив у полон до чжурчженів, а з

міста цзіньці взяли фантастичну контрибуцію: 10 млн відрізів шовку, 1 млн зливків золота,

10 Млн зливків срібла. З міста було вивезено сотні лікарів, музикантів, астрологів, євнухів та

ін. Вся північна частина Китаю до річки Хуанхе (1/3 країни) була окупована “варварами”. З

усієї імператорської родини пощастило врятуватися лише синові попереднього “Сина Неба”

Чжао Гоу (принц Кан). Він урятував від загибелі династію, ставши імператором у 1127 р.

(храмове ім'я Гао-цзун, 1127 - 1162). Почався другий етап правління сунської династії, який

називають епохою Південної Сун (1127 - 1279). Столицею “урізаної” імперії став Лін'ань

(Ханчжоу).

Подальші бойові дії продовжувалися з перемінним успіхом. Завдяки титанічним зусиллям

сунських військ, очолюваних Юе Феєм, удалося зупинити просування цзіньців на р. Хуайхе,

після чого безперервні війни точилися до 1142 р. Восени та взимку активніше діяли звиклі до

холодів чжурчжені. Тоді ж у Китаї визрівав урожай, що полегшувало цзіньцям забезпечення

їхніх військ у поході фуражем і харчами. А навесні, коли чжурчженьські коні були виснажені

зимуванням, та влітку, коли розм'якав рибний клей, яким чжурчжені кріпили свої луки,

наступальні операції проводили Суни.

Особливо прославився в цих війнах виходець із селян, сунський полководець Юе Фей (1103

- 1141). Основою його успіхів, крім безперечного таланту полководця, була активна

підтримка місцевого населення, яку забезпечив принцип, уведений Юе Феєм в його армії:

“Краще загинути від морозу, ніж руйнувати будинки, краще померти від голоду, ніж

грабувати”1.

_ Військо Юе Фея розбило вщент армії кількох процзіньських маріонеточних царків

Північного Китаю, відтіснило чжурчженів і дійшло до берегів Хуанхе, але економіка

Південносунської держави не витримала тривалої виснажливої війни, країну заполонили

біженці, а податки на селян сягнули 70 % урожаю. Патріотична мілітаристська політика

“сунських яструбів” виявилась явно не по зубах знесиленому китайському господарству і

Гао-цзун узяв курс на укладення вимушеного принизливого миру з агресорами. За спробу

чинити опір “миротворцям” Юе Фей був заарештований і страчений за наказом імператора,

але залишився в народі символом античжурчженьського опору.

Сунсько-цзіньські війни завершились договором 1142 р., за яким чжурчженям відійшов весь

Північний Китай, _а Суни зобов'язалися сплачувати імперії Цзінь щорічну данину (250_тис.

зливків срібла та 250 тис. відрізів шовку) і визнали свій васалітет щодо чжурчженьського

імператора. Класична історіографія назвала наступні десятиліття “епохою великої ганьби

країни”.

Війни з чжурчженями спалахували ще тричі (1161, 1163 - 1164, 1206 - 1209 рр.), але суттєвих

результатів для Сунів не дали.

Після встановлення відносного миру на кордонах за часів Південної Сун знову динамічно

почала розвиватися китайська економіка. Перенесення столиці в Південний Китай і масовий

приплив біженців з Півночі спонукали владу серйозніше зайнятися іригацією в регіоні: сотні

гектарів заболочених земель долини Янцзи були перетворені на зернові поля, а в деяких

місцях почали збирати по два врожаї рису на рік. Процвітала трансокеанська торгівля, для

ведення якої будувалися великі трипалубні кораблі. На озброєння південносунського війська

вперше надійшла вогнепальна зброя - туфанги (“пищалі”).

Розкішшю і багатолюдністю Лін'ань не поступався колишній сунській столиці Бяньцзіню.

Нову столицю охопило грандіозне будівництво, але не фортець, а славнозвісних паркових

резиденцій, які складалися з павільйонів, альтанок, озер, галерей і мостів. Південносунський

живопис прославив автор поліхромних сувоїв Су Ханьчен (1115 - 1170), класиком нового

стилю “реалістичної” культової скульптури (дерево, глина, бронза, чавун) став Чжао

Чжифин (1159 - 1227). Тоді ж працювали славетні музичні теоретики Шень Куа, Цай

Юаньдін, Шан Янь і Шень Юацин; серед поетів виділялися постаті творців патріотичної

лірики Сінь Цицзи (1140 - 1207) та Лу Ю (1125 - 1210) і першої великої поетеси Китаю Лі

Цинчжао (1081 - 1140). Видатним істориком епохи був Чжен Цяо (1104 - 1162).

Але це була лише верхівка айсберга. Диференціація доходів перевищила жахливі показники

X - XI ст. Податки на селян стабільно перевищували половину врожаю, що “гарантувало” їм

напівголодне існування. До всіх бід додалися дві грандіозні повені, коли Хуанхе руйнувала

дамби й міняла русло: 1117 р. внаслідок такої екологічної катастрофи загинули 1 млн

китайців, а в 1194 р. гирло “Жовтої ріки” взагалі розділилося, і Хуанхе почала впадати в

море двома потоками: північний збігався з нинішнім, а південний - “відвоював” гирло у р.

Хуайхе. Колосальні збитки, завдані війною, та необхідність сплачувати данину чжурчженям

змушували Південних Сунів для покриття дефіциту бюджету щорічно збільшувати випуск

знецінених паперових грошей. Галопуюча інфляція розоряла виробників, а верхівка шаліла

від нечуваних прибутків, які протринькувала в Лін'ані - “царстві розкошів й розпусти”, де

“елітні” гетери брали від 10 до 100 ланів (58 кг!) срібла за ніч, а у “винних вежах” цілодобово

пиячила “золота молодь”. Країну затопив масовий бандитизм і корупція.

Опірність південносунського соціального організму катастрофічно падала, а рятувало його

лише те, що економічний розвал і моральний розклад верхівки в чурчженьській імперії Цзінь

був не меншим. Тому, коли в 1206 р. в Степу утворилася могутня імперія монголів, Китай

став її легкою здобиччю.

Засновник монгольського каганату Чінгіс-хан (1162 - 1227) розпочав війни з чжурчженями

як оборонні операції: цзіньці перетворили степ на бездонне джерело рабів, здійснюючи

походи на кочовиків майже щорічно. Цю політику чжурчжені називали “зменшенням

варварів і збільшенням підданих”. Сам Чінгіс-хан провів свого часу в чжурчженьському

полоні-рабстві більше як 10 років. Не дивно, що, зміцнившись, монголи в 1210 р. атакували

Цзінь.

Китайська дипломатія повторила колишню помилку: уклала союз з монголами проти

чжурчженів (так само як у XII ст. з чжурчженями проти киданів). Під ударами союзників

(монголів і Південних Сунів) імперія Цзінь у 1234 р. припинила існування, та під час

монголо-китайських переговорів щодо розподілу колишніх земель держави чжурчженів між

переможцями сунці вирішили, що монгольський посол Джубхан веде себе занадто зухвало

для “варвара” і вбили його. Пихатість і авантюризм південносунських політиканів дорого їм

обійшлися: у 1235 р. монголи почали завоювання Південного Китаю.

До 1257 р. монголо-китайська війна велася досить мляво. Основні сили монголів були задіяні

на інших фронтах: на завоюванні Русі й Причорномор'я, Близького Сходу й Тибету, Далі

(держава манів) та Кореї і, лише оточивши Південну Сун з трьох боків, монгольські армії по-

справжньому взялися за справу.

Південнокитайська імперія налічувала 28 млн підданих, мала мільйонну армію, але прогнила

політична верхівка та бездарний генералітет продовжували демонструвати абсолютну

неспроможність організувати опір агресорові, хоча населення, налякане чутками про

жорстокість монголів, було готове стояти на смерть.

Розрізнені гарнізони проявляли нечуваний героїзм. П'ять місяців тримався Хечжоу, і в боях

за нього загинув монгольський каган Мунке (онук Чінгіс-хана). П'ять років (1268 - 1273)

тривала облога Сян'яна, два роки - Янчжоу, а невеликий Дяоюй монголи не могли здолати 30

(!) років. Під час кількамісячної облоги Чанчжоу (1275 р.) почалися тропічні дощі, й околиці

міста перетворилися на суцільні болота. Лісів для виготовлення свай поблизу не було, і

захисники міста вже сподівалися на перемогу, але вони недооцінили монголів. Зігнавши з

усіх околиць селян, монголи живими позабивали їх у землю замість свай, з трупів полонених

витопили жир для вогнеметних катапульт, а коли Чанчжоу впав - поголовно вирізали його

мешканців.

Суни запросили миру, запропонувавши контрибуцію і зобов'язавшись щорічно сплачувати

монголам данину (як свого часу киданям і чжурчженям), але агресори не припинили бойові

дії і в 1276 р. захопили Лін'ань. “Син Неба” Чжао Сянь (Гун-цзун) потрапив у полон, і тоді

настав крах сунської державності.

Остаточно розвалилася армія. Цілі корпуси сунських військ видавали себе за монголів і

грабували селян, інші - здавалися або справді переходили на бік окупантів. Патріотично

настроєні сунські сановники Вень Тяньсян, Чжан Шицзе та Лу Сюфу востаннє спробували

організувати опір загарбникам. Вони проголосили “Сином Неба” малолітнього Чжао Ши, але

той також потрапив до рук монголів, де невдовзі помер. Тоді в 1278 р. на престол посадили

восьмирічного Чжао Біна (Ді Бін, 1278 - 1279), та врятувати імперію було вже неможливо.

Вень Тяньсян був розбитий і потрапив у полон.

Вень Тяньсян (1236 - 1282) пробув у полоні чотири роки, але на пропозицію зрадити

вітчизну відповів категоричною відмовою. Будучи відомим поетом, він відповів віршами, які

завершувалися такими словами:

“...Споконвічно приречені люди на смерть,

Але якщо був ти вірним і чесним,

Збережеться пам'ять про тебе навік” 2.

У 1282 р. монголи прилюдно стратили Вень Тяньсяна на ринковому майдані Яньцзіня, але

його ім'я залишилося в пам'яті китайців символом антимонгольського опору.

В 1279 р. залишки сунських військ були оточені на узбережжі Південно-Китайського моря й

знищені. Чжан Шицзе загинув у бою, Лу Сюфу, не бажаючи щоб Чжао Бін потрапив у полон,

посадив хлопчика-імператора собі на спину й кинувся в море. Обидва потонули, а з ними

припинила існування сунська династія. Монгольське завоювання Китаю, яке зайняло майже

сім десятиріч, завершилось. Південносунська держава впала, а на більшій частині території

Далекого Сходу запанувала монгольська династія Юань (1271 - 1368).