Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Постмодернизм.doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
7 Мб
Скачать
☆

Постмодернізм в західноєвропейській та російській літературі. Огляд

Філософсько-естетичні засади постмодернізму. Головні ознаки постмодерністської літератури. Творчість визначних представників західноєвропейського постмодернізму М.Павича і М.Кундери. Мультикультуралізм. Фемінізм.

Філософсько-естетичні засади постмодернізму

Проблема постмодернізму у зарубіжній теорії літератури і мистецтва виникла на початку 1980-х років. Цим терміном починали позначати явища культури останніх десятиліть, які прийшли на зміну модернізму (постмодернізм і означає «все, що після модернізму»). Постмодернізм (лат. рost – за, далі, після – після модернізму) – багатозначний термін, щодо якого точиться чимало дискусій у сучасному літературознавстві.

Сьогодні постмодернізмом називають:

  1. сукупність літературно-мистецьких тенденцій, явищ, шкіл, що виникають на межі XX-XXI ст.;

  2. художній напрям у літературій мистецтвідругої половини XX- поч. XXI ст.;

  3. «духовний стан», світовідчуття кризової епохи кінця XX- поч. XXI ст.;

4) стиль у сучасному мистецтві й літературі;

  1. особливий спосіб організації художнього світу, що може виявлятися на різних етапах літератури;

  2. добу, етап розвитку культури і мистецтва.

Постмодернізм як загальнокультурологічне явище

Постмодернізм - не просто літературний напрям. Він претендує на вираження загальної теоретичної «надбудови» сучасного мистецтва, філософії, науки, політики, економіки, моди. Сьогодні говорять не лише про «постмодерністську творчість», але й про «постмодерністську свідомість», «постмодерністський менталітет», «постмодерністський умонастрій» тощо. Необхідно розрізняти постмодернізм як культурологічний феномен, постмодерністський менталітет, спираючись на який, можна по-новому оцінювати явища і факти сучасного і минулого; і термін, яким визначають мистецтво певного гатунку. Н.Маньковська у цьому зв’язку визначає постмодернізм як «широку культурну течію, в орбіту якої за два останні десятиліття потрапляють філософія, естетика, мистецтво, гуманітарні науки. Постмодерністський світогляд характеризується розчаруванням в ідеалах та цінностях Відродження і Просвітництва з їх вірою у прогрес, торжество розуму, безмежність людських можливостей. Спільним для різних національних варіантів постмодернізму можна вважати його ототожнення з ім’ям епохи, яка «втомилась», «ентропійної» культури, позначеної есхатологічними настроями, естетичними мутаціями, дифузією великих стилів, еклектичним поєднанням художніх мов. Авангардистській настанові на новизну протистоїть тут прагнення включити в сучасне мистецтво весь досвід світової художньої культури шляхом її іронічного цитування. Рефлексія з приводу модерністської концепції світу як хаосу втілюється в досвід ігрового засвоєння цього хаосу, перетворення його в середовище існування людини культури»

Як зазначає Т.Денисова, сьогодні є підстави говорити про дві іпостасі постмодернізму: «Постмодерністська свідомість постає антидогматичною і плюралістичною. Її головним внутрішнім генератором, джерелом руху є сумнів. Вона віддає перевагу широкому спектру рівноправних розв’язань, пошуку варіантів (і - і) на противагу альтернативному вибору (або - або). Не віддаючи переваги окремим обраним або традиційно домінуючим моделям, вона здатна черпати з усього, що напрацьоване людством. При цьому іронічність погляду забезпечує об’єктивність оцінок, не дозволяючи впадати в пафосність, тобто створюючи передумови для наступного вибору.

Що ж до постмодерністської творчості (котра, безумовно, природно й органічно пов’язана з постмодерністським менталітетом), то вона передбачає естетичний плюралізм на всіх рівнях (сюжетному, композиційному, образному, характерологічному, хронотопу тощо), повноту уявлення без оцінок, метапрочитання в культурологічному контексті і співтворчість читача й письменника, міфологізм мислення (за Б.Гаспаровим), поєднання історичних і позачасових категорій; діалогізм слугує внутрішнім джерелом руху, а мистецтво включає самопієтет і максимально використовує іронію».

Історія виникнення літературного постмодернізму

Термін “постмодернізм” («постмодерн») має доволі довгу історію. Він виник за періоду Першої світової війни. Уперше його було ужито Р. Паннвіцем у книзі "Криза європейської культури" (1917), коли самого постмодернізму ще не існувало. В 1934 році Ф. де Оніс використав такий самий термін для характеристики проміжку між двома фазами розвитку модернізму. А визначний английский історик Арнольд Джозеф Тойнбі, автор капітальної праці «Дослідження історії», 1938 року позначив терміном «постмодерн» новий період розвитку західноєвропейської цивілізації. У 1949 році Йозеф Хаднат застосував його до явищ архітектури у статті "Постмодерний дім", і довгий час терміном «постмодернізм» користувалися саме у теорії архітектури. У 1970-і роки починають говорити і про літературний постмодернізм. Одним із перших тут був американський літературознавець Іхаб Хассан.

Однак дата виникнення постмодернізму залишається дискусійною. Одні дослідники вважають початком постмодернізму роман Джойса «Поминки по Фіннегану» (1939), другі - попередній Джойсів роман «Улісс», треті - американську «нову поезію» 40 - 50-х років, четверті гадають, що постмодернізм - це не «фіксоване хронологічне явище», а деякий духовний стан, а «у будь-якому епосі є власний постмодернізм» (У.Еко), п’яті взагалі висловлюються про постмодернізм як про «одну з інтелектуальних фікцій нашого часу» (Ю.Андрухович). Але більшість науковців вважає, що перехід від модернізму до постмодернізму прийшовся на середину 1950-х років. У 60-70- роки постмодернізм охоплює різні національні літератури, а у 80-і він став домінуючим напрямом сучасної літератури і культури. На думку В.Руднєва, постмодернізм «став естетичним виразом нового постіндустріального суспільства, яке на Заході прийшло, чи, принаймні, приходить на зміну традиційному буржуазному індустріальному суспільству. В цьому новому суспільстві найбільш цінним товаром стає інформація, а колишні економічні та політичні цінності – влада, гроші, обмін, виробництво – починають піддаватися деконструкції».

Теорія постмодернізму

«Колискою» теорії постмодернізму є постструктуралізм — напрям філософської думки, що виник на рубежі 1960—1970-х років у Франції та США. Великий внесок у теорію постмодернізму зробили французькі постструктуралісти і постфрейдісти Ролан Барт, Мішель Фуко, Юлія Крістєва, Жак Лакан, Жіль Делез, Жак Дерріда, Жерар Женетт, Жан-Франсуа Ліотар. Провідними теоретиками і критиками постмодернізму в інших країнах є американці І. Хассан, Ф. Джеймсон, голландці Д. В. Фоккема, Т. Д’ан, англійці Дж. Батлер, Д. Лодж, М. Бредбері, росіяни І.Ільїн, В.Куріцин, М.Липовецький.

Першими проявами постмодернізму можна вважати такі течії, як американська школа «чорного гумору» (В.Берроуз, Д.Барт, Д.Бартелм, Д.Донліві, К.Кізі, К.Воннегут, Д.Хеллер та ін.), французький «новий роман» (А.Роб-Грійє, Н.Саррот, М.Бютор, К.Сімон та ін.), «театр абсурду» (Е.Йонеско, С.Беккет, Ж.Жене, Ф.Аррабаль, Г.Пінтер, Е.Олбі, М.Фріш, С.Мрожек, В.Гавел та ін.). До найвизначніших письменників-постмодерністів належать англійці Джон Фаулз («Колекціонер», «Жінка французького лейтенанта»), Джуліан Барнз («Історія світу в десяти з половиною розділах») і Пітер Акройд («Мільтон в Америці», “Заповіт Оскара Уайльда”), німець Патрік Зюскінд («Запахи»), австрієць Карл Рансмайр («Останній світ»), італійці Італо Кальвіно («Неспішність») і Умберто Еко («Ім’я троянди», «Маятник Фуко»), американці Томас Пінчон («Ентропія»,"Продається № 49») і Володимир Набоков (англомовні романи “Пнін”, «Блідий вогонь» та ін.), аргентинці Хорхе Луїс Борхес (новели і есе) і Хуліо Кортасар («Гра у класики», “Виграші”).

Визначне місце в історії новітнього постмодерністського роману посідають і його слов’янські представники, зокрема поляки Тадеуш Ружевич і Славомір Мрожек, чехи Вацлав Гавел, Мілан Кундера, Міхал Вівег, словаки Л.Баллек, П.Віліковський, П. Ярош, серб Мілорад Павич.

Специфічним явищем є російський постмодернізм, представлений багатьма авторами: В.Аксьонов, А.Бітов, Й.Бродський, Д. Галковський, С. Гандлевський, О. Єременко, В.Єрофєєв, Вен.Єрофєєв, Т. Кібіров, В.Пєлєвін, Л.Петрушевська, Д.Прігов, , Саша Соколов, В.Сорокін, М.Сухотін, Л. Рубінштейн, Т.Толстая.

В українській літературі постмодернізм презентований такими іменами, як Е.Андієвська, Ю.Андрухович, Р.Бабовал, С.Гостиняк, О.Забужко, О.Ірванець, В.Медвідь, В.Неборак, Є.Пашковський, С.Процюк, М.Рябчук та ін.

Прикметним є і такий факт. Теоретики постмодернізму нерідко виступають і як митці-практики, і навпаки: письменники постмодерністського напряму залюбки теоретизують. Так, романісти А. Роб-Грийє і Дж. Барт є авторами авторитетних теоретичних книг, а «чисті» теоретики М. Бланшо й У. Еко — творцями художніх творів. Професійними літературознавцями є також прозаїки-постмодерністи Віктор Єрофєєв і Милорад Павич. Як пояснює І.Ільїн, «подібний симбіоз літературознавчого теоретизування і художнього вимислу можна пояснити і чисто практичними потребами письменників, що змушені пояснити читачеві, вихованому в традиціях реалістичного мистецтва, чому вони удаються до незвичної для нього форми оповіді. Однак проблема набагато глибше, оскільки есеїстичність викладу, стосується це художньої літератури, або літератури философської, літературознавчої, критичної і т. д., взагалі стала знаменням часу…»

Герой у творах постмодернізму – людина, яка перебуває на перехресті різних часів, просторів, культурних епох і яка не знає, куди йти, у що вірити, де сенс буття. Це люди емоційно вразливі: надзвичайно гостро відчувають духовну атмосферу світу, хворобливо переживають свій моральний стан.