XIX ст. Висунув її Людвіг Нуаре (1829—1889), підтриму-

вав Карл Бюхер (1847—1930). За цією гіпотезою, інстинк-

тивні вигуки супроводжували колективні трудові дії. Спо-

чатку вони були мимовільними, поступово перетворилися

на символи трудових процесів. Первісна мова була набо-

ром дієслівних коренів.

Це, по суті, варіант вигукової теорії. Тільки тут вигуки

виступають засобом ритмізації праці. Вони нічого не вира-

жають, навіть емоцій. На думку О.О. Реформатського, ці ви-

гуки не мають жодної мовної функції: ні комунікативної,

ні номінативної, ні експресивної. Насправді таке розуміння

мови є біологічним, бо інстинктивний вигук, хоч і пов'яза-

ний із працею, — факт біологічний, а не соціальний.

ГІПОТЕЗА ЖЕСТІВ. її відстоював російський учений Микола

Якович Марр (1864—1934). За цією гіпотезою, спочатку ви-

никла мова жестів, а потім на її основі звукова мова.

Про можливість виникнення звукової мови на основі

жестів твердили представники й інших гіпотез. Прибіч-

ник вигукової гіпотези німецький учений Вільгельм Вундт

(1832—1920), зокрема, вважав, що із самого початку іс-

нувало дві мови — мова жестів і мова звуків. За допомо-

гою звуків виражали почуття, а за допомогою жестів —

уявлення про предмети. Як доказ цієї гіпотези наводять

факт існування мови жестів у наш час.Походження і розвиток мови 43

Справді, мову жестів використовують багато племен. Ав-

стралійське плем'я аранда, скажімо, має 450 жестів, серед

яких є навіть такі, що виражають абстрактні поняття. Мо-

вою жестів користуються, як правило, тоді, коли забороне-

но говорити, а також під час спілкування різномовних пле-

мен. Так, зокрема, вдови австралійського племені варра-

мунга цілий рік повинні мовчати, тому змушені спілкува-

тися за допомогою пальців і ліктів. Серед деяких племен

заборонено розмовляти юнакам у період посвячення їх у

мисливці. Як бачимо, в усіх згаданих тут випадках жести

застосовують як доповнення до звукової мови. Отже, жести

були і є допоміжним засобом спілкування, властивим усім

народам. Щоправда, представники різних етносів вдають-

ся до нього неоднаковою мірою. Так, скажімо, протягом

годинної розмови мексиканець використовує жестикуля-

цію 180 раз, француз — 120, італієць — 80, а фін — 1 раз.

ГІПОТЕЗА ПОХОДЖЕННЯ МОВИ Ф. ЕНГЕЛЬСА. Набула широкого

розповсюдження у країнах, які перебували під впливом

комуністичної ідеології. Послідовник Ч. Дарвіна Ф. Ен-

гельс (1820—1895) свою гіпотезу виклав у дослідженні

"Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину"

(1876). За цією гіпотезою, багато тисячоліть тому в Пів-

денній Азії жила високорозвинена порода людиноподіб-

них мавп — австралопітеки. Відрізнялися вони від інших

тим, що їм була притаманна вертикальна хода, мали уко-

рочену щелепу і великий мозок. Пряма хода відіграла ви-

рішальну роль у процесі перетворення мавпи в людину.

Мавпа більше бачила, що впливало на розвиток мислен-

ня, а вивільнені передні кінцівки використовувала для

виготовлення знарядь праці, що, в свою чергу, впливало

на удосконалення руки. Жили мавпи гуртом, що вимага-

ло взаємної підтримки, а отже, зумовлювало необхідність

спілкуватися. Спочатку вони використовували звукові сиг-

нали. Поступово розвивалася гортань. Вживання м'ясної

їжі впливало на розвиток мозку. Думка з часом відрива-

лася від конкретного предмета, тобто з'являлося абстрак-

тне мислення. Праця, мова і думка формувалися одночас-

но і в єдності. Так 40—50 тис. років тому з'явилися кро-

маньйонці — Homo sapiens (людина розумна).

Гіпотеза Ф. Енгельса, незважаючи на стрункість, не мо-

же дати відповіді на низку запитань. Як експресивні ви-

крики мавп перетворилися у людські слова? Як нечлено-

роздільні звуки стали членороздільними? У якому напрям-

ку йшов розвиток мовлення? Чому за всю історію людства44 Загальні питання мовознавства

цей експеримент жодного разу не повторився? Отже, ця гі-

потеза не розв'язує, а ще більше заплутує проблему.

Очевидно, треба погодитися з академіком АН Росії

Ю.А. Овчинниковим, який вважає, що в людини, на від-

міну від приматів, є ген мови. Значить, людина похо-

дить від людини, а не від мавпи. Жодну мавпу навчити

мови неможливо.

Як переконливо довів ще В. Гумбольдт, "мова — не

тільки зовнішній засіб спілкування людей у суспільстві,

вона закладена в природі самих людей і необхідна для

розвитку їх духовних сил та формування світогляду". То-

му найвірогіднішою гіпотезою є гіпотеза божественного,

чи інопланетного (космічного), походження мови. Нині

чимало вчених повертаються до біблійного пояснення по-

ходження мови. Бог створив людину і дав їй мову. І да-

ремно дехто (наприклад, О.О. Реформатський) шукає су-

перечності в Святому Писанні, бо, мовляв, там спочатку

розповідається про те, що Бог навчив першу людину гово-

рити, а потім привів до неї всіх тварин, щоб вона дала їм

імена. Однак тут жодної суперечності немає. Бог дав лю-

дині гнучкий механізм мови, який має здатність розвива-

тися, пристосовуючись до змінних потреб людини. Рацію

мав Григорій Нісський (IV ст. н.е.), який писав: "Бог дав

людині дар мови, але не відкрив їй назви предметів".

Очевидно, саме цим зумовлений той факт, що Паризь-

ке лінгвістичне товариство вилучило питання походжен-

ня мови з кола питань, досліджуваних мовознавством, і

чому американський мовознавець Е. Сепір вважав, що те-

орія походження мови не становить справжнього інтересу

для лінгвістичної науки (Сепир Э. Язык. — М., 1934. —

С. 121), а французький мовознавець Ж. Вандрієс заявив,

що "проблема походження мови лежить поза його (мо-

вознавства) компетенцією" (Вандриес Ж. Язьїї$. — М.,