14 Добровільна відмова при незакінченому злочині

Тобто добровільна відмова при незакінченому злочині від доведення його до кінця за певних умов є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності. У ч. 1 ст. 17 КК дається визначення інституту добровільної відмови: Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо прицьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. У ч. 2 ст. 17 КК формулюються наслідки добровільної відмови: "Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину". Отже, обов'язковими ознаками добровільної відмови є: 1) добровільність; 2) усвідомлення можливості доведення злочину до кінця; 3) остаточність. Добровільність відмови означає, що особа за власним бажанням відмовилась від доведення злочину до кінця. Це не виключає впливу інших осіб — родичів, друзів, працівників правоохоронних органів. Але рішення залишається за особою, яка має можливість зробити остаточний вибір. Якщо такої можливості немає, не можна казати про добровільність відмови. Скажімо, в хаті зачинили на замок особу, яка мала намір піти і вбити коханця своєї дружини. Усвідомлення можливості доведення злочину до кінця означає, що особа розуміє відсутність непереборних перешкод на шляху до досягнення злочинної мети і все ж таки відмовляється від подальшого вчинення злочину. Мотиви відмови можуть бути дуже різними: це і "прозріння" щодо негідності злочинного прояву або жалість до потерпілого, це й страх за свою долю, небажання нести відповідальність тощо. Добровільною буде відмова і в тому випадку, коли особа розуміє, що до свого затримання в змозі вчинити злочин, хоча і не уникне відповідальності. Наприклад, особа зачинилася в квартирі, де пе- ребуває людина, яку вона має намір вбити і, володіючи пістолетом, може довести злочин до кінця, хоча міліція й оточила будинок. Відмова від вбивства буде тут добровільною.

15 Поняття та види стадій вчинення злочину

Злочин визнається закінченим в одному випадку з моменту вчинення самого діяння, а в другому - за наявності від такого діяння шкідливих наслідків. Злочинні дії, спрямовані на досягнення шкідливих наслідків, нерідко мають певні види свого розвитку, так звану попередню діяльність. Для визначення розпочатої, але не закінченої злочинної діяльності, теорія кримінального права користується поняттям "стадії вчинення злочину", до яких відносить: готування до злочину, замах на злочин, закінчений злочин. Такий же зміст щодо стадій вчинення злочину має і ст. 13 КК, якою визначено дві стадії розвитку злочинної дії: закінчений злочин і незакінчений злочин. При цьому до незакінченого злочину віднесено два його види - готування до злочину¹ і замах на злочин.

Відповідальність за закінчений злочин настає безпосередньо за певною статтею Особливої частини КК, а за готування до злочину і за замах на злочин - відповідно

Стадії вчинення злочину - це певні етапи різних дій, спрямованих на вчинення певного злочину з різним обсягом реалізації умислу та різним ступенем суспільної небезпечності. Стадії вчинення злочину стосуються лише умисних злочинів і можуть мати місце лише за наявності прямого умислу.

Будь-який злочин пов'язаний із психологічним процесом мотивації, цілеспрямованості волевиявлення у певних діях. Такий процес характерний для кожної стадії умисного злочину, але не всі умисні злочини пов'язані з попередньою (готування до злочину чи замах на його вчинення) діяльністю. Умисне злочинне діяння вчиняється у ряді, випадків без будь-якої попередньої діяльності.

Розвиток умисного злочину від підготовчих дій до дій, за якими настає шкідливий наслідок, залежить від багатьох причин, пов'язаних як з небезпечністю злочину, що вчиняється, так і з намірами та метою злочинця.

Поняття "стадії вчинення злочину" не може бути застосовано щодо виявлення наміру вчинити злочин. Сам факт виявлення наміру (в словах або письмово) вчинити злочин, за загальновизнаним принципом "думки не караються", перебуває поза сферою кримінального закону. Відступ від цього принципу був би прямим порушенням конституційного права громадян, яке закріплено в ст. 34 Конституції України: "Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань".

Кримінальний закон України визнає злочином лише протиправне, суспільно небезпечне діяння людини. Іншими словами, відповідальність можлива лише за умисел, який виявився у небезпечному діянні. Тому твердження, яке до останнього часу мало місце в літературі, про те, що виявлення умислу є початковою стадією вчинення злочину, не сприйнято ні сучасною теорією кримінального права, ні позитивним (чинним) кримінальним правом, воно є помилковим. Виявлення умислу не можна ототожнювати з погрозою вчинити злочин та закликами до вчинення злочину.

Погроза - це спосіб (засіб) психічного насильства стосовно того, на кого це насильство спрямовано. Погроза чинити конкретний злочин карається лише за наявності в чаконі спеціальної норми і щодо вчинення тяжкого злочину. Погрозу вчинити злочин виписано як окремий спеціальний склад злочину лише в кількох статтях Особливої частини Кодексу, зокрема, погроза вбивством (ст. 129); погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу (ст. 345); погроза щодо державного чи громадського діяча (ст. 346), погроза або насильство щодо службової особи чи громадянина, який виконує громадянський обов'язок (ст. 350); погроза або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного (ст. 377); погроза або насильство щодо захисника чи представника особи (ст. 398); погроза щодо начальника (ст. 405).

Стосовно закликів до вчинення злочину, то вони є діями, спрямованими на схиляння (спеціальний вид підбурювання) невизначеного кола людей до вчинення дуже небезпечних вчинків, які виписані у відповідній нормі закону як злочин. Наприклад, публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади (ч. 2 ст. 109); заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку (ст. 295).

Поняття "стадії вчинення злочину" не застосовується до необережних злочинів, оскільки при їх вчиненні неможливий замах на вчинення злочину. Крім того, необережні діяння визнаються, як правило, злочином у разі настання від таких дій або бездіяльності істотної шкоди. За відсутності таких наслідків необережної дії самі по собі вони не мають кримінально-правового значення.