10. Розвиток феодальних відносин в Київської Русі. Розряди феодально-залежного населення і стани панівної верхівки в Київської Русі.

Формування феодальних відносин. Економічний розвиток. За часів Київської Русі у східних слов’ян сформувалося феодальне суспільство. У цілому становлення феодальних відносин на Русі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до вотчинних (сеньйоральних). У цьому процесі науковці виокремлюють три етапи. Спочатку (в IX ст.) формується система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю (князем, дружиною). Основним елементом цієї системи була ненормована данина, „полюддя”. Пізніше (у X ст.) стався переворот у поземельних відносинах: князі захоплюють і концентрують у своїх руках общинні землі, внаслідок чого виникає вотчинне землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті - бояр та православної церкви.

Варто зазначити, що у X-XII ст. активно формувалися васальні відносини на Русі: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села. Однак при цьому дарувалася не територія, а право стягувати податки. Тобто, помісна форма феодального землеволодіння не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. Пізніше, в умовах ослаблення князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набирає вотчина – спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися (продаватися, передаватися, даруватися).

Науковці звертають увагу на особливі формування феодальних відносин у Київській Русі. О.Бойко, О.Субтельний та інші акцентують увагу на те, що: по-перше, феодалізм на Русі зароджувався на основі первіснообщинного ладу, минаючи рабовласницький етап розвитку; по-друге, темпи феодалізації були уповільненими порівняно з Європою, де ще з античних часів існувала традиція приватної власності; по-третє, формування великого феодального землеволодіння не призвело до масового обезземелення селян, оскільки існувала значна кількість не заселеної, господарськи неосвоєної землі.

Відомо, що в умовах феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підґрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. В Київській Русі на різних етапах її розвитку існувало три вида ренти: на ранньому етапі феодалізму домінувала натуральна рента (оброк продуктами), формою якого була данина ("полюддя"); пізніше – із захопленням феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробіткової ренти; подальший розвиток товарно - грошових відносин зумовив зародження в X ст. ще однієї форми ренти – грошової, яка згодом стала найпоширенішою.

Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Особливо великого розвитку досягло землеробство. Основними зерновими культурами на Русі були жито, просо, ячмінь, пшениця й овес. Для обробки землі застосувалися різні системи залежно від ґрунту і кліматичних умов. У лісовій зоні застосовували пересічну систему. Ліс вирубували, спалювали. Таким чином готувалися посівні площі. У лісостепових і степових районах використовували перелогову систему: розорювалися вільні ділянки землі й засівалися. Коли земля виснажувалася залишали її на кілька років (перелогом) під випас худоби – для відновлення родючості.

У землеробстві використовувалися різноманітні знаряддя праці. Основним знаряддям обробітку землі був плуг із залізним наральником. Він не тільки розпушував, а й перевертав пласт ґрунту. Для боронування використовували борони виготовлені із стовбурів невеликих дерев з коротко обрубаними гілками. Використовувалося багато ручних знарядь: заступи, молотки, серпи, коси та інші.

Поряд із землеробством розвивалося скотарство. Загалом розводили коней і волів, яких використовували для обробки землі; овець і кіз, які забезпечували селян м’ясом, хутром і вовною.

Допоміжними галузями господарства були промисли: бджільництво, мисливство, рибальство.

Важливе місце в господарському житті Русі належало ремеслу. Всього існувало понад 60 видів ремесл, найпоширенішими з них були: залізообробне гончарне, ювелірне, ткацьке виробництва. Існувало три категорії ремісників: сільські, вотчинні та міські. На ранньому етапі переважають сільські і вотчинні ремісники, з розвитком товарно-грошових відносин – міські. Найбільших успіхів давньоруське ремесло досягло в металургії та обробці заліза. За даними археологічних досліджень, асортимент виробів із заліза цього періоду налічує до 150 назв.

Розвиток господарства, відокремлення ремесла від землеробства, концентрація та організація ремісників зумовили піднесення торгівлі та зростання міст. Розвитку торгівлі сприяло й те, що через територію Русі проходили ряд важливих міжнародних торговельних шляхів. Одним із найдавніших і найбільш освоєних був "грецький" шлях ("із варяг в греки"), що через Дніпро зв’язував Прибалтику та Причорномор’я. Від Києва через Галич проходив "соляний" шлях. "Шовковий" шлях, який пролягав через Наддніпрянщину, з’єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм.

Основними товарами які вивозилися з Русі були в основному сільськогосподарська продукція та вироби первинної переробки: шкіра, хутра, вироби із заліза тощо. В обмін на свої товари Русь отримувала предмети розкоші, дорогі тканини, олію, вино, пряності, предмети церковного вжитку.

Активні торговельні відносини сприяли становленню грошової системи. Перші монети на території України (головним чином, римські), з’явилися у II-III ст. З часом східні слов’яни впровадили власну грошову одиницю – "куну" (хутро куниці або білки). Зі зростанням обсягу торгівлі з’являється нова грошова одиниця – гривня, яка в XII ст. дорівнювала 50 кунам. Гривня являла собою зливки срібла вагою 160-196г. Лише наприкінці XIII ст. виникає карбованець – срібний злиток, вагою 1/2 гривні. За часів князя Володимира почали карбувати золотники і срібляники перші вітчизняні монети. Проте хутро залишилося важливим ціновим еквівалентом майже до XIV ст., коли почалося масове, систематичне карбування монет.

В умовах піднесення Київської Русі відбувався інтенсивний процес урбанізації. "Гради" (городища) виникають у східних слов’ян ще в VI ст. Тоді вони виконували роль міжплемінних центрів де відбувалися: збір данини, общинні культові зібрання тощо. З розвитком ремесла і торгівлі ці тимчасові поселення перетворюються на постійні міста, що стають економічними, політичними, адміністративними та культурними центрами. В IX-X ст. існувало понад 20 міст. Напередодні монгольської навали на Русі налічувалося понад 300 "градів", з яких майже 100 були справжніми містами. Варяги ще на межі IX-X ст. називали Русь "Градаріки" – країна міст.

Соціальна структура населення. У X-XIII ст. в умовах поглиблення процесів феодалізації в соціальній структурі населення Київської Русі відбуваються значні зміни: ускладнюється ієрархічна структура панівного класу, відбувалася диференціація серед феодального залежного населення.

На вершині соціальної "піраміди" знаходився великий князь. Він очолював державу, приймав закони, вершив суд, вів міжнародну політику, організовував збір данини, піклувався про оборону держави, вважався власником усієї землі.

До панівного класу відносилися також удільні князя та бояри. Удільні князя звичайно були родичами великого князя, очолювали окремі князівства. До бояр відносилися знатні феодали, нащадки родоплемінної знаті й верхівка князівських дружинників. Удільні князя і бояри мали право володіти землею, із земельних прибутків були зобов’язані забезпечувати себе воєнними обладунками і разом зі своїми дорослими синами і слугами брати участь у військових походах. Із них формувалася державна адміністрація.

Наступну категорію населення складали урядники (найчастіше з числа бояр). До них відносилися: посадники – були намісниками князя, відповідали за порядок у підлеглих землях, за збір данини; волостелі – управляли волостю або маєтком князя; тіуни (огнищани) – князівські і боярські слуги, вони брали участь в управлінні волостю, містом, відповідали за збереження майна свого пана; палацові чини – керували окремими галузями князівського управління (тогочасні чиновники).

Окрему категорію населення становили дружинники. До їх складу входили воєводи й тисяцькі і рядові дружинники. Воєводи й тисяцькі очолювали давньоруське ополчення (тогочасні воєначальники, як правило, із числа бояр). Рядові дружинники – це професійні воїни. Вони складали військо князя, яке він утримував, забезпечував зброєю, кіньми, одягом, міг за вірну службу жалувати грошові нагороди й землі.

Купці – займалися торгівлею, найзаможніші з них володіли просторними садибами із житловими хоромами, господарськими приміщеннями. Вони входили до органів управління містом.

Ремісники жили в посадах, збіднілі, як правило, залежали від багатих покровителів, жили в їхніх садибах.

Селяни – найбільш численна категорія населення. Основними його верствами були:

– смерди – більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними. Вони об’єднувалися в сільські громади (мир, село). Громада охоплювала один або декілька сусідніх населених пунктів;

– закупи – колишні смерди, які потрапили у залежність до феодала, узявши в борг гроші – "купу", могли втратити господарство, якщо не повертали борг;

– рядовичі – селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;

– холопи – селяни, повністю залежали від хазяїна, який міг їх убити, продати, покарати.

Окремі групи феодально залежного населення складали челядь і чернь. Челядь – це жителі господарського двору: слуги, кухарі, пралі та ін. Хазяї могли їх продавати, дарувати, залишати у спадщину. Чернь – це збіднілі люди без майна, які наймалися на "чорну" роботу.

Важливу роль в соціальній структурі суспільства займало духовенство, яке ділилося на "чорне" (київський метрополіт, єпископи, настоятелі монастирів, ченці) і "біле" (мирське духовенство: вони справляли службу в церквах, на відміну від "чорного" духовенств їм дозволялося мати родину).

Політичний устрій. В процесі становлення і розвитку Київської Русі влада перенесла складну трансформацію, яка віддзеркалювала зміни в економічному, суспільному житті країни.

Київська Русь – ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Науковці виокремлюють три періоди розвитку державного устрою

Протягом першого періоду (882 – 70-ті роки ІХ ст. -становлення давньоруської держави) утворилася і діяла дружинна форма державності: на основі княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. Дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч.

У другому періоді (980 – середина ХІ ст. – доба розквіту Київської Русі) формується централізована монархія: вся повнота влади все більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливають лише бояри.

У період феодальної роздробленості (друга половина ХІ – перша третина ХІІ ст.) відбулася ще одна зміна форми державного устрою: замість одноосібної монархії утворилася федеративна монархія. За цих умов влада зосереджувалася не в руках великого князя, а в руках найвпливовіших князів, що приймали компромісні рішення.

Основними елементами механізму політичної влади в Київській Русі були князь, боярська рада та віче.

Великий Київський князь був головним носієм державної влади, організовував роботу всіх органів управління, представляв країну на міжнародній арені. В його руках зосереджувалася законодавча, виконавча, судова та військова влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну – церкви.

Боярська рада (дума) – це був дорадчий орган. До боярської ради входили старші дружиники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни і миру, укладання угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. Боярська рада мала право "вето". Проте залежність боярської ради від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко зафіксованими функціями.

Віче – це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. У добу посилення централізму та монархії віча занепадали, а в період ослаблення князівської влади знову відроджувалися. Перші згадки про віче датуються 1016 р. (Новгород), 1068р. (Київ). Право скликати віче мали князь, митрополит, або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансами та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Рішення приймалися не голосуванням, а гучним криком. І все ж в реальному житті віче мало обмежену самостійність і рідко виступало з законодавчими ініціативами.

Таким чином, князь, боярська рада, віче – це носії різних форм державності, основні елементи трьох моделей управління – монархічної, аристократичної та демократичної. В цій системі управління домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення підвищувалася роль боярської ради і віче.

11. Утворення Давньоруської держави – Київська Русь. Перші Київські князя, їх внутрішня і зовнішня політика.

Літопис "Повість временних літ" повідомляє, що в 862 році на запрошення спілки п'яти племен - двох слов'янських (ільменські словени і кривичі) і трьох фіно-угорських (чудь, весь, меря) з Південної Прибалтики до них приходить і вокняжается варязька династія: три брата з варяг-руси - Рюрик, Синеус і Трувор - разом зі своїми родами. Рюрик став княжити в Ладозі, а потім у Новгороді, Синеус у Білоозері, а Трувор - в Ізборськ. Двоє воєвод Рюрика, Аскольд і Дір в 866 році підпорядкували собі і почали княжити в Києві. За повідомленнями літопису, після смерті Рюрика в 879 році, в Новгороді вокняжается Олег, представник іншої князівської династії - з аланського Русі, розташованої в Прибалтиці. Через три роки в 882 році, Олег з великим військом йде з Новгорода на південь, завойовує Смоленськ, Любеч, а потім і Київ, убивши при цьому Аскольда і Діра. Саме Олег об'єднує під своєю владою північно-західні і південні слов'янські землі, займає Київ і оголошує підвладні йому території єдиної Руською землею, а Київ - столицею своєї держави, названого пізніше Київською Руссю. Але київський князь не був одноосібним правителем всієї київської землі, його влада була обмежена як дружиною і кровородственной громадою, так і слов'янським самоврядуванням. На чолі кожної слов'янської землі, яка об'єднувала території декількох слов'янських племен, стояли свої, місцеві князі, які обираються на віче. Наприклад, свої князі були у древлян, кривичів, радимичів. Між київським князем і місцевими князями існував договір, на підставі якого київський князь мав право збирати данину в землях союзних князів - "полюддя", а місцеві князі повинні були поставляти військове ополчення в тому випадку, якщо київський князь очолював загальний військовий похід у чужі краї. Крім цього, київський князь був зобов'язаний забезпечувати захист підвладних йому земель. Олег встановив данину словенам, кривичам, мери і наказав давати данину варягам від Новгорода. Ця данина, згідно "Повісті временних літ", платили варягам аж до середини XI століття. У 883 році Олег підкорив древлян і обклав їх "важкою" даниною, а в 884 і 885 рр.. поклав "легку" данину на сіверян і радимичів, які до того платили данину хозарам. Слов'яни готові були платити данину "роду російській", захищав їх від зовнішнього ворога, але йти в повне підпорядкування київським князям не хотіли, а якщо і йшли на це, то з великими труднощами і при першій же можливості виходили з-під неї. У 907 і 911 рр.. Олег робить походи на Візантію, в результаті яких Русь і Візантія уклали вигідні для русичів мирні договори. До кінця правління Олега під його владою перебувало кілька слов'янських племінних союзів. Протягом усього Х століття складу земель (племінних союзів) під владою київських князів весь час змінювався - якісь землі то виходили з-під їхньої влади, то заново завойовувалися. Після смерті Олега в 912 році, перемігши в усобице з двоюрідним братом, київським князем стає Ігор. Але вже в перші роки правління йому доводиться воювати з древлянами, які вирішили від'єднатися від русів Києва. Ігор веде активну зовнішню політику. У 913 році через Ітіль він пройшов все західне узбережжя Каспію, а в 941 і 944 рр.. здійснив два походи на Царгород, перший з яких закінчився невдало. Похід 944 року, в союзі з печенігами, виявився успішним, в результаті чого був укладений новий договір з греками. Але, жодне питання в Х столітті київські князі не могли вирішити без ради з дружиною. Дружинники були не просто головними порадниками князів, але і виконавцями їхньої волі, а також силою, за допомогою якої князі здійснювали свою владу. Більш того, дружинники мали великий вплив на самого князя - саме дружина змусила піти Ігоря в 945 році в черговий похід за даниною на древлян, стверджуючи: "І ти добудеш і ми". При цьому дружинники вказували на воєводу Ігоря Свенельда, який зміг забезпечити багатий зміст власної дружини. При спробі зібрати повторну данину в землі древлян Ігор був убитий. Княгиня Ольга чотири рази жорстоко помстилася древлянам за смерть свого чоловіка. В останній раз, в 946 році, взявши збою древлянський місто Іскоростень, вона нещадно розправилася з його жителями - одних убили, інших Ольга віддала в рабство своїм дружинникам, а третіх обклала "важкої" даниною. За час свого правління (945 - 964 роки) при малолітньому Святославі, Ольга змогла знову об'єднати під своєю владою землі Київської Русі. У 947году, замість "полюддя", вона встановила пункти для збору данини - "цвинтарі", встановила порядок збору данини і її розміри - "уроки". У 959 року Ольга побувала у Візантії і там хрестилася в християнську віру, отримавши в хрещенні ім'я Олена. З середини 60-х років Х століття починається час самостійного правління сина Ігоря та Ольги, князя Святослава. На відміну від матері, яка була християнкою, Святослав залишався язичником - і в суспільному житті й ​​у побуті. По-різному мати і син розуміли і свої обов'язки правителів держави. Якщо княгиня Ольга була стурбована збереженням свого князівства, то князь Святослав шукав слави у далеких військових походах, анітрохи не переймаючись Київської Русі. Будучи талановитим полководцем, у другій половині 60-х років Х століття, Святослав завоював в'ятичів, що розселилися у верхів'ях Оки, розгромив Хозарський каганат, що розташовувався і нижній течії Волги, здобув перемогу на Північному Кавказі, воював з волзькими булгарами. У 970 році Святослав на чолі численного війська завоював Дунайську Болгарію, захопив місто Малу Плеславу, перейменував його і Переяславець на Дунаї і оголосив столицею своєї держави. У 971 війна була продовжена, але закінчилася важкою поразкою російського війська, залишкам якого з князем Святославом довелося повертатися і Київ. На зворотному шляху Святослав потрапив у засідку кочівників - печенігів і був убитий. Саму Київську Русь Святослав у 970 році, перед походом і Дунайську Болгарію, розділив між синами: Ярополкові дістався Київ, Олегові - Древлянська земля, а Володимиру - Новгород. У результаті на місці щодо єдиної держави фактично виникли три князівства на чолі з трьома синами Святослава, які після смерті батька почали міжусобну війну. У 977 році, підбурюваний воєводою Свенелдом, Ярополк пішов війною на брата Олега, і в цій війні Олег загинув. А Володимир був змушений тікати з Новгорода, який зайняли посадники Ярополка. Але в 978 році Володимир з найнятим варязьким військом повернув собі Новгород і пішов війною на Ярополка. По дорозі на Київ, він завоював Полоцьк. Натомість Київ був зайнятий без бою, т.к найманці - варяги під час переговорів вбили Ярополка. У роки правління Володимира Святославича (978 - 1015) відбувається поступове посилення влади київського князя. Володимир не був видатним полководцем, але воював навіть частіше свого батька. Він програвав окремі битви, але не програвав воєн і завжди досягав поставленої мети. На відміну від Святослава всі його помисли були пов'язані з Києвом. За 978 - 985 роки Володимир звершив десяток великих походів. У цих походах він знову підкорив в'ятичів, дреговичів і радимичів, які відпали від держави під час короткого правління Ярополка і Києві. Відвоював у Польщі червенські землі з містами Перемишль і Червень, приєднав землі литовського племені ятвягів, воював з Волзької Булгарією і Хазарією, приєднав Тмутаракань. У наступні роки воював з Візантією, взяв Корсунь (Херсонес у Криму), приєднав східнослов'янську Хорватію. Вів війну на півночі, а також виснажливі війни з Польщею і печенігами. У період правління Володимира кордони Київської Русі значно розширилися. Володимир зміцнив і прикрасив сам Київ. Міські укріплення в основному складалися з потужних земляних валів, висота яких досягала шести метрів, а ширина - дев'яти метрів і більше. А в місті було побудовано багато кам'яних будівель. Велике значення для зміцнення влади київського князя мала релігійна реформа. Володимир у перші роки свого князювання був переконаним язичником. Він спробував створити єдину язичницьку віру і єдину ієрархію богів, відповідала державним інтересам. Як розповідає літопис, в 979 - 980 роках за велінням київського князя Володимира Святославича різних богів слов'ян зібрали в одному місці, і було влаштовано капище, в центрі якого розташовувався Перун, оголошений головним богом. Навколо Перуна розмістилися ідоли інших богів - Стрибог, Дождьбог, Мокоша, Симаргл і Хорс. Але штучно створена ієрархія богів у Київській Русі не прижилася. Кияни та інші слов'янські племена зберігали вірність власним богам, незважаючи на рішення київського князя. Різноетнічне своїм корінням слов'янське язичництво виявилося нездатним виконувати функцію єдиної державної релігії. Тому, незабаром Володимир зруйнував ним же самим влаштоване язичницьке капище, "скинув" Перуна, а на Київській Русі запровадив нову державну релігію - християнство. В кінці Х століття Київська Русь прийняла християнство в кирило-мефодіївської традиції, яка дозволяла Володимиру, приймаючи нового для Русі Бога і нову організацію - Церква, зберегти достатню ступінь внутрішньої і зовнішньої свободи. А віротерпимість, характерна для кирило-мефодіївської традиції, стала умовою ненасильницької християнізації Київської Русі. У 989 - 996 роках в Києві була побудована соборна церква Богородиці - знаменита Десятинна церква, яка на довгі роки стала головним християнським центром Київської Русі. Незважаючи на посилення влади київського князя при Володимирі, кожна земля в складі Київської Русі продовжувала жити своїм життям, а сини Володимира, яких він направляв по князівствам, коли вступали в протиріччя з місцевим самоврядуванням, або, спираючись на нього, вступали в конфлікти з Києвом і княжив там батьком. Першим таким конфліктом у 1013 році був задум княжащего у Турові Святополка - "таємно виступити" проти київського князя. У результаті - Святополк провів у в'язниці весь час до самої смерті Володимира. У 1014 році виник конфлікт між Володимиром і сиділи в Новгороді сином Ярославом, який відмовився платити традиційну данину новгородську Києву у 2000 гривень. У 1015 році Володимир зібрався йти війною на Ярослава, але захворів і помер. Після смерті Володимира виникла усобиця між його синами, в якій були вбиті Борис і Гліб. Вбивця Святополк, що затвердився в Києві, втік після боротьби з Ярославом, який став київським князем у 1019 році. Але Ярославу ще довго не вдавалося утвердитися в Києві остаточно і об'єднати під своєю владою російські землі. Вже у 1021 р. проти Ярослава виступив його племінник Брячислав, князь Полоцький, союз з яким був куплений ціною поступки йому ключових позицій на торговому шляху "з варяг у греки" - Усвятского волока і Вітебська. У 1024 році молодший брат київського князя Мстислав Володимирович Чернігово-Тмутараканський, перемігши в битві при листяні, змусив Ярослава укласти з ним договір про розподіл всієї Руської землі по Дніпру. Мстислав взяв Лівобережжі та сіл ред свій уділ в Чернігові, А Ярослав - Правобережжя з Києвом. Лише у 1036 році, після смерті залишився без спадкоємців Мстислава, Київська Русь знову об'єдналася в єдину державу. З цього часу починається самостійне правління Ярослава в якості повноправного великого князя. Саме за Ярослава Володимировича (правив до 1054 року) Київська Русь досягає найбільшого розквіту. У 1036 році Ярослав розбив подступавших до самого Києву печенігів, які припинили після цього страшного поразки свої набіги на Русь. Дружини Ярослава ходили походами на фінів, ятвягів (литовців), мазовшан. За своїм духовним і політичним інтересам Ярослав був близький до Візантії. Про що свідчить поява в Києві в 1037 році митрополита-грека Феопемпта, призначеного в Константинополі. У той же час починається будівництво нового соборного храму Києва - Софійського собору. Але в 1043 році відносини з Візантією розриваються через віроломного вбивства в Царгороді знатного русича і не підтримуються аж до останніх років життя Ярослава. Саме в цей час - у 1051 році собор руських єпископів обрав Київським митрополитом "русина" Іларіона, без усілякого узгодження з Константинополем. Ярослав значно посилив Київську Русь, перетворивши її за роки свого правління в найбільша держава Європи. Прагнучи до миру з сильними королями, він охоче скріплював договори з ними шлюбними узами. Крім Візантії, Польщі, Швеції і Норвегії Київська Русь мала династичні та політичні зв'язки з Німеччиною, Францією, Угорщиною та іншими. державами. Ярослав Володимирович будував міста (Ярославль на Волзі, Юр'єв (нині Тарту) в Прибалтиці), монастирі та собори. Собор Святої Софії досі є окрасою Києва. Дбав князь і про розвиток книгописання на Русі: зібравши при своєму дворі переписувачів, він доручив їм переклад грецьких рукописних книг на слов'янську мову. У період правління Ярослава був прийнятий перший письмовий звід законів - "Руська Правда", який регулював суспільні відносини, усталений порядок вирішення різноманітних суперечок та відшкодування збитків. До наших часів дійшло "заповіт Ярослава", залишена ним своїм дітям, де Ярослав вперше юридично визначив прав "найстарішого" з синів - ним став старший син Ізяслав Ярославович, який і прийняв титул великого київського князя. Але й решта братів отримали свої уділи: Святослав - Чернігів, Всеволод - Переяслав. Молодші Ярославичі - В'ячеслав і Ігор отримали, відповідно, перший - Смоленськ, а другий - Володимир Волинський. У перші роки свого правління Ізяслав Ярославович діяв у тісному союзі з молодшими братами. Але в 1067 році Київську Русь вразила війна між Ярославичами і Всеслава Брячиславича, князем полоцьким, в результаті якої Всеслав був захоплений у полон і ув'язнений у в'язницю в Києві. У вересні 1068 сини Ярослава зазнали поразки від половців на річці Альта. Київське народне ополчення зажадало зброї для чинення опору ворогові. Відмова Ізяслава привів до повстання, в ході якого кияни вигнали Ізяслава з Києва, а на його місце посадили звільненого з темниці Всеслава Полоцького, який займав київський стіл протягом семи місяців. У 1069 Всеслав був вигнаний з Києва об'єднаними силами Ізяслава і польського війська короля Болеслава II. У 1073 році почалися усобиці вже між самими Ярославичами, що призвели до вигнання Ізяслава до Польщі, який повернувся до Києва лише після смерті Святослава у 1076 році, але в жовтні 1078 був убитий в бою. Таким чином, київським князем стає Всеволод Ярославич (1078 - 1093). До свого вокняжения в Києві Всеволод володів Переяславлем, Суздаль, Білоозером і землями у верхньому Поволжі. За час свого князювання Всеволод не зміг стримати процес розпаду єдиної держави. Діти та онуки його померлих братів Володимира, Святослава та Ігоря Ярославичів постійно воювали з ним, вимагаючи повернення спадкових частин, яких він їх позбавив. Помічником старіючого Всеволода був його старший син Володимир Мономах, який після смерті батька, дотримуючись принципу "старейшества", поступився великокнязівський стіл двоюрідному братові Святополк Ізяславич, і залишився в родовому Переяславському князівстві. Ставши в квітні 1093 київським князем Святополк втягнувся у війни з половцями, які в цей час нерідко розоряли руські землі. У 1097 році з ініціативи Володимира Мономаха, стурбованого нескінченними князівськими усобицями, які були особливо небезпечними через постійні нашестя половців, в Любич відбувся з'їзд руських князів - нащадків Ярослава. З'їзд прийняв знамените рішення, сформульоване в положенні "кожен тримає отчину свою", тобто закріпив право князів на володіння князівствами у спадок. З'їзд розподілив і "отчини" між нащадками Ярослава. Ізяславича дісталися київські землі, Святославича - Чернігівські і Рязанські, Всеволодовича - Переяславські, Ростовські і Смоленські, Ростиславичам - Галицькі, Давидові Ігоровичу - Володимир Волинський. За рішенням з'їзду Святополк Ізяславович отримав Київ, Туров, Слуцьк і Пінськ. Але з'їзд не визначив співвідношення понять "старейшество" і "отчина". Це породило постійні суперечки руських князів про те, хто з них "найстарший" і хто має право "отчини" на те або інше князівство. Тому відразу ж після Любецького з'їзду князів почалися нові усобиці. У серпні 1110 в Ветічах відбувся новий князівський з'їзд, на якому князі уклали між собою союз і здійснили новий перерозподіл "отчину". Княжі з'їзди лише на час зупиняли усобиці. Обов'язково знаходився хтось незадоволений або скривджений, потім хтось з князів помирав - і все починалося спочатку. У 1102 році на Русі встановився недовгий світ. Святополк Ізяславович прагнув підтримувати тісний союз з переяславським князем Володимиром Мономахом і навіть одружив свого сина Ярослава на внучці Мономаха. Примирення князів негайно позначилося на зміцненні обороноздатності Русі. У 1103 році відбувся Долобського з'їзд князів, який прийняв рішення про загальноросійському поході проти половців. Південні половецькі кочовища були повністю розгромлені, а російські князі з мінімальними втратами і з великим багатством повернулися додому. Цей похід став початком рішучого наступу на половецьку степ, яке тривало до 1111. Набагато менш успішною була політика Святополка у внутрішніх справах. У його правління безліч киян було розорене і потрапило в боргову залежність до юдейських лихварів, які вимагали величезних відсотків за боргами. Все це призвело, після смерті Святополка, до повстання в Києві в 1113 році. Саме повсталі кияни наполягли на тому, щоб княжий стіл у Києві взяв Володимир Мономах. Після рад з тодішнім митрополитом Никифором, який "рези" (тобто відсотки) вважав взагалі неприпустимими для християн, Володимир Мономах оголосив "Статут про різи", яким обмежив відсоток плат з боржників. Новий "статут" полегшив становище боржників і став складовою частиною "Руської Правди", заспокоїв бунтівне київське простолюдді і здобув Володимиру Мономаху славу мудрого законодавця і правителя, що піклується про благо своїх підданих. Збереження взаємодії з митрополією та міськими верхами в Києві забезпечувало Володимиру Мономаху можливість проведення твердої політики по відношенню до інших земель - князювання, де він знову-таки розмістив своїх синів. За Мономаха Полоцьк і Тмутаракань так і не повернулися до складу єдиної держави, зате помітно зміцнилися позиції Русі на Волго-Балтійському шляху. Ще за життя Володимира, в 1117 році, його співправителем став син Мстислав, який до того князював у Новгороді. Мстислав у цілому прагнув продовжувати політичну лінію батька на збереження єдиної Русі, розмістивши по основних центрів, як свого часу і Володимир, своїх синів. У Новгороді Мстислава замінив його син Всеволод, а Ростислав отримав Смоленськ. Але і при Мстиславі тривали князівські усобиці, в основному боротьба йшла у нащадків Святослава Ярославича через Чернігова. Мстислав помер у 1132 році у віці 56 років. В "Історії Російській" В.М. Татіщева є оцінка діяльності цього князя, взята з літопису: "Він був великий правосудец, у воїнстві хоробрий і добропорядочен, всім сусідам його був страшний, до підданих милостивий і рассмотрітелен. Під час його все князі жили в досконалій тиші і не смів єдиний другаго образити . Цього заради всіі його іменували Мстислав Великий. Податі при ньому були хоча великі, але всім зрівняльні, і для того всіі приносили без тягаря ". Після смерті Мстислава Київська Русь розпалася на ряд самостійних князівств. Почався період феодальної роздробленості Русі. 12. Система князівської влади в Київської Русі.

Згідно з наявними фактами в політичній історії Росії наявність князя у слов'ян сходить до V-VI ст. н. е.. Але в той час князь ще залишався: 1. родичем своїх підлеглих; 2. був особою виборним, якого в будь-який момент могли позбавити повноважень.

До IX століття відноситься легенда про запрошення частиною слов'ян на посаду князя варязького конунга Рюрика.

Оперуючи "неслов'янським походженням" Рюрика можна припустити, в зв'язку з цим, що його влада була більш вимоглива і жорстока. Однак, Рюрик - це, перш за все, князь не всієї Русі, а тільки частини слов'ян (словен, кривичів), і частини фінських племен (чудь, меря і весь), тобто князь міжплемінного союзу племен.

Послідовником Рюрика був Олег. Він, використовуючи військову силу (воїнів з варягів, кривичів, словен, весі, чуді, мері), об'єднав два потужних політичних центри - Київ і Новгород. У результаті цієї події Олег став "суперкнязем", "князем князів", наполегливо втілює в життя ідею про згуртуванні, де "добром", а де і "силою". Однак, взаємини між Олегом і підкореними племенами полягали лише у несистематичне зборі данини, й участю ополчення племен у війнах і походах Київського князя.

Тобто підкорені племена, більшою мірою, були союзниками, ніж підданими в звичайному розумінні цього слова. Крім того, підпорядкування Олегом деяких племен було неміцним, і його наступнику, Ігорю, довелося знову підкоряти племена, причому Ігор наклав на них данину "велику", ніж Олег.

Сам же Ігор також не був ще государем, а інші ватажки його підданими, що підтверджували військові походи 941 г . і 944 г . на Візантію, тому що князь не мав ні коштів, ні можливостей контролювати дії норманських загонів на величезному просторі від Дунаю до Закавказзя. Для управління територією "суперсоюза" Ігор віддає землі підкорених східнослов'янських племен під управління союзникам-конунга.

Після смерті Ігоря ( 945 г .) На чолі "суперсоюза" фактично стає воєвода Свенелд, хоча формально вокняжілся Ольга - дружина Ігоря.

Саме Ольга наполегливо почала вводити деякі риси оформляє політичної системи на Русі: 1. упорядкування збору данини, тобто встановила чіткий збір податків; 2. зростання міжнародного престижу Русі; 3. спроба Ольги християнізувати Русь, для згуртування різних за віросповіданням племен і зміцнення своєї влади.

Однак, першим "протомонархом" на Русі був Святослав.

Час його князювання дуже міцно пов'язувало протогосударство - Київську Русь з східними і західними країнами. Він взяв безпосередню участь у вирішенні найбільших і найскладніших питань тодішньої історії, зміцнив класи управителів і класи підлеглих. При ньому владу на місцях від племінних князів переходить до Київських намісникам, що включав в свій склад синів Київського князя.

Після смерті в 972 г . Святослава уособленням монархічного початку на Русі виступали го сини - Ярополк, Олег, Володимир.

У зв'язку з цим у політичне управління Київською Руссю активно вливаються "княжі мужі", перш за все, варяги: Свенельд, його син Лют; які мають дуже сильний вплив на Київського князя Ярополка. Щоб зміцнити свої позиції на політичній сцені, вони прагнули послабити князівську владу і для цього розв'язували міжусобиці між Ярополком і Олегом, Ярополком і Володимиром. Однак, ставка "княжих мужів" із варягів на Ярополка виявляється програною. У 980 г ., Підтримуваний аристократією-боярством з слов'ян (Блуд), Київським князем стає Володимир.

Час його князювання на Русі асоціюється з посиленням монархічного почала з опорою на князівську дружину, тобто адміністративно-виконавчий апарат, власних синів та ієрархів православної церкви: митрополита Київського, єпископів та ігуменів. З боярством Володимир зв'язок послаблює. Для нього "дума" з боярами була лише справою практичної необхідності, звичаю і зручності, вона аж ніяк не була обов'язковою для нього, так само як і не накладала на нього ніяких формальних зобов'язань. Зміцнення своєї влади Володимиром здійснювалося в ході: створення єдиного пантеону язичницьких божеств - Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла і Мокоша, що також сприяло більш міцної інтеграції східнослов'янських племен; прийняття християнства (православ'я) в 988 р .; Створення лінії оборонних укріплень та будівництва міст по річках Десні, Стугні, Остру, Трубежу, Сулі; військових походів: на поляків і в'ятичів у 981 г ., На в'ятичів у 982 г ., На ятвягів у 983 г ., На радимичів у 984 г ., На волзьких болгар у 985 г ., На греків у 988 р .

Після смерті Володимира I в 1015 р ., По всій видимості, знову провідну роль починає грати боярство.

Саме боярство сприяло усобиці синів Володимира - князів, Святополка, що погубив своїх братів - Бориса і Гліба, Ярослава і Мстислава.

Але в 1024 р . самі князі Ярослав і Мстислав вирішили припинити усобиці, оформивши компроміс: Мстислав сів у Чернігові, а Ярослав у Києві. Цей компроміс породив небачену до цього форму спільного управління протогосударство - Київською Руссю відразу двох князів, відносини між якими здійснювалися на основі кровного споріднення і фізичного старшинства Ярослава над Мстиславом. Свою владу і взаємини князі, один з одним, зміцнили спільним походом у 1031 р . на поляків. У 1036 р ., Зі смертю Мстислава, розпався союз Мстислава і Ярослава.

З 1036 р . Ярослав став "самовластцем" у Київській Русі.

При ньому Русь досягла найвищої могутності, активно діючи на міжнародній арені за допомогою династичних шлюбів. Ярослав піклувався про християнському просвітництві Русі, прикрасу її міст і передмість: в 1037 році заклав Ярослав церкви Святої Софії та Святої Богородиці, монастирі Святого Георгія і Святої Ірини. Дбав Ярослав і про надання державі більш досконалого пристрою через "Руську правду" та інші правові акти.

Влада Ярослава була така сильна, що він навіть, незалежно від волі константинопольського патріарха, поставив, за підтримки церковного собору російської православної церкви, митрополитом "російського" родом Іларіона в 1051 р . Ярослав же закріпив певний порядок спадкування князівської влади його синами, що отримав назву "чергового". Суть якого полягала в тому, що Київський "стіл" займав старший син князя, другий син отримував Чернігів, третій Переяславль. Інші ж сини князя прирівнювалися до племінників і у випадку смерті 3-х своїх "дядьком" (рідних братів, що сидять у Києві, Чернігові та Переяславі) починали ступати по драбині управління цими містами з фізичного старшинством. "Дяді" ж після смерті кого-небудь з них також перерозподіляли князівські "столи".

Після смерті в 1054 році Ярослава монархічне почало знов слабшає, в результаті міжусобиць князівська влада втрачає свій авторитет.

"Тріумвірат" князів Ярославичів (Ізяслава, Святослава та Всеволода) прийшов до влади в Київській Русі проіснував недовго, брати вже в 1073 р ., Переступивши батьківське заповіт, почалися усобиці.

У 1097 н. був створений з'їзд князів у м. Любич, який оформив "отчини" порядок спадкування князівської влади. Збиралися в Київській Русі князівські ради: в 1100 г . в Уветичах, в 1101 р . на Золотче, в 1103 р . в Долобського; хоча й відбувалися, але не сприяли об'єднанню всіх отчин під рукою Києва.

Спробу до інтеграції земель і стабілізації політичної обстановки в Київській Русі зробив Володимир Мономах. Він прийшов до влади в 1113 р . за підтримки боярства м. Києва та купецько-ремісничої верхівки, з якими йому доводилося рахуватися і навіть втілювати їх бажання - прийняття закону про коригування дачі позики і зростанні відсотків по ній.

Справа Володимира Мономаха продовжив син Мстислав, але після завершення його князювання в 1132 р . на Русі відбулося остаточне роздроблення території протогосударства на самостійні князівства.

13. Військо і військова справа в Київської русі.

На початковому етапі східнослов'янської цивілізації воєнна організація була родоплемінною. Саме рід дбав про зброю та військове спорядження, забезпечував охорону осель, городищ від ворогів. Усі важливі воєнні справи (ведення війни, укладення миру) вирішувалися на вічі. Не було ніяких рангів чи ступенів. Керував воями (народними ополченнями) в бою воєвода або князь, а точніше титулована знать, яка ще займала найвищий щабель. Озброєння було різноманітним: списи різних видів (по два-три у кожного), сокира, лук (він був відомий слов'янам здавна, проте не мав такого поширення, як, наприклад, у степових народів). Пізніше слов'яни запозичили у готів меч. У ближньому бою використовували короткий ніж. Тіло захищали щитом. Кидали каміння за допомогою пращі. До бою військо йшло пішим ходом.

Про організацію та озброєність давньослов'янського війська III--IV ст. відомо небагато. Воно мало примітивну організацію, просту зброю, слабку дисципліну, а тому часто програвало бої готам, аварам. Водночас слов'янські вої дивували світ своєю сміливістю, винахідливістю, самопожертвою, героїзмом, витривалістю. Значний вплив на слов'янське військо, на його майстерність мали нормани (варяги). Згідно з «Повістю минулих літ» норманська династія розпочинається з князя Рюрика, який об'єднав Київ і Новгород. Варяги складали незначну частину слов'янського війська і служили в ньому до половини XI ст. За цей час вони впровадили в українське військо досконалішу зброю та обладунок. Зброя княжої доби була двох видів: охоронна й зачіпна. До першої належали: панцир, кольчуга, шолом, щит - що служили для захисту тіла в бою. Зачіпна зброя це - спис, шаблю, сокира, лук зі стрілами.

Військова підготовка дітей починалася змалечку в сім'ї і зводилася до фізичного розвитку, формування навичок захищатися, воювати з ворогом (стріляти з лука, кидати камінь, долати перешкоди, веслувати).

Склад князiвсько-дружинної системи

Дiяльнiсть князя обiймала собою всі сфери тодiшньої полiтики й урядування. Kнязь мiг своєю владою розпочати вiйну, призначити поxiд, укласти мир. Його справою були органiзацiя оборони, утриманння дружини тощо.

Постiйне княже вiйсько - дружина - своєю появою дало початок формуванню руської держави. Дружина була ядром війська. Вояки земськi, якi до дружини не належали, називалися воями. У ширшому значеннi ця назва теж означала вiйсько. Дружина становила опору князя, тож дружинникiв ще iменували княжими мужами. У перший період існування Київської Русі дружинний лад характеризувався тим, що дружинники постійно перебували поруч з князями, жили з ними, поділяли їх інтереси, в усьому допомагали їм. Князі постачали дружину всім необхідним: їжею, одягом, зброєю. Вони вважали дружинників своїми радниками. Верхівка дружинників спрямовувала діяльність князя. Літопис розповідає, що Володимир Святославич "любя дружину й с ними думал о строе земелнем й о уставе земелнем". Старшi дружинники - бояри - виконували адмiнiстративнi функцiї, молодша дружина - дiтськi, отроки - були їxнiми помiчниками. В осiдку князя дружинникiв звичайно було небагато.

До центральної управи, крiм князя й боярської ради, належав також княжий двiр. На чолi його стояв двiрський, або дворецький. Вiн вiдiгравав першу ролю помiж дворянами, виступав на чолi княжого вiйська, був зверxником княжої дружини, заступником князя в судi та адмiнiстрацiї.

У складi князiвсько-дружинної системи адмiнiстрацiї був канцлер-печатник, iнколи були покладники-спальники. Kняже двiрське господарство доглядали ключники й тивуни - слуги суто приватного xарактеру. Tисяцький спочатку був вiйськовим начальником в окрузi. Вiйськовий xарактер влади тисяцького вiдображає iнший його титул - воєвода. A втiм це ширший титул, нiж тисяцький - не кожний воєвода був тисяцьким. Отже, як бачимо, функцiї урядникiв XI - XIII ст. мали вiйськово-адмiнiстративний xарактер.

Народні ополчення були головною силою війська. Вони комплектувалися у період воєн з зовнішнім ворогом, у випадках загрози вітчизні.

До воєнних операцій князі залучали також іноземні наймані загони. Ці військові частини складалися з варягів, фінських і тюркських племен. Літописи, розповідаючи про похід князя Олега в 907 р. на Візантію, повідомляють, що він взяв з собою "множество варяг, й словен, й чудь, й кривичи, й мерю, й древляни, й радимичи, й поляни, й север, й вятичи, й хорвати, й дулебьі, й тиверци".

Військо ділилося на тисячі, сотні, десятки. Пізніше його стали ділити на полки.

Слов`янське військо Х - ХІІІ століть

У часи Київської держави (10-13століття нашої ери) військо складалося з дружини князя та народного ополчення. Спочатку воїни не мали постійної військової організації, а збиралися лише для самооборони, коли нападав ворог. Дружина будувалась за зразком варягів, але до неї входили вищі верства громадянства та бояри, які усвідомлювали потребу в захисті своєї батьківщини. До дружини входили місцеві люди з вищих верств суспільства. Члени дружини мали вірно служити князеві, бути готовими йти з ним на війну. Князі утримували дружинників, платили грішми, дозволяли привласнювати частину завойованого майна, давали землі. Пізніше князі Олег (?--912) та Ігор (?--945) почали брати воїв у походи. При цьому до боротьби з ворогом залучали всіх, незважаючи на вік, озброєність, досвід: «Хай ідуть усі, хто тільки може хоч дрюк у руки взяти». В разі крайньої небезпеки князі видавали ополченцям зброю зі своїх складів. Народне ополчення організовувалось і поділялось за територіальною ознакою на тисячі, їх називали за місцем формування -- володимирськими, київськими, чернігівськими і т.д.

Дружини князя складалися з полків (по 100-200 чоловік), їх називали за іменем князя і, рідше, - земель. Полк міг підрозділятися на менші частини. Пізніше князі Олег та Ігор почали брати воїв у походи. До них залучали міський люд, селян-хліборобів. Народне ополчення організовувалось і поділялося за територіальною ознакою на тисячі, їх називали за назвами міст.

За княжої доби були два основні роди війська: оружники і стрільці. Оружники мали на озброєнні панцир, шолом, щит, меч, спис, сокиру. Стрільці були тільки озброєні луком із стрілами. До кінця 11 століття слов`янське військо було пішим. Кіннота, яку вперше використав Олег і Ігор в 10 столітті у походах на Візантію і греків, за своїм озброєнням поділялася на важку (воїни в панцирах, шоломах, зі списами і щитами) та легку (стрільці злуками). Списи були зброєю і піхоти і кінноти, мали різну назву (сулиця, рогатина), були різної довжини (від 1,5 до 2,5 м). На кінці списа було залізне вістря у вигляді видовженого листка з отвором. Меч (скандинавського або східного походження) був двосічною (двогострою) зброєю, завдовжки до 1 м; носили його в піхві; він вважався знаком судової влади князя. Шаблю запозичено зі Сходу, від степових народів. Вона була значно легшою від меча, але довшою -- до 1,2 м, гострою з одного боку і трохи викривленою.

Стрільці, або ж лучники, були озброєні тільки луками та стрілами. До кінця XI ст. українське військо було пішим. Головною ударною силою виступала важкоозброєна піхота (у панцирах, із щитами, списами). Кінноту вперше використали Олег та Ігор у X ст. у походах на Візантію, на греків. Кіннота підрозділялася на важку (воїни у панцирах, шоломах, зі списами і щитами) і легку (стрільці з луків).

Бій з ворогом починав князь, першим кидаючи спис. Коли списи ламалися, бій продовжували мечами. Лучники із-за мурів міста обстрілювали ворога. З часом піхота поступилася місцем кінноті. Після того як кіннота здобувала перемогу, піхота закінчувала битву: розбивала залишки ворога, захоплювала бранців у полон, забирала здобич, зброю.

У княжу добу починає розвиватися й слов`янський військовий флот. Воєнні човни називалися лодіями. Були річкові і морські лодії, вони мали різні розміри і вміщували від 40 до 100 воїв. Збиралося військо за наказом князя. Спеціальні військові тренування, маневри у війську не проводилися. Дорослі вдосконалювали свою майстерність в бою. Хлопці мали знати всі види зброї, вміти боротися, кидати спис, стріляти з лука, володіти мечем, шаблею, їздити верхи на коні. Після такої підготовки підлітків брали у бойові походи.

Війну князі найчастіше, проголошували урочисто, офіційно, через послів, а іноді й несподівано нападали на ворога, щоб не дати йому можливості підготуватися до бою. В обороні військо було невеликим: від кількох сотень до кількох тисяч. У походи на Царгород, на Болгарію князі Олег і Святослав (?--972) брали по кілька десятків тисяч воїнів. Воїнів, які брали участь у боях, нагороджували відзнаками. Це були спеціальні шийні браслети -- гривни, виготовлені з дорогоцінних металів та бронзи. Золотою шийною гривною, а також золотим ланцюгом нагороджували воєвод. Рядових дружинників відзначали гривною меншої вартості зі срібла або бронзи.

Збиралося військо за наказом князя, оскільки не було на той час постійним. Спеціальні військові тренування, маневри, навчання у війську не проводилися. Дорослі в бою вдосконалювали свою військову майстерність. Дітей же змалечку в сім'ї знайомили зі звичаями народу, виховували почуття вірності князю і громаді, поваги до полеглих у бою, привчали до коней. Хлопці мали знати всі види зброї, вміти боротися, кидати спис, стріляти з лука, володіти мечем, шаблею, їздити верхи на коні, битися рукопаш. «Борба», «дужання» були улюбленими заняттями хлопчиків. Після такої підготовки підлітків брали у бойові походи. Так, князь Данило Галицький (1202--1264) навчав свого сина Лева (7--1301) ще з дитячих років військової справи, а юнаком Лев зі списом у руках вийшов на бій з угорським воєводою. У таких же традиціях Лев виховував і свого сина Юрія (?--1308).

Наприкінці X ст. князь Володимир (?--1015) звелів створювати при монастирях школи для дітей феодальної знаті; в них здійснювалася загальноосвітня і військова підготовка. Військо підтримувало силу і могутність держави, обороняло її кордони.

Традиції військово-фізичної підготовки в Київській Русі слов`янського війська

У VIII-IХ століттях у середовищі слов'ян виникли племінні союзи, які, як правило, об'єднували сусідні споріднені племена. Цей час науковці вважають переддержавним періодом в історії східних слов'ян. Племінні союзи утворювалися здебільшого на військовій основі, об'єднувалися на час війни з сусідами, потім розпадалися і, в разі потреби, знову створювалися, але вже у новому складі. "Ці ранні переддержавні утворення слов'ян у візантійських джерелах звуться Славоніями. Своєрідний суспільний устрій, що в цей час поширюється у слов'ян, отримав назву військової демократії". Військові вожді племінних об'єднань створюють зі своїми дружинами невеликі укріплені поселення (городища) - економічні й політичні центри союзів племен, місця збору озброєних дружин. Такі городища археологи дослідили у Києві, Чернігові, Ладозі, Полоцьку, Ізборську, Хотомлі, Зимному та Лежниці (останні належали дулібам - одному з найбільших ранніх слов'янських племінних об'єднань). Окремі з цих городищ (Київ, Чернігів, Полоцьк та інші) згодом стали першими давньоруськими містами, інші ж - залишилися центрами дислокації воєнних дружин (Зимне, Хотомель). Значна кількість різноманітної зброї, знайдена під час розкопів найдавнішого слов'янського городища на Волині, є доказом того, що городище Зимне було дружинним центром. "Суспільство стає більш войовничим, про що свідчить масове поширення, починаючи з VIII століття, укріплень-городищ на східнослов'янських землях. Славонії ворогують не тільки з далекими сусідами, а й між собою" .

Складна соціально-політична ситуація постійно підносила значення військово-фізичної підготовки у племенах східних слов'ян, а також стимулювала її вдосконалення. Для захисту своїх життєвих інтересів праукраїнці змушені були вдосконалювати або запозичувати зброю, способи ведення бою та разом з тим підвищувати рівень військово-фізичної підготовки воїнів, способи військової організації загалом. У цей час, коли із давніх чоловічих військових союзів поступово формуються професійні військові дружини, важливе значення для військово-фізичної підготовки воїнів починають відігравати місця збору озброєних дружин - городища, як своєрідні військові "бази" раннього Середньовіччя. Саме там, на нашу думку, відбувалася цілеспрямована військово-фізична підготовка воїнів східних слов'ян. Як і прадавні табори військових чоловічих союзів, ці городища будували на віддалі від основного поселення племені і вони виконували оборонну функцію. У цих городищах знаходилися тільки залоги воїнів-дружинників. Очевидно, там відбувався і військовий вишкіл молоді та обряди посвячення у воїни - ініціації, які проходили за давніми традиціями східнослов'янських племен. Перебуваючи у суворих умовах пограниччя, відірвані від сім'ї та родини, зазнаючи частих військових сутичок, навчаючись військового ремесла і полюючи, ведучи "вовчий" спосіб життя, гартувалися справжні досвідчені воїни.

Східні слов'яни були відомі як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку, вдовольнятися мінімумом їжі. Залишилось чимало згадок, що характеризують військові традиції та військово-фізична підготовка наших предків. Зокрема, Маврикій зазначав, що слов'яни "селяться у лісах, біля важкодоступних рік, боліт та озер, влаштовують у своїх житлах багато виходів, ...воювати зі своїми ворогами вони люблять у місцях, що поросли густим лісом, у тісминах, на урвищах; з вигодою для себе користуються засідками, раптовими атаками й хитрощами, і вдень, і вночі винаходячи багато різноманітних способів. Досвідчені вони також у переправі через ріки, перевершуючи в цьому відношенні всіх людей. Мужньо витримують вони перебування у воді, так що часто деякі з числа тих, що залишаються вдома, захоплені зненацька раптовим нападом, кидаються у вир. При цьому вони тримають у роті спеціально виготовлені великі, видовбані всередині тростини, які доходять до поверхні води, а самі, лежачи навзнак на дні, дихають з їх допомогою, і це вони можуть робити впродовж багатьох годин, так що абсолютно не можна здогадатися про їх присутність". За свідченням Маврикія, в бій слов'яни вступають із криком, що було, без сумніву, різновидом із арсеналу психічної атаки. Не викликає сумнівів і те, що таке вміння досягалося тільки завдяки попередній військово-фізичній підготовці.

У VIII-IX століттях у Середньому Подніпров'ї склалося державне об'єднання полян, древлян і сіверян - Руська земля. Колишні міжплеменні союзи поступово об'єдналися в єдину етнічну спільність. Ця народність почала називатися "родом руським" або "Руссю".

Пізніші згадки про військово-фізичну підготовку східних слов'ян знаходимо вже у працях арабських мандрівників, які у IX-X століттях подорожували територією України. Про військові традиції праукраїнців найбільше згадок залишив арабський дослідник Ібн-Даст. У X столітті він пише про східних слов'ян, що "вони відважні й хоробрі, ...на зріст високі, гарні на вигляд і в нападі сміливі, та цю сміливість не виявляють на коні, але усі свої напади і походи чинять на кораблях". Інший дослідник Ібн-Якуб у своїх "Записках" подає таку характеристику наших предків: "Взагалі слов'яни - люди сміливі, здатні до походу, і якби не було розрізнення серед їх численних і розкиданих племен, то не міг би з їх силами боротися жоден народ у світі".

Висновки

Озброєння слов`янського війська була різноманітна, але не дуже розвинута. Деяка зброя була запозичена у других народів.

Склад князiвсько-дружинної системи був стійким у Київській Русі. У князя багато довірених посад на які він назначав дуже відповідальних людей, які були з вищих верств суспільства, такі як: дружина - це було ядро війська, вони були також радниками князів; старші дружинники - бояри - виконували адміністративні функції; молодша дружина - дiтськi, отроки - були їхніми помічниками.

Військово-фізична підготовка була основою могутності наших далеких предків. І цей значний фактор відіграв важливу роль не тільки для праукраїнців.

Бойова культура праукрїнців, зокрема і військово-фізична підготовка, ґрунтуючись на предковічних традиціях власного народу й збагачена досвідом попередніх епох, із плином часу вдосконалювалася під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх факторів. Результатом цього процесу було Військово-фізична підготовка була основою могутності наших далеких предків.

Отже, зробивши спробу огляду військово-фізичної підготовки із найдавніших часів до IX століття, можемо дійти висновку, що фізична культура праукраїнців на її ранніх етапах, внаслідок геополітичного розташування України, формувалася під значним впливом військового фактору і мала виразну військово-прикладну властивість.

Військова фізична підготовка давніх слов'ян формувалася як на основі власних, самобутніх традицій, так і під впливом культурного (військового) чинника інших народів.