44.Лінгвістичний переворот: філософія повертається обличчям до мови.

З самого початку філософія шукала чим є справжній світ, яким чином ми можемо його пізнати. На цьому шляху на неї чекало декілька випробувань, якщо раніше вона вважала що доступ до світу є майже безпосереднім і людина здатна його пізнати, то пізніше з’ясувалося що достовірною річчю є мислення. Відтепер пізнання світу завжди опосередковане мисленням. Згодом філософи вирішили що достовірність людини не тільки мислення скільки те, в чому воно проявляється та на підставі того що це мислення ми сприймаємо – це мова. Лінгвістичний переворот в філософії означає ситуацію за якою мова не розглядається як посередник між мисленням та буттям. Мова сама в певному сенсі впливає на буття і більш того, вона диктує мисленню, яким чином це буття слід сприймати. Відтепер увага філософів зосереджується на дослідженні взаємозв’язків між мовою та мисленням між мовою та буттям. Сама назва лінгвістичний переворот є дуже неточною, оскільки не дозволяє точно розмежовувати різноманітні дослідницькі групи, що займалися вивчення мови в усіх її аспектах. Наприклад, Р.Карнап та аналітична філософія прагнули подолати метафізичні проблеми шляхом створення або ідеальної мови або точних правил мовлення. У той же час інші дослідники, виходячи з того, що помилкою є постанова згідно якої ми можемо адекватно осягнути дійсність, не вдаючись до мови або що мова є засобом розв’язання деяких проблем спілкування та мислення. Замість цього формулюючи гіпотеза згідно з якою реальний світ підсвідомо моделюється на підставі мовних норм даної групи ми бачимо, чуємо та сприймаємо ті чи інші явищ, завдячуючи тому, що мовні норми суспільства передбачають дану форму вираження.

45.ф-я науки та наукового знання:суперечки інтерналфсті та екстерналістів.

Як екстерналістський, так і інтерналістський напрями почали складатися в 30-ті роки минулого століття. Поштовхом до їх виникнення послугувало ознайомлення західних філософів з марксистською концепцією науки. Екстерналістський підхід визнає соціально-економічну, культурно-історичну зумовленість розвитку науки. Лідером цього напряму став Дж. Бернал. Представники протилежного, інтерналістського, або іманентного, напряму вважають, що розвиток науки зумовлений внутрішніми, іманентними законами. Очолив цей напрям О. Койре. Як екстерналісти, так й інтерналісти виходять із того, що наука — це унікальне явище, яке виникло у Європі в Новий час. Екстерналізм - напрям у філософії та історіографії науки, представники якого переконані, що основним джерелом інновацій в науці, визначальним не тільки напрямок, темпи її розвитку, а й зміст наукового знання, є соціальні потреби та культурні ресурси суспільства, його матеріальний і духовний потенціал. З точки зору екстерналістів, в науковому пізнанні пізнавальний інтерес не має самодостатнього значення. Екстерналісти - стверджують, що розвиток науки детерміновано зовнішніми чинниками: суспільством, культурою, мовою, внутрішньої психічної активністю. Найбільш потужна спроба реалізації екстерналістского програми в історіографії науки була зроблена в 30-і роки 20 ст. До слабких сторін екстерналізму можна віднести небезпеку недооцінки, його представниками, відносної самостійності і незалежності науки по відношенню до соціальної інфраструктури. Інтерналізм - напрям у філософії та історіографії науки, представники якого вважають, що головну рушійну силу розвитку науки складають іманентно-властиві їй внутрішні цілі, засоби і закономірності. Інтерналізм сформувався в 30-і роки 20 ст. в якості опозиції екстерналізм. Видатні інтерналісти це Кейре, Хол, Рассел. До негативних рис інтерналізму відносяться: імманентізм, явна недооцінка його представниками соціальної, історичної і реально-суб'єктивної природи наукового пізнання, ігнорування соціальної та екзистенціальної мотивації наукового пізнання, нерозуміння його представниками идеализирующего та ідеологічного характеру власних побудов. Інтерналізм (Кайрі, П'єр Гюем) стверджує, що розвиток науки обумовлено, перш за все, логікою внутрішнього цілепокладання, прагматикою інтелектуального життя.

46. Загальна характеристика філософії двадцятого століття.

Філософія сьогодні є засобом критичного аналізу, усвідомлення найзначніших, універсальних процесів і проблем, від яких залежить розвиток сучасної цивілізації. Все більшого значення в осмисленні світу набуває принцип єдності протилежностей, їх гармонійного по­єднання для усвідомлення загальнолюдських інтересів і цінностей, для відвернення загрози самознищення людства, для збереження життя на планеті. Філософія XX ст. формувалася насамперед як антитеза класичній, як певне нове філософське мислення. Для сучасної філософії характерні такі суттєві риси.

1. Сучасна філософія характеризується наявністю різноманітних шкіл. Сучасна філософія набула "загальнолюдського", "планетарного" характеру. XX ст. - це час становлення нового рівня цілісності людства, яке починає активно визначати себе як суб'єкт загальнолюдської практики. За цих умов філософія вперше за всю свою історію стає реально "світовою філософією" - її провідні школи набувають статусу світових тенденцій планетарності філософської думки.

2. Сучасна філософія, як правило, відмовляється від раціоналізму: стає на позиції ірраціоналізму. Ірраціоналізм - це система філософських вчень, які обстоюють обмеженість раціонального пізнання, протиставляють йому інтуїцію, віру, інстинкт як основні види пізнання.

3. Більшість сучасних філософських систем має антропологічний характер. Вони поєднуються загальною особливістю: наявністю спільного підходу до визначення головної філософської проблеми, а саме проблеми людини.

4. У сучасній філософії спостерігається суперечливе ставлення до науки. З'явилися погляди, які дістали назву сцієнтизму і антисцієнтизму. Антисцієнтизм стверджує принципову обмеженість науки у вирішенні проблем людського існування, звертає увагу на негативні наслідки науково-технічного прогресу.

5. За сучасної епохи набула подальшого розвитку релігійна філософія. Спроби релігійного осмислення дійсності відрізняються від наукових методів, мають свою специфіку.

6. У XX ст. переважна більшість філософських шкіл і течій протистояла філософії марксизму. Це визначалося тим, що на довгі роки марксизм стає наріжним каменем ідеології та політики суспільства, яке намагалося на практиці реалізувати комуністичні ідеї. Замість того, щоб вирішувати суто філософські проблеми, сторони відшукували вади та слабкі місця у філософських концепціях одна одної. На цьому фоні посилювалися намагання побудови філософських систем, які прагнули звільнення від впливу ідеології, природознавства і навіть науки.

47. Сутність чи існування: погляд екзистенціалізму на буття людини.

Вперше про екзистенціалізм (філософію існування) заговорили в кінці 20-х років 20 століття. Багато хто вважав цей напрям філософії безперспективним, але незабаром воно виросло у великий ідейний рух. Умовно цей рух розділяється на два напрями: атеїстичне і релігійне. Екзистенціалізм – філософський вираз глибоких потрясінь, що осягнули суспільство під час криз 20-х, 40-х рр. Екзистенціалісти намагалися спіткати людину в критичних, кризових ситуаціях. У наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гуманістичної думки, поширеним у всьому світі. Провідними представниками цієї духовної течії є: Мартін Хайдеггер, Карл Ясперс, Жан-Поль Сартр, Альбер Камю. Важливе місце в екзистенціальній філософії посідає проблема буття людини в умовах соціальних криз. Невпевненість людини в майбутньому, страх перед завтрашнім днем, збитками в бізнесі чи втратою зайнятості зробили страх онтологічною, тобто властивою буттю, характеристикою людини. Отже, основними питаннями, що знаходяться в полі уваги екзистенціалістів, є:

• відчуження людини – проблема, що вийшла на перший план з початком 20 століття. Проблеми, що прийняли глобальний характер (можливість ядерного вибуху, духовна, економічна, демографічна кризи, примушують філософів задуматися про майбутнє людства. Їх займають питання пошуку власного Я, подолання безвихідності, отримання свободи, значення життя.

• проблеми буття світ і людини. Філософи – екзистенціалісти говорять про невіддільну цілісність суб'єкта і об'єкту, буття потрактує як безпосередньо дана екзистенція, людське існування. Екзистенціалізм доводить, що людина є, існує, є буттям і через його буття будується і буття всього навколишнього світу.

• існування і єство людини. Якщо єство передує її існуванню, то єство людини виявляється тільки протягом його життя. Людина сам себе перетворює на людину.

• людина – унікальна істота. Людське Я не можна звести ні до духовних ні до тілесних складових. Глибше за все людина пізнає свою екзистенцію в прикордонних ситуаціях. (депресія, хвороба, наближення смерті і т.п.). Саме в такі хвилини людина може пізнати своє Я і знайти внутрішню свободу.