Тема 8. Договір у Римському праві план

1. Поняття договору

2. Структура договору

3. Умови дійсності договору

 

1. Поняття договору

       У договірному праві більше, ніж в іншій галузі приватного права, вияви­лося вміння римських юристів, не відступаючи формально від консерватизму, характерного для римського цивільного права, враховувати нові інтереси й нові потреби і, таким чином, сприяти дальшому розвитку господарського життя. Виконуючи таку стимулюючу роль, римське договірне право було придатним не тільки для господарських відносин у Римі, а й широко застосовувалося у наступні століття для регулювання економічних відносин, які постійно розвивалися на ґрунті промисловості й торгівлі.

       Як уже зазначалося, спочатку Гай, а потім і Юстиніан серед підстав, що зумовили виникнення зобов’язань, на перше місце висували договір. Проте ні Інституції Гая, ні Юстиніана не дають чіткого визначення договору. Хоч з окремих визначень різних видів договорів можна встановити, що зобов’язальний договір є взаємною угодою двох або більше осіб (контрагентів) про виконання ними взаємних дій або утримання від них. З наведеного визначення поняття договору видно, що його предметом є якась дія або бездіяльність, тобто відмова від здійснення певних дій.

       Договір -  це вольовий акт, він не може виникнути проти волі сторін. Якщо в договорі виражена воля однієї особи, то такий договір називається односто­роннім. Наприклад, заповіт, прийняття спадщини або відмова від неї. А коли в договорі виражена воля двох сторін (наприклад, купівля-продаж), то такий договір називається двостороннім. Договори трьохсторонні або багатосторонні в римському праві траплялися порівняно рідко.

       Договір, якщо він укладений, -  це вже певна правова норма, юридичний факт, в результаті якого виникають зобов’язання. Як відомо, поняття зобов’язання ширше від поняття договору: зобов’язання виникають (крім договору) ще й ніби з договору, деліктів і ніби з деліктів. Однак не всякий договір пород­жує зобов’язання, хоч переважна більшість є підставою для їх виникнення. Договір стає основою виникнення зобов’язання лише тоді, коли воля сторін, які вступають у договір, спрямована на встановлення зобов’язальних відносин.

 

2. Структура договору

       Будь-який договір складається з певних елементів, які в своїй сукупності створюють його структуру. Усі елементи договору римляни поділяли на дві групи: істотні (необхідні), без яких немає самого договору; другорядні (випадкові), без яких, договір може існувати, а з'являються вони в договорі лише за бажанням обох контрагентів договору.

       До істотних елементів римські джерела відносять: а) згоду сторін, які вступають у договір; б) предмет договору; в) правову основу або мету договору.

       Договір -  це вольовий акт, він може виникнути тільки за погодженням двох або більше осіб. Під час укладення договору воля сторін повинна бути взаємною, спрямованою на досягнення певної мети. Для виникнення договору необхідний зовнішній вираз волі, причому доступний для правильного сприйняття і розуміння оточуючими. Воля укласти договір може бути виражена усно, письмово, певною поведінкою, а в деяких випадках мовчанням або за допомо­гою конклюдентних дій.

       Другим суттєвим елементом договору є його предмет. Відомо, що всяке зобов'язання, а тим більше договірне, дає право кредитору вимагати від боржника щось дати, надати, зробити. Ці ж дії розцінюються нормами римського цивільного права як можливий предмет договору. Але щоб договір набув юридичного визнання, цей предмет має відповідати таким вимогам: він не повинен піддаватися моральному осудові; речі, які становлять предмет договору, не повинні бути вилучені з обігу; предмет договору має відповідати інтересам кредитора.

       Роль істотного елемента виконує також правова основа договору (causa). Основа договору визначає його мету, а мета договору робить його таким, яким він є, а не іншим (наприклад, договір купівлі-продажу, а не найму).

       Договори, в яких найближча мета очевидна, називаються казуальними. Проте не у всіх договорах мета чітко проглядається. Нариклад, укладаючи стипуляційну угоду, кредитор запитує боржника -  даєш 100? Боржник відповідає -  даю 100. Тут мета неясна. Договори, в яких мета неясна, називаються абстрактними.

       Умова виконання договору. Умову (conditio), так само як строк, вводили в договір для того, щоб з нею пов'язати припинення дії договору. В той же час умова суттєво відрізняється від строків. Якщо строк визначався як календарною датою, так і подією, то значення умови може бути надано тільки події, при цьому лише ймовірній події, а не обов'язковій. Подія може бути позитив­ною (якщо корабель прибуде з Африки) і негативною (якщо корабель не прибуде з Африки). Не дозволялося вводити у договір протиправної умови, а також події, які не можуть бути здійснені або аморальні. Крім того, подія повинна бути віднесена до майбутнього, а не до минулого.

       Спосіб виконання договору (modus). Цей вид елементів вводили тоді, коли звичайно прийнятий порядок виконання договору необхідно було дещо змінити. Зокрема, така зміна пов'язана з альтернативним виконанням договору. До неї вдавалися в зобов'язаннях, встановлених з приводу двох або декількох предметів, але врешті виконувалися тільки одним з них, обраним боржником або наділеним правом вибору кредитором. Наприклад, за згодою про продаж одного з двох рабів обмежене певним строком право вибору було надане покупцю. Якщо до настання цього строку обидва раби були живі, покупець міг вибрати будь-кого з них. У випадку загибелі того раба, якого вибрав покупець, договір припинявся через неможливість його виконання. Проте покупець міг вибрати іншого раба, тоді договір підлягав виконанню.

       Доповнення (accessio). Застосовувалося зрідка і використовувалося з метою зобов'язати боржника виконати укладений договір, але не безпосередньо кредитору, а вказаній в договорі третій особі. Наприклад, продавець зобов'язаний доставити предмет покупцеві, але за спеціально укладеним договором він доручив доставку предмета власникові транспортних засобів. У цьому випадку учасниками договору залишалися кредитор і боржник (покупець і продавець), а не третя особа, і всі стосунки зводилися до них, а не до третьої особи: Це доповнення в договорі не передбачалося.

       Штрафна стипуляція. Її мета встановити розмір грошової суми, яку боржник зобов'язувався сплатити кредитору на випадок невиконання договору. Сторона, яка порушила договір і заподіяла тим самим збитки іншій стороні, повинна була цю втрату повернути. Часто розмір такої втрати було дуже важко визначити. Завдяки штрафній стипуляції сума можливих збитків визначалася ще до того, як один з контрагентів допускав порушення своїх договірних зобов'язань. Оформлялась штрафна стипуляція, як і всяка інша, за допомогою запитання з однієї сторони і стверджуючої відповіді -  з іншої.