38. Права та обов'язки суб'єктів аграрного підприємництва щодо використання земель сільськогосподарського призначення

Права та обов'язки суб'єктів аграрного підприємництва щодо використання земель сільськогосподарського призначення дуже різноманітні і, як правило, взаємопов'язані. Правомочності власника землі і землекористувача мають багато спільного, проте саме наявність права продавати або іншим шляхом відчужувати земельні Ділянки, передавати їх в оренду, заставу, спадщину відрізняє власника земельної ділянки від землекористувача.

До основних прав, спільних для власників і землекористувачів, належать: право самостійного господарювання на землі, право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; право використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; право на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; право споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. Зведення на орендованій земельній ділянці приміщень виробничого, невиробничого призначення орендарі погоджують з орендодавцем.

На власників та землекористувачів покладаються обов'язки: забезпечувати використання землі за цільовим призначенням; додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; своєчасно подавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законодавством; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних зі встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, межі зрошувальних і осушувальних систем. Перелік обов'язків землевласників та землекористувачів не є вичерпним, і законодавством можуть встановлюватися інші обов'язки.

39. Правова охорона земель

Україна належить до держав з дуже високим рівнем антропогенних та техногенних навантажень на земельні ресурси. Тільки внаслідок забруднення побутовими відходами та стічними водами кожен рік з користування вилучається близько 50 тисяч гектарів орних земель, продовжують розорюватися нові земельні площі. Загальна площа розораних земель сягає 57 відсотків. Незважаючи нате що останнім часом внесення мінеральних добрив значно скоротилося, спеціалісти стверджують, що сільськогосподарські угіддя перенасичені пестицидами та отрутохімікатами, тобто надмірна інтенсифікація сільськогосподарського виробництва супроводжується максимально можливим освоєнням земельного фонду Не достатньо врегульований законом продаж мінеральних добрив та агрохімікатів спричинив ввезення в країну отрутохімікатів іноземного виробництва, що може призвести до закупівлі їх у тих виробників, продукція яких заборонена для використання з екологічних причин. Значні площі сільськогосподарських угідь розміщені вздовж шляхів з інтенсивним рухом машин і забруднюються важкими металами. Отже, вирішення проблеми охорони землі в сучасних умовах є дуже нагальними. Питання збереження і охорони землі посідають чільне місце в законодавстві України, яке враховує специфіку земель як засобу виробництва та умови життєдіяльності людей, об'єктивну обмеженість землі у просторі, незмінність її розташування, нерозривний зв'язок з природним середовищем. Стаття 14 Конституції передбачає, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Таке конституційне положення є підставою для правової охорони землі як основного елемента навколишнього природного середовища. Правова охорона землі передбачає систему правових засобів, за допомогою яких здійснюються заходи з відновлення, підтримання та покращання якісного стану земель. Ця охорона спрямована насамперед на забезпечення раціонального використання землі, відновлення, збереження і підвищення родючості грунтів, поліпшення інших корисних властивостей землі. Крім того, вона має на меті забезпечення захисту земель від негативного впливу антропогенної діяльності (псування, забруднення) та шкідливих природних процесів (вітрова, водяна ерозія). Правовому регулюванню охорони земель присвячений Закон України загального характеру — «Про охорону навколишнього природного середовища» і низка спеціальних законів по використанню, охороні та відтворенню окремих природних ресурсів — Земельний кодекс, Кодекс про надра, Лісовий кодекс, Водний кодекс. Кожний з цих законів, поряд з положеннями щодо регулювання відносин з використання природних ресурсів, містить окремі розділи з їх охорони і відтворення. У зв'язку з тим, що всі ці природні ресурси є різною формою цільового використання землі (в тому числі і сільськогосподарського), вони становлять частину єдиного земельного фонду, і, таким чином, питання збереження окремих природних ресурсів так чи інакше пов'язане з охороною і використанням землі. Закон, охороняючи землю, закріплює у правових нормах певні вимоги, які необхідно враховувати всім землевласникам і землекористувачам, що здійснюють заходи виробничо-господарського, кономічного або наукового характеру. Передусім це проявляється у наявності їх обов'язків щодо землі (Закон «Про селянське (фермерське) господарство», Земельний кодекс, «Про оренду землі»). Земельний кодекс, як головний закон, що регулює земельні відносини, містить розділ, присвячений охороні земель. Глава 26 Земельного кодексу визначає завдання, зміст і порядок охорони земель, передбачає систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання, запобігання необгрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості грунтів. Передбачені Земельним кодексом заходи з охорони земель спрямовані на боротьбу з природними та штучними процесами, які погіршують стан грунтів. До них належать заходи по запобіганню ерозії грунтів: організаційно-господарські - правильне розміщення на землі різних господарських об'єктів, систематичне спостереження за станом земель і правильністю їх використання; агротехнічні — застосування належних засобів обробітку Грунту та вирощування сільськогосподарських культур, введення спеціальних протиерозійних сівозмін; лісомеліоративні — влаштування лісозахисних насаджень. Законом передбачені граничне допустимі концентрації хімічних, радіоактивних та інших шкідливих речовин у грунті і порядок їх визначення. Господарська та інша діяльність, яка зумовлює забруднення земель і грунтів понад встановлені гранично допустимі концентрації небезпечних речовин, забороняється (ст. 167 ЗК). Таким чином, питання охорони земель в умовах загострення екологічної ситуації в Україні має стати одним з найважливіших напрямків державної політики, оскільки поліпшення стану землі відкриває значні резерви збільшення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції і забезпечує суттєве оздоровлення екологічних умов життя людини.

40)

Питання юридичної відповідальності за шкоду, заподіяну землям сільськогосподарського призначення та іншим природним ресурсам, можна розглядати в різних аспектах: за видами правопорушень, видами відповідальності, за суб'єктами та деякими іншими.

На стан земель та інших природних ресурсів впливають дії (або бездіяльність) як самих землевласників чи землекористувачів, так і інших суб'єктів. Тут може мати місце неправомірна поведінка, пов'язана з невиконанням землевласником чи землекористувачем своїх обов'язків щодо землі або зловживанням належними їм правами. Внаслідок вказаних дій можливе погіршення якісного стану землі та інших об'єктів природного середовища.

Серед земельних правопорушень, внаслідок яких завдається шкода землям сільськогосподарського призначення, Земельний кодекс називає: псування сільськогосподарських угідь, забруднення їх хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами; розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель; невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням; порушення строків повернення тимчасово займаних земель або невиконання обов'язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням; не проведення рекультивації порушених земель; знищення або пошкодження протиерозійних і гідротехнічних споруд, захисних насаджень і невиконання умов знімання, збереження і нанесення родючого шару ґрунту.

Цей перелік порушень не є вичерпним, і відповідальність може бути встановлена і за інші правопорушення.

Відповідно до ст. 211 Земельного кодексу громадяни та юридичні особи, винні в порушеннях земельного законодавства несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність.

Закон не розкриває поняття «псування землі» і не розмежовує його з поняттями «погіршення» або «знищення» землі. Проте відповідальність за заподіяну шкоду не може не відрізнятися залежно від того, як, якою мірою постраждала земельна ділянка. Розмір майнової відповідальності обов'язково має відповідати розміру заподіяної шкоди. Від виду заподіяної шкоди слід поставити в залежність питання щодо розмежування адміністративної та кримінальної відповідальності.

На наш погляд, знищення передбачає неможливість практичного відновлення земельної ділянки.

Псуванням слід вважати приведення землі в такий стан, коли вона втрачає остаточно деякі свої важливі властивості і вже не може використовуватися так високо ефективно, як раніше.

При погіршенні характерним є те, що попередній стан земельної ділянки практично можна відновити.

Залежно від виду заподіяної земельній ділянці шкоди, від її розміру та обсягів і має визначатися компетентними органами вид юридичної відповідальності і її конкретний зміст.

За порушення земельного законодавства, пов'язаного із заподіянням шкоди землям сільськогосподарського призначення, підприємства, установи, організації та громадяни несуть цивільно-правову відповідальність. У цьому разі винні зобов'язані відшкодувати шкоду в повному обсязі.

Відшкодування шкоди за загальним правилом регулюється нормами цивільного законодавства. Проте існують спеціальні правові акти, які встановлюють порядок розрахунків і відшкодування шкоди, що настала внаслідок порушення земельного законодавства (постанова Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року «Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам»). Цивільно-правова відповідальність передбачена також за порушення лісового, водного законодавства та законодавства про надра. Регулюється її застосування також, крім Цивільного кодексу, відповідними галузями законодавства. Визначення розмірів шкоди проводиться переважно на основі такс та розрахунків.

На сьогодні застосування заходів цивільно-правової відповідальності за порушення вимог земельного законодавства пов'язане з певними складностями. Наприклад, з неспроможністю порушника в наш економічно важкий час повністю відшкодувати заподіяні збитки, особливо коли йдеться про сільськогосподарських товаровиробників.

Найпоширенішим видом відповідальності за земельні та інші екологічні правопорушення є адміністративно-правова відповідальність, яка настає за наявності в діях винних осіб адміністративних порушень, перелік яких міститься в екологічному та адміністративному законодавстві. Більшість з них передбачає накладення на винних штрафів різних розмірів. Адміністративна відповідальність може наставати: за псування та забруднення земель хімічними та радіоактивними речовинами, виробничими відходами, стічними водами, за невиконання вимог природоохоронного режиму по використанню земель; за забруднення та засмічення вод; незаконну порубку та знищення деревини і чагарників, знищення лісів стічними водами, хімічними речовинами, невиконання вимог щодо охорони надр та ін. За ці правопорушення на винних громадян може накладатися штраф у розмірі від 5 до Ю, а на посадових осіб від 10 до 20 неоподаткованих мінімумів Доходів. У деяких випадках закон передбачає адміністративне попередження або застосування додаткових санкцій.

Кримінальна відповідальність за злочинні порушення екологічного законодавства передбачена Кримінальним кодексом. Природоохоронне правопорушення вважається злочином, якщо воно спричиняє суттєву шкоду вказаним у законі об'єктам природи або навколишньому середовищу внаслідок знищення, ушкодження, Псування природних об'єктів, що охороняються законом або мо-спричинити шкоду здоров'ю та життю людей. Поряд із наявністю шкоди для деяких злочинів значення юридичних фактів мають такі елементи, що характеризуються отупінню суспільної небезпеки, такі як повторність скоєння злочину та дії, вчинені загально небезпечним способом.

Кримінальним кодексом, зокрема, передбачені такі екологічні злочини, як: незаконна порубка лісу, порушення правил охорони вод, забруднення водоймищ та атмосферного повітря, знищення або пошкодження лісових масивів, порушення правил охорони надр, забруднення або псування земель, безгосподарське використання земель, проектування чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля. Винні громадяни та посадові особи залежно від характеру злочину та його екологічної і суспільної небезпеки караються позбавленням волі, штрафом та додатковими покараннями у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, а також конфіскацією знарядь і засобів злочину та всього незаконно добутого.

41)

Поняття виробничо-господарської діяльності сільськогосподарських підприємств та її правове регулювання

Господарська діяльність сільськогосподарських підприємств — це діяльність суб'єктів аграрного господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт або надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Відповідно до ст. З ГК господарська діяльність може здійснюватись з метою одержання прибутку (підприємництво) або без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

Сферу аграрних господарських відносин становлять виробничо-господарські, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини. Ця глава присвячена аналізу саме виробничо-господарських відносин сільськогосподарських підприємств.

Виробничо-господарськими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами аграрного господарювання під час безпосереднього здійснення господарської діяльності.

Виробничо-господарська діяльність сільськогосподарських підприємств ґрунтується на певних принципах та умовах. Загальними принципами господарювання в аграрному секторі економіки є: забезпечення економічної багатоманітності та захисту державою всіх суб'єктів аграрного господарювання; свобода підприємницької діяльності в межах, визначених законом; вільний рух капіталів, товарів і послуг на території України; обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з потребою забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві; екологічний захист населення; захист прав споживачів і безпеки суспільства й держави; захист національного товаровиробника; заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини сільськогосподарських підприємств.

Головною умовою здійснення виробничо-господарської діяльності сільськогосподарськими підприємствами є державна реєстрація. Статтею 89 ЦК визначається, що юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Відповідно до ст. 58 ГК діяльність незареєстрованого суб'єкта господарювання, який підлягає державній реєстрації, забороняється. Доходи, одержані таким суб'єктом, стягуються до Державного бюджету в установленому законом порядку.

Ґрунтуючись на вищенаведених принципах та умовах здійснення господарської діяльності, сільськогосподарське підприємство самостійно визначає напрями сільськогосподарського виробництва, його структуру і обсяг, самостійно розпоряджається виробленою продукцією та доходами, здійснює будь-яку діяльність, що не суперечить законодавству України. Воно має право кооперуватися з промисловими підприємствами та установами під час перероблення сільськогосподарської продукції, виготовлення промислових та інших товарів, розширення сфери соціально-культурного, комунально-побутового обслуговування сільського населення, підготовки й перепідготовки кадрів.

Сільськогосподарське підприємство бере участь у приватизації переробних, агросервісних та інших державних і комунальних підприємств. Воно також може здійснювати представницьку діяльності з цінними паперами, для чого створює довірчі товариства, які діють у межах повноважень, наданих загальними зборами або зборами уповноважених сільськогосподарського підприємства.

Аграрне підприємство має право вступати в договірні відносини з будь-якими державними, комунальними, приватними комерційними й громадськими некомерційними підприємствами, установами та організаціями, з окремими громадянами, самостійно вибирати партнерів, зокрема зарубіжних, для укладення договорів. Спори, що виникають під час виконання таких договорів, розглядаються судами й господарськими судами.

Підприємство добровільно може брати на себе виконання державного замовлення на продаж сільськогосподарської продукції. У договорі на державне замовлення передбачається забезпечення підприємства матеріально-технічними ресурсами в обсягах, номенклатурі та асортименті, що гарантують паритетність відносин. У разі невиконання державою умов договору, сільськогосподарське підприємство має право зменшити продаж їй сільськогосподарської продукції пропорційно обсягу недопоставлених йому матеріально-технічних ресурсів. Якщо впродовж дії договору на державне замовлення ціни на матеріально-технічні ресурси збільшуються, держава повинна компенсувати це підприємствам.

Аграрне підприємство реалізує свою продукцію та надає послуги підприємствам, організаціям і громадянам за цінами й тарифами, що встановлюються ним самостійно або на договірній основі. При регулюванні цін державою гарантуються однакові права та обов'язки сільськогосподарських товаровиробників, незалежно від форми господарювання. На законодавчому рівні задекларовано принцип, згідно з яким закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, оптові ціни на засоби виробництва, матеріальні ресурси й тарифи на послуги для села повинні забезпечувати еквівалентний обмін між сільським господарством і промисловістю.

Отже, змістом господарської діяльності аграрних підприємств є свобода здійснення діяльності, яка не заборонена законом. Крім того, всім суб'єктам аграрного господарювання гарантуються однакові права доступу на ринок, до матеріальних, фінансових, трудових, інформаційних і природних ресурсів.

Особливість аграрної господарської діяльності полягає в тому, що сільськогосподарське виробництво ґрунтується на використанні землі як основного засобу виробництва. Наслідком цього є наявність спеціальних форм організації і ведення виробництва в аграрному секторі економіки (наприклад, фермерських господарств), а також особливого правового регулювання господарської діяльності. У цій сфері з урахуванням: біологічного циклу в сільськогосподарській діяльності; особливостей контролю за власністю на землю та інші природні об'єкти; державного регулювання умов, в яких функціонує аграрний сектор економіки; особливостей економічної конкурентоспроможності сільського господарства; особливостей функціонування ринку товарної сільськогосподарської продукції; вагомого соціально-політичного й культурного значення розвитку селянства.

Виробничо-господарська діяльність сільськогосподарських підприємств має чітко виражений зональний характер і розвинуту галузеву спеціалізацією. Котра в сільському господарстві полягає в диференціації напрямів виробничо-господарської діяльності суб'єктів аграрного господарювання залежно від їх територіального розташування та поділу галузі на окремі види виробництва. Тобто, спеціалізоване сільськогосподарське підприємство — це суб'єкт аграрного господарювання, діяльність якого пов'язана з виробництвом однорідної продукції.

Спеціалізація виробничо-господарської діяльності — найважливіший засіб підвищення ефективності сільського господарства. Вона дає змогу інтенсивно впроваджувати досягнення науково-технічного прогресу, раціонально використовувати агрокліматичні умови, матеріально-технічні й трудові ресурси.

Основними галузями в сільському господарстві, які впливають на спеціалізацію суб'єктів аграрного господарювання, є рослинництво і тваринництво. В аграрному секторі економіки розрізняють також зональну (внутрішньозональну), галузеву (внутрішню й міжгалузеву), міжгосподарську, господарську (внутрішньогосподарську), технологічну, функціональну та інші форми спеціалізації виробництва.

Поряд із розвитком основних напрямів своєї діяльності сільськогосподарські підприємства мають право здійснювати промислову переробку своєї продукції — як самостійно, так і у співпраці з іншими підприємствами. Для більш ефективного й раціонального використання трудових ресурсів та місцевих джерел сировини, підвищення своєї прибутковості вони можуть створювати й розвивати підсобні господарства, а також різні промисли; вступати в договірні відносини з будь-якими суб'єктами підприємництва (фізичними та юридичними особами, в тому числі іноземними). Така діяльність є допоміжною, оскільки основною, статутною діяльністю є виробництво продуктів харчування рослинного й тваринного походження.

Правове регулювання виробничо-господарської діяльності сільськогосподарських підприємств здійснюється за допомогою правових норм як загальних, так і спеціальних законів та підзаконних актів.

Так, за ст. 28 Закону України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію", кооператив (об'єднання), відповідно до свого статуту, самостійно визначає основні напрями господарської діяльності, здійснює її планування й реалізацію. Виробничі кооперативи (об'єднання) реалізують свою продукцію за цінами, що встановлюються ними самостійно або на договірних засадах. Обслуговуючі кооперативи (об'єднання) надають послуги за цінами й тарифами, що встановлюються на договірних засадах окремо для членів кооперативу та інших осіб. Відносини кооперативу (об'єднання) з іншими підприємствами, установами та організаціями, а також з громадянами в усіх сферах господарської діяльності встановлюються на основі договорів (угод).

Згідно зі ст. 11 Закону України від 10 квітня 1992 р. "Про споживчу кооперацію", споживчі товариства та їх спілки самостійно розробляють програми економічного й соціального розвитку, розглядають і затверджують їх на загальних зборах (зборах уповноважених), конференціях, з'їздах, радах. Вони мають цілковиту господарську самостійність, покривають свої витрати за рахунок доходів від своєї господарської діяльності та забезпечують схоронність власності споживчої кооперації. Споживчі товариства та їх спілки відповідно до статутних вимог мають право: створювати (реорганізовувати, ліквідовувати) для здійснення своїх статутних завдань будь-які підприємства, установи, організації, біржі, комерційні банки, фінансово-розрахункові центри, страхові товариства та інші об'єкти, діяльність яких не суперечить законам України; вступати як засновники або учасники до господарських товариств, спільних підприємств, асоціацій та інших об'єднань для розв'язання господарських і соціальних завдань; придбавати майно державних підприємств та підприємств, створених на інших формах власності, а також інше майно і майнові права; одержувати в установленому порядку земельні ділянки в користування.

Організації та підприємства споживчої кооперації формують товарні та матеріально-технічні ресурси за рахунок закупівель на договірних засадах у підприємств (виробників), в оптовій торгівлі, на біржах, аукціонах, шляхом заготівель сільськогосподарської продукції і сировини у громадян, селянських (фермерських) господарств, колективних сільськогосподарських підприємств, радгоспів, виробництва товарів на власних підприємствах та з інших джерел, не заборонених чинним законодавством. Забезпечення споживчої кооперації централізовано розподіленими ресурсами здійснюється в тому ж порядку, що й забезпечення підприємств агропромислового комплексу України.

Виробничо-господарська правосуб'єктність колективних сільськогосподарських підприємств регулюється нормами Закону України від 14 лютого 1992 р. "Про колективне сільськогосподарське підприємство", а акціонерних сільськогосподарських товариств та товариств з обмеженою відповідальністю — нормами ГК та Закону України від 19 вересня 1991 р. "Про господарські товариства".

Відповідно до ст. 24 Закону України від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство", останнє діє на умовах самоокупності. Всі витрати господарство покриває за рахунок власних доходів та інших джерел, не заборонених законодавством. Фермерське господарство самостійно визначає напрями своєї діяльності, спеціалізацію, організує виробництво сільськогосподарської продукції, її переробку та реалізацію, на власний розсуд та ризик підбирає партнерів з економічних зв'язків у всіх сферах діяльності, в тому числі іноземних.

Сільськогосподарські підприємства зобов'язані дотримуватися встановлених відповідно до законодавства екологічних, ветеринарно-санітарних правил і норм щодо якості виробленої продукції та інших вимог.

42)

Внутрішні аграрні правовідносини являють собою правовідносини, засновані на членстві в сільськогосподарському кооперативі, у родині, що провадить фермерське або особисте селянське господарство, а також на трудовому договорі в державній або іншій формах організації сільськогосподарського виробництва, що складаються в процесі виробничо-господарської діяльності. Внутрішні відносини між учасниками і товариством з обмеженою відповідальністю являють собою відносини зі внесення майнових внесків, а в акціонерному товаристві — з придбання акцій. Аграрні відносини всередині сільськогосподарської організації виникають не тільки між підприємством і його членами чи працівниками, але й між підприємством та його структурними (виробничими) підрозділами.

За своїм змістом внутрішні аграрні правовідносини є сукупністю взаємних суб'єктивних прав та обов'язків їхніх учасників, реалізованих у ході провадження сільськогосподарського виробництва. Специфіка сільськогосподарської діяльності визначається насамперед особливостями використання землі й праці на ній, що зумовлює відокремлення земельних і трудових правовідносин.

Серед земельних відносин розрізняють відносини земельної власності й відносини в сфері використання землі. Останні у свою черіу поділяються на відносини сільськогосподарського й несіль-ськогосподарського землекористування. При цьому до предмета аграрного права належать лише земельні відносини в сфері сільськогосподарського землекористування. Подальша класифікація земельних відносин визначається по суб'єктах сільськогосподарського землекористування.

Трудові відносини за своїм характером і змістом поділяються на: відносини у сфері організації праці; відносини з дотримання дисципліни праці; відносини у сфері оплати праці; відносини у сфері охорони праці та дотримання техніки безпеки й виробничої санітарії. Усі ці відносини грунтуються або на трудовому договорі й регулюються нормами трудового права, або на членстві в сільськогосподарських кооперативах.

Специфіка ж цих відносин визначається нормами аграрного права.

На відміну від земельних і трудових відносин, які визначають специфіку ві-гутрішніх аграрних правовідносин, майнові відносини є основою внутрішніх правовідносин. їх поділяють на: відносини

власності в сільськогосподарському виробництві в процесі володіння, користування і внутрішньогосподарського розпорядження об'єктами цієї власності; відносини, що складаються між сільськогосподарськими підприємствами та їх внутрішніми виробничими підрозділами; деліктні внутрішні майнові відносини. Основну частину майнових відносин сільськогосподарських товаровиробників становлять правовідносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, яке належить їм на праві власності.

Важливу роль у внутрішніх аграрних правовідносинах відіграють організаційно-управлінські відносини сільськогосподарських організацій. З розширенням легальних організаційно-правових форм господарювання ці відносини набувають нового змісту. Так, залежно від обраної форми господарювання розмежовуються зміст і форми управлінських відносин. Згідно зі ст. 13 Закону України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію" вищим органом управління кооперативом є загальні збори його членів. У кооперативі з числом не менше 50 членів може бути створена спостережна рада, що контролює діяльність виконавчих органів кооперативу. Виконавчими органами кооперативу є правління та його голова. Вони здійснюють поточне керівництво діяльністю кооперативу і підзвітні спостережній раді й загальним зборам членів кооперативу.

Інтереси фермерського господарства перед органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами чи їх об'єднаннями представляє голова господарства. Він має право письмово доручити виконання своїх обов'язків одному з членів господарства або особі, яка працює за контрактом (ст.

4 Закону України від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство").

Загальні принципи організації та управління іншими, крім сільськогосподарських кооперативів і фермерських господарств, суб'єктами сільськогосподарського виробництва регламентуються відповідним законодавством України (ЦК. ГК, Закон України від 15 травня 2003 р. "Про особисте селянське господарство" тошо).

жить учасникам сільськогосподарського виробництва; договірні відносини; податкові відносини; деліктні відносини.

Основну частину зовнішніх аграрних правовідносин становлять відносини в сфері здійснення права власності. Власник на свій розсуд здійснює зі своїм майном будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству і не порушують права й законні інтереси інших осіб.

В умовах переходу до ринкових відносин значно зростає роль договірних відносин у сільському господарстві. До зовнішніх аграрних договірних відносин належать ті сільськогосподарські договори, що зумовлені специфікою сільського господарства, юридично відображають і закріплюють її. Це договори оренди землі, оренди майнового і земельного паїв, державної закупівлі й постачання сільськогосподарської продукції, на агрохімічне обслуговування, на використання меліоративних земель тощо.

Певне значення має група податкових і прирівняних до них відносин, що за своєю природою носять владно-організаційний характер. До таких належать, зокрема, стягнення плати за землю сільськогосподарських товаровиробників у формах земельного податку чи орендної плати.

Зовнішні деліктні майнові правовідносини сільськогосподарських організацій та інших учасників сільськогосподарського виробництва, що виникають внаслідок заподіяння їм збитків третіми особами, є звичайними цивільно-правовими відносинами, і відповідальність тут настає на підставі загальних норм цивільного законодавства щодо заподіяння шкоди.

43)

Зовнішні аграрні правовідносини є певною сукупністю відносин сільськогосподарських організацій, їх об'єднань та інших учасників сільськогосподарського виробництва між собою, а також з іншими підприємствами, організаціями, громадянами і відповідними державними органами управління.

Зовнішні відносини сільськогосподарських організацій і підприємців регулюються, насамперед, нормами традиційних галузей права — цивільного, земельного, адміністративного й фінансового, а всі разом і нормами аграрного права.

Зовнішні аграрні правовідносини. Зовнішні аграрні правовідносини охоплюють відносини суб'єктів аграрного виробництва між собою, а також із суб'єктами господарювання (підприємствами, організаціями, фізичними особами-підприємцями, органами державної влади та органами місцевого самоврядування, наділеними господарською компетенцією), які здійснюють господарсько-виробничу й організаційно-господарську діяльність у різних галузях суспільного виробництва. Зовнішні аграрні правовідносини охоплюють також й зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів агробізнесу.

Зовнішні відносини суб'єктів аграрного виробництва регулюються нормами цивільного, господарського, земельного, фінансового, адміністративного права, а також нормами аграрного права.

Зовнішні аграрні відносини поділяють на майнові відносини, договірні відносини, податкові відносини, відносини, що виникають внаслідок заподіяння шкоди.

Основну частину зовнішніх аграрних правовідносин становлять майнові відносини, що виникають у сфері здійснення права власності та інших речових прав на майно, яке належить суб'єктам аграрного підприємництва. Суб'єкт сільськогосподарського господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, здійснювати інші майнові операції, які не суперечать чинному законодавству.

В умовах ринкових перетворень в агропромисловому комплексі дедалі більше розпарюється сфера застосування договору як форми опосередкування товарно-грошових відносин. До зовнішніх аграрних договірних відносин належать договори, що спрямовані на забезпечення потреб суб'єктів аграрного виробництва у матеріальних, енергетичних та інших ресурсах (купівля-продаж, поставка, постачання енергії тощо), договори майнового найму (оренди землі, оренди майнового і земельного паїв, лізингу тощо) договори контрактації та інщі договори на реалізацію сільськогосподарської продукції, договори про надання послуг (агрохімічне обслуговування тощо).

Податкові правовідносини виникають під час сплати податків та інших обов'язкових платежів і регулюються нормами податкового права. Суб'єкти аграрного підприємництва вступають у відносини з органами державної податкової служби з приводу встановлення, зміни та стягненая податків у відповідний бюджет (державний, місцевий). Специфічним для аграрного сектора економіки є земельний податок — обов'язковий платіж, що справляється з сільськогосподарських товаровиробників за використання земельних ділянок.

Певну частину зовнішніх аграрних правовідносин становлять правовідносини, що виникають внаслідок заподіяння майнової шкоди. Майнова шкода, завдана учасникам зовнішніх аграрних правовідносин (суб'єктам аграрного підприємництва та їх контрагентам), відшкодовується відповідно до норм цивільного, земельного і аграрного законодавства.

44)

. Виробничо-господарська правосубєктнiсть сiльськогосподарських пiдприємств охоплює також створення i дiяль- \

нiсть пiдсобних промислових виробництв (пiдприємств) i

промислiв як елемента їхньої внутрiшньогосподарської правосубєктностi. Створення цих господарських структур в першу чергу мало на метi одержання вiд такого товарного виробництва вiдповiдних доходiв (прибутку) для поповнення своїх

грошових надходжень. Функцiонування подiбних виробничих

Про формування внутрiшньогосподарського розрахунку за сучасних

умов див. статтю Рябчика О. А. у книзi "Пiдприємництво в аграрнiй сферi економiки". - К" 1997. - С. 319 та iн.

Правове регулювання виробничо-господарської дiяльностi СГП 355

i пiдроздiлiв сприяє забезпеченню зайнятостi членiв КСГП,

i ВСГК, АСГТ особливо в перiоди вiльнi вiд основних сiльськогосподарських робiт. А це в свою чергу дає можливiсть працюючим у цих пiдроздiлах селянам мати вiдповiдний заробi|iток i таким чином полiпшувати своє матерiальне становище.

i Як свiдчить досвiд у рядi пiдприємств створюються пiдсобнi

i промисловi виробництва у виглядi виробничих звязкiв мiських промислових пiдприємств, якi створюють на селi свої

пiдроздiли (цехи) з використанням працi громадян, що працюють в сiльському господарствi, проживають на селi, забезI печенi житлом i мають можливiсть набути фах для роботи в

цих цехах i одержувати певну плату за свою роботу. За своїм

господарським призначенням такi внутрiшньогосподарськi

пiдприємства переробляють сiльськогосподарську продукцiю

у виглядi оночсво-фруктоиих консервантiв або сокiв, виготовляють молочнi або ж ковбаснi вироби для задоволення потреб

мiсцевих жителiв i жителiв мiст. До цiєї групи виробничо-господарських структур належать також майстернi мiсцевих промислiв. В областях Захiдної України цi промисли набули зна1 чень джерела надходжень власних прибуткiв, включаючи i ваI лютнi надходження. Таким чином, створення i функцiонування пiдсобних промислових виробництв (пiдприємств) i

мiсцевих промислiв є справою суспiльне корисною i сприяє

вирiшенню нових соцiально-економiчних завдань.

Пiдсобнi виробництва i промисли за своєю сутнiстю належать до допомiжних галузей виробництва всiх сiльськогосподарських пiдприємств, що зумовлено його сезонним характером i особливостями промислу. Крiм задоволення iнтересiв

своїх членiв i виробництва сiльськогосподарської продукцiї та

сировини головним їхнiм завданням є забезпечення найбiльш

повного й продуктивного використання трудових ресурсiв

(особливо сезонного надлишку робочої сили), використання

наявних мiсцевих матерiальних i сировинних ресурсiв або вiдходiв промислового виробництва i приведення в такий спосiб

у дiю значних резервiв збiльшення товарної продукцiї, прибутковостi господарств i задоволення iнтересiв власникiв

останнiх.

2. За правовим становищем такi виробництва i промисли

подiляють на внутрiшнi та мiжгосподарськi. Обидва види є

власнiстю сiльськогосподарських пiдприємств у цiлому або

пропорцiйно внесенiй ними частцi майна чи коштiв.

12

300_________________. _______________Роздiл XVI

Пiдсобнi промисловi виробництва i промисли функцiонують, зазвичай, на правах структурних виробничих пiдроздiлiв субєктiв аграрного пiдприємництва. Вони створюються в

колективних сiльськогосподарських пiдприємствах, спiлках

селян, сiльськогосподарських виробничих товариствах, товариствах з обмеженою вiдповiдальнiстю за рiшенням їхнiх вищих органiв управлiння (загальних зборiв членiв, акцiонерiв,

учасникiв чи iнших орiанiн, уповноважених на те статутами

зазначених приiиiпiих юридичних осiб), а в радгоспах та iнших державних сiльськогосподарських пiдприємствах - за

наказом директора. Всi дiї пiдсобних виробництв i промислiв

завдяки їх промисловому статусовi здiйснюються господарством як юридичною особою.

На вiдмiну вiд внутрiшньогосподарських пiдсобних виробництв i промислiв, мiжгосподарськi пiдприємства утворюються (засновуються) сiльськогосподарськими пiдприємствами i 1|

функцiонують як самостiйнi субєкти пiдприємництва зi статусом юридичної особи. Вони дiють на засадах пiдприємництва (у тому числi повного госпрозрахунку, самоокупностi,

самофiнансування).

Дiяльнiсть пiдсобних виробництв i промислiв характеризується рядом особливостей i має вiдповiдати певним вимогам.

Так, у виробничiй дiяльностi сiльськогосподарських пiдприємств частка прибутку вiд них має бути незначною. Це означає, що основнi та додатковi галузi не повиннi поглинатися

допомiжною галуззю або зводитися до її рiвня. Загальний обсяг виробництва i прибутки вiд пiдсобних виробництв i промислiв мають бути значно нижчими вiд основних i сприяти

розвитковi сiльськогосподарського виробництва. Робота в

пiдсобних виробництвах i промислах має виконуватися не на

шкоду основним i додатковим галузям. Для забезпечення

професiонального керiвництва дiяльнiстю пiдсобних виробництв i промислiв за трудовими договорами залучаються

спецiалiсти.

4. Пiдсобнi виробництва i промисли створюють в основному з метою промислової переробки виробленої власними

силами продукцiї рослинництва i тваринництва, дикорослих

плодiв, ягiд, грибiв, виробництва мiсцевих будiвельних матерiалiв, виготовлення з мiсцевої сировини товарiв народного

споживання та художнiх виробiв, їх виробничi плани розробляють самi субєкти аграрного пiдприємництва.

Правове регулювання виробничо-господарської дiяльностi СГП 357

5. Державне управлiння пiдсобними промисловими виробництвами i процесами сiльськогосподарських пiдприємств i

товариств покладається на спецiальний вiддiл Мiнагропрому

України. Цей вiддiл дiє у вiдповiдностi з Положенням про

Вiддiл, про пiдсобнi промисловi пiдприємства i промисли Мiнiстерства агропромислового комплексу України, яке затверджене 19 грудня 1997 р. Цей вiддiл є самостiйним структурним пiдроздiлом центрального апарату Мiнагропрому. На

нього покладається правомочнiсть забезпечення державної

пiдтримки щодо сприяння розвитку цих пiдприємств i промислiв, сiльськогосподарських пiдприємств, органiзацiї роботи з питань iнтеграцiї основного сiльськогосподарського i

пiдсобного промислового виробництва, а також участi у реалiзацiї державної полiтики у сферi зайнятостi сiльського населення. Вiддiл узагальнює практику застосування аграрного

законодавства щодо дiяльностi пiдсобних промислових

виробництв i промислiв, та вживає заходи щодо його вдосконалення.

Своєю дiяльнiстю вiддiл надає допомогу органам управлiння агропромислового комплексу, пiдприємствам i органiзацiям у виконаннi цiльових програм розвитку пiдсобних промислових пiдприємств i промислiв, у вишукуваннi додаткових

резервiв щодо збiльшення виробництва продукцiї, будiвництва нових i реконструкцiї дiючих пiдприємств. Вiддiл розробляє та затверджує в установленому порядку нормативно-технiчну документацiю на продукцiю, що виробляється на пiдсобних промислових пiдприємствах i промислах. До його

компетенцiї вiднесена участь в розробцi нових технологiчних

комплексiв машин i обладнання малої потужностi для переробки сiльськогосподарської сировини. Ним вивчається ринок збуту продукцiї i вносяться пропозицiї щодо розширення

асортименту i переорiєнтацiї виробництва щодо випуску товарiв пiдвищеного попиту, сприяє забезпеченню пiдсобних

промислових пiдприємств i промислiв обладнанням, запасними частинами та матерiалами.

6. Враховуючи сучаснi економiчнi труднощi, що склалися

у дiяльностi сiльськогосподарських пiдприємств створена i

налагоджена виробничо-господарська дiяльнiсть пiдсобних

промислових виробництв i промислiв може стати вагомим

джерелом грошових надходжень для пiдприємств. Правовим

засобом забезпечення ефективної їхньої дiяльностi є застосу

Роздiл XVI

вання аграрно-договiрних зобовязань сiльськогосподарського пiдприємства як власника пiдсобних промислових внутрiшньогосподарських пiдприємств i набувача вироблюваної

продукцiї.

У таких договорах зазначається вид продукцiї (предмет договору), цiни на неї, строки виготовлення продукцiї, вимоги

до її якостi, порядок i умони розрахункiв, а також юридична

вiдповiдальнiсть в рачi порушення стороною своїх договiрних

зобовязань.

Для ефективного використання договорiв як форм ринкових економiчних вiдносин чинне аграрне законодавство надає власниковi продукцiї пiдсобних промислових виробництв

i товарiв мiсцевих промислiв усi необхiднi правовi засоби. Закон "Про пiдприємництво" гарантує застосування самостiйної iнiцiативи i забезпечення прибутковостi; Закон "Про колективне сiльськогосподарське пiдприємство" надає йому

право укладати будь-якi договори, самостiйно вибирати партнерiв, в тому числi зарубiжних (ст. 14). Прагнення не лише

виробити продукцiю, а й умiло її реалiзувати, одержати вiдповiдний доход, забезпечити прибутковiсть вiд кожного вироблюваного товару є неодмiнною умовою економiчного змiцнення сiльськогосподарського пiдприємства.

45)

Збереження і зміцнення здоров'я людини та визнання її права на якісні й безпечні харчові продукти й продовольчу сировину є одним з основних завдань нашої держави. Більше того, належна якість і безпека харчової продукції є головною запорукою існування населення на відповідній території.

Основна маса харчової продукції та продовольчої сировини виробляється сільськогосподарськими товаровиробниками і являє собою сільськогосподарську продукцію. Додержання відповідної якості та безпеки цієї продукції є головним обов'язком її виробників, постачальників та продавців.

Чинне законодавство дає визначення понять "якість" та "безпека" харчового продукту. Згідно зі ст. 1 Закону України від 23 грудня 1977 р. "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини", якість харчового продукту — це така сукупність його властивостей, що визначає здатність харчового продукту забезпечувати потреби організму людини в енергії, поживних та смако-ароматичних речовинах, стабільність їх складу і споживних властивостей протягом терміну придатності. Безпека харчових продуктів визначається відсутністю загрози шкідливого впливу на організм людини самих харчових продуктів, продовольчої сировини та супутніх матеріалів.

Держава забезпечує додержання виробниками сільськогосподарської продукції, закріплених у законодавстві вимог щодо якості та безпечності цієї продукції.

Зважаючи на це, забороняється виготовляти, ввозити, реалізовувати, використовувати в оптовій чи роздрібній торгівлі, громадському харчуванні неякісні, небезпечні для здоров'я та життя людини або фальсифіковані харчові продукти, продовольчу сировину й супутні матеріали.

Ввезення, виготовлення (крім виготовлення для особистого споживання), надання на реалізацію, реалізація або використання іншим чином харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів без документального підтвердження їх якості та безпеки також заборонено. Статтею 5 Закону України "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини", встановлений перелік документів, що підтверджують якість та безпеку харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів.

Неякісні та небезпечні харчові продукти, продовольча сировина й супутні матеріали підлягають вилученню з обігу в порядку, встановленому законодавством Відповідно до ст. 22 Закону України "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини" до неякісних належать харчові продукти, продовольча сировина й супутні матеріали, якісні показники та споживчі властивості яких не відповідають зазначеним у декларації про відповідність (нормативному документі чи нормативно-правовому акті) а також такі, якість яких знизилася внаслідок: порушення маркування; пошкодження чи деформування тари й окремих одиниць упаковки (крім бомбажних консервів); наявності сторонніх запахів, однак замокання, що не становлять загрози для споживачів; наявності сторонніх домішок або предметів, що можуть бути видалені.

Вилучені з обігу неякісні харчові продукти, продовольча сировина та супутні матеріали (крім харчових продуктів і продовольчої сировини, що швидко псуються, і термін придатності яких не перевищує 30 діб) можуть бути повернуті в обіг у разі приведення їх у відповідність із встановленими вимогами шляхом сортування, очищення, повторного маркування, зміни їх цільового призначення, промислової переробки та ін.

Небезпечними харчовими продуктами визнаються продовольча сировина та супутні матеріали, показники безпеки яких не відповідають встановленим в Україні для даного виду продукції або зазначеним у декларації про відповідність, а також продовольча продукція, споживання (використання) якої пов'язане з ризиком для здоров'я і життя людини.

Небезпечна та неякісна продовольча продукція, яку неможливо повернути в обіг, підлягає утилізації або знищенню за кошти її виробника (власника). Порядок та умови використання неякісної продовольчої продукції, методи утилізації чи знищення небезпечної продовольчої продукції погоджуються із відповідними органами, які здійснюють державний контроль і нагляд за якістю та безпекою харчових продуктів і продовольчої сировини відповідно до їхньої компетенції.

1. Виробництво високоякiсної продукцiї є першорядним

обовязком кожного сiльськогосподарського товаровиробника. Залежно вiд якостi цiєї продукцiї визначається попит на

неї споживачiв, реалiзацiя i одержання прибутку, наступне її

виробництво, спроможнiсть бути конкурентоздатною на ринку, як на внутрiшньому, так i на зовнiшньому.

За загальним поняттям якiсть продукцiї (у тому числi

сiльськогосподарської) - це сукупнiсть споживчих властивостей товарiв, продуктiв, що забезпечують певнi потреби населення та народного господарства вiдповiдно до її призначення. Водночас, Декрет Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 8

квiтня 1993 р. "Про державний нагляд за додержанням стандартiв, норм i правил та вiдповiдальнiсть за їх порушення" дає

Правове регулювання виробничо-господарсько! дiяльностi СГП 359

пiдстави стверджувати, що якiсть сiльськогосподарської продукцiї - це система рiзноманiтних показникiв, яким має вiдповiдати остання i якi повиннi впроваджуватись у процесi виробництва. Такий висновок випливає зi змiсту ст. 1 цього

Декрету, де зазначено, що якiсть продукцiї - це сукупнiсть

властивостей, якi вiдображають безпечнiсть, новизну, довговiчнiсть, надiйнiсть, економiчнiсть, енергоємнiсть, естетичнiсть, екологiчнiсть продукцiї тощо, якi надають їй здатностi

задовольняти споживача вiдповiдно до її призначення.

Визначення поняття якостi дане в Мiжнародному стандартi 150 9001.87 за яким якiсть - сукупнiсть властивостей, характеристик продукцiї чи послуги, котрi надають цим властивостям можливiсть задовольняти обумовленi потреби, якi передбачаються, вiдповiдно iдеологiєю стандартiв серiї 9000.

| i Системи якостi повинна функцiонувати таким чином, щоб

забезпечити упевненiсть у тому, що протягом певного часу

пiсля її використання не виявляться недолiки.

Серед правових актiв, що стосуються якостi визначним є

Закон "Про якiсть та безпеку харчових продуктiв i продовольчої сировини", прийнятий Верховною Радою України

23 грудня 1997 р. У ст. 1 цього Закону викладено поняття

якостi продуктiв харчування, а саме: якiсть харчового продукту являє собою сукупнiсть властивостей харчового продукту,

що визначає його здатнiсть забезпечувати потребу органiзму

людини в енергiї, поживних та ароматизованих речовинах,

безпеку для її здоровя, стабiльнiсть складу i споживчих властивостей протягом строку придатностi до споживання. У

цьому Законi наведенi термiни та дається пояснення щодо їх

значення стосовно якостi i безпеки харчових продуктiв i продовольчої сировини. Зокрема, безпека останнiх ознак, вiдсутнiсть токсичної, канцерогенної, мутагенної, алергенної чи

iншої несприятливої для органiзму людини дiї харчових продуктiв при їхньому споживаннi у загальноприйнятних кiлькостях, межi яких встановлюють Мiнiстерством охорони здоровя України та iн. Цей Закон встановлює правовi засади забезпечення якостi i безпеки харчових продуктiв, продовольчої

сировини для здоровя населення, регулює вiдносини мiж

органами виконавчої влади i виробниками, продавцями (постачальниками i споживачами) пiд час розробки, виробництва, ввезення на митну територiю України, закупiвлi, постачання, зберiгання, транспортування, реалiзацiї, використан

360 РоздiлXVI

ня, споживання та утилiзацiї харчових продуктiв, продовольчої сировини, а також надання послуг у сферi громадського

харчування.

2. Забезпечення належної якостi вирощуваної сiльськогосподарської продукцiї, харчових продуктiв i продовольчої сировини має визначне системне значення i характеризується

вiдповiдними принципами. Закон "Про якiсть та безпеку харчових продуктiв i продовольчої сировини", прийнятий Верховною Радою України 23 грудня 1997 р., закрiпив вiдповiднi

принципи у ст. З Закону. Основними заходами державної полiтики щодо забезпечення якостi та безпеки харчових продуктiв i продовольчої сировини є:

створення гарантiй безпеки для здоровя людини пiд час

виготовлення, ввезення, транспортування, зберiгання, реалiзацiї, використання, споживання, утилiзацiї або знищення

харчових продуктiв i харчової сировини;

державний контроль i нагляд за їх виробництвом, переробкою, транспортуванням, зберiганням, реалiзацiєю, використанням, утилiзацiєю або знищенням, якi забезпечують збереження навколишнього природного середовища, ввезення в

Україну, а також наданням послуг у сферi громадського

харчування;

стимулювання впровадження нових безпечних науковообгрунтованих технологiй виготовлення (обробки, переробки) харчових продуктiв, продовольчої сировини i супутнiх матерiалiв та виробництва нових видiв спецiальних i екологiчно

чистих харчових продуктiв, продовольчої сировини i супутнiх

товарiв;

пiдтримка контрольної якостi харчових продуктiв з боку

громадських органiзацiй;

координацiя дiй органiв виконавчої влади при розробцi i

реалiзацiї полiтики щодо забезпечення належної якостi харчових продуктiв i продовольчої сировини;

встановлення вiдповiдальностi виробникiв, продавцiв (постачальникiв) харчових продуктiв, продовольчої сировини i

супутнiх товарiв за забезпечення їх належної якостi та безпеки для здоровя людини пiд час виготовлення, приготування,

зберiгання та реалiзацiї, а також за реалiзацiєю всiєї продукцiї

у разi її невiдповiдностi стандарту, санiтарним, ветеринарним

та фiтосанiтарним нормам.

Правове регулювання виробничо-господарської дiяльностi СГП 361

3. Згiдно з цими правовими нормами визначаються повноваження органiв державного управлiння щодо забезпечення

якостi сiльськогосподарської продукцiї. Зокрема, в Мiнагропромi України функцiонує Державна iнспекцiя по заготiвлях

i якостi продукцiї Мiнiстерства агропромислового комплексу

України. Вiдповiдно до Положення ця Державна iнспекцiя є

мiжгалузевим органом АПК України з питань державного

контролю щодо заготiвель i якостi сiльськогосподарської продукцiї, а також самостiйним структурним пiдроздiлом центрального апарату Мiнагропрому України. Цей орган здiйснює контроль за якiстю сiльськогосподарської продукцiї та

сировини пiд час їх виробництва i збереження та реалiзацiї, у

тому числi при проведеннi експортно-iмпортних операцiй.

До його компетенцiї вiднесено здiйснення контролю за

дотриманинм пiдприємствами i органiзацiями галузi встановленого порядку визначення якостi i кiлькостi сiльськогосподарської продукцiї, що закуповується у товаровиробникiв,

правила зберiгання, проведення своєчасних розрахункiв за

неї.

Положенням про цю iнспекцiю передбаченi i права (п. 6).

їй надано право проведення перевiрок господарств, заготiвельних органiзацiй всiх форм власностi з питань дотримання

ними вимог стандартiв, технiчних умов якостi сiльськогосподарської продукцiї i сировини при здачi-прийманнi, транспортуваннi, розмiщеннi, зберiганнi та розрахунках за неї, а

також при переробцi сировини у власних цехах товаровиробникiв. У разi виявлення порушень iнспекцiя складає акти з

вiдповiдними вимогами, якi є належними до виконання.

Органом державного контролю є Державна хлiбна iнспекцiя, що також є структурним пiдроздiлом Мiнагропрому

України. Вона дiє на пiдставi вiдповiдного Положення вiд

19 грудня 1997 р. На iнспекцiю накладається обовязок здiйснювати аналiз стану, кiлькiсного, якiсного зберiгання зерна

та продуктiв його переробки, бобових та олiйних культур i сировини при виникненнi спiрних питань у процесi їх приймання пiдприємствами галузi тощо.

Аграрне законодавство накладає на сiльськогосподарського товаровиробника першорядний обовязок - виробляти

сiльськогосподарську продукцiю, харчовi продукти i продовольчу сировину високої якостi. Виконанню цих обовязкiв

сприяють вiдповiднi виробничо-господарськi передумови в

362 Роздiл ХМ

тому числi використання нових високоврожайних сiльськогосподарських культур, племiнної худоби, прогресивних технологiй, сучасних збиральних машин, таких мiнеральних добрив, пестицидiв, що не шкодять здоровю людини, як споживача продуктiв харчування.

4. Чиннi норматипно-тсхнiчнi документи насамперед передбачають вимоги до вирощування та виробництва продукцiї росли нництiяi i тварин ницiка. Вони встановлюють показники, яким мають вiдпопiдати насiння та сiльськогосподарська технiка, що вiдiїрають важливу роль у процесi вирощування сiльськогосподарських рослин. Причому нинi, коли

надто часто використовується iмпортне насiння, треба, щоб

воно в повному обсязi вiдповiдало щонайперше стандартам

країни вирощування, а також України з огляду на можливiсть

його використання в наших природно-клiматичних умовах.

Для вiдтворення поголiвя худоби велике значення має система показникiв, додержання яких може забезпечити вирощування високопродуктивної худоби i високу якiсть продукцiї

тваринництва.

На рiвнi законодавчих актiв та нормативно-технiчних документiв встановлено також конкретнi вимоги до екологiчної

безпеки вирощуваної в Українi та iмпортованої сировини

продукцiї рослинництва i тваринництва, в тому числi й у переробленому виглядi. Грунтовнiсть таких вимог обумовлена

застосуванням хiмiчних засобiв захисту i стимулювання росту

рослин, впровадженням у країнах-iмпортерах генної iнженерiї, використанням рiзних (iнколи заборонених у цих країнах)

стимуляторiв росту в галузях мясного скотарства i птахiвництва.

Скажiмо, Законом "Про пестициди i агрохiмiкати" врегульовано правовi вiдносини, повязанi з державною реєстрацiєю, виробництвом, закупiвлею, транспортуванням, зберiганням, реалiзацiєю та безпечним для здоровя людини i

навколишнього природного середовища застосуванням пестицидiв i агрохiмiкатiв. Ним спецiально визначено права та

обовязки пiдприємств, установ, органiзацiй i громадян, а також повноваження органiв державної виконавчої влади i посадових осiб у вiдповiднiй сферi.

Цей Закон закрiпив вимоги до якостi за критерiями безпечностi сiльськогосподарської сировини i харчових продуктiв. Так у ст. 18 даного акта зазначено, що сiльськогосподар

Правове регулювання виробничо-господарської дiяльностi СГП 363

ська сировина i харчовi продукти рослинного i тваринного

походження, при виробництвi, зберiганнi й транспортуваннi

яких використовувалися пестициди i агрохiмiкати, мусять вiдповiдати санiтарно-гiгiєнiчним вимогам, що має бути пiдтверджено сертифiкатом вiдповiдностi. Рiшення про порядок

використання сiльськогосподарської сировини i харчових

продуктiв, що не вiдповiдають санiтарно-гiгiєнiчним вимо|гам, приймають органи Державного санiтарного нагляду i

| державної ветеринарної медицини. Сiльськогосподарська сиiровина i харчовi продукти, що не можуть бути використанi>

| пiдлягають вилученню, утилiзацiї та знищенню в порядку,

| встановленому Урядом України.

! Крiм того, цим Законом (ст. 19) визначено вимоги до

якостi .iа критерiями безпечностi iмпортованої сiльськогоспо-рської сировини i хпрчових продуктiв. У ньому зазначено,

що вони ч> цими критерiями мають вiдповiдати державним

[ стандартам України та iншим нормативним документам, супi роводжуватися сертифiкатами вiдповiдностi.

| 5. Суспiльнi вiдносини, що виникають з приводу якостi

| сiльськогосподарської продукцiї, значною мiрою мають регу| люватися нормами цивiльного права i є цивiльно-правовими,:

i зокрема це стосується таких понять як iдентифiкацiя i сертифiкацiя. iдентифiкацiя як термiн означає визначення вiдI повiдностi показникiв якостi харчових продуктiв i продовольчої сировини показникам, встановленим у нормативнiй i тех| нiчнiй документацiї виробника харчових продуктiв чи наведенням в iнформацiї про цi продукти, а також визначенням

вiдповiдностi харчових продуктiв i продовольчої сировини у

Е звичайнiй загальнiй назвi з метою сертифiкацiї.

| Вiдповiдно пiд сертифiкацiєю розумiється процедура, в

процесi якої уповноважений (акредитований) Державним комiтетом по стандартизацiї, метрологiї та сертифiкацiї орган

документально засвiдчує, що харчовi продукти або продо| вольча сировина вiдповiдає встановленим вимогам.

i Згiдно зi ст. 15 Закону "Про якiсть та безпеку харчових

продуктiв i продовольчої сировини" встановлена обовязковiсть сертифiкацiї харчових продуктiв, продовольчої сировини, супутнiх матерiалiв, послуг у сферi громадського харчу1 вання та сертифiкацiя системи якостi їх виробництва.

Порядок i правила сертифiкацiї встановлюються Державним комiтетом України по стандартизацiї, метрологiї та сертифiкацiї. /цi,

364

РОЗДiЛ XVI

Обовязкова сертифiкацiя харчових продуктiв, продовольчої сировини, супутнiх матерiалiв, послуг у сферi громадського харчування, а також сертифiкацiя систем якостi цих продуктiв, сировини, матерiалiв, надання послуг здiйснюється

органами сертифiкацiї, акредитованими Державним комiтетом України по стандартизацiї, метрологiї та сертифiкацiї.

6. Важливим етапом чахисту прав споживачiв, збереження належної якостi сiльськогосподарської сировини i харчових продуктiв с цiлесiїрямонаiiа угилiзацiя вiдходiв виробництва та екологiчної безпечностi сировини i харчових продуктiв, зокрема тих, що не вiдповiдають санiтарно-гiгiєнiчним вимогам (надмiрний вмiст нiтратiв, молоко i мясо хворих тварин тощо).

На сiльськогосподарськi пiдприємства, сiльськi (фермерськi) господарства як виробникiв сiльськогосподарської продукцiї i сировини поширюються норми Закону "Про якiсть та безпеку харчових продуктiв, продовольчої сировини" стосовно їхнiх правомочностей як виробникiв i постачальникiв цих товарiв. Вiдповiдно до ст. 19 субєкти пiдприємницької дiяльностi - фiзичнi та юридичнi особи усiх форм власностi, якi займаються розробленням, виробництвом, зберiганням, транспортуванням, ввезенням в Україну, використанням, а також реалiзацiєю харчових продуктiв продовольчої сировини, мають право: одержувати в установлений строк неодмінну та достовiрну iнформацiю вiд вiдповiдних органiв виконавчої влади про можливiсть реалiзацiї, використання i споживання харчових продуктiв, продовольчої сировини i супутнiх матерiалiв в Українi i в разi потреби звертатися за захистом своїх прав до суду.

Поряд з цим субєкти пiдприємницької дiяльностi зобовязанi реалiзовувати та використовувати харчовi продукти, продовольчу сировину i супутнi матерiали лише за наявностi документального пiдтвердження їхньої якостi та безпеки: забезпечувати безперешкодний доступ на вiдповiднi обєкти працiвниками, якi здiйснюють державний контроль i нагляд, для проведення перевiрки вiдповiдностi виробництва, зберiгання, транспортування, реалiзацiї, використання харчових продуктiв i продовольчої сировини вимогам, нормам i правилам щодо якостi та безпеки цих продуктiв i сировини. Необхiдно також вiдшкодувати споживачам шкоду, заподiяну внаслiдок

Правове регулювання виробничо-господарської дiяльностi СГП 365 порушення законодавства України про якiсть та безпеку харчових продуктiв i продовольчої сировини.

7. За порушення законодавства про додержання вимог щодо якостi та безпеки харчових продуктiв i продовольчої сировини передбачено цивiльно-правову, адмiнiстративну або кримiнальну вiдповiдальнiсть вiдповiдно до законiв України.

Комплекс наведених заходiв розробляється сiльськогосподарським пiдприємством i закрiплюється в системi управлiння якiстю продукцiї. Такi системи декiлька рокiв тому були розробленi та досить успiшно використовувалися. Кризовi явища якоюсь мiрою загальмували цю досить важливу дiяльнiсть. Одначе боротьба за ринки збуту змусить українських аграрних товаровиробникiв пiдвищити вимоги до якостi та екологiчної безпеки своєї продукцiї, перейти на новий рівень використання системи управлiння її якiстю, здiйснюваного з додержанням мiжнародних вимог.

Одне з чiльних мiсць у системi забезпечення якостi сiльськогосподарської продукцiї та безпеки споживачiв посiдаєт iнститут вiдповiдальностi (насамперед, цивiльно-правової та адмiнiстративної, а вже потiм i кримiнальної).

Таку вiдповiдальнiсть за шкоду, заподiяну життю, здоровю або майну споживача, на рiвнi законiв встановлено, зокрема. Законом "Про захист прав споживачiв". Декретом Кабiнету Мiнiстрiв України "Про державний нагляд за додержанням стандартiв, норм та правил та вiдповiдальнiсть за їх порушення", а на рiвнi локальної правотворчостi - умовами

конкретних договорiв, конкретних контрактiв купiвлi-продажу, контрактацiї, мiни, кредиту пiд заставу майбутнього врожаю, фючерсних та iн. угод.

8. Законом "Про захист прав споживачiв" (ст. 17), зокрема, встановлено майнову вiдповiдальнiсть за шкоду, заподiяну товарами (роботами, послугами) неналежної якостi. Вiдповiдно до нього шкода, заподiяна життю, здоровю або майнуспоживачна товарами, що мiстять недолiки, пiдлягає вiдшкодуванню в повному обсязi, якщо законодавством не передбачено бiльш високої мiри вiдповiдальностi. Право вимагати

вiдшкодування заподiяної шкоди визначається за кожним потерпiлим споживачем незалежно вiд того, перебував вiн чи ні у договiрних вiдносинах iз виготовлювачем. Таке право зберiгається протягом встановленого термiну служби (термiну придатностi); 366 Роздiл XVI

Згiдно з п. 4 ст. 17 Закону "Про захист прав споживачiв" виготовлювач несе вiдповiдальнiсть за шкоду, заподiяну життю, здоровю або майну споживача у звязку з використанням матерiалiв, обладнання, приладiв, iнструментiв та iнших засобiв, необхiдних для виробництва товарiв незалежно вiд рівня його наукових i технiчних знань.

Недолiк - окрема нснiднопiднiсть товару вимогам нормативних документiв, умовам доi опорiв або вимогам, що ставляться до нього, й також iнформацiї про товар, яка надана виготовлювачем (пиконiнiцем. продавцем). iстотний недолiк чнедолiк. який робить нсможлиiiим чи недопустимим використання товару вiдповiдно до його цiльового призначення,або який не може бути усунутий цим споживачем, або для його усунення необхiднi великi затрати працi й часу, або він робить товар iншим, нiж передбачено договором, або проявляється знову пiсля його усунення (преамбула Закону "Про захист прав споживачiв").; Декретом Кабiнету Мiнiстрiв України "Про державний iнагляд за додержанням стандартiв, норм i правил та вiдповiдальнiсть за їх порушення" (роздiл 5) передбачено також вiдповiдальнiсть за порушення стандартiв, норм i правил, яка повною мiрою поширюється й на сiльськогосподарськi пiдприємства.

Вiдповiдно до ст. 8 цього Декрету субєкт підприємницької дiяльностi (пiдприємець) несе вiдповiдальнiсть за порушення стандартiв, норм i правил. Зокрема, за реалiзацiєю продукцiї, що не вiдповiдає їх вимогам, вiн сплачує штраф у розмiрi 25 вiдсоткiв вартостi реалiзованої продукцiї: за ухилення від предявлення органам державного нагляду продукцiї, яка пiдлягає контролю, - штраф у розмiрi 25 вiдсоткiв вартостi продукцiї, що випущена з моменту ухилення: за реалiзацiю продукцiї, яка пiдлягає обовязковiй сертифiкацiї, але не пройшла її, - штраф у розмiрi 25 вiдсоткiв вартостi реалізованої продукцiї; за реалiзацiю експортної продукцiї, яка не вiдповiдає вимогам стандартiв, форм i правил, про що є письмове пiдтвердження споживача. - штраф у розмiрi 25 вiдсоткiв вартостi реалiзованої продукцiї; за реалiзацiю продукцiї, забороненої до випуску i реалiзацiї органами державного нагляду, - штраф у розмiрi 100 вiдсоткiв вартостi реалiзованої продукцiї: за випуск, реалiзацiю продукцiї, яка внаслiдок порушення вимог стандартiв, норм i правил є небезпечною для життя,

Правове регулювання виробничо-господарськоi дiяльностi СГЛ---367 здоровя i майна людей та навколишнього природного середовища, - штраф у розмiрi 100 вiдсоткiв вартостi випущеної або реалiзованої продукцiї.

Сплата зазначених штрафiв не звiльняє пiдприємця від обовязку вiдшкодувати споживачам продукцiї збитки, яких вони зазнали внаслiдок порушення стандартiв, норм i правил,невиконання умов договору на поставку продукцiї. Постанови про накладення штрафiв видають головний державний iнспектор Автономної Республiки Крим, областi, мiста або його

заступник, а в окремих випадках - головний державний iнспектор України або його заступники. Один примiрник постанови надсилається державнiй податковiй iнспекцiї за мiсцезнаходженням пiдприємця для контролю за надходженням

штрафу. В разi невиконання порушником постанови протягом 15 днiв вiд дня її видання сума штрафу стягується у беззаперечному порядку державною iнспекцiєю.

Треба, однак, зазначити, що вiдповiдно до п. 7 ст. 8 вказаного декрету штрафи не накладаються, якщо є рiшення уряду

України про дозвiл реалiзовувати сiльськогосподарську продукцiю з вiдхиленням щодо якостi вiд вимог стандартiв у рахунок виконання державного замовлення: пiдприємець має

дозвiл на тимчасове вiдхилення вiд вимог вiдповiдних стандартiв щодо якостi продукцiї, виданий Держстандартом України за наявностi клопотання заiнтересованого органу державної виконавчої влади, згоди споживача та спецiально

уповноваженого органу, який здiйснює державний нагляд за

безпечнiстю цiєї продукцiї. При цьому пiдприємець вiдраховує в порядку, встановленому Мiнфiном України, в дохiд державного бюджету 10 вiдсоткiв вартостi такої продукцiї протягом строку дiї дозволу.

46)

Тваринництво є провідною галуззю сільського господарства, основним постачальником повноцінного харчового білка й сировини для переробної промисловості АПК. Воно виробляє 45% валової продукції сільського господарства. Однак протягом останнього десятиріччя в цій галузі катастрофічно скоротилося поголів'я великої рогатої худоби — у 2,7 рази, свиней — у 2,6, овець і кіз — у 4,8, птиці — більш як у 2 рази. Виробництво м'яса зменшилося у 2,5 раза, молока і яєць — у 1,9, вовни — у 8 разів. Унаслідок цього споживання м'яса і м'ясопродуктів на душу населення зменшилося з 68 кг у 1990 р. до 32 кг — у 2000 р., молока й молокопродуктів — відповідно з 373 до 198 кг, яєць — з 272 до 163 шт. Під час переходу країни до ринкових методів господарювання криза охопила, насамперед, сільське господарство, найбільшого ж спаду зазнало тваринництво.

Це пов'язано з тим, що в умовах ринку сільськогосподарським товаровиробникам невигідно займатися тваринництвом. Система ціноутворення й механізми збуту вироблюваної цією галуззю продукції, механізми постачання комбікормів і забезпечення її іншими необхідними ресурсами призвели до того, що собівартість продукції тваринництва удвічі, а подекуди — й тричі, перевищувала її реалізаційну ціну. Внаслідок чого у колективних сільськогосподарських підприємствах почали вирізати поголів'я худоби.

Цікавим є й той факт, що значний спад виробництва продукції тваринництва в колективних господарствах не спричинив дефіциту продукції тваринництва на ринку України. Річ у тім, що на відміну від колективних господарств, у яких ще збереглася консервативна радянська система управління, в підсобних господарствах населення, цілком за законами ринкової економіки, відбулося значне зростання виробництва продукції тваринництва. Це явище закономірне: приватна власність і закони ринку стимулюють розвиток тих галузей, які можуть дати реальний прибуток. А потреби ринку в продукції тваринництва зумовили ринкові механізми встановлення цін на ту її частину, яку вирощено в підсобних господарствах громадян, а також ринкові механізми її реалізації. Це виправдовує парадоксальну, на перший погляд, ситуацію: в колективних господарствах тваринництво було збитковим, тоді як у підсобних господарствах населення, навпаки, — воно давало прибуток.

На жаль, із самого початку проведення ринкових реформ в Україні держава взяла помилковий курс на збереження державного регулювання сільського господарства переважно неринковими методами. Хоча це робилося з огляду на стратегічний характер галузі й необхідність забезпечення продовольчої безпеки, така політика відкинула сільське господарство на кілька років назад. Серед методів штучного підтримування тваринництва, що не виправдали себе, можна назвати адміністративне регулювання цін н& продукцію тваринництва та механізму її реалізації, адміністративне забезпечення тваринництва потрібними ресурсами, нескінченні дотації у галузь, різного роду доплати та асигнування, а також постійне списання боргів.

Не виправдали себе й заходи щодо штучного створення інтегрованих формувань з виробництва, переробки й реалізації продукції тваринництва за участі сільськогосподарських товаровиробників, комбікормових і переробних підприємств, заготівельних і торговельних організацій усіх форм власності, банків, вітчизняних та іноземних інвесторів, що були започатковані відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1997 р. "Про подолання кризового стану у тваринництві і птахівництві та стабілізацію розвитку галузі". Згідно з Указом Президента України від 17 лютого 2001 р. № 100/200 "Про заходи щодо стабілізації ситуації на споживчому ринку та розвитку тваринництва у 2001—2002 роках", передбачено поступовий перехід до ринкових методів регулювання сільського господарства із збереженням державного регулювання. Важливим є положення про навчання сільськогосподарських товаровиробників ринкових методів господарювання.

2002 р. тривало правове регулювання тваринництва шляхом поступового переходу до ринкових механізмів стимулювання розвитку тваринництва і зменшення застосування адміністративно-командних методів. Можна прогнозувати, що державне регулювання тваринництва зберігатиметься і надалі, але охоплюватиме переважно царини забезпечення публічної безпеки продукції цієї галузі. Держава повинна навчити селян господарювати ефективно і підтримувати для них такі умови їх роботи, за яких виробництво продукції тваринництва було б прибутковим і ефективним.

47)

Аграрне право, регулюючи суспільні відносини з виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції, встановлює особливі правила щодо тих чи інших видів сільськогосподарської діяльності. Специфіка такого правового регулювання пов'язана з особливостями ведення сільськогосподарської діяльності в цих галузях з потребою державного регулювання тих чи інших її аспектів, або з доцільністю підтримки розвитку депресивних галузей. Отже, в Особливій частині аграрного права України вирізняють правові інститути, які регулюють той чи інший вид аграрної діяльності.

Слід мати на увазі, що ці правові інститути не вповні збігаються з класифікацією галузей сільського господарства. І це не випадково, адже коли йдеться про право, то мають на увазі тільки сформовані правові інститути, а не галузі матеріальної діяльності. А правові інститути формуються там, де виникає потреба в правовому регулюванні. Ті види сільськогосподарської діяльності, що не потребують окремого правового регулювання, регулюються загальними нормами аграрного права. Через це система правових інститутів особливої частини аграрного права, які регулюють окремі види сільськогосподарської діяльності, не є такою логічно послідовною, як класифікація галузей сільського господарства. Наприклад, в аграрному праві маємо Закон від 22 лютого 2000 р. "Про бджільництво", але не маємо законів про свинарство, скотарство, кролівництво тощо.

У цьому розділі ми розглядатимемо лише ті правові інститути, що регулюють сам процес окремих видів сільськогосподарської діяльності. До них не належать ті правові інститути, які регулюють переважно відносини з формування ринкової системи реалізації того чи іншого виду сільськогосподарської продукції. Наприклад, не розглядатимемо інститути ринку зерна, олії, цукру тощо, позаяк вони регулюють здебільшого не процес сільськогосподарської діяльності, а механізм реалізації окремих продуктів, а відтак належать до більшого правового інституту формування аграрного ринку.

Система правових інститутів, які регулюють порядок здійснення окремих видів сільськогосподарської діяльності, поділяється на З основні групи. Це — інститути, що регулюють: а) сільськогосподарську діяльність у галузі тваринництва; б) сільськогосподарську діяльність у галузі рослинництва; в) обслуговуючі види сільськогосподарської діяльності. До першої групи правових інститутів належать інститути: племінної справи у тваринництві; ветеринарної медицини; бджільництва; рибництва; птахівництва й молочарства. Друга група охоплює правові інститути: насінництва та охорони прав на сорти рослин; захисту рослин; регулювання вирощування наркотичних рослин; льонарства та коноплярства; садівництва, виноградарства й хмелярства; вирощування сої. До третьої групи належать правові інститути з вирощування штамів мікроорганізмів; транспортування сільськогосподарської продукції; фінансування й кредитування сільського господарства; аграрної освіти та ін.

48)

Внаслідок проведення аграрної реформи в Україні створено реальні передумови необхідні для формування ринкового фінансово-правового механізму регулювання діяльності сільськогосподарських підприємств. Однак цей механізм діятиме лише за наявності різних суб'єктів власності й форм господарювання, конкуренції за ринок збуту продукції, цінних паперів, фінансово-кредитних послуг сільськогосподарських товаровиробників тощо.

Слід зауважити, що саме наявність законодавчого закріплення розмаїття форм суб'єктів аграрного господарювання, заснованих на різних формах власності, стала головною передумовою розвитку ринкового механізму регулювання фінансової діяльності сільськогосподарських підприємств.

Сучасні фінансово-кредитні відносини у сільському господарстві ґрунтуються на принципах: заборони прямого втручання держави у фінансову діяльність суб'єктів аграрного господарювання; партнерства у фінансових відносинах між фінансово-кредитними установами (банками, кредитними спілками) та сільськогосподарськими підприємствами; самообмеження, тобто обрання напрямів діяльності залежно від фінансових можливостей підприємства тощо. Ці принципи знайшли своє відображення в ЦК та ГК, законах України від 18 вересня 1991 р. "Про інвестиційну діяльність", від 19 вересня 1991 р. "Про господарські товариства", від 19 лютого 1992 р. "Про колективне сільськогосподарське підприємство", від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію", від 20 травня 1999 р. "Про Національний банк України", від 16 липня 1999 р. "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", від 20 березня 1991 р. "Про банки і банківську діяльність", від 12 липня 2001 р. "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", "Про фермерське господарство" та в інших нормативно-правових актах.

У процесі набуття й реалізації суб'єктами аграрного господарювання фінансових правомочностей виникають відповідні фінансові правовідносини. Фінансові правовідносини сільськогосподарських підприємств поділяються на внутрішні і зовнішні.

До внутрішніх належать фінансові відносини із забезпечення встановленої законодавством фінансової дисципліни (ведення різноманітних форм обліку, звітності, нарахуванню дивідендів на акції або на майнові та земельні паї) на підприємствах. Внутрішні фінансові відносини сільськогосподарських підприємств охоплює предмет аграрного права.

Зовнішніми фінансовими відносинами сільськогосподарських підприємств є їх відносини з фінансовими органами держави, а також відносини, в яких підприємство є засновником нових суб'єктів господарювання й фінансові відносини, пов'язані зі здійсненням розрахунково-кредитних і касових операцій сільськогосподарських підприємств. На відміну від внутрішніх, зовнішні фінансові відносини сільськогосподарських підприємств, як правило, регламентуються нормами цивільного, господарського, адміністративного і фінансового права.

Фінансова діяльність сільськогосподарських підприємств — це сукупність фінансових відносин (внутрішніх і зовнішніх) суб'єкта аграрного господарювання щодо забезпечення реалізації статутних цілей і завдань. Фінансова діяльність сільськогосподарських підприємств полягає в забезпеченні фінансово-ресурсних умов їх конкурентоспроможності. Відповідно до ст. 25 ГК, конкуренція — це змагання між суб'єктами господарювання, що забезпечує завдяки їх власним досягненням здобуття ними певних економічних переваг, внаслідок чого споживачі та суб'єкти господарювання отримують можливість вибору необхідного товару і при цьому окремі суб'єкти господарювання не визначають умов реалізації останнього на ринку.

Забезпечення конкурентоспроможності сільськогосподарського підприємства досягається шляхом застосування як традиційних заходів: організації планування, створення різноманітних фондів (грошових та натуральних); здійснення різних видів обліку (бухгалтерського, статистичного, аналітичного); складання фінансового плану й звітності, — так і новітніх ринкових: маркетинг, менеджмент, аудит тощо.

Ефективність фінансової діяльності сільськогосподарських підприємств залежить від реалізації комерційного планування, тобто від виконання його програми економічного й соціального розвитку (бізнес-плану). Бізнес-план сільськогосподарського підприємства — це специфічний плановий документ, в якому відображено організаційно-фінансові заходи для забезпечення виробництва окремих видів товарів, робіт, послуг. План дає змогу визначити перспективи розвитку майбутнього ринку збуту, оцінити витрати на виготовлення й реалізацію потрібної цьому ринку продукції, визначити її потенційну прибутковість. План також дає відповідь: чи доцільно здійснювати інвестування виробництва з точки зору самоокупності витрат. Методика складання бізнес-планів затверджена наказом Агентства з питань запобігання банкрутству підприємств та організацій від 21 квітня 1997 р. № 56.

Сільськогосподарське підприємство визначає свої загальні цілі на певний період (від 1 року), опрацьовує шляхи їх здійснення, а також забезпечує постійний контроль за виконанням зазначених у бізнес-плані показників. За умов впровадження ринкових економічних відносин особливого значення набуває пошук покупців своєї продукції, виявлення запитів та потреб споживача, організаційно-правове забезпечення збуту виробленої продукції, рентабельність виробництва й прибутковості. Під час розробки комерційного плану підприємству потрібно мати уявлення про наступне звернення до банківських кредиторів.

Для програм економічного й соціального розвитку або бізнес-планів характерні такі складові:

1) резюме (короткий висновок), в якому стисло зазначається: основна мета плану; наявні засоби та можливості для його здійснення відповідно до загального плану реструктуризації; строк реалізації плану; джерела інвестування; сума необхідних коштів; строк погашення наданої фінансової підтримки; висновки маркетингових досліджень; обґрунтування успішності плану та фінансові результати його реалізації (виручка, прибуток, рентабельність, термін самоокупності тощо);

2) загальна характеристика підприємства;

3) історична довідка (дата заснування, перепідпорядкування, розмір земельної ділянки та виробничих площ, умови оренди землі та основних фондів, наявність науково-технічних розробок та досліджень, ефективність їх використання тощо);

4) характеристика продукції, ринків збуту, маркетинг. У цьому розділі дається: аналіз галузі та перспективи її розвитку, тенденції до зміни попиту на продукцію галузі, загальний рівень її інвестиційної привабливості; спеціалізація діяльності (перелік основних видів продукції, що належать до однієї споживчої групи); обсяги виробництва (в порівняльних цінах за останні 3 роки, питома вага цього виду продукції в загальному обсязі); детальний опис продукції та послуг, основні споживчі характеристики: ціна, розмір, вага, строк служби, естетичність, дизайн; номенклатура продукції та покращання її конкурентоспроможності; відомості про патентну ситуацію (захищеність товару (винаходу) в країні виробника та в країнах зовнішнього ринку, обсяг прав по патентах та авторських свідоцтвах); аналіз ціноутворення товарів з врахуванням різних альтернативних варіантів визначення ціни; характеристика підприємств, які виробляють аналогічну продукцію; відмітні характеристики основних ринків та їх сегментів (назва, розміри, географічне розташування, перелік конкурентів проникнення на ринок); основні групи споживачів товарів, циклічність покупок; вторинні ринки продукції та їх основні характеристики; оцінка розвитку виробництва та своєї позиції на ринку з точки зору пропозиції спеціальної та цивільної продукції, а також інших видів продукції (послуг); конкуренція (основні конкуренти, їх переваги та недоліки); стратегія проникнення на ринок; стратегія здійснення продажу (характеристика та аналіз каналів збуту, обсяги збуту продукції по кожному з них); характеристика маркетингових служб підприємства та їх подальший розвиток; засоби маркетингової комунікації (впливу на покупця): реклама, стимулювання збуту, оперативні рішення служби маркетингу, спрямовані на покращення системи збуту та освоєння нових ринків, пропозиції щодо ціноутворення; законодавчі обмеження проникнення на ринок (податкові, митні обмеження, державне регулювання цін тощо);

5) план виробництва містить: опис виробничого процесу, його прогресивність, зіставлення основних показників виробництва продукції з аналогічними показниками підприємств відповідної галузі; технологія виробництва продукції; характеристика обладнання; визначення потреби в розробці та придбанні технічної й технологічної документації, ноу-хау; план розвитку виробництва; генплан території підприємств; визначення основних та альтернативних постачальників сировини, матеріалів, комплектуючих, енергоресурсів та розрахунок потреби в ресурсах на виробничу програму; розрахунок ефективності плану виробництва;

6) в організаційному плані: відображаються особливості й переваги нової організаційної схеми управління підприємством, його структурним підрозділом або групою підрозділів для конкретного виробництва продукції; зазначається потреба удосконалення організації праці, зміни керівництва, перепідготовки спеціалістів; характеризується якісний та кількісний склад працівників; встановлюється система заробітної плати та матеріального стимулювання;

7) фінансовий план та програма інвестицій містить: основні фінансові показники за останній звітний період, які порівнюються з плановими або їх значеннями за попередній рік; прогноз фінансових результатів на певний плановий період (1 рік, 2, 3...); план реструктуризації кредиторської заборгованості та повернення дебіторської; визначення та обґрунтування обсягу потрібних інвестицій для виконання плану реструктуризації та вказівку на ефективність даного інвестиційного проекту: потенційна прибутковість, рентабельність та наявність стабільних ринків збуту; графік надання фінансової підтримки (сума, рік, квартал); графік повернення фінансової підтримки та відсотків за нею (сума та термін); очікуваний результат від одержаної інвестиційної підтримки;

8) в аналізі можливих ризиків та їх страхуванні зазначаються основні види ризиків при виконанні бізнес-плану та надається їх оцінка для визначення загального рівня ризику за бізнес-планом. Відповідно до оцінки окремих ризиків надаються засоби й форми їх ефективного страхування шляхом створення резервних фондів зовнішнього страхування найсуттєвіших ризиків. Указуються засоби із зменшення ризиків і можливих втрат (створення резервних фондів зовнішнього страхування найсуттєвіших ризиків тощо);

9) охорона навколишнього середовища. Розділ містить вказівку на відповідність бізнес-плану вимогам законодавчих актів та інших нормативних документів щодо допустимого негативного впливу на навколишнє середовище, а також зазначаються наявні очисні споруди, їх стан та потреба в додаткових заходах щодо охорони навколишнього середовища окремих його складових: земель, повітря, води, лісових та інших ресурсів;

10) заключні положення.

Згідно зі ст. 140 ГК джерелами формування фінансових ресурсів суб'єктів господарювання є: грошові та матеріальні внески засновників; доходи від реалізації продукції (робіт, послуг); доходи від цінних паперів; капіталовкладення й дотації з бюджетів; надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб'єктів; кредити банків та інших кредиторів; безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян; інші джерела, не заборонені законом.

Особливий режим планування фінансування господарської діяльності суб'єктів аграрного господарювання встановлений нормативно-правовими актами, що регламентують правовий статус сільськогосподарських підприємств. Так, доход сільськогосподарського кооперативу, відповідно до положень ст. 29 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію", формується з надходжень від господарської діяльності після покриття матеріальних і прирівняних до них витрат та витрат на оплату праці найманого персоналу. Доход розподіляється на: податки й збори (обов'язкові платежі) до відповідних бюджетів; погашення кредитів; покриття збитків; проведення відрахувань у фонди кооперативу; кооперативні виплати; виплату часток доходу на паї (до 20%, визначених до розподілу). Порядок використання доходу кооперативу (об'єднання) встановлюється статутом.

Доходи сільськогосподарських споживчих товариств та їх спілок формуються за рахунок коштів, одержуваних внаслідок господарської діяльності, продажу цінних паперів та інших надходжень. Після платежів у бюджет та інших обов'язкових відрахувань прибуток розподіляється загальними зборами членів споживчого товариства (зборами уповноважених) та радами відповідних спілок згідно з їх статутами. Споживчі товариства, спілки та їх підприємства самостійно або на договірних засадах встановлюють вільні ціни й тарифи на продукцію виробничо-технічного призначення, сировину, сільгосппродукцію й товари народного споживання, що виробляються і закуповуються ними, надані послуги з урахуванням попиту й пропозицій, за винятком продукції, товарів і послуг, на які передбачено державне регулювання цін і тарифів. Відповідно до ст. 13 Закону України "Про споживчу кооперацію", споживчі товариства, спілки та їх підприємства мають право відкривати на свій вибір у будь-якій установі банку поточні та вкладні (депозитні) рахунки, вільно розпоряджатися коштами, що є на цих рахунках. Списання коштів з рахунків споживчих товариств, спілок та їх підприємств може провадитися лише за їхньою згодою або за рішенням судових органів. Споживчі товариства, спілки та їх підприємства мають право одержувати в установах банків, у підприємств і організацій позички та несуть повну відповідальність за додержання кредитних договорів і розрахункової дисципліни.

Загальні засади правового регулювання фінансування господарської діяльності сільськогосподарських державних та комунальних підприємств викладено в розділі III ГК. Згідно з його положеннями, державні (комунальні) сільськогосподарські підприємства, на відміну від сільськогосподарських кооперативів, акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю та фермерських господарств, не є власниками закріпленого за ними державного (комунального) майна та отримують від держави (місцевих органів самоврядування) фінансову підтримку у вигляді дотацій, субсидій, компенсацій. Дотаціями є безпроцентні асигнування з державного бюджету, призначені для покриття збитків суб'єктів господарської діяльності або збалансування доходів і видатків бюджетів нижчого рівня. Субсидія — фінансова або інша підтримка державними органами виробництва, переробки, продажу, транспортування, експорту, споживання відповідного товару, внаслідок чого суб'єкт господарювання отримує пільги (прибутки), тобто коли державні органи: здійснюють пряму передачу грошей (у формі дарування, дотації, позики, участі в акціонерному капіталі тощо); потенційну пряму передачу грошей або зобов'язань (гарантій); відмовляються від справляння податків із доходів, які, як правило, підлягають справлянню, або не стягують їх (у разі встановлення податкових пільг, відстрочення сплати податку тощо); забезпечують суб'єктів господарювання майном (зокрема товарами) чи послугами, крім призначених для створення загальної інфраструктури, або закуповують товари чи послуги; здійснюють платежі або доручають приватній установі виконувати одну чи більше зазначених у цьому пункті функцій. Компенсація — це відшкодування державою частини вартості кредитів, одержаних сільськогосподарськими товаровиробниками за комерційними ставками згідно з договорами.

Державне фінансування здійснюється також шляхом надання субвенцій державним та комунальним підприємствам. Субвенції являють собою міжбюджетні трансферти для використання їх з певною метою в порядку, визначеному тим органом, який прийняв рішення про надання субвенції.

Загалом, державне (комунальне) сільськогосподарське підприємство, як і будь-який інший суб'єкт аграрного господарювання, самостійно планує свою фінансову діяльність, встановлює ціни на продукцію, що реалізується, формує потрібні для забезпечення стабільної діяльності різні грошові й натуральні фонди, організує та здійснює оперативний, бухгалтерський і статистичний облік та звітність.

Фермерське господарство, відповідно до розділу VII Закону України "Про фермерське господарство", формує свої фінанси за рахунок власних доходів, тобто прибуткової господарської діяльності. Крім того, згідно зі ст. 11 цього Закону, фермерське господарство може отримувати кошти Українського державного фонду підтримки фермерських господарств на безповоротній основі та на конкурсних засадах на поворотній основі. На безповоротній основі кошти надаються на такі цілі: відшкодування вартості розробки проектів відведення земельних ділянок для ведення фермерського господарства; відшкодування частини витрат, пов'язаних зі сплатою відсотків за користування кредитами банків, та часткову компенсацію витрат на придбання першого трактора, комбайна, вантажного автомобіля, будівництво тваринницьких приміщень, в тому числі вартість проектно-кошторисних документів, пільгові умови кредитування, страхування фермерських господарств; підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації кадрів фермерських господарств у сільськогосподарських навчальних закладах; розширення досліджень із проблем організації і ведення виробництва у фермерських господарствах; видання рекомендацій з питань використання досягнень науково-технічного прогресу в діяльності фермерських господарств; забезпечення гарантій при кредитуванні банками фермерських господарств; забезпечення функціонування Українського державного фонду підтримки фермерських господарств та його регіональних відділень. Поворотна допомога надається для виробництва, перероблення й збуту виробленої продукції, на здійснення виробничої діяльності та інші передбачені Статутом Українського державного фонду підтримки фермерських господарств цілі під гарантію повернення строком від 3 до 5 років.

Важливе місце в системі фінансових відносин суб'єктів аграрного господарювання належить кредитам. Вони є джерелами позикових коштів для поповнення власних основних і обігових фондів з метою забезпечення сталого виробництва сільськогосподарської товарної продукції і сировини.

Відповідно до ст. 1054 ЦК, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові (суб'єкту аграрного господарювання) у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит і сплатити відсотки. Отже, кредитний договір укладається на умовах від платності, строковості та поворотності. В аграрному секторі економіки можна вирізнити певні особливості кредитних відносин. По-перше, існує великий ризик неповернення наданих кредитів. Сільське господарство є галуззю ризикованого підприємництва, де природнокліматичні та інші суб'єктивні та об'єктивні умови часто негативно впливають на фінансово-економічний стан сільськогосподарського підприємства. Крім того, незважаючи на наявність законодавчого закріплення іпотечних відносин, банки сьогодні не мають права надавати кредити під заставу земель сільськогосподарського призначення, тобто вони не можуть забезпечити собі гарантії повернення наданих кредитів за допомогою такого ліквідного майна, яким є землі сільськогосподарського призначення. По-друге, кредитні відносини суб'єктів аграрного господарювання і банків безпосередньо пов'язані із сезонними витратами перших (посівні роботи, збирання врожаю, заготівля кормів, закупівля добрив і пально-мастильних матеріалів тощо). По-третє, на державному рівні регулярно приймаються нормативно-правові акти, в яких передбачається пільговий порядок кредитування суб'єктів аграрного господарювання. Відповідно до таких документів, різниця між процентною ставкою кредитів Національного банку України, які надаються комерційним банкам, і пільговою процентною ставкою, за якою банки можуть надавати кредити сільськогосподарським підприємствам, повинна відшкодовуватися комерційним банкам із коштів державного бюджету. Однак брак необхідних коштів у державному бюджеті призводить до того, що таке відшкодування або відкладається на невизначений строк, або взагалі не провадиться, через що суб'єкти аграрного господарювання позбавляються права користуватися пільговими кредитами.

Залежно від строків користування кредити класифікуються на: короткострокові (до 1 року); середньострокові (до 3 років); довгострокові (понад 3 роки). Короткострокові кредити надаються для забезпечення стабільного відновлення обігових виробничих фондів, для закупівлі пально-мастильних матеріалів, насіння, добрив, запчастин для сільгосптехніки, за їх рахунок також формуються та поповнюються поточні запаси різних фондів. Середньострокові та довгострокові кредити надаються суб'єктам аграрного господарювання з метою забезпечення реконструкції, модернізації та розширення основних фондів. Таке кредитне інвестування спрямовується на підвищення агротехнічного, родючого потенціалу сільськогосподарських угідь, породності основного стада, оновлення багаторічних насаджень, удосконалення технологічних процесів виробництва товарної сільськогосподарської продукції (зокрема придбання нової сільськогосподарської техніки та ремонту й модернізації існуючої) тощо.

Однією з форм фінансової діяльності суб'єктів аграрного господарювання є розрахунково-касові операції. Розрахункові правовідносини сільськогосподарських підприємств є самостійним видом грошових відносин, які виникають у процесі діяльності цих підприємств і здійснюються через банківські установи. Сільськогосподарські підприємства здійснюють розрахунки за допомогою відкриття відповідних рахунків (поточних, валютних тощо). Згідно з Інструкцією про безготівкові розрахунки в України в національній валюті кошти підприємств підлягають обов'язковому зберіганню в банках, за винятком залишків готівки в їхніх касах у межах встановленого банком ліміту та норм витрат з виручки, які передбачені діючим порядком ведення касових операцій у господарствах України. Банк на договірній основі здійснює розрахунково-касове обслуговування своїх клієнтів і виконує їхні розпорядження щодо перерахування коштів із рахунків. Відповідні правила закріплені в законах, що визначають правоздатність сільськогосподарських підприємств.

Сільськогосподарські підприємства відкривають в будь-яких банках України за власним вибором і за згодою цих банків у порядку, встановленому нормативно-правовими актами Національного банку України та іншими актами чинного законодавства рахунки, передбачені Інструкцією про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах, затверджена постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 р. № 492, а також рахунки для обліку коштів у розрахунках за конкретними операціями (акредитиви, розрахункові чеки тощо). Рахунки для обліку коштів у розрахунках за конкретними операціями (акредитиви, розрахункові чеки тощо) відкриваються підприємствами в банку, що їх обслуговує, лише на підставі заяви на акредитив, заяви на перерахування коштів та ін.

Інструкція регулює правовідносини, що виникають під час відкриття банками, їх відокремленими структурними підрозділами, які здійснюють банківську діяльність від імені банку, поточних і вкладних (депозитних) рахунків у національній та іноземних валютах суб'єктам господарювання, фізичним особам, іноземним представництвам, нерезидентам-інвесторам, виборчим блокам політичних партій. Вона містить характеристику рахунків, які можуть відкрити клієнти, в тому числі й сільськогосподарські підприємства.

Поточний рахунок у банку відкривається для зберігання коштів і проведення безготівкових розрахунків. Ці кошти є власністю суб'єкта аграрного господарювання. Державні (комунальні) сільськогосподарські підприємства розпоряджаються коштами, що знаходяться на цьому рахунку як суб'єкти права повного господарського відання.

Сільськогосподарське підприємство може відкрити вкладний (депозитний) рахунок. Відповідно до ст. 1058 ЦК, за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та відсотки на неї або доход в іншій формі на умовах та в порядку, встановленому договором. Для зберігання коштів на депозитному рахунку сільськогосподарське підприємство і банк укладають депозитний договір. Кошти на депозитний рахунок перераховуються з поточного рахунку сільськогосподарського підприємства і після закінчення строку зберігання повертаються на поточний рахунок. За перебування коштів на депозитному рахунку власникові нараховуються відсотки. Проведення розрахунків і видача коштів готівкою з депозитного рахунку забороняється.

Під час розрахунків можуть застосовуватись акредитивна, інкасова, вексельна форми розрахунків, а також форми розрахунків за розрахунковими чеками та з використанням розрахункових документів на паперових носіях та в електронному вигляді. Інструкція про безготівкові розрахунки в України в національній валюті встановлює правила застосування в ході розрахункових операцій платіжних інструментів у формі: меморіального ордера, платіжного доручення, платіжної вимоги-доручення, платіжної вимоги, розрахункового чека, акредитива. Використання банківських платіжних карток і векселів як платіжних інструментів регулюється чинним законодавством, зокрема відповідними нормативно-правовими актами Національного банку.

Конкретні форми розрахунків визначаються самими сільськогосподарськими підприємствами під час укладання ними договорів з партнерами.

В умовах ринкової економіки важливим є надання можливості суб'єктам аграрного господарювання вступати у зовнішньоекономічні відносини. Для цього вони можуть відкривати валютні рахунки в тих комерційних банках, які мають відповідні ліцензії.

Податкові відносини є ще одним різновидом фінансової діяльності сільськогосподарських підприємств. Згідно зі ст. 14 Закону України від 28 грудня 1994 р. "Про оподаткування прибутку підприємств" (в редакції закону від 22 травня 1997 р.), підприємства, основною діяльністю яких є виробництво сільськогосподарської продукції, сплачують податок на прибуток у порядку і в розмірах, передбачених цим Законом, за підсумками звітного податкового року. Валові доходи й витрати підприємств — виробників сільськогосподарської продукції, утримані (понесені) протягом звітного податкового року, підлягають індексуванню з урахуванням офіційного індексу інфляції за період від місяця, наступного за місяцем понесення таких витрат (отримання доходів), до кінця звітного податкового року. Сума нарахованого податку зменшується на суму податку на землю, що використовується у сільськогосподарському виробничому обороті. Підприємства, основною діяльністю яких є виробництво та/або продаж продукції квітково-декоративного рослинництва, дикорослих рослин, диких тварин і птахів, риби (крім риби, виловленої у річках та закритих водоймах), хутряних товарів, лікеро-горілчаних виробів, пива, вина й виноматеріалів (крім вино-матеріалів, що реалізуються для подальшої переробки), оподатковуються в загальному порядку. У разі продажу товарів, безпосередньо пов'язаних із технологічними процесами виробництва сільськогосподарської продукції, виробникам такої сільськогосподарської продукції на умовах товарного кредиту, валові доходи кредитора збільшуються в податковому періоді, на який, відповідно до умов такого кредитного договору, припадає строк здійснення розрахунків із позичальником.

У системі оподаткування сільськогосподарських товаровиробників важливе місце належить земельному податку. Цей податок встановлено З К і Законом України від 3 липня 1992 р. "Про плату за землю" (в редакції Закону від 19. вересня 1996 р.). Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від якості та місцезнаходження ділянки, виходячи з кадастрової оцінки землі.

Сільськогосподарські підприємства різних організаційно-правових форм, передбачених законами України, селянські та інші господарства, що займаються виробництвом (вирощуванням), переробкою та збутом сільськогосподарської продукції, в яких сума, одержана від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки за попередній звітний (податковий) рік, перевищує 75% загальної суми валового доходу підприємства є платниками фіксованого сільськогосподарського податку. Згідно зі ст. 2 Закону України від 17 грудня 1998 р. "Про фіксований сільськогосподарський податок", його платниками також є суб'єкти господарювання, утворені внаслідок реорганізації сільськогосподарського підприємства — платника фіксованого сільськогосподарського податку (незалежно від терміну реорганізації), які також займаються виробництвом (вирощуванням), переробленням та збутом сільськогосподарської продукції. Новостворені суб'єкти господарювання, основним видом діяльності яких є виробництво (вирощування), перероблення та збут сільськогосподарської продукції, у рік створення є платниками фіксованого сільськогосподарського податку. Підприємства, які займаються іншими видами діяльності, крім сільськогосподарської, зазначеної у цій статті, з метою оподаткування ведуть окремий облік фінансових результатів від інших видів господарської діяльності, відповідно до п. 7.20 ст. 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", які підлягають оподаткуванню на загальних підставах. У разі, коли у звітному періоді валовий доход від операцій з реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки становить менш як 75% загального обсягу реалізації, підприємство сплачує податки у наступному звітному періоді на загальних підставах. До платників фіксованого сільськогосподарського податку належать також власники земельних ділянок та землекористувачі, зокрема орендарі, які виробляють товарну сільськогосподарську продукцію, крім власників та землекористувачів земельних ділянок, переданих для ведення особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного будівництва, а також наданих для городництва, сінокосіння та випасання худоби.

Згідно зі ст. 1 Закону, фіксованим сільськогосподарським податком є податок, який не змінюється протягом визначеного цим Законом терміну (тобто 5 років) і справляється з одиниці земельної площі. Фіксований сільськогосподарський податок сплачується в рахунок таких податків і зборів (обов'язкових платежів): податку на прибуток підприємств; плати (податку) за землю; податку із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; комунального податку; збору за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету; збору на обов'язкове соціальне страхування; збору на будівництво, реконструкцію, ремонт і утримання автомобільних доріг загального користування України; збору на обов'язкове державне пенсійне страхування; плати за придбання торгового патенту на здійснення торговельної діяльності; збору за спеціальне використання природних ресурсів (щодо користування водою для потреб сільського господарства). Інші податки та збори (обов'язкові платежі), визначені Законом України від 25 червня 1991 р. "Про систему оподаткування" (в редакції закону від 18 лютого 1997 р.), сплачуються сільськогосподарськими товаровиробниками в порядку і розмірах, визначених законодавством.

Об'єктом оподаткування для платників фіксованого сільськогосподарського податку є площа сільськогосподарських угідь, переданих сільськогосподарському товаровиробнику у власність або наданих йому в користування, зокрема на умовах оренди, а також земель водного фонду, які використовуються рибницькими, рибальськими та риболовецькими господарствами для розведення, вирощування та вилову риби у внутрішніх водоймах (озерах, ставках і водосховищах).

Ставка фіксованого сільськогосподарського податку з 1 га сільськогосподарських угідь встановлюється у відсотках до їх грошової оцінки, яка провадиться відповідно до Методики, затвердженої Кабінетом Міністрів України, у таких розмірах: для ріллі, сіножатей та пасовищ — 0,5%; для багаторічних насаджень — 0,3%; для земель водного фонду, які використовуються рибницькими, рибальськими та риболовецькими господарствами для розведення, вирощування та вилову риби у внутрішніх водоймах, — 1,5% грошової оцінки одиниці площі ріллі по областях та Автономній Республіці Крим. Грошова оцінка сільськогосподарських угідь в разі потреби може уточнюватися згідно із законодавством.

Податок сплачується щомісяця протягом 30 календарних днів, наступних за останнім календарним днем базового звітного (податкового) місяця у розмірі третини суми податку, визначеної на кожний квартал від річної суми податку, у таких розмірах: у І кварталі — 10%; у II кварталі — 10%; у III кварталі — 50%; у IV кварталі — 30%.

Закон України "Про фіксований сільськогосподарський податок" містить правові норми стосовно порядку зарахування й строків сплати названого податку, про порядок його зарахування до бюджетів і державних цільових фондів. Платники податку перераховують у визначений строк кошти на окремий рахунок відділень Державного казначейства України в районах за місцем розташування земельної ділянки. Останні наступного дня після надходження коштів перераховують суми фіксованого сільськогосподарського податку в таких розмірах: до місцевого бюджету — 30%, на обов'язкове державне пенсійне страхування — 68%, на обов'язкове соціальне страхування — 2%. Про ці надходження своєчасно повідомляють відповідний орган державної податкової служби, який здійснює контроль за своєчасним і повним надходженням фіксованого сільськогосподарського податку.