Повсякденне життя українців та побут партноменклатури.
Найкращим свідченням дійсного стану життя українців є їх повсякденний добробут. Зростання благоустрою простих громадян УРСР декларувалося на усіх компартійних форумах та у Конституції 1978 р. Слід сказати, що компартійні обіцянки явно поступалися реаліям. Хоча з часів Сталіна відбулися деякі позитивні зміни – відійшов у небуття страх незаконного позбавлення волі та голоду, все таки матеріальний ступінь українців залишав бажати кращого. На початку 1980-х рр. за показниками рівня життя Україна посідала 50-60 місця у світі. Справа в тому, що на споживчий ринок працювало лише 20% потужностей промисловості республіки, решта концентрувалися на важкій та оборонній галузях. Не дивлячись на ріст зарплати з 77 крб. до 155 крб. велика кількість товарів широкого вжитку перебувала у дефіциті. Особливо це стосувалося продукції легкої та харчової галузей. Серед них пральні машини, пилососи, холодильники, телевізори, сучасний одяг та взуття, меблі, побутова електротехніка, автомобілі тощо. Асортимент продуктів харчування був вкрай низьким. Невід’ємним атрибутом крамниць стали довжелезні черги, які не гарантували придбання товару. Надзвичайно складною залишалася житлова проблема. Пересічний громадянин міг отримати від держави квартиру лише після 20 років черги, яка сягала 1,5 млн. осіб і мала тенденцію до зростання. У складному становищі перебували комунальне господарство та сфера послуг. Не завжди якісними були безкоштовні медичне обслуговування та освіта. Постійно бракувало висококваліфікованих спеціалістів, устаткування, приміщень тощо.
Сільський добробут залишався набагато нижчим ніж міський. Хоча колгоспники, нарешті, почали регулярно отримувати зарплату та пенсію, умови праці та інфраструктура12 залишалися на низькому рівні. Хронічно бракувало шкіл, дитячих садків, лікарень, будинків культури, а про дороги і говорити не приходилося. Славнозвісного “стирання меж між містом і селом”, так гучно розрекламованого компартійцями у Програмі КПРС 1966 р., не відбулося. Науково-технічний прогрес мало торкався сільськогосподарського виробництва. Українське село занепадало.
В таких умовах державні лідери перетворюються на заручників власних необґрунтованих обіцянок. Прагнучи переконати світ у постійному зростанні матеріального становища громадян, керівництво СРСР змушене закуповувати за кордоном не тільки зерно, а й товари підвищеного попиту. Так “проїдалися” сотні мільйонів доларів виручених від продажу корисних копалин. Траплялися навіть випадки, коли для закупівлі імпорту, здебільшого товарів легкої промисловості, затрачалися кошти, відведені для оновлення основних виробничих фондів підприємств країни.
У свою чергу, населення, відрізане від світу “залізною завісою”, введене в оману компартійною пропагандою, не знало стандартів матеріального рівня розвинутих країн. Як найсуворіша таємниця оберігався той факт, що “радянський добробут” це ніщо у порівнянні з матеріальним становищем громадян країн Західної Європи. Для громадськості республіки було таємницею, що народжуваність в Україні постійно знижується, а смертність зростає.
Вище перелічені ознаки кризи не торкалися найвищої “касти” радянського суспільства – компартноменклатури. Хоча в Конституції УРСР була задекларована рівність усіх громадян республіки, вища партійна еліта користуючись всевладдям та безконтрольністю, утворила власну, закриту систему соціально-економічних відносин. Несправедливий характер розподілу матеріальних благ перекреслював всю комуністичну доктрину, осердям якої є саме рівноправний їх поділ. Система постачання продовольчих та промислових товарів, що не знала дефіцитів та спекулятивних цін стосувалася лише чітко обмеженого кола партійних функціонерів, їх сімей та родин.
Для цього при ЦК КПРС та Раді Міністрів було утворено спеціальні підприємства, які займалися виготовленням екологічно чистих продуктів харчування. Заробітна плата партпрацівника у 2-3 рази перевищувала заробітки робітників чи селян. Користуючись розгалуженою системою спецмагазинів партійні та державні керівники могли у 5-10 разів більше придбати якісних товарів. Поряд з цим номенклатура мала змогу, за умов тотального дефіциту, купувати імпортні товари, за які населення переплачувало втричі. Поширилася практика закупівлі за кордоном великих партій високоякісних товарів, призначених виключно для партійної та державної еліти. Номенклатура користувалася закритими лікарнями, поліклініками, санаторіями, пансіонатами, базами відпочинку, дитячими таборами, мисливськими та рибальськими угіддями, промисловими та продуктовими магазинами, дитячими садками, спеціалізованими школами тощо. Для чиновників партдержапарату зводилося житло покращеного планування. За містом до їхніх послуг були комфортабельні державні дачі, а квартири високопосадовців обслуговувалися штатними покоївками, робота яких оплачувалася за державний рахунок. Діти номенклатури вступали до престижних вузів, як правило, поза конкурсом. З кожним роком розрив у рівні життя між номенклатурою і простими громадянами зростав.
Таким чином керівництво Комуністичної партії, котре постійно твердило про свої наміри побудувати справедливе, безкласове суспільство, насправді створило для себе систему привілей, яка забезпечувала їй значно кращі умови для проживання. Благоустрій простих трудівників залишався хоча і стабільним, але досить низьким. Не дивлячись на численні заходи уряду щодо його покращення, радянська економіка не дозволяла суттєво поліпшити добробут безпосередніх виробників матеріальних благ.