- •4. Енеоліт (мідно - кам'яний вік) тривав у IV - III тис. До н. Е. В енеоліті в Україні поширюється землеробство і скотарство.
- •12. Магнати і шляхта, їх місце в державно-політичних структурах Литовської держави в контексті польсько-литовського суперництва.
- •13. Українські міста і магдебурзьке право. Становище селянства (XIV-XVI ст.).
- •14. Релігійне життя в Україні у XIV-XVI ст. Реформація і контрреформація в Європі, їх відгомін в Україні.
- •15. Культурно-національне піднесення наприкінці XVI - поч. XVII ст. Острозька академія. Заснування Києво-Могилянського колегіуму.
- •16. Виникнення козацтва. Запорізька Січ: соціальний устрій та господарство.
- •17. Люблінська унія. Її соціально-економічні і політичні наслідки. Формування легальної української опозиції в Речі Посполитій (княжа аристократія, православна шляхта, братства).
- •18. Зростання воєнно-політичної ролі козацтва. Козацтво у боротьбі з турецько-татарською агресією. Гетьман Павло Сагайдачний.
- •19. Козацько-селянські повстання у першій половині XVII ст.
- •22. Переяславська рада
- •23. Україна в останні роки гетьманування б.Хмельницького (1654-1657).
- •24 Жовтня 1656 р. Цар порушив свій союзницький обов'язок щодо України, уклавши у Вільно перемир'я з Польщею.
- •24. Історична роль б.Хмельницького. Його оцінка в історичній літературі.
- •25. Гетьманування Івана Виговського. Гадяцька унія. Битва під Конотопом.
- •26. Юрій Хмельницький. Чуднівська кампанія. Тетеря і Брюховецький.
- •27. Андрусівське перемир’я 1667 р. Поділ Української Козацької держави. Державотворча діяльність Петра Дорошенка.
- •28. Соціально-економічний розвиток України у другій половині XVII ст.
- •29. Розчленування України московською державою, Польщею, Туреччиною та її наслідки.
- •30. Політичні портрети гетьмана і.Мазепи та п.Орлика.
- •31. Соціально-економічний і політичний розвиток Гетьманщини у і пол. XVIII ст.
- •32. Розквіт української культури у другій половині хvіі ст.
- •33. Діяльність Києво-Могилянської Академії. Меценатство гетьманів і козацької старшини (кінець хvіі – початок хvііі ст.)
- •34. Ліквідація Гетьманщини і Запорізької Січі.
- •36. Гайдамацькі рухи. Коліївщина, її наслідки, оцінка в історичній літературі.
- •40. Перша українська політична еміграція. Діяльність Пилипа і Григорія Орлика.
- •42.Кирило Розумовський і основні напрямки його діяльності.
- •43.Українська проблема у міжнародних відносинах наприкінці 18ст-поч 19 ст.
- •44.Політичне становище українських земель на початку 19 ст.
- •45.Сусп-політ. Рухи в Європі і Україні. Поширення масонства, декабристський рух, вільнолюбні ідеї в освітніх закладах.
- •46. Кири́ло-Мефо́діївське бра́тство (товариство: Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві.
- •48.Кримська війна. Посилення селянського руху в Україні київська козаччина.
- •49 Український суспільно-політичний рух у другій пол. Хіх ст. (на шляху від культурництва до політичної боротьби).
- •56. У першій половині XIX ст., незважаючи на асиміляторську політику російського та австрійського урядів, розвиток української культури вийшов на новий рівень.
- •1810 Р. В Одесі був заснований оперний театр. У Полтавському театрі 1819 р. Вперше був поставлений музичний спектакль «Наталка Полтавка» за п'єсою і. Котляревського.
- •60.До осені 1917 року в Петрограді значно посилився вплив Ради, тон в якому задавали більшовики. На чолі Ради став випущений в серпні з в'язниці л. Д. Троцький[1].
- •14 Листопада відбулася урочиста церемонія відкриття Української академії наук, президентом якої став в.Вернадський. Було також проголошено закон про Українську автокефальну православну церкву.
- •IX Всеукраїнський з'їзд рад (травень 1925 р.) затвердив зміни в Конституції усрр, законодавчо закріпивши входження республіки до складу срср.
- •70. Більшовики пов'язували соціалізм із переведенням селянства на шлях колективного виробництва. На XV з'їзді вкп(б) у 1927 р. Було взято курс на кооперування сільського господарства.
- •1929 Рік й. Сталін назвав «роком великого перелому», «рішучого наступу соціалізму на капіталістичні елементи міста й села».
- •1936-1938 Рр (так званий Великий Терор).
- •74. Україна під владою польщі
- •76. Відтак у міжвоєнний період національне питання лишалося нерозв"язаним; із зростанням напруженості між панівними націями та утисненими меншинами воно ставало вибухонебезпечним.
70. Більшовики пов'язували соціалізм із переведенням селянства на шлях колективного виробництва. На XV з'їзді вкп(б) у 1927 р. Було взято курс на кооперування сільського господарства.
Хлібна криза 1927—1928 pp. і брак валюти, що надходила від продажу хліба за кордон, могли зірвати плани радянського уряду щодо економічного розвитку СРСР. Потрібний був механізм безперервного постачання хліба державі. Таким механізмом стали колективні господарства (колгоспи). За умов становлення тоталітарної держави колгоспами було легше керувати, ніж мільйонами розрізнених селянських господарств. Керівництво країни спробувало вивести село до соціалізму.
Націоналізація землі в 1917 р. позбавила державу необхідності сплачувати селянам компенсацію за землю при вступі до колгоспу. Успіхи нової економічної політики піднесли сільське господарство на рівень 1913 р.
1929 Рік й. Сталін назвав «роком великого перелому», «рішучого наступу соціалізму на капіталістичні елементи міста й села».
У країні розпочалася суцільна колективізація — процес примусового об'єднання дрібних одноосібних селянських господарств у великі соціалістичні господарства (колгоспи, радгоспи).
Формування темпів колективізації вело до насильницького залучення селян у колгоспи під загрозою розкуркулювання. Було проголошено перехід від політики обмеження куркульства до політики його ліквідації як класу.
Колективізація в Україні мала бути здійснена за два роки. До кінця першої п'ятирічки було «колективізовано» близько 70 % селянських господарств. За роки другої п'ятирічки (1933—1937 pp.) колективізація завершилася об'єднанням у колгоспи 90 % селянських господарств.
У процесі колективізації постало питання про долю заможних селян. Основою їхнього добробуту була праця всіх членів родини, ощадливість, хазяйновитість. Ця частина селян була найміцніше прив'язана до землі й не бажала з нею розлучатися. Саме до цієї категорії селянства застосували політику розселянювання: було посилено оподатковування, обмежено оренду землі, заборонено використовувати найману працю, купувати машини, реманент; почалося вибіркове «розкуркулювання». Унаслідок цього кількість міцних господарств зменшилася. На початку 1930-х pp. почався терор проти заможних селян. Ліквідація заможних господарств супроводжувалася конфіскацією майна й висилкою на Північ і до Сибіру селян, які не бажали вступати до колгоспів. Усього в Україні за ці роки відбулося розселянювання близько 200 тис. селянських господарств, тобто приблизно 1,2—1,4 млн людей. Більше половини з них було виселено до Сибіру й названо «спецпереселенцями». їхню працю використовували на найважчих роботах. Створивши колгоспи і встановивши над ними всеосяжний контроль, держава отримала кошти для індустріалізації.
Одним із найстрашніших наслідків колективізації в Україні став голодомор 1932—1933 pp.
Він був спровокований радянським керівництвом з метою масового вступу селян до колгоспів. Поставлені перед селянами плани хлібозаготівлі були завищеними й економічно не обґрунтованими, І Однак для успішного проведення індустріалізації хліб був потрібний за будь-яку ціну..
Постачання хліба на користь держави здійснювалося в результаті додаткової хлібозаготівлі. Знесилені селяни не змогли ефективно провести посівну кампанію 1932 p., але їм попри все вдалося засіяти більше половини запланованих площ. План здачі хліба державі опинився під загрозою зриву. Водночас почався голод. Голодні люди збирали колоски пшениці, залишені на полях, щоб прогодувати дітей.
7 серпня 1932 р. було видано постанову «Про охорону соціалістичної власності», названу в народі «законом про п'ять колосків». Вона передбачала за крадіжку колгоспної власності розстріл із конфіскацією майна чи позбавлення волі на термін, не менший за 10 років.
Найвище керівництво країни знало про голод в Україні, але замовчувало цей факт. Допомоги надано не було. Більше того, в Україну для виконання плану хлібозаготівлі було направлено комісію на чолі з В. Молотовим. Дії комісії були твердими: села заносилися на «чорні дошки»; у них конфісковували продовольчі й навіть посівні фонди; проводилися масові репресії; припинялося постачання товарів; села оточувалися загонами НКВС.
Голодомор став національною катастрофою. Селяни, позбавлені продуктів харчування, були приречені на мученицьку смерть. Голодомор 1932— 1933 pp. викликав величезну смертність населення, особливо дітей і старих. Такими були наслідки колективізації в Україні.
Отже, політика колективізації ліквідувала ринкове господарство на селі. Насильницьке насадження колгоспів, політика розселянювання та хлібозаготівлі призвели до національної трагедії — голодомору 1932—1933 pp., який забрав життя мільйонів людей.
71. У 1920-ті pp. за темпами промислового розвитку СРСР суттєво відставав від передових країн Європи. ВКП(б) узяла курс на «побудову соціалізму в окремо взятій країні», перетворення СРСР на мілітаризоване індустріальне суспільство. У грудні 1925 р. на XIV з'їзді ВКП(б) було оголошено курс на проведення індустріалізації. XV з'їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.) ухвалив генеральну лінію на прискорення індустріалізації народного господарства.
Індустріалізація — це система заходів, спрямованих на створення великого машинного виробництва і прискорений розвиток промисловості з метою технічного переозброєння і зміцнення обороноздатності країни.
Причини проведення індустріалізації
• Необхідність створення матеріально-технічної бази для економічної самостійності країни за умов ворожого оточення і можливої економічної ізоляції.
• Прагнення влади до зміни соціально-класової структури населення в бік збільшення кількісного складу робітничого класу.
Проведення індустріалізації мало низку труднощів і особливостей. Країна могла розраховувати тільки на внутрішні джерела фінансування; суттєво бракувало кваліфікованих кадрів. Головними вадами проведення індустріалізації було те, що вона почалася не з легкої, а з важкої промисловості, а також мала надзвичайно прискорені темпи.
Складові індустріалізації
• Інвестиції у важку промисловість за рахунок легкої та харчової.
• Примус населення до придбання облігацій державної позики.
• Збільшення випуску й продажу горілчаних виробів.
• Продаж за кордон нафти, газу, деревини, хутра за низькими цінами.
• Використання позаекономічних примусів до праці (соціалістичні змагання, стаханівський рух, неоплачувана праця на суботниках, недільниках).
• Широке використання праці в'язнів.
• Жорсткий режим економії бюджетних коштів.
Індустріалізація здійснювалася відповідно до п'ятирічних планів розвитку народного господарства. У роки першої п'ятирічки (1928—1932 pp.) було збудовано заводи «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь», Харківський тракторний завод, у наступні п'ятирічки — Харківський турбінний завод, Новокраматорський завод важкого машинобудування та інші підприємства.
Підсумки індустріалізації
Республіка з аграрної перетворилася на індустріально-аграрну.
Зміцнилась обороноздатність країни.
Відбулися структурні зміни в промисловості: перевага була віддана не легкій, а важкій промисловості.
Було ліквідовано безробіття, але знизився життєвий рівень населення (інфляція, карткова система, нестача товарів широкого вжитку).
Монополізм державної власності, відсутність конкуренції та матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпів розвитку економіки.
Створено нову модель керівництва є кою — адміністративно-командну.
72. Тоталітарний режим, сформований в СРСР у 20 – 30-ті роки, характеризувався тотальним відчуженням народу від власності й політичної влади, всеосяжним контролем компартійної верхівки над усіма сферами життя суспільства. Домінуючою рисою його була монополія на владу Комуністичної партії. Зрощування партійного і державного апаратів, монополізація політичної влади призвела до утвердження режиму беззаконня і політичного терору. Номенклатурний принцип (призначення та переміщення керівних кадрів з волі “вождя”) – головний антидемократичний стрижень командно-адміністративної системи управління, який забезпечував особисту залежність кадрів від вищих керівних органів, їх повну непідзвітність народу.
Радянському тоталітарному режиму було властиве широке використання єдиної ідеології. Більшовицька ідеологія у своєму прагненні легітимізувати тоталітарний режим претендувала на повне уособлення істини, фальсифікуючи минуле, насаджуючи цінності, підпорядковані інтересам держави-партії. Існуючий суспільний устрій проголошувався вищою формою демократії, а політичний – благом народу. Головною функцією ідеологічної складової тоталітарного режиму було придушення інакомислення. Єдиним джерелом істини вважалася Комуністична партія.
Ще однією важливою рисою радянського тоталітаризму був контроль над економікою. Режим контролював усі галузі економіки через державне соціально-економічне планування, на підставі якого визначались завдання для кожного підприємства. Тому командно-адміністративна система поставала як певна форма організації суспільства та відповідного типу управління. Командна економіка була фундаментом тоталітаризму в СРСР.
Тоталітаризм як систему створювали такі його складові:
Економічна складова. Виявлялася в тому, що особа перебувала у повній залежності від єдиного роботодавця – держави, а практично – від партійно-державно-господарської номенклатури. У її власності були земля, надра, води, ліси, основні засоби виробництва – усі засоби людського існування.
Правова складова. Означала верховенство прав держави над правами власності та свободи людини. Усі правоохоронні органи в “інтересах держави” застосовували будь-які методи, у тому числі й злочинні, порушували права людини, позбавляли її життя.
Організаційна складова. Випливала із всеосяжного і жорстокого централізму влади. Керівним для всіх владних органів був принцип демократичного централізму, який поєднував у собі декораційним демократизм із жорсткою централізацією влади.
Порядок підлеглості та конфіденційності захищали НКВС, прокуратура, суд, органи партійного контролю. Ефективність усієї цієї системи посилювала діяльність політорганів, партійних, профспілкових, піонерських та інших організацій, преса, радіо.
Доноси були поширеним явищем через запровадження кримінально-правової відповідальності за недонесення про підготовку чи скоєння злочинів. Донощиків вважали героями (Павлик Морозов).
Оперативна складова. Містила в собі таємне та явне, державне стеження за всіма, особливо тими людьми, які вибивались з колони “будівників комунізму”.
Репресивна складова. Інтегрувала та вінчала тотальний контроль. Вона була останньою, але не єдиною “інстанцією”, що утримувала народ і кожну окрему людину в страху перед порушенням партійно-державних приписів. Адже збереження і зміцнення тотального режиму передбачало насилля, застосування терору як засобу внутрішньої політики.
Радянський тоталітарний режим характеризувався також тенденцією до мілітаризації суспільства, нагнітанням психозу щодо пошуку ворогів, вірогідного нападу капіталістичного оточення, що, в свою чергу, породжувало агресивну зовнішню політику.
73. Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні: перша – 1929-1931 рр. (примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація УАПЦ, процес СВУ); друга – 1932-1934 рр. (штучний голод, постишевський терор, “кіровська хвиля”) і третя – 1936-1938 рр (так званий Великий Терор).
1929-1931 рр.
Першою жертвою масового терору стало селянство. Колективізація супроводжувалася кампанією “ліквідації куркульства як класу” (за офіційними статистикою, в Україна до куркульства в 1927 р. було зараховано 4%, а в 1929 р. – 1,4% сільського населення). Куркулями оголосили найбільш працьовитих і культурних господарів, які власною працею досягли відносного добробуту і не відчували бажання вступати в колгосп. Репресували не лише заможних селян, а й середняків і навіть деяких бідняків, яких називали “підкуркульниками”. Починаючи з зими 1929/30 рр. сотні тисяч селянських сімей були вивезені в Сибір і на північ, де багато “спецпереселенців”, особливо дітей, загинули від голоду, холоду і хвороб.
Невідступно переслідували Українську Автокефальну Православну Церкву, відроджену 1921 року.
По всій Україні відбувалася ліквідація культових споруд, що їх або підривали вибухівкою (Золотоверхий Михайлівський собор), або перетворювали в господарські приміщення, у кращому разі в “музеї атеїзму”, як, наприклад, сталося з Печерською лаврою у Києві.
Намагаючись позбавити український народ його батьківської віри і власної церкви, більшовицький тоталітарний режим прагнув знищити в ньому почуття національної свідомості й гуманізму, замінивши сліпою вірою у міфічне “світле майбутнє”.
У березні-квітні 1930 р. в Харкові відбувався судовий процес над 45 “членами СВУ”. На лаві підсудних опинилися академіки Сергій Єфремов та Михайло Слабченко, історик Осип Гермайзе, педагог Володимир Дурдуківський, філолог Григорій Голоскевич та ін. Підсудні були українськими патріотами і брали активну участь у національно-культурному відродженні, але не творили жодних підпільних організацій. Метою процесу було обґрунтувати переслідування української інтелігенції і скомпрометувати політику українізації. Звинувачених засудили до різних строків ув’язнення, а згодом майже всі вони загинули в таборах.
Віднині вже не обмежувалися цькуванням у пресі, проробками на зборах, звільненням з роботи, публічним шельмуванням, з приневоленням до каяття, - на кін історії владно вийшли каральні акції з арештами, ув'язненнями, а для багатьох жертв – зі смертними вироками.
1932-1934 рр.
Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, ніж голод 30-х років, історія України не знає. Новий виток репресій почався у 1933 р. Приховати таке масштабне лихо, як голод і смерть мільйонів людей, було неможливо, тому влада намагалася відвести від себе можливі звинувачення і перекинути їх на “шкідників” – передусім фахівців сільського господарства. У 1933 р. Сталін обвинуватив професорів-агараників у тому, що вони спеціально “прищеплюють худобі в колгоспах і радгоспах чуму, сибірку, сприяють поширенню менінгіту серед коней та ін.” Справжній погром було вчинено у харківських сільськогосподарському та зоотехнічному інститутах.
Так наприкінці 20-х – на початку 30-х років, в умовах утвердження тоталітаризму, в партійно-державній політиці намітилося посилення репресивних заходів щодо інтелігенції.
