Імперативна та маніпулятивна форма монологу
Монолог| реалізується при нерівноправних позиціях партнерів й віддзеркалює, перш за все, суб’єкт – об’єктні | відношення|. Ці відношення можуть бути імперативні й маніпулятивні.
Імперативне спілкування авторитарна, директивна форма взаємодії з|із| партнером із метою досягнення контролю над його поведінкою, установками, думками, а також примушення |примушення| його до певних| дій або рішень|вирішень|. Причому мета|ціль| ця не завуальована.
Основними видами імперативного спілкування є такі:
- Наказ – офіційне розпорядження того, хто має владу.
- Вимога – це виражене в рішучій, категоричній формі прохання про те, що повинно бути виконано. Важливо, щоб та людина, яка примушує, мала право на те, до чого вона примушує.
- Заборона – це форма впливу, при якій людині не дозволяють робити щось.
Ці форми впливу можуть використовуватись, коли людина дійсно має владу й може впливати на поведінку інших.
- Примушення |п - |примушенвикористовується зазвичай|звично| в тих випадках, коли інші форми дії на мотивацію і поведінку суб'єкта виявляються|опиняються| недієвими|дійовими| або коли немає часу, щоб|аби| їх використовувати. Примушення|примушення| виражається|виказує| в прямій вимозі погодитися з|із| запропонованою думкою або рішенням|вирішенням|, прийняти готовий еталон поведінки|.
Примушення|примушення| дієве|дійовий| лише|тільки| в тому випадку, якщо|у тому випадку , якщо| той, що змушує|примушує| має вищий соціальний статус, ніж той, кого змушують|примушує|. Авторитет першого полегшує виконання розпорядження. Як постійна форма дії на суб'єкта примушення|примушення| малопридатно, але й повністю|цілком| від нього відмовлятися, особливо у виховному процесі, недоцільно. Позитивною стороною примусу є те, що воно може сприяти зняттю конфліктної ситуації на даному відрізку часу і виконанню суб'єктом необхідних дій.
При цьому треба враховувати, що ці форми впливу (наказ, вимога, заборона, примушення) психологічно сприймаються суб'єктом як прояв|вияв| іншим своєї владі, як примус|примушення|, і навіть у ряді випадків — як насильство над своєю особистістю|особистістю|. Природно, що це приводить|наводить| до внутрішнього опору тим вимогам, що висуваються, і певним реакціям, оскільки|тому що| людина не хоче бути слухняною іграшкою в руках іншого. Вона хоче, щоб|аби| вимоги мали для неї певну значущість, відповідали б потребам, що є|наявний| у неї, установкам, моральним принципам.
Зняти цю негативну реакцію можна шляхом ретельної аргументації тих вимог, що висуваються. Це сприяє усвідомленому, а не сліпому виконанню вимоги, особливо коли удається додати йому сенс суспільної і особистої цінності. Тоді вимога із зовнішнього спонукання стає внутрішньомотивованою.
Як вже зазначалось, домінуюча мета цього виду спілкування – перемога над опонентом. При дотриманні певних правил й прийомів імперативне спілкування не переходить в жорстоку конфронтацію.
Важливо:
зайняти активну позицію для реалізації власної переваги. Це передбачає вміння не просто вибирати найкращу позицію змістовно, але й організовувати обговорення в потрібний час в активному режимі, що передбачає постійний контроль за ходом обговорення проблеми;
прагнути до реалізації власних переваг на кожному етапі обговорення – володіти ініціативою й постійно її нарощувати. Для цього в процесі обговорення потрібно вводити нові питання, факти, експертні оцінки.
зробити крок до згоди в рівних позиціях.
уникати крайнощів:
«Не заганяй себе у кут» - позиція не програна, якщо є простір для маніпуляції;
«Не заганяй опонента у кут» - загнаний у кут звір боляче кусається;
«Не застосовувати крайніх засобів без крайньої потреби» (до числа «крайніх» засобів відноситься образи, ярлики, пародіювання, висміювання). |вищості|