Партійна система в Україні

16. Громадські організації у політичній системі су- спільства.

Громадсько-політичні організації та рухи - це добровільні об'єднан- ня громадян, які виникають згідно з видами діяльності, соціальної активності й самодіяльності для задоволення й захисту їхніх багатогранних інтересів і запитів, діють відповідно до завдань і цілей, закріплених у їхніх статутах. Останнім часом значно активізувався процес утворення масових організацій і рухів, пожвавилась і їх діяльність. Причини активності зумовлені такими обставинами:

наростанням явищ і процесів у різних сферах людського життя; загро- зою війни з застосуванням зброї масового знищення; дедалі більшим руйну- ванням життєвого середовища людини - виникненням екологічної катастро- фи; реакцією-відповіддю на наступ консервативних сил у різних країнах сучасного світу, які намагаються ущемити права, свободи людини, життєвий рівень людей;

актуалізацією гуманістичних цінностей та ідеалів у суспільній свідомості й боротьбою за їхнє практичне втілення в життя; зростаючим культурним рівнем широких верств населення;

стрімким розвитком усіх видів комунікацій, які полегшують спілкування людей та сприяють їхньому об’єднанню.

Відзначають, що громадські об'єднання виникають здебільшого знизу, але іноді й за ініціативою згори, створюються для реалізації різних потреб і суспільних інтересів та діють в інтересах своїх членів. Громадські організації та рухи - це спільна життєдіяльність людей, що передбачає їхню взаємну залежність і потребу одне в одному та забезпечує збереження й розвиток соціального організму'. Це перебування людей безпосередньо в колективі, соціальній групі, де здійснюються спільна діяльність, спілкування, обмін послугами, користування спільними речами й цінностями.

Свідченням колективістського характеру діяльності громадських організацій і рухів є їхня масовість, характер внутрішньої структури. Громадські організації та рухи надають широкі можливості для суспільної ініціативи мас, виявлення їхнього самоврядування завдяки демократичним принципам їхнього устрою, які, до речі, властиві більшою чи меншою мірою всім громадсько-політичним об'єднанням громадян - політичним партіям, громадським організаціям і рухам. Такими принципами є: добровільність членства, виборність усіх керівних органів, підзвітність і підконтрольність керівництва членам організацій, гласність у роботі, колегіальність.

Громадські об'єднання найчастіше реалізують себе у вигляді фор- мальних і неформальних громадських організацій і громадських рухів. Формальні громадські організації відзначаються своєю масовістю. Вони створюються для реалізації довгострокових цілей як за ініціативою громадян, так і державних органів. їм притаманні такі риси: чітка структура; свій статут; офіційна реєстрація в органах влади; діяльність в інтересах суспільства (держави) і в межах чинної законності; власний адміністративний апарат.

16. Типи виборчих систем.

Виборча система - це сукупність установлених законом правил проведення виборів, регламентів здійснення конкретних процедур виборчої кампанії, способів підведення результатів голосування.

Головною ознакою, яка відрізняє одну виборчу систему від іншої, є порядок визначення результатів виборів. Установлення тієї чи іншої виборчої системи є наслідком тривалого суспільно-політичного розвитку країни, історичних традицій та політичної культури.

Основні типи виборчих систем:

• мажоритарна;

• пропорційна;

• змішана.

Мажоритарна виборча система. Суттєвою ознакою мажоритарної виборчої системи є те, що результати голосування тут визначаються за ознакою більшості. За мажоритарної виборчої системи обраним у виборчому окрузі вважається той кандидат або партійний список, який здобув установлену більшість голосів.

Пропорційна виборча система. Пропорційне представництво виходить з ідеї, що вплив партії (блоку) має відповідати кількості виборців, які голосу- ють за них. Пропорційна виборча система вперше була застосована в XIX столітті. Зараз вона найбільш поширена. Ця система грунтується на пропорційній відповідності між кількістю завойованих голосів та кількістю отриманих мандатів. За пропорційної системи утворюють великі виборчі округи, від кожного з яких обирається кілька депутатів. Такі округи назива- ються багатомандатними. Вибори тут суто партійні: за місця в парламенті змагаються не окремі кандидати, а політичні партії. Кожна з них формує свій список кандидатів на виборчі посади, і виборець голосує за список тієї партії, якій він симпатизує. У деяких випадках громадянам надається можливість визначати окремо своє ставлення до кандидатів в середині списку однієї партії.

Змішана виборча система. Серед виборчих систем, окрім згаданих мажоритарної та пропорційної, є ще й змішаний, або пропорційно- мажоритарний тип. За цієї системи частина мандатів, як правило, - половина, розподіляється по одномандатних виборчих округах, решта - за пропорційним принципом по багатомандатних округах. Так, у ФРН половина депутатів бундестагу' обирається за мажоритарною системою відносної більшості, а друга половина - за пропорційною з партійних списків. Змішаний принцип застосовується в Польщі, Литві, Росії,

16. Політична еліта: ознаки, структура, функції.

Починаючи з XII ст., термін «еліта» використовували для позна- чення товарів вищої якості, а згодом — у сфері суспільного життя для вирізнення груп «кращих» людей — вищої знаті, духовенства, військових.

Політична еліта (франц. еііїе — краще, відібране, вибране) — са- мостійна, вища, відносно привілейована група людей, наділена особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосеред- ню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

Також можна сказати, що це є меншість суспільства, що наділена якостями, поданими вище.

Вона характеризується такими рисами:

Безпосереднє здійснення влади;

Високий соціальний статус;

Право на привілеї;

Закритість або напівзакритість для інших соціальних верств;

Організаторські здібності та талановитість;

Невелика, виокремлена соціальна група;

Значні обсяги державної та інформаційної влади.

Можна сказати про те, що правляча еліта складається з трьох взаємопов’язаних елементів:

Політична еліта, яка є частиною правлячої, виступає носієм влад- них функцій.

Бюрократична еліта охоплює представників управлінського апа- рату.

Комунікаційна та ідеологічна еліта - представники науки, куль- тури, духовенства та засобів масової комунікації.

Виділять також і критерії ефективності діяльності політичної

еліти:

Політична стабільність суспільства;

Національна безпека;

Оптимальні взаємовідносини між громадським суспільством і

державою;

Досягнутий рівень прогресу та добробуту народу

Функції політичної еліти:

Висування політичних лідерів;

Створення і корекція інститутів політичної системи;

Призначення кадрового апарату, органів керування;

Створення механізму втілення політичних задумів;

Вироблення політичної ідеології;

Аналіз інтересів різних політичних груп.

Види політичної еліти:

ВИЩА (включає провідних політичних керівників і тих, хто обіймає високі посади в законодавчій, виконавчій і судовій гілках влади);

СЕРЕДНЯ (формується з великої кількості виборних посадових

осіб);

АДМІНІСТРАТИВНА (включає вищу верству державних службовців).

16. Зміст і структура політичної культури.

Політична культура —- це специфічний, історично і класове зумо- влений продукт життєдіяльності людей, їхньої політичної творчості, що відображає процес освоєння класами, націями, іншими соціальними спільно- стями й індивідами політичних відносин. Через відтворення, передачу з покоління в покоління та засвоєння попереднього політичного досвіду політична культура виступає у суспільстві як засіб діяльності людей у сфері політики для реалізації своїх класових, національних та групових інтересів. У загальному розумінні політична культура— це культура політичного мислен- ня і політичної діяльності, ступінь цивілізованості характеру і способів функціонування політичних інститутів, організації' всього політичного життя у суспільстві. Термін “політична культура” має багато тлумачень: система переконань, вірувань та почуттів, які надають порядок і значущість політич- ному процесу і забезпечують прийняття основоположних правил, що спрямо- вують поведінку в політичній системі; система переконань про моделі полі- тичної поведінки і політичні інститути; модель орієнтації і поведінки в політиці; сукупність позицій, цінностей і зразків поведінки, що торкаються взаємовідносин влади і громадян; ідеологічне, надбудовне явище, особливий різновид культури, якість, спосіб духовно-практичної діяльності і відносин, що забезпечують відбиття, закріплення й реалізацію докорінних класових і суспільних інтересів тощо. Ось чому політичну культуру можна визначити як зумовлений попереднім політичним досвідом певний рівень політичної свідомості людей у суспільстві, їхнє вміння використовувати набуті політичні знання в практичній діяльності, а також способи політичних дій і політичної поведінки індивідів або суспільних груп. Політична культура знаходить свій вияв у діяльності держави, політичних партій, політичних рухів, суспільних організацій, трудових колективів, окремих громадян, у демократії, конституції, в системі правових норм, у ставленні до них громадян держави.

6

16. Політичне жття і Церква в Україні.

Перше питання доцільно розпочати із з'ясування взаємовідносин політики і релігії. Необхідність знання таких взаємовідносин продиктована тим, що, з одного боку, певні кола суспільства продовжують розглядати релігію і церкву поза політикою, а з іншого, всерель єфніше утверджується позиція тих, хто не уявляє релігію і церкву поза політикою, більше того схильні вважати, що саме ці інститути є важливим інструментом політики, яка за ступенем свого впливу на маси може зрівнятися лише із засобами масової інформації. Оскільки прихильники другого підходу знаходяться ближче до справжнього розуміння ролі релігії і церкви в політичному житті суспільства, радимо приділити більше уваги висвітленню цього аспекту питання.

Статус релігії і церкви як суб'єктів політики слід з'ясувати шляхом аналізу виконуваних ними функцій: світоглядної, компенсаторної, комунікативної, інтегруючо-дезінтегруючої, легітимуючої.

Дослідження проблеми взаємовідносин релігії і держави радимо розпочати із з'ясування сутності поняття «свобода совісті», а потім слід визначити основні принципи, згідно з якими регулюються взаємовідносини між державою і церквою, та проаналізувати їх.

Розглядаючи сутність релігійних соціально-політичних доктрин, потрібно звернути увагу на їх основні спрямування: християнські релігії— від скасу- вання приватної власності як основи суспільного життя до можливості та легальності різних форм власності, ідея асоціації праці та капіталу'; релігійно- мотивована орієнтація на переустрій суспільства на універсальних загально- людських цінностях, всебічне зміцнення позицій держави та ін. їслам — ствердження, що земні порядки є вічні і незмінні; непохитність фундамента- льних цінностей раннього ісламу'; створення єдиної мусульманської нації; певна модернізація і відродження та пристосування ісламу до сучасності тощо. Буддизм — збереження чистоти релігії; очищення її від світського, модернізація та заклик до духовенства і віруючих всіляко залучатися до суспільного життя, формувати «третій шлях» розвитку суспільства, який відрізняється від існуючих суспільств; всебічне вдосконалення людини, заклик до буддистів усього світу згуртуватися для захисту миру.

Аналізуючи сучасні релігійні організації, рухи, конфесії та міжконфесійні відносин в Україні, спочатку' необхідно зробити історичний аналіз станов- лення релігійного життя та формування відносин між релігією і церквою. При цьому' не слід забувати, що Україна по-ліконфесійна держава, головним віровизначенням у ній є християнство як частина найбільш розповсюдженої світової релігії і всередені якого за 2000-літню історію майже ніколи не було єдності; проаналізувати взаємовідносини держави та існуючих православних церков. У сучасних умовах в Україні функціонують три незалежні правосла- вні церкви: Українська Православна Церква Київського патріархату (УПЦ- КП), Українська Православна Церква Московського патріархату (УПЦ-МП), Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), а також дві самос- тійні Греко— і Римсько-католицькі церкви (УГКЦ і РКЦ). У нових політич- них умовах, демократизації всіх суспільно-політичних процесів, стабілізації політичної ситуації в Україні важливе значення має реалізація науково обґрунтованої політики щодо релігійних організацій, вміння використовувати в потрібному напрямку їх можливості та вплив на віруючих.

16. Поняття етносу та етнополітики.

Етнополітику розуміють у двох значеннях:

1. як галузь політології, що вивчає політичну суб’єктність таких спільнот, як етнос (народ), етнічні групи, нація;

2. як політику держави у сфері етнічних відносин, формування і консолідації нації.

Щоб правильно визначити поведінку суб'єктів етнополітики, потрібно з'ясу- вати такі основні поняття, як етнос, етнічна група, нація, націоналізм і націо- нальні меншини, етнічні конфлікти тощо.

Етнос — це стійка культурна спільнота, котра має спільну історичну терито- рію або зберігає символічний зв'язок з нею, спільні культурні та психологічні риси, що сформувалися впродовж століть.

За допомогою мови, яка постійно оновлюється, змінює свою структуру, етнос передає з покоління у покоління свій історичний досвід, зберігає самобут- ність і безперервність.

Релігія, надаючи нормам співжиття етносу' священного змісту, закладає культурну основу етнічної ідентичності. Світова релігія, хоч і виходить за межі етнічного, однак через обрядовий колорит забезпечує основну функцію етнічної інтеграції.

Цю ж функцію виконує державне утворення, яке шляхом воєн мобілізує різні групи в єдиний етнос. Основним засобом мобілізації етносу на воєнні дії був страх перед чужинцями. Він мав найбільший ефект на рівні етносвідомості, оскільки проводив різку межу між «ми» і «вони».

Існує два способи утворення етносу: об'єднання та поділ. З одного боку, етнос формується шляхом об'єднання племен, міст-держав, з іншого — утворюється внаслідок сектантського розколу або етнічного розпаду, при якому одна з етнічних груп відколюється від основної і стає новою етнічною спільнотою.

Етнос може змінюватися, зникати або оновлюватися. Цілковите зникнення етносу можливе лише за умови геноциду і етноциду. Геноцид — це свідома політика фізичного знищення етносу (наприклад, знищення нацистами євреїв або турками вірмен). Геноцид потрібно відрізняти від масових убивств окремих груп населення з метою придушення їхнього опору. Етноцид передбачає знищення культури етносу, його асиміляцію.

До основних чинників оновлення етносу належать: релігійна реформа, культурні запозичення, рух народних мас, міф про етнічну обраність.

Релігійні реформи сприяють оновленню етносу, пристосуванню його до нових історичних умов. Скажімо, реформаційні рухи в Європі спричинилися до консолідації багатьох європейських етносів. Етнічному виживанню сприяє не ізоляціонізм, а широкий культурний обмін. Японія, наприклад, почала швидкими темпами розвиватися саме завдяки подоланню своєї замкнутості. Етнічне самооновлення часто відбувається завдяки рухові низів, які намага- ються зберегти свої етнічні цінності. В Україні до таких рухів можна віднести братства, котрі не тільки протистояли полонізації, а й сприяли культурному оновленню українців. Міф про етнічну обраність надає народові силу в боротьбі за виживання завдяки вірі у власне виняткове історичне призначен- ня, а також викликає прагнення себе змінити, щоб виконати це призначення. Прикладом цього може бути історія розвитку єврейського етносу.

Термін «етнічна група» (або «етнічна категорія») має два значення:

1. сукупність людей, яка є структурним елементом етносу, але має специфічні культурні особливості й сприймається з боку чужинців як окрема група;

2. частина етносу на території іншої національної держави. У першому випадку етнічні групи, незважаючи на культурну відмінність, не виділяють себе із загального етносу, але можуть підкреслювати свою окремість.

Однією з основних категорій етнополітики є нація, її розуміння грунтується на трьох концепціях: територіальній, етнічній, етнотериторіальній.

16. Співвідношення політики та моралі як регуля- торів суспільного життя.

Уперше чітко сформу лював проблему' співвідношення податки й моралі і протиставив їх одна одній Н. Макіавеллі. Він вважав, що головною мстою правителя має бути благо держави, яке вимагає постійного зміцнення його влади. Однак досягнення цієї мети виключно високоморальними засобами в недосконалому' суспільстві неможливе., головним принципом дай правителя під кутом зору моралі є цілковита безпринципність Поступово у свідомості політиків, учених та ідеологів народилось розуміння нерозривного зв'язку між політикою і мораллю, який, однак, не означав їх повного злиття, як це було в давньогрецькій політичній філософії, що в ході досягнення будь-яких політичних цілей необхідно виходити з безумовного пріоритету моральних міркувань. Відомими представниками цій позиції були, зокрема. М. Ганді і М. Л. Кінг. Вусі ^гаси людські вчинки у будь-якій сфері житгсдаяшосгі оцінювалися з точки зору моралі. Природно, що й до політики, політичної поведінки ми з повним правом можемо підходити з моральними мірками. Це право перетворюється на обов'язок з огляду на те, що політика є діяльністю із завоюван- ня, утримання й використання влади, отже, пов'язана так чи інакше з примусом, який сам по собі є злом, але за певних умов він об'єктивно необхідний і мораль- но виправданий.

16. Типологія світових політико-ідеологічних док- трин.

Політика як практична діяльність зі здобуття, використання та утримання влади завжди має ідеологічне обгрунтування, тобто здійснюється під впливом певної сукупності поглядів та ідей, що виражають інтереси тих чи інших соціальних спільностей людей, передусім суспільних класів. Особ- ливо наочно зв'язок політики з ідеологією простежується з переходом від феодалізму до капіталізму; він проявляється в діяльності політичних партій, які за своєю природою є не тільки носіями влади, а й ідеологічними спільнос- тями. З появою політичних партій, які виражають інтереси соціальних спіль- ностей, виникають різні типи ідеологічного обгрунтування політики. Певні ідеї і погляди партій та інших політичних сил щодо керівництва та управлін- ня суспільством, здійснення влади стають ідейно-політичними доктринами і реалізуються в державній політиці, визначаючи той та інший її тип.

Відповідно можна виокремити чотири основних ідейно-політичних доктри- ни: лібералізм, консерватизм, комунізм і соціал-демократизм. Виникли вони не одночасно і чітко орієнтовані на обгрунтування інтересів певних суспільних класів.

Лібералізм — політична та ідеологічна течія, що об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демокра- тичних свобод і обмежує сфери діяльності держави.

Консерватизм — визначення ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій, що спираються на ідею традиції та спадкоємності в соціальному' та культурному житті. Для консерватизму характерні прихильність до існуючих та установлених соціальних систем і норм, «скеп- тичне» сприйняття ідей рівності людей, неприйняття революцій та радикаль- них реформ, обстоювання еволюційного органічного, максимально повільного розвитку.

Комунізм - вчення, що відкидає приватну' власність в ім'я людського блага. Усе зло в суспільних і державних відносинах виникає через нерівномірний розподіл блага. Щоб усунути це зло, комунізм радить зберегти права власності лише за державою, а не за приватними особами.

Демократичний соціалізм визначається в декларації як міжнародний рух за свободу, соціальну справедливість і солідарність. Його мета полягає в тому, щоб домогтися такого мирного міжнародного устрою, за якого можна буде зміцнити ці цінності, а кожна людина отримає можливість розвивати свої здібності, користуючись гарантіями людських і громадянських прав у демократичному суспільстві.

16. Консерватизм іа неоконсерватизм як течії сві- тового політичного процесу.

При розгляді цього питання слід звернути увагу нате, що консер- ватизм як ідеологія виник як реакція на Велику французьку революцію, котра вважалася його представниками причиною суспільного хаосу й руйнування.

Ще за часів «класичного консерватизму» його прихильники висту- пали проти ідей технократії, неподільного панування ринку — під цими гаслами буржуазія почала боротьбу з феодалізмом. Вони відкидали можливість встанов- лення рівності людей, домагалися формування суспільства на основі ієрархії, збереження станових привілеїв, спадкової влади. Консерватори закликали до відновлення монархії та відродження традиційних цінностей феодально- аристократичного устрою: «гармонії» й порядку середньовіччя, селянських громад, сім’ї, школи, церкви, тобто всього того, що, на їхній погляд, об'єднувало суспільство, забезпечувало його єдність та наступність розвитку.

У 80-х роках XX ст. сталися серйозні зміни в політичному житті країн Заходу: зміцнили свої позиції консерватори в США та Великобританії, були усунені від політичного керівництва соціалісти й ліберали у Франції,

Італії та ФРН. Ідеї консерватизму та відповідні підходи до вирішення соціально-економічних проблем стали домінуючими у багатьох впливових політичних партіях західних країн: Консервативній партії Великобританії, Республіканській партії США, Ліберально-демократичній партії Японії, Християнсько-демократичному та Християнсько-соціальному⁷ союзі у ФРН (ХДС/ХСС), Італійській християнсько-демократичній партії та кількох інших. Лібералізм поступився місцем консерватизму в усіх сферах життя.

Посиленню впливу консерватизму в країнах Європи та Америки сприяв рад факторів. Насамперед треба зважити: неоліберальна доктрина «суспільства добробуту» покладала в основу його розвитку швидкий прогрес техніки. Але прискорення НТП спричинило загострення екологічної обста- новки, значно погіршило середовище життя людини. Відтак посилилося невдоволення політикою лібералів, помітно зріс вплив консерваторів, які обіцяли гармонізувати відносини людини з довкіллям.

Сприятливим для консерваторів став і факт посилення у західних країнах бюрократизму, котрий породжувався державою і гальмував розвиток економіки. Неоконсерватори виступили за усунення держави від управління економікою та соціально-політичною сферою, за повернення свободи ринку й конкуренції. Сучасну' людину приваблює висока оцінка консерваторами ролі сім’ї та школи як факторів стабілізації суспільства. Такі «продукти розуму», як ядерна й хімічна зброя, сталінський та полпотівський «соціалізм», спонукають нині інакше сприймати критику' консерваторами просвітительської абсолютизації розуму в соціально-політичній сфері. Актуальним залишається питання і про ставлення до минулого. Відомо, що відмова від цінностей, створе- них попередніми поколіннями, забування традицій народу дуже дорого обійшлося нашому' суспільству.

7

16. Соціалізм та комунізм як течії світового полі- тичного процесу.

Комунізм (від лат. соштипіз — загальний, всезагаль-ний) — сус- пільно-політична течія, яка стверджує за мету встановлення суспільства, заснованого на єдиній загальнонародній власності на засоби виробництва, забороні приватної власності, утвердженні планування як регламентації з боку держави процесів виробництва і розподілу продукції, здійсненні самов- рядування, досягненні рівноправ'я, розподілу матеріальних і соціальних благ "за потребами".

Термін "комунізм" виник наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Першими проповідниками комунізму стали кабетис-ти — представники французьких пролетарів, прихильники Етьє-на Кабе, а також необабувісти О. Бланкі, Т. Дезамі та ін. Комунізм Кабе — це суспільство, побудоване на рівності, єдності, братерстві, демократії і перехід до якого можливий шляхом мирних реформ, на основі переконань.

Класичне формулювання і викладення ідеології комунізму було дано К. Марксом і Ф. Енгельсом у "Маніфесті Комуністичної партії" (1848 р.) та в інших працях. Зосередивши увагу на аналізі капіталізму середини XIX ст. як системи, його історичного місця у розвитку суспільства, вони обґрунтували об'єктивну необхідність соціалізму, який має утвердитись на ґрунті високого рівня розвитку суспільства. Комуністичне майбутнє, що має розвинутись на основі соціалізму як вища його фаза, К. Маркс і Ф. Енгельс розглядали гіпотетично. Вони уявляли його як нічим не обмежену можливість розвитку й удосконалення людини і суспільства, як етап у посту- пальному соціальному розвитку.

Комуністичні партії XX ст. висунули своє розуміння марксизму. Вони також спиралися на інтерпретацію марксизму В. Леніним та його послідовниками, тобто творцями та ідеологами воєнного комунізму. Воєнно- комуністична модель соціалізму, на грунті якої розвивався сталінський тоталітаризм, мала такі основні ознаки: заперечення ринкових відносин; мілітаризація праці; згортання демократичних механізмів управління; ідейно- політичний монополізм; ігнорування індивідуальних, суб'єктивних засад у суспільному житті; відчуження людини від влади і власності, результатів праці і культурно-духовних цінностей; недооцінка саморозвитку особи як основної особливості руху суспільної системи. Однак будь-яка політика, програма суспільного розвитку, що не враховує пріоритетність людського виміру, перестає бути прогресивною.

Соціалізм — суспільно-політична течія, що спрямовує дії на створення суспільства, для якого характерні панування свободи як можливості робити все, що не завдає шкоди іншим людям, справедливості як рівності стартових можливостей для всіх громадян, солідарності як можливості для людини розраховувати на допомогу і соціальний захист з боку суспільства і держави. Соціалізм як ідея найяскравіше втілення дістав у творах великих гуманістів Т. Мора, Т. Кампанелли, Д. Уінстенлі, Г. Ба-бефа, А. Сен-Сімона, ПІ. Фур'є, Р. Оуена і особливо К. Маркса і Ф. Енгельса.

Термін "соціалізм" увів у науковий обії у 1834 р. сенсімоніст П. Леру. Під лозунгами соціалізму виступають соціал-демократи, лівацькі групи різного ґатунку, революціонери-демократи та ін. Одну з багатьох концепцій соціалізму в руслі соціал-реформістеької політичної течії було названо "концепцією демократичного соціалізму". У витоків її стояв німецький соціал-демократ Е. Бернштейн (1850 — 1932), який на Заході вважається одним з класиків сучасного соціалізму. Соціал-демократія як політичний рух зародилася в Німеччині у минулому столітті. Спочатку ідеологія соціал- демократії збігалася з ідеологією комунізму. Соціал-демократія і комунізм до 20-х років XX ст. фактично були тотожними. Концепція соціалізму стала відповіддю на потреби розвитку суспільства. Соціалізм виявив себе як ідея, як організація, рух і практика будівництва нового суспільства у ряді країн світу. У 1869 р. було створено Соціал-демократичну партію Німеччини. Наприкінці XIX — на початку XX ст. соціал-демократи висловили думку щодо необхідності переосмислення ряду положень марксизму. В цей час вже не спостерігалося крайнього зубожіння пролетаріату, зникнення середніх прошарків, про що писав у середині XIX ст. К. Маркс, а відбулася певна стабілізація капіталізму. Необхідність соціалістичної революції як форми завоювання влади пролетаріатом виявилася сумнівною. Диктатура пролетаріату, що була згодом абсолютизована В. Леніним, розглядалася як політичний атавізм. Саме у реформі соціал-демократи бачили основний засіб політичних перетворень у суспільстві.

Соціал-демократичний рух, конституйований на початку 20-х років XX ст., на час свого подальшого існування еволюціонував як у політиці та ідеології, так і в соціальній сфері та організаційній структурі. На зміну Робітничому соціалістичному Інтернаціоналу (1923— 1940) прийшов Соціалістичний Інтернаціонал, створений у 1951 р. Нині до нього входить близько 80 партій, з них 27 — правлячі (самостійно або в коаліції). В їхніх лавах налічується понад 17 млн. чоловік. Серед лідерів соціал-демократії відомі такі видатні політики, як В. Брандт (ФРН), У. Пальме (Швеція), Ф. Мітгеран (Франція), Ф. Гонсалес (Іспанія), Б. Краксі (Італія), Ф. Вра-ницький (Австрія), Р, Хоук (Австралія) та ін, 3 розвитком соціал-демократичного руху відбувалися зміни у соціалістичній ідеології, в системі ідей, які він прагнув втілювати у життя.

Під терміном "соціалізм" протягом останніх півтора століть розуміли в одному випадку соціалістичну ідею як одну з можливих концепцій соціальної справедливості, а в іншому — як особливу організацію виробництва та розподілу продуктів і благ, альтернативну ринковій системі. Інколи суспільствознавці, політики та ідеологи помилково ототожнюють ці два поняття.

В основу соціалістичної ідеї покладено концепцію само-цінності людини незалежно від її соціального та економічного статусу. Головним змістом соціалізму, його світоглядною цінністю є те, що суспільство повинно не тільки проголошувати, а й гарантувати кожному можливість існування і духовного розвитку. Суспільство мусить взяти на себе відповідальність за самореалізацію людини. Всі люди рівні перед Богом, і саме спільність людей має забезпечити реальне втілення цієї рівності. Зрівняльність у розподілі та споживанні, що проповідується багатьма прихильниками соціалізму, є вторинною. Ідею рівності знаходимо і в індивідуалістичних концепціях ринку. В них вона розуміється як рівність можливостей.

16. Поняття міжнародних відносин.

Міжнародні відносини - система політичних, економічних, соціа- льних, культурних, воєнних, правових та інших зв'язків між державами й народами, міжнародні політичні відносини — це відносини між державами, політичними партіями, громадсько політичними організаціями і рухами, міжнародними організаціями та іншими суб'єктами політики на міжнародній арені.

Суб'єктом міжнародних відносин вважається держава. У зв’язку із змінами в світовій політиці включити в систему міжнародних політичних відносин інші національні політичні інститути — політичні партії, громадсь- ко-політичні організації, органи місцевого самоврядування та ін. (Міжнародні міжурядові організації - ООН; міжнародними організації регіонального масштабу; міжнародні суспільні рухи — анти-воєнного, екологічного, молодіжного, жіночого, профспілкового, національно-визвольног спрямуван- ня ). У сучасному світі провідну роль відіграють велику роль Велика сімка

• США, Канада, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Японія а тепер і можливо Велика 8 з Росією.

Таке визначення дозволяє враховувати особливості кожного ета- пу в розвитку міжнародних відносин і не зводити їх Лише до міждержавних взаємодій.

• це системна сукупність політичних, економічних, дипломатич- них, правових, воєнних, гуманітарних та інших зв'язків і відносин між суб'єктами світового співтовариства, до яких відносяться держава, народ, суспільні та громадські рухи, різноманітні організації тощо.

• це сукупність економічних, політичних, культурних, правових, ідеологічних, дипломатичних зв'язків і взаємовідносин між народами, держа- вами і системами держав, економічними та політичними організаціями на міжнародній арені.

• це система реальних зв'язків між державами, які виступають і як результат їхіх дій, і як свого роду середовище, простір, у якому існує світова політика.

• особливий тип суспільних відносин, які виходять за межі внутрішньосуспільних стосунків і територіальних утворень. Це система міждержавних і недержавних інтеракцій (взаємодій) у глобальному, регіональному масштабі, або на рівнв двосторонніх відносин. їх мета полягає у створенні найвигідніших умов для функціонування і розвитку суб’єктів взаємодії.

-область міждисциплінарного наукового знання, в якій застосо- вуються методи і методики широкого діапазону', націлені на обробку параметрів різного роду та ступеню складності; перевіряються гіпотези та теорії, що пояснюють найрізноманітніші прояви суспільної взаємодії.

16. Зовнішня політика держави: цілі, принципи, за- соби

17. Пріоритети зовнішньої політики Української держави.

Зовнішня політика —діяльність держави на міжнародній арені, яка регу- лює відносини з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями та іншими громадськими організаціями, всесвітніми і регіона- льними міжнародними органкщіж®. В основі зови політ лежать національні інтереси що реалізуються через політичну систему. Рівні зовнішньополітичних інтересів: Рівень головних інтересів охоплює зовнішньополітичні інтереси, пов'язані із забезпечен- ням безпеки й цілісності держави захистом економічної і політичної незалежності держав. Рівень спеі(ифічних інтересів прагнення держави утвердити свій вплив у тих чи інших міжнародних організаціях, брати участь у розв'язанні регіональних конфліктів, розвивати культурні зв'язки з іншими державами.

Засоби — дипломатичними, економічними, ідеологічними, воєнними На основі зовнішньополітичних інтересів визначаються цілі зовнішньої політики, забезпечення національної безпеки держави; збільшення сили держави; зростання престижу⁷ та зміцнення міжнародних позицій держави. У змістовному плані розрізняються політична, економічна, воєнна, екологічна, інформаційна безпека і безпека у сфері культури як складові національної безпеки. Однією з найважливіших цілей зовнішньої політики щуй<зтєМтиенняїїсит Кошйдаьсяіроа^гіержкш- її економічний, політичний, воєнний, інтелектуальний і моральний потенціал. Зростання її престижу і зміщення

співробітницька Так, престиж і міжнародні позиції держави безпосередньо залежать від її сили. Сила й безпека держави значною мірою визначаються її міжнародними позиціями. Функції охоронна, представницько-інформаційна і переговорно- організаторська.

2. липня 1993 року Верховна Рада України схвалила “Основні напрямки зовнішньої політики України”. Цей документ визначає базові національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, містить засади, на яких реалізується зовнішньополітична діяльність нашої держави.

Базовою вимогою у здійсненні зовнішньої політики України є якнайповнппе і якнайефективніше забезпечення національних інтересів країни.

Національні інтереси України у сфері міжнародних відносин становлять три основні групи:

• стратегічні та геополітичні інтереси, пов'язані з за- безпеченням національної безпеки України та захистом її політичної незалежності;

• економічні інтереси, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство;

• регіональні, субрегіональні, локальні інтереси, пов'язані із забезпеченням різноманітних специфічних потреб внутрішнього розвитку України.

З метою забезпечення національних інтересів України її зовнішня політика постійно спрямовується на виконання таких найголовніших завдань:

1. Утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави.

2. Забезпечення стабільності міжнародного становища

України.

3. Збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів.

4. Включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу⁷.

5. Захист прав та інтересів громадян У країни, її юридич- них осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів з зарубіжними українцями і вихідцями з України, подання їм допомоги згідно з міжнародним правом.

6. Поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

8