Питання 2.

Микола Платонович Огарьов, близький друг і соратник Герцена, народився в 1813 р. в Петербурзі в сім'ї великого землевласника. Він стояв біля витоків російської соціалістичної думки, пройшов складну, суперечливу духовну еволюцію, що привела його до обгрунтування концепції російського селянського соціалізму.

Не дивлячись на духовну близькість з Герценом, він розробляв власні підходи до обгрунтування соціалістичних ідей.

Духовне становлення Огарьова відбувалося в 30—40-і роки XIX в. Вплив ідей Великої французької революції, події 14 грудня 1825 р., навчання в Московському університеті, політичний кружок, арешт і заслання в 1835 р. в Пензенську губернію, поїздки до Німеччини і Франції з освітньою метою — такі типові для представника його кола віхи духовної еволюції Огарьова.

Огарьов разом з Герценом пережив захоплення сенсимонізмом, що справив на нього великий вплив. «Тут для нас надзвичайно важливе те, що думка, що виникає на рубежі XVIII і XIX сторіч... ця нова думка носить і вабить самого Сен-Сімона до постійного висновку, що "всі суспільні установи повинні мати на меті етичне, розумове і фізичне удосконалення стану найчисленнішого і найбіднішого"» (1. Т. 1. З. 722),— писав згодом Огарьов. В процесі формування його світогляду на перший план виступали проблеми теоретичного осмислення законів розвитку природи і суспільства. Розкрити закономірний, об'єктивно обумовлений характер суспільного розвитку, тим самим розв'язати проблему теоретичного обгрунтування соціалізму — ось основна мета. В цьому ракурсі концепція Сен-Сімона орієнтувала Огарьова на розуміння історії як закономірного процесу, результатом якого повинне бути гармонійне суспільство. Соціалізм вже мислився не абстрактно, умоглядно, а як результат історичного розвитку.

Будучи за кордоном (1841 —1846 рр., з перервами), Огарьов намагався розібратися в новітніх філософських концепціях, зрозуміти духовну атмосферу Європи. Він вивчав Гегеля, Фейєрбаха, слухав лекції Шеллінга, посилено займався природними науками. Це послужило підставою для вироблення власних позицій.

Формування поглядів Огарьова відбувалося на базі новітніх досягнень філософської і наукової думки Західної Європи. Він вірно виділяв раціональне зерно філософії Гегеля — діалектику і діалектичний метод. Під впливом природознавства, антропологічного матеріалізму Фейєрбаха формувалися матеріалістичні погляди Огарьова.

У 40-і роки виникла наукова теорія соціалізму — марксизм. Проте Огарьов, будучи сучасником марксизму, залишився на позиціях колишнього світогляду. Методологічною основою його соціалістичної теорії був антропологічний матеріалізм. Він еклектично доповнювався гегелівською діалектикою, істотною межею якої був принцип історизму.

Ця методологічна база дозволила Огарьову прийти в 40-х роках до висновку, що соціалізм — це результат розумних роздумів, роботи розуму. «Розумне вільне суспільство — ось завдання сучасності... Соціалізм, який представляє розумну волю людини, це одна сторона духу; наука — розум — інша; мистецтво — творчість — любов — третя. Хай кожний обирає одне і працює. Блаженний, хто укладе в собі всі три сторони, його життя буде найповніше» (1. Т. 2. З. 321). Таке розуміння повністю базувалося на антропологічному принципі, який за своєю суттю направлений проти історизму.

Ідея практичної реалізації соціалістичного ідеалу відіграла домінуючу роль в діяльності Огарьова. Характерною особливістю його практичної діяльності були спроби соціального експерименту. Він звільнив своїх кріпосних селян в маєтку, закликав послідувати своєму прикладу Герцена. Це свідчило про цілісність натури мислителя, єдність етичних переконань і практичних дій. Звільнені селяни в общині розшаровувалися на багатих і бідних, про гармонійне суспільство не могло бути і мови. Але Огарьов продовжив експерименти в Пензенській губернії, намагаючись перевести сільське господарство на фермерський шлях, створити більш ефективну систему економічних відносин. Розорення зупинило експериментаторську діяльність, невдачі Огарьов пояснював тим, що народ ще недостатньо підготовлений, проінформований, вихований для практичної реалізації соціалістичних ідей.

У розумінні суспільного розвитку Огарьов, як і інші революціонери-демократи, стояв на ідеалістичних позиціях. Антропологічний матеріалізм логічно підводив до історичного ідеалізму. Проте тенденція, що веде до подолання обмеженості антропологічного матеріалізму під впливом принципу історизму, у Огарьова простежується достатньо чітко. Він більш послідовно, ніж Герцен, проводив ідею про роль економіки в житті суспільства, про значення політичної економії для суспільствознавства. «Розглядаючи суспільство з погляду праці і продуктивності, політична економія стає у відкриту боротьбу з племінними інтересами і шукає заснувати суспільний зв'язок на єдності праці» (1. Т. 1. З. 94).

Яка ж роль політичної економії в суспільствознавстві? В науках про природу, на думку мислителя, ми маємо справу з одними і тими ж фактами. Проста фіксація фактів не є наука; «...тільки пояснення законності, методи розвитку явищ відомого порядку складають теорію, тобто науку» (1. Т. 1. З. 316). З цієї позиції «наука суспільного устрою є наукою найскладнішою» (1. Т. 2. З. 198). «Так, філософія, історія стають абсолютно проблематичними науками, де кожний по односторонньому спостереженню натягує на запропонований закон деякі факти, і в науці царює свавілля», - робив висновок Огарьов (1. Т. 1. З. 317). Поставити на реальний грунт суспільствознавство зможе політична економія. «Політична економія міцно усілася на грунті, але у неї немає повітря для дихання; соціалізм ставить свій факт на повітрі, без грунту» (1. Т. 1. З. 318). Таким чином, Огарьов ставить проблему розробки економічної теорії, проблему взаємозв'язку, взаємообумовленості політичної економії і теорії соціалізму. Економічні відносини повинні дати ключ до пояснення соціальних процесів — такий його висновок. У 1856 р. Огарьов емігрував до Лондона, де разом з Герценом брав участь у виданні «Дзвону», органу російського бесцензурной друку. Основний напрям статі «Дзвону» кінця 50-х років — боротьба за звільнення селянства. Пропагандистську роботу Огарьов поєднував з обгрунтуванням і розробкою соціалістичного ідеалу.

Він розробив власний план звільнення селянства, відмінною рисою якого було викуп селян із землею при збереженні громадської колективної власності і громадського самоврядування. «Община володіє землею і дає своїм членам ділянки в користування... Громадська власність винятково земельна; решта всякої селянської власності — власність особиста. Земельна власність не спадкова, особиста власність спадкова» — така вихідна позиція мислителя (1. Т. 1. З. 138—139).

Громадській власності, існуючої в рамках російської поземельної общини, Огарьов протиставив «дробову» власність, характерну для країн Заходу, де община зникла. Шлях розвитку капіталістичних суспільно-економічних відносин, на його думку, згубний для Росії. Він виступав проти «язви пролетаріатства», «коли третина людей не бере участь в землеволодінні і не має ні дому, ні притулки і коли ділянки, дрібніючи по спадковому праву, стають недостатніми» (1. Т. 1. З. 143). В той же час Огарьов підкреслював, що розвиток приватної власності в Європі формував пошану до недоторканності особи, дому, поняттю честі, гідності, гласності суду і думок, зборів, сприяло прогресу науки і промисловості. Все це відсутнє при поземельній громадській власності в Росії, саме «на грунті громадського устрою виросла досконала зневага до особи, кріпосний стан, відсутність суду і правосуддя для народу...» (1. Т. 1. З. 152).

Огарьов прагнув, не відкидаючи громадської організації, подолати властиві їй недоліки. В придушенні «особи світом», відсутності елементарних прав особи, на його думку, винувата не община, а зовнішні її оточуючі умови. «Особа пригнічена крім общини поміщиком, адміністрацією, безсуддям; вона не заявляє своїх прав перед общиною, тому що цей масивний, громадський устрій наскільки врятує її від вищого насилля» (1. Т. 1. З. 162). Община є тільки основою побудови соціалістичного ідеалу, це «зерно, яке здібне до розвитку, якщо йому не заважатиме зовнішнє насильство» (1. Т. 1. З. 162).

Огарьов проводив ідею про те, що на базі общини можна створити не просто більш справедливий суспільний устрій, а що тільки громадське ведення сільського господарства економічно ефективне. Він вважав, що «при вільному розвитку громадське землеволодіння може досягти великих результатів землеробської промисловості, тому що в його внутрішньому значенні лежать дві системи обробки: система зосередженої власності... і система дрібної (дробової) власності... і обидві системи зливаються в одну вільну общину» (1. Т. 1. З. 169). Н. Г. Чернишевський присвятив розробці цієї ідеї свої економічні праці. Розвиваючи думку про економічну ефективність господарювання в общині, Огарьов вважав за необхідне використовувати елементи і переваги капіталістичної системи. Використовування переваг капіталістичної економіки — в цьому напрямі згодом розробляв свою теорію і Чернишевській.

Огарьов поділяв ідею «двох Росій» Герцена. Він вважав, що народ виступав як носій своєї культури і самостійно вироблених моральних і правових норм. «Прикріплений до землі, він визнав землю своєю, своє артільне сетлєрство прийняв за юридичний факт і став мовчки боронити своє громадське право землеволодіння і право кожного на користування ділянкою в артільній землі» (1. Т. 1. З. 359). На підставі цього мислитель робив висновок про те, що західні юридичні поняття власності не прищепилися народу, що головне для Росії не юридичне, а економічний початок, заснований на громадській власності.

Звільнення селян із землею від кріпацтва мислилося Огарьовим як створення необхідних конкретно-історичних умов для сприятливого, повного розкриття економічних і соціальних можливостей общини — основи майбутнього соціалістичного суспільства. «Почнемо спочатку, із звільнення кріпосних селян. Це осередок, з якого розвивається весь організм» (1. Т. 1. З. 363). Але для формування цього осередку необхідна наука, «вся та загальнолюдська освіта, узята із заходу, яке дійсно прищепилася до нас і, як наслідок, повинне йти з нами в зростання» (1. Т. 1. З. 363). На цих підставах мислитель будував концепцію російського селянського соціалізму.

Орієнтуючись на практичну реалізацію соціалістичного ідеалу, Огарьов велику увагу надавав теорії соціальної революції. Якщо до реформи 1861 р. він не виключав мирний, реформація шлях, то після реформи акцент був зроблений на підготовці збройного повстання. «Старе кріпацтво замінено новим. Взагалі кріпацтво не відмінено. Народ царем обдурений!»— була така його оцінка реформи 1861 р. (1. Т, 1. З. 478).

Слід зазначити, що Огарьов розумів історично скороминущу революційність дворянства в післяреформений період. «З відміною кріпацтва випарується його уявне землеволодіння; воно не буде в змозі утримати його за собою, тому що у нього немає ні здібності до праці, ні капіталів» (1. Т. 1. З. 644).

Огарьов, як і Герцен, відрізняв соціальну революцію від політичної, для цього він ввів поняття «переворот» і «перестворення», реорганізація. Переворот, на його думку, - це всяка зміна урядових осіб або форми уряду. «Перестворення (реорганізація) — значить нова постановка відносин між даними, тими елементами, які існують в самому народному житті» (1. Т. 1. З. 642). Перестворення, згідно логіці його думки, є соціальна революція. Огарьов вважав, що попередні революції мали політичний характер; майбутня російська революція стане перестворенням, соціальною революцією.

Соціальна революція приведе до перебудови всіх сфер суспільного життя. Мета революції полягає: «1) В негайному знищенні всякого кріпацтва, поміщицького і казенного, на людей і землю; 2) У віддачі общинам (громадам, миру) землі, ним що належить... 3) В знищенні потім всякій становій ворожнечі і введенні рівноправ’я. 3) В установі, замість казенного чиновництва, безстаново вибраних і перед суспільством відповідальних людей для суду і управління сільського, міського і повіту. 5) В об'єднанні повітів в області, самостійно керованих своїми виборними обласними Думами. 6) В об'єднанні областей в один загальний союз (федерацію)» (1. Т. 2. З. 63). Така, по суті, програма реалізації соціалістичного ідеалу, програма побудови майбутнього суспільства на перехідний період.

Які форми організації рушійних сил революції? Створення таємного революційного товариства Огарьорв пов'язував з різночинною молоддю. Ця молодь повинна сформувати товариства, поповнюючи свої ряди з низького прошарку — солдатами, дворовими, мужиками. Товариства повинні мати федеральний принцип побудови — центр і окремі гуртки. Центр має свій орган друку, «центральне видання повинне вказувати напрям, теорію, гіпотезу вживань, виконання яких падає на периферію суспільства» (1. Т. 1. З. 802). Сфери впливу суспільства Огарьов розділив на 16 округів, класифікувавши їх на університетські, військові, ярмаркові центри, від кожного округу — по одному представнику в центр. «Всього 16 чоловік, які повинні бути один з одним в постійних стосунках, стосунках з трьома пунктами за кордоном: Берлін, Гейдельберг і Лондон... 16 чоловік в Росії зобов'язані кожний в своєму окрузі організувати товариство, тобто цілу мережу агентів... Округи зносяться тільки в особі центральних агентів, не замішуючи нескінченного числа імен і осіб. Ось мені здається найприродніший лад суспільства», - писав Огарьов (1. Т. 2. З. 76—77).

Безпосередньою метою суспільства є підготовка і здійснення зброєного повстання. Для успішного проведення повстання необхідне зближення з армією і народом. Провідні посади в армії займають члени товариства. Ключове питання революції — зближення з народом. В рішенні цієї задачі провідна роль повинна належати різночинній молоді, освіченій меншості. Питання про віддаленість інтересів інтелігенції і народу був поставлено Герценом. Огарьов пропонував конкретні шляхи його рішення. На його думку, «темне відчуття мас і думка розвиненої меншини завжди схожі, і лише недомовка роз'єднує їх» (1. Т. 1. З. 255). Історичну тенденцію вирішення цього питання він бачив в різночинцях, що вийшли з народу, тісно пов'язаних з ним. «Цією молоддю Росія вчинить своє зречення від буржуазії... і заперечує всяку буржуазну станову і знову-таки приходить до поняття дійсної безстановості...» (1. Т. 1. З. 654).

У підході до вирішення завдань соціальної революції Огарьов стояв на більш радикальних позиціях в порівнянні з Герценом, висуваючи на перший план конкретну справу, практичну підготовку і здійснення народного повстання. В той же час мислитель не абсолютизував значення озброєного повстання. Полемізуючи з Бакуніним, він вважав, що озброєному повстанню повинні передувати ретельна пропагандистська і організаційна робота. «Я вимагаю зважування обставин, спокою в діяльності, приготування шляхів, людей, словом пропаганди, адекватної часу, пропаганди словом і збільшенням товариств» (1. Т. 2. З. 490),— писав Огарьов Бакуніну. Проте Огарьов розділяв анархічні ілюзії про готовність російського народу до бунту, про інстинктивну революційність російського мужика, він дещо ідеалізував російське селянство, не помічаючи очевидною в післяреформенний період його диференціації.

Огарьов будував соціалістичний ідеал на базі селянської общини, намагаючись виявити його передумови в реальній дійсності. З позицій історизму він оцінював соціалістичні ідеї мислителів, зокрема соціалістичний ідеал Бабефа. Бабеф і його сподвижники дійшли цього ідеалу не «на підставі народного звичаю, якому їх система складала б завершення, до якого відносилася б як результат до своїх попередніх, позитивних даних...» (1. Т. 1. З. 701). Основна слабкість соціалістичної теорії Бабефа, на думку Огарьова, в умоглядності, у відірваності від народного життя.

Огарьов вважав, що соціалістична теорія повинна бути пристосована до особливостей російського народного сільського побуту. «Я боюся зустріти в наших соціалістах виставляння вперед виключно міського освіченого пролетаріату» (1. Т. 1. З. 715).

Соціалістичні теорії Огарьов класифікував на «догматичні», які наказують напрям суспільної думки, і теорії, які орієнтовані на практичну реалізацію соціалістичного ідеалу» (1. Т. 1. З. 736). Таким чином, найважливіша відмінна риса соціалістичної теорії, згідно логіці міркувань Огарьова, - це її практична застосованість. Звідси прагнення будувати соціалістичний ідеал спираючись на історичний грунт російської дійсності, розглядати його як результат конкретно-історичного розвитку.

Ідея народу, народності, глибини і істинності традиційних форм російського побуту, звичаїв, моральних і правових норм була домінуючою, виступала як одна з найважливіших передумов побудови соціалістичного ідеалу. Ця ідея виростала, у свою чергу, з концепції «двох Росій» — «всієї Росії» і «офіційного світу». Народна Росія, життя і побут народу — ось істинне, на думку Огарьова, що визначає рух суспільства вперед і кінець кінцем указує шляхи історичного майбутнього. «Очевидно все, тобто Росія, повинні перетягнути офіційний світ... Позитивний шлях — постійного розвитку народних економічних почав, народного, суспільного кредиту і народного самоврядування; і шлях негативний — постійного обезсилення офіційного світу» (1. Т. 1. З. 381). Реалізація суспільного ідеалу, отже, пов'язана із затвердженням народних економічних основ і правових уявлень.

Огарьов підкреслював історичну обумовленість еволюції російської соціалістичної думки до селянського громадського соціалізму. Відштовхуючись від 14 грудня 1825 р., російська соціалістична думка дійшла спочатку західнокапіталістичного протесту (П.Я.Чаадаєв), «з цим запереченням росла і потреба позитивного виходу з тогочасної дійсності; а цей позитивний вихід міг бути заснований тільки на дійсно існуючих даних, тобто на народних основах(початках)» (1. Т. 1. З. 408). З цієї позиції Огарьов називав слов'янофілів пророками російського громадського розвитку.

Проте мислитель не заперечував загальних закономірностей побудови нового суспільства. Російський соціалізм не є щось відмінне від європейської соціалістичної думки. «Без сумніву, математичні закони всякого руху в світі всезагальні; це не заважає, а, навпаки, доводить, що кожне явище складається з своїх даних... В Росії вже один факт народного землеволодіння суперечить західній цивілізації і вимагає свого розвитку...» (1. Т. 1. З. 409). Тобто не заперечуючи загальних закономірностей, Огарьов акцентує увагу на виявленні специфічних росіян підстав суспільного ідеалу.

Які ж ці підстави? Це ідея громадської земської власності на землю, яка історично існувала в Росії. «Якщо прикладати до російського грунту прусську філософію, за якою, скільки ні розділяй в думці держави від володаря, на ділі все ж таки виявиться, що держава — це володар, то ми мимовільно дійдемо висновку, що поземельна власність — володаря. Якщо ж використовувати російське народне значення, яке століттями говорило і пану, і царю: «Ми ваші, а земля наша», - то дійдеш до зворотного висновку, що поземельна власність — власність суспільна, світська, земська» (1. Т. 1. З. 599). Право народу на землю — ця ідея виступала як центральна в російському соціалізмі. Причому для її доказу російські мислителі робили історичні екскурси в глибину століть, тим самим підкреслюючи, що це право невід'ємне, першочергове.

З погляду даної позиції реформа 1861 р. повинна була повернути народу землю, незаконно привласнену урядом. Уряд не мав права продавати селянам землю, що їм належить. Проте насправді реформа стимулювала розвиток капіталістичних відносин в сільському господарстві. Огарьов це розумів: «Виросте багатство російської імперії, і виросте убогість російського народу, і ми остаточно увійдемо до всієї широчіні європейської цивілізації» (1. Т. 1. З. 593). Звідси виникли ще більші надії на некапіталістичний шлях розвитку Росії.

Огарьов вважав, що народу не можна нав'язувати який-небудь умоглядний ідеал, народ повинен сам вирішувати питання свого майбутнього. Майбутнє суспільство Огарьов представляв як союз общин, керованих виборними з селян. «Справжнє збірне ім'я, що означає географічний союз всіх різнорідних племен російської землі в одне ціле, - це земство; із звільненням від татар починається земська єдність, що виросла з поняття земської землі» (1. Т. 1. З. 602). В статтях «На новий рік» (1861), «Що потрібне народу?» (1861), «Що потрібно робити народу?» (1862) мислитель сформулював завдання суспільних перетворень, направлених на здійснення соціалістичного ідеалу.

Н. П. Огарьов помер в 1877 р. в Грінвічі поблизу Лондона (у 1966 р. його прах був перевезений до Росії — до Москви на Новодєвічьє кладовище).

В основу анархо-індивідуалізму покладена ідея німецького філософа Макса Штірнера (1806-1856) про абсолютну свободу індивіда, який у своїх бажаннях і вчинках не має бути пов'язаним ні релігійними догмами, ні нормами права й моралі. Заперечуючи державу, М. Штірнер зводив соціальну організацію суспільства до так званої спілки егоїстів, метою якої було б налагодження обміну товарами між незалежними виробниками на основі взаємної поваги. М. Штірнер проголошував необхідність бунту невдоволе-ної особистості. Крайній і відвертий індивідуаліст, він оголосив війну д-ві взагалі, прагнув створити в сусп-ві «союз егоїстів», члени якого мали б практично необмежену власність («усе належить мені») і владу над людьми.

Макс Штірнер (1806-1856), псевдонім Каспера Шмідта, – німецький філософ-ідеаліст, засновник анархічного індивідуалізму, примикав до младогегельянців.

В 1845 видав книгу «Єдиний і його власність», в котрій розвинув систему анархізму. Єдина реальність, за Штірнером, - це «Я», его, а весь світ – його власність. Поняття моралі, права, закону, суспільства і т.д. відкидаються і оголошуються «примарами». Штірнер вважав, що цим він звільняє індивідуальне сприйняття від «соромлячого лушпиння». Кожен сам є джерелом моралі і права. Керівництвом для індивіда має бути принцип «нема нічого вищого за мене». Приватна власність, за Штірнером, має бути збережена тому, що в ній виражається самобутність «Я». Суспільний ідеал Штірнера – «союз егоїстів», в якому кожен бачить у іншому лише засіб для досягнення власної мети. Дивлячись на історію як на продукт ідей, Штірнер вважав, що, долаючи пануючі поняття, можна змінити суспільні відносини. Штірнер критично виступав проти комунізму і революційної боротьби пролетаріату. За зовні «бунтарськими» лозунгами Штірнера приховані інтереси дрібного буржуа, що прагне зберегти своє майно. Маркс і Енгельс у «Німецькій ідеології» піддали всебічній критиці ідеалізм Штірнер, показавши його відірваність від реальних суспільних відносин.

Перша книга Штірнера потрапила на прилавки тільки завдяки тому, що саксонський цензурний комітет визнав твір результатом нездорового розуму автора, те ж саме трапилось і з книгою Прудона, дозволеної Луї Наполеоном до друку лише у якості зразка публічного божевілля. Погляди обох довго і помилково виводили з творчості Вільяма Годвіна, який сформулював у 1820-х роках антитезу «суспільство плюс мораль проти держави і права». Але Годвін свій анархізм сприймав як послідовно доведену до логічного фіналу ліберальну ідею, а Пудон і Штірнер (з різних причин) були антилібералами.

Суспільний лад, сучасний Штірнер, він оцінював як «диктатуру одержимих». «Одержимі» - взагалі найчастіший епітет, споживаний Штірнер по відношенню до сучасників. Поведінка одержимих має винятково ролеву, наслідувальну природу, вона ні на чому всерйоз не заснована, головним двигуном такої поведінки є конкуренція. В міжособовій конкуренції Штірнер бачить одну із головних проблем, що отруюють сучасність, доводячи що конкуренція особистостей насправді неможлива, а значить можлива лише конкуренція їх капіталів. Таким чином, за Штірнером, особистість сьогодні більше не є особистістю і може реалізуватись лише як форма фінансового, інтелектуального, фізичного чи психологічного капіталу, оціненого на суспільному ринку необхідними інститутами конкуренції. Соціальна самооцінка одержимого як громадянина, сім'янина, і платника податків нічим не відрізняється від самооцінки іншого одержимого, що називає себе «японським імператором» чи «святим духом». Здоровий глузд нормального громадянина і маніакальне марення психічнохворого не мають ніякої видової різниці, крім масовості розповсюдження. І те і інше є наслідком одержимості, що породжує пануюче самовідчуження любого окремого «я». Причина одержимості – роздвоєння індивіда, протиставлення одних аспектів своєї винятковості іншим і їх неминуче зіткнення, що веде до психодрами, яку Штірнер назвав «самовідчуженням».

«Нас вигнали із самих себе», - стверджуючи це, Штірнер докладно поз'яснив як механіка самовідчуження дублюється суспільством. По-перше за допомогою інституцій – Держава, принижуюче тебе; Сім’я, відтворююча роль держави; Приватна Власність, та що володіє тобою і використовує тебе як охоронця і посередника. По-друге через трансльовані інституціями «беззаперечні» поняття – Обов’язок, Право, Мораль, Суспільна думка і ін., призванні загіпнотизувати більшість, що піддається і мінімізувати протест одинаків, перетворивши їх у «демонів» для масової свідомості.

Культ унікальності, котрому служив Макс Штірнер, так гостро висміяний Марксом в «Святому Максі», не підвів першого німецького «персоналіста», перервавши його життя самим незвичайним чином. Штірнер помер від укусу отруйної тропічної мухи, що невідомо як опинилася у центрі Європи в 1856 р., з тих часів і дотепер подібних випадків смерті в Німеччині більше не було зареєстровано.

Ідеолог анархізму. Своє вчення виклав у працях "Одинак і його власність" (1845), "Історія реакції" (1852), а також у статтях та листах (1842-1847), які були видані у Берліні лише у 1898 р. Свою світоглядну систему Штірнер називав "філософією чистого егоїзму", розуміючи егоїста як "шукача цінності речей у своєму Я, який не знаходить самостійної чи абсолютної цінності". Цей напрям у політико-правовій думці можна виокремити як соліпсизм, тобто теоретичний егоїзм, що визнає реальним, єдино існуючим лише суб'єктивне Я і зміст його свідомості. Штірнер перетворив абсолютне Я Й.-Г. Фіхте на суто індивідуалістичну категорію, на центр світобудови, ототожнив його з емпіричною особистістю, заперечив поняття, "держава", "суспільство", "людство", "справедливість", "несправедливість", "добро", "зло" і вивів правило: "окрім мене, для мене нічого немає". Розуміння держави і права з позицій чистого суб'єктивізму й індивідуалізму виявилось методологічним джерелом різновидів анархізму: анархізму приниженої і пригніченої особи, яка сповідує ворожість до держави і права, правопорядку загалом, оскільки вони "придушують особистість і породжують нерівність", і анархізму сильної, вольової особи, що спонукає людину до боротьби за "більшу свободу Я". Штірнер схилявся до особи анархізму, хоча створив концепцію, яка виявилася придатною для обох напрямів. Штірнер критикував теорії публічного або державного життя, що "занепастили особистість". Він був невдоволений тим, що "ідея держави проникла в усі серця і збудила натхнення", що гасло служіння державі стало вищим ідеалом, а заклик до самопожертви в ім'я держави - загальним гаслом. Панування держави, за Штірнером, - це пригнічення свободи Я, влада грошей, перетворення державних структур на такі, що стоять над законом, у "шалапутів, що вкрали у людей свободу, а потім роздають цей викрадений товар". Людина не може бути вільною на жодній державі: "держава і Я - вороги", "не Я живу, воно живе у мені". Держава є владою, яка з "жебрака висмоктує всі соки" і нічого йому взамін не дає. Вона заснована на "рабстві праці", а "буржуїв захищає і робить їх тими, ким вони є". Держава нагромаджує над Я насилля, тому Я дедалі більше відчуває своє безсилля. Однак істинно вільним Я може стати лише тоді, коли "безтурботно володіє своїм леном ", тобто має власність, оскільки держава прагне лише до власного збагачення: їй "абсолютно все одно, чи ти багатий, чи ти бідний, або ж навпаки". Проблема власного Я відштовхувала Штірнера від сприйняття ідеї комунізму. Шопенгауер вважав, що представників крайнього соліпсизму "можна знайти у будинку для божевільних". Штірнер зі своїм теоретичним егоїзмом перебував саме на такій крайній межі. Він увійшов в історію як "жрець і лицар егоїзму". Під стрижневим гаслом "Станьте егоїстами!" Штірнер розумів повернення до первісної християнської громади, визнавав єдиним "конституційним королем" "істинно християнського короля". Він закликав до перетворення держави і суспільства на "союз егоїстів" для боротьби у війні "всіх проти всіх", звільнення "робітників від рабства". Я у Штірнера не сприймає ніяких норм поведінки, політичних ідеалів, заперечує будь-які натяки на "боротьбу за свободу всіх", на право і політику взагалі, шукає собі місце у безформному скупченні людей, де панують виключно сила і безпощадний егоїзм, оскільки Я виводить будь-яке право виключно з себе, Я має право на все, що в його владі, і Я "є єдиним критерієм істини". Індивідуалізм, егоцентризм, нігілізм, анархізм Штірнера з відповідними модифікаціями знайшли продовження і розвиток у творчості Ф. Ніцше, П.-Ж. Прудона, М. Бакуніна, П. Кропоткіна, Г. Ерве, Ж. Грава, В. Парето, Г. Моски, Т. Карлайля, Дж. Бернхема, Г. Лассвела, багатьох сповідувачів теорій соціал-дарвіністського напряму та ін.

Матеріали для читання:

А.И. Герцен

РУССКИЙ НАРОД И СОЦИАЛИЗМ

Письмо к И. Мишле (1851)

Милостивый государь,

Вы стоите слишком высоко в мнении всех мыслящих людей, каждое слово, вытекающее из вашего благородного пера, принимается евро­пейскою демократией с слишком полным и заслуженным доверием, чтобы в деле, касающемся самых глубоких моих убеждений, мне было возможно молчать и оставить без ответа характеристику русского на­рода, помещенную вами в вашей легенде о Костюшке.

Этот ответ необходим и по другой причине; пора показать Европе, что, говоря о России, говорят не о безответном, не об отсутствующем, не о глухонемом.

Мы, оставившие Россию только для того, чтобы свободное русское слово раздалось, наконец, в Европе, — мы тут налицо и считаем долгом подать свой голос, когда человек, вооруженный огромным и заслужен­ным авторитетом, утверждает, что «Россия не существует, что русские не люди, что они лишены нравственного смысла».

Если вы разумеете Россию официальную, царство-фасад, византийско-немецкое правительство, то вам и книги в руки. Мы соглашаемся вперед со всем, что вы нам скажете. Не нам тут играть роль заступника. У русского правительства так много агентов в прессе, что в красноре­чивых апологиях его действий никогда не будет недостатка.

Но не об одном официальном обществе идет речь в вашем труде; вы затрагиваете вопрос более глубокий; вы говорите о самом народе.

Бедный русский народ! Некому возвысить голос в его защиту! По­судите сами, могу ли я, по совести, молчать.

Русский народ, милостивый государь, жив, здоров и даже не стар,— напротив того, очень молод. Умирают люди и в молодости, это бывает, но это не нормально.

Прошлое русского народа темно; его настоящее ужасно, но у него есть права на будущее. Он не верит в свое настоящее положение, он имеет дерзость тем более ожидать от времени, чем менее оно дало ему до сих пор.

Самый трудный для русского народа период приближается к концу. Его ожидает страшная борьба; к ней готовятся его враги. Великий во­прос: to be or not to be — скоро будет решен для России. Но грешно перед борьбою отчаиваться в успехе.

Русский вопрос принимает огромные, страшные размеры; он сильно озабочивает все партии; но, мне кажется, что слишком много занима­ются Россиею императорскою, Россиею официальной и слишком мало Россиею народной, Россиею безгласной.

Община спасла русский народ от монгольского варварства и от им­перской цивилизации, от выкрашенных по-европейски помещиков и от немецкой бюрократии. Общинная организация, хоть и сильно пот сенная, устояла против вмешательства власти; она благополучно до­жила до развития социализма в Европе.

Это обстоятельство бесконечно важно для России.

Русское самодержавие вступает в новый фазис. Выросшее из анти­национальной революции, оно исполнило свое назначение; оно осуще­ствило громадную империю, грозное войско, правительственную цент­рализацию. Лишенное действительных корней, лишенное преданий, оно обречено на бездействие; правда, оно возложило было на себя новую задачу — внести в Россию западную цивилизацию, и оно до не­которой степени успевало в этом, пока еще играло роль просвещенного правительства.

Эта роль теперь оставлена им.

Правительство, распавшееся с народом во имя цивилизации, не замедлило отречься от образования во имя самодержавия.

Оно отреклось от цивилизации, как скоро сквозь ее стремления стал проглядывать трехцветный призрак либерализма; оно попыталось вер­нуться к национальности, к народу. Это было невозможно. Народ и пра­вительство не имели ничего общего между собою; первый отвык от пос­леднего, а правительству чудился в глубине масс новый призрак, еще более страшный призрак — красного петуха. Конечно, либерализм был менее опасен, чем новая пугачевщина, но страх и отвращение от либеральных идей стали так сильны, что правительство не могло более примириться с цивилизацией.

С тех пор единственной целью царизма остался царизм. Он власт­вует, чтоб властвовать. Громадные силы употребляются на взаимное уничтожение, на сохранение искусственного покоя.

Но самодержавие для самодержавия напоследок становится невоз­можным; это слишком нелепо, слишком бесплодно.

Оно почувствовало это и стало искать занятия в Европе. Деятель­ность русской дипломатии неутомима; повсюду сыплются ноты, советы, угрозы, обещания, снуют агенты и шпионы. Император считает себя естественным покровителем немецких принцев; он вмешивается во все мелкие интриги мелких германских дворов: он решает все споры; то по­бранит одного, то наградит другого великою княжной. Но этого недо­статочно для его деятельности. Он принимает на себя обязанность пер­вого жандарма вселенной, он опора всех реакций, всех гонений. Он иг­рает роль представителя монархического начала в Европе, позволяет себе аристократические замашки, словно он Бурбон или Плантагенет, словно его царедворцы — Глостеры или Монморанси.

К сожалению, нет ничего общего между феодальным монархизмом с его определенным началом, с его прошлым, с его социальной и рели­гиозной идеею и наполеоновским деспотизмом петербургского царя, имеющим за себя лишь печальную историческую необходимость, пре­ходящую пользу, не опирающимся ни на каком нравственном начале.

И Зимний дворец, как вершина горы под конец осени, покрывается все более и более снегом и льдом. Жизненные соки, искусственно под­нятые до этих правительственных вершин, мало-помалу застывают, ос­тается одна материальная сила и твердость скалы, еще выдерживаю­щей напор революционных волн.

Николай, окруженный генералами, министрами, бюрократами, ста­рается забыть свое одиночество, но становится час от часу мрачнее, пе­чальнее, тревожнее. Он видит, что его не любят; он замечает мертвое молчание, царствующее вокруг него, по явственно доходящему гулу да­лекой бури, которая как будто к нему приближается. Царь хочет за­быться. Он громко провозгласил, что его цель — увеличение импера­торской власти.

Это признание — не новость: вот уже двадцать лет, как он без ус­тали, без отдыха трудится для этой единственной цели; для нее он не пожалел ни слез, ни крови своих подданных. Все ему удалось; он раз­давил польскую народность. В России он подавил либерализм.

Чего, в самом деле, еще хочется ему? Отчего он так мрачен?

Император чувствует, что Польша еще не умерла. На место либе­рализма, который он гнал с ожесточением совершенно напрасным, по­тому что этот экзотический цветок не может укорениться на русской почве, встает другой вопрос, грозный, как громовая туча.

Народ начинает роптать под игом помещиков; беспрестанно вспы­хивают местные восстания: вы сами приводите тому страшный пример¹.

Партия движения, прогресса требует освобождения крестьян; она готова принести в жертву свои права. Царь колеблется и мешает; он хочет освобождения и препятствует ему.

Он понял, что освобождение крестьян сопряжено с освобождением земли, что освобождение земли, в свою очередь, — начало социальной революции, провозглашение сельского коммунизма. Обойти вопрос об освобождении невозможно — отодвинуть его решение до следующего царствования, конечно, легче, но это малодушно, и, в сущности, это только несколько часов, потерянных на скверной почтовой станции без лошадей...

Из всего этого вы видите, какое счастие для России, что сельская община не погибла, что личная собственность не раздробила собствен­ности общинной; какое это счастье для русского народа, что он остался вне всех политических движений, вне европейской цивилизации, кото­рая, без сомнения, подкопала бы общину и которая ныне сама дошла в социализме до самоотрицания.

Европа, — я это сказал в другом месте^., — не разрешила антиномии между личностью и государством, но она поставила себе задачею это разрешение. Россия также не нашла этого решения. Перед этим вопро­сом начинается наше равенство.

Европа на первом шагу к социальной революции встречается с этим народом, который представляет ей осуществление, полудикое, неуст­роенное, — но все-таки осуществление постоянного дележа земель между земледельцами. И заметьте, что этот великий пример дает нам не образованная Россия, но сам народ, его жизненный процесс. Мы, русские, прошедшие через западную цивилизацию, мы не больше, как средство, как закваска, как посредники между русским народом и рево­люционной Европою. Человек будущего в России — мужик, точно так же как во Франции работник.

Различие между вашими законами и нашими указами заключается только в заглавной формуле. Указы начинаются подавляющей исти­ною: «Царь соизволил повелеть»; ваши законы начинаются возмути­тельной ложью — ироническим злоупотреблением имени французско­го народа и словами «свобода, братство и равенство». Николаевский свод рассчитан против подданных и в пользу самодержавия. Наполео­новский свод имеет решительно тот же характер. На нас лежит слиш­ком много цепей, чтобы мы добровольно надели на себя еще новых. В этом отношении мы стоим совершенно наряду с нашими крестьянами. Мы покоряемся грубой силе. Мы рабы, потому что не имеем возмож­ности освободиться; но мы не принимаем ничего от наших врагов.

Россия никогда не будет протестантскою.

Россия никогда не будет juste-milieu. Россия никогда не сделает революции с целью отделаться от царя Николая и заменить его царями-представителями, царями-судьями, царями-полицейскими…

Джерело: Герцен А.И. Сочинения: В 2 т. М.: Мысль, 1986. Т. 2. С.154—155.

Томас Мор

УТОПИЯ

… О НАИЛУЧШЕМ СОСТОЯНИИ ГОСУДАРСТВА, В ПЕРЕДАЧЕ ЛОНДОНСКОГО ГРАЖДАНИНА И ВИКОНТА ТОМАСА МОРА

Остров утопийцев в средней своей части, где он всего шире, простирается на двести миль, затем на значительном протяжении эта ширина немного уменьшается, а в направлении к концам остров с обеих сторон мало-помалу суживается. Если бы эти концы можно было обвести циркулем, то получилась бы окружность в пятьсот миль. Они придают острову вид нарождающегося месяца. Рога его разделены заливом, имеющим протяжение приблизительно в одиннадцать миль. На всем этом огромном расстоянии вода, окруженная со всех сторон землей, защищена от ветров наподобие большого озера, скорее стоячего, чем бурного; а почти вся внутренняя часть этой страны служит гаванью, рассылающей, к большой выгоде людей, по всем направлениям корабли. Вход в залив очень опасен из-за мелей с одной стороны и утесов - с другой. Почти на середине этого расстояния находится одна скала, которая выступает из воды, вследствие чего она не может принести вреда. На ней выстроена башня, занятая караулом. Остальные скалы скрыты под волнами и губительны. Проходы между ними известны только утопийцам, и поэтому не зря устроено так, что всякий иностранец может проникнуть в залив только с проводником от них. Впрочем, и для самих утопийцев вход не лишен опасности без некоторых сигналов, направляющих путь к берегу. Если перенести их в другие места, то легко можно погубить -какой угодно по численности неприятельский флот. На другой стороне острова гавани встречаются довольно часто. Но повсюду спуск на берег настолько укреплен природою или искусством, что немногие защитники со стороны суши могут отразить огромные войска. Впрочем, как говорят предания и как показывает самый облик земли, эта страна когда-то не была окружена морем. Но Утоп, чье победоносное имя носит остров (раньше этого он назывался Абракса), сразу же при первом прибытии после победы распорядился прорыть пятнадцать миль, на протяжении которых страна прилегала к материку, и провел море вокруг земли; этот же Утоп довел грубый и дикий народ до такой степени культуры и образованности, что теперь они почти превосходят в этом отношении прочих смертных. Не желая, чтобы упомянутая работа считалась позорной, Утоп привлек к ней не только жителей, но, кроме того, и своих солдат. При распределении труда между таким множеством людей он был закончен с невероятной быстротой. Этот успех изумил и поразил ужасом соседей, которые вначале смеялись над бесполезностью предприятия. На острове пятьдесят четыре города, все обширные и великолепные; язык, нравы, учреждения и законы у них совершенно одинаковые. Расположение их всех также одинаково; одинакова повсюду и внешность, насколько это допускает местность. Самые близкие из них отстоят друг от друга на двадцать четыре мили. С другой стороны, ни один город не является настолько уединенным, чтобы из него нельзя было добраться до другого пешком за один день. Из каждого города три старых и опытных гражданина ежегодно собираются в Амауроте для обсуждения общих дел острова. Город Амаурот считается первым и главенствующим, так как, находясь в центре страны, он по своему расположению удобен для представителей всех областей. Поля распределены между городами так удачно, что каждый в отдельности не имеет ни с какой стороны менее двадцати миль земли, а с одной стороны даже и значительно больше, именно с той, где города дальше всего разъединены друг с другом. Ни у одного города нет желания раздвинуть свои пределы, так как жители его считают себя скорее земледельцами, чем господами этих владений. В деревне на всех полях имеются удобно расположенные дома, снабженные земледельческими орудиями. В домах этих живут граждане, переселяющиеся туда по очереди. Ни одна деревенская семья не имеет в своем составе менее сорока человек - мужчин и женщин, кроме двух приписных рабов. Во главе всех стоят отец и мать семейства, люди уважаемые и пожилые, а во главе каждых тридцати семейств - один филарх. Из каждого семейства двадцать человек ежегодно переселяются обратно в город; это те, что пробыли в деревне два года. Их место занимают столько же новых из города, чтобы их обучали пробывшие в деревне год и потому более опытные в сельском хозяйстве; эти приезжие на следующий год должны учить других, чтобы в снабжении хлебом не произошло какой-либо заминки, если все одинаково будут новичками и несведущими в земледелии. Хотя этот способ обновления земледельцев является общепринятым, чтобы никому не приходилось против воли слишком долго подряд вести суровую жизнь, однако многие имеющие природную склонность к деревенской жизни, выпрашивают себе большее число лет. Земледельцы обрабатывают землю, кормят скот, заготовляют дрова и отвозят их в город каким удобно путем - по суше или по морю… Все, что им нужно и чего нет в деревне, все подобные предметы они просят у города и получают от тамошних властей очень легко, без какого-либо обмена. В город они сходятся каждый месяц на праздник. Когда настанет день уборки урожая, то филархи земледельцев сообщают городским властям, какое количество граждан надо им прислать; так как эта толпа работников является вовремя к самому сроку, то они почти в один ясный день справляются со всей уборкой…

О ДОЛЖНОСТНЫХ ЛИЦАХ

Каждые тридцать семейств избирают себе ежегодно должностное лицо, именуемое на их прежнем языке сифогрантом, а на новом - филархом. Во главе десяти сифогрантов с их семействами стоит человек, называемый по-старинному транибор, а ныне протофиларх. Все сифогранты, числом двести, после клятвы, что они выберут того, кого признают наиболее пригодным, тайным голосованием намечают князя, именно - одного из тех четырех кандидатов, которых им предложил народ. Каждая четвертая часть города избирает одного и рекомендует его сенату. Должность князя несменяема в течение всей его жизни, если этому не помешает подозрение в стремлении к тирании. Траниборов они избирают ежегодно, но не меняют их зря. Все остальные должностные лица избираются только на год. Траниборы каждые три дня, а иногда, если потребуют обстоятельства, и чаще, ходят на совещания с князем. Они совещаются о делах общественных и своевременно прекращают, если какие есть, частные споры, которых там чрезвычайно мало. Из сифогрантов постоянно допускаются в сенат двое, и всякий день различные. Имеется постановление, чтобы из дел, касающихся республики, ни одно не приводилось в исполнение, если оно не подвергалось обсуждению в сенате за три дня до принятия решения. Уголовным преступлением считается принимать решения по общественным делам помимо сената или народного собрания. Эта мера, говорят, принята с тою целью, чтобы нелегко было переменить государственный строй путем заговора князя с траниборами и угнетения народа тиранией. Поэтому всякое дело, представляющее значительную важность, докладывается собранию сифогрантов, которые сообщают его семействам своего отдела, а затем совещаются между собою и свое решение сообщают сенату. Иногда дело переносится на собрание всего острова. Сенат имеет сверх того и такой обычай, что ни одно из предложений не подвергается обсуждению в тот день, когда оно впервые внесено, но откладывается до следующего заседания сената, чтобы никто не болтал зря первое, что ему взбредет на ум, ибо потом он будет более думать о том, как подкрепить свое первое решение, а не о пользе государства; извращенный и ложный стыд заставит его пожертвовать скорее общественным благом, нежели мнением о себе, что якобы вначале он мало позаботился о том, о чем ему надлежало позаботиться, а именно - говорить лучше обдуманно, чем быстро…

Джерело: Мор Томас. Утопия. - М., 1978.- С.181.

Томазо Кампанелла

ГОРОД СОЛНЦА

…Гостинник: Скажи, а какой у них порядок выбора должностных лиц?

   Мореход: Этого ты как следует не поймешь, прежде чем не познакомишься с их образом жизни. Прежде всего да будет тебе известно, что мужчины н женщины у них носят почти одинаковую одежду, приспособленную к военному делу, только плащ у женщин ниже колен, а у мужчин доходит только до колен. И все они обучаются всяким наукам совместно. По второму и до третьего года дети обучаются говорить и учат азбуку, гуляя вокруг стен домов; они разделяются на четыре отряда, за которыми наблюдают поставленные во главе их четыре ученых старца. Эти же старцы спустя некоторое время занимаются с ними гимнастикой, бегом, метанием диска и прочими упражнениями и играми, в которых равномерно развиваются все их члены. При этом до седьмого года они ходят всегда босиком и с непокрытой головой. Одновременно с этим водят их в мастерские к сапожникам, пекарям, кузнецам, столярам, живописцам и т. д. для выяснения наклонностей каждого.

   На восьмом году, после начального обучения основам математики по рисункам на стенах, направляются они на лекции по всем естественным наукам. Для каждого предмета имеется по четыре лектора; и в течение четырех часов все четыре отряда слушают их по очереди, так что в то время, как одни занимаются телесными упражнениями или исполняют общественные обязанности, другие усердно занимаются на лекциях.

   Затем все они приступают к изучению более отвлеченных наук: математики, медицины и других знаний, постоянно и усердно занимаясь обсуждениями и спорами. Впоследствии все получают должности в области тех наук или ремесел, где они преуспели больше всего, -- каждый по указанию своего вождя или руководителя. Они отправляются на поля и на пастбища наблюдать и учиться земледелию и скотоводству; и того почитают за достойнейшего, кто изучил больше искусств и ремесел и кто умеет применять их с большим знанием дела. Поэтому они издеваются над нами за то, что мы называем мастеров неблагородными, а благородными считаем тех, кто не знаком ни с каким мастерством, живет праздно и держит множество слуг для своей праздности и распутства, отчего, как из школы пороков, и выходит на погибель государства столько бездельников и злодеев. Остальных должностных лиц избирают четыре главных правителя: 0, Пон, Син и Мор и руководители соответственных наук и ремесел, хорошо знающие, кто наиболее пригоден заведовать тем или иным мастерством и ведать ту или иную добродетель. И никто не выступает сам в качестве соискателя, как это обычно принято, а предлагается на Совете должностными лицами, где каждый на основании своих сведений высказывается за или против избрания определенного лица.

   Но никто, однако, не может достичь звания 0, кроме того, кто знает историю всех народов, все их обычаи, религиозные обряды, законы, все республики и монархии, законодателей и изобретателей наук и ремесел и строение и историю неба. Также почитается для этого необходимым ознакомиться со всеми ремеслами (ведь всего в какие-нибудь два дня можно постичь одно из них, хотя и не овладевая им практически, но освоившись с ним по его применению и изображениям). Также надо знать и науки физические, и математические, и астрологические. Не так существенно знакомство с языками, так как у них имеется много переводчиков, которыми служат в их республике грамматики. Но преимущественно перед всем необходимо постичь метафизику и богословие; познать корни, основы и доказательства всех искусств и наук; сходства и различия в вещах; необходимость, судьбу и гармонию мира; мощь, мудрость и любовь в вещах и в Боге; разряды сущего и соответствия его с вещами небесными, земными и морскими и с идеальными в Боге, насколько это постижимо для смертных, а также изучить пророков и астрологию. Таким образом, уже задолго известно, кто станет 0. Но никто, однако, не возводится в это звание ранее достижения тридцатипятилетнего возраста. Должность эта несменяема до тех пор, пока не найдется такого, кто окажется мудрее своего предшественника и способнее его к управлению…

Джерело: Кампанелла Т. Город Солнца //http://www.lib.ru/INOOLD/KAMPANELLA.

Роберт Оуэн

ИЗБРАННЫЕ СОЧИНЕНИЯ