1.2.Сучасний стан законодавства про звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх в Україні та світі

Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх визначаються як віковими та соціально-психологічними умовами формування особистості, так і кримінологічними її передумовами і оцінкою особистості неповнолітнього як злочинця.

У генезі злочинності неповнолітніх вирішальне місце займають недоліки виховання і вплив середовища. Однак це не виключає правомірності покладення на них кримінальної відповідальності. По-перше, ця відповідальність встановлюється за наявності соціально-психологічних передумов. По-друге, вона сама як соціальний і правовий інститут покликана виступати як об'єктивний чинник, що протистоїть злочинним проявам і сприяє вихованню підростаючого покоління, розвитку у них необхідної правосвідомості.

Оскільки головними детермінантами злочинних проявів неповнолітніх є недоліки виховання і злиття середовища, суспільство змушене певну частку відповідальності брати на себе або покладати її на малі соціальні групи і конкретних осіб, що не забезпечують належне виховання.

Чинне законодавство закріплює положення про те, що громадяни зобов'язані піклуватися про виховання дітей, готувати їх до суспільно корисної праці, ростити гідними членами суспільства. Турбота про виховання молоді, особливо неповнолітніх, розглядається як конституційний обов'язок усіх громадян, усіх державних органів.

Взалежності від особливостей кримінально-правового впливу на неповнолітнього можна виділити наступні типи кримінально-правових систем: романо-германський, англо-американський, мусульманський, соціалістичний та постсоціалістичний. До особливостей кримінально-правового впливу на неповнолітніх у романо-германському та англо-американському типах кримінально-правових систем належать наступні: неповнолітні практично виведені із загальнокримінального правового поля; серед кримінально-правових заходів впливу першочергове значення мають некаральні заходи; широко використовується позасудове врегулювання кримінально-правових конфліктів; роль держави в цих процедурах та реалізації відповідних заходів порівняно незначна; велика увага приділяється захисту прав та інтересів потерпілого. Релігійний чинник є невід’ємним елементом кримінально-правового впливу на неповнолітніх у мусульманському типі кримінально-правових систем. Ідеологічна складова є частиною визначення характеру кримінально-правового впливу на неповнолітніх у соціалістичному типі кримінально-правових систем. Самобутність кримінально-правового впливу на неповнолітніх у постсоціалістичному типі кримінально-правових систем полягає в такому: єдиним джерелом кримінального права є кримінальний кодекс, а норми про кримінальну відповідальність неповнолітніх виокремлені в самостійні розділи КК; одним із заходів кримінально-правового впливу, що не є покаранням і застосовується виключно до неповнолітніх, є примусові заходи виховного характеру; кримінально-правовий вплив утворюють дві форми (звільнення від кримінальної відповідальності та звільнення від покарання), кожна з яких включає до свого складу певну сукупність заходів, котрі їх деталізують³⁸.

У XX в. відбувається розширення прав неповнолітніх, світова спільнота зійшлося в думці про необхідність скорочувати сфери застосування позбавлення волі і розширення практики використання альтернативних заходів, перш за все стосовно неповнолітнім. Давно вже відомо, що перебування в ізоляції мало сприяє розвитку особистості підлітка. Саме тому Організація Об'єднаних Націй схвалює застосування альтернативних заходів до неповнолітніх, які вчинили злочини.

Аналіз міжнародних документів, що стосуються неповнолітніх правопорушників, вказує на те, що в них знайшли відображення сучасні прогресивні погляди науковців, практиків, громадськості стосовно питань пов'язаних з позбавленням волі неповнолітніх.

Серед таких документів базовими є Керівні принципи ООН для попередження злочинності серед неповнолітніх від 14 грудня 1990 р. (далі – Ер-Ріядські принципи³⁹), Мінімальні стандартні правила ООН щодо відправлення правосуддя стосовно неповнолітніх від 29 листопада 1985 р. (далі - Пекінські правила⁴⁰), а також Правила ООН, які стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених волі⁴¹.

У п. 4 ст. 40 Конвенції «Про права дитини» (прийнята і відкрита для підписання, ратифікації та приєднання резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 р.) № 408-XII прямо вказується на необхідність альтернатив, котрі б замінювали поміщення неповнолітніх правопорушників у спеціальні установи. Відповідно до зазначеної статті до альтернативних заходів належать: догляд, опіка та нагляд, консультативні послуги, призначення іспитового строку виховання, програми навчання і професійної підготовки.

Міжнародний пакт «Про громадянські і політичні права» від 16 грудня 1966 р. визначає, що відносно неповнолітніх процес повинен бути таким, щоб враховувались їх вік і бажаність сприяння їх перевихованню . Смертний вирок не виноситься за злочини, вчинені особами, молодшими 18 років⁴².

У Мінімальних стандартних правилах ООН від 29 листопада 1985 р., що стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила), містяться принципи, які спрямовані на те, щоб будь-яка справа щодо неповнолітнього велася швидко, без будь-яких затримок. Ці принципи передбачають можливість припинення справи за нереабілітуючими підставами на досудових етапах з тим, щоб обмежити негативні наслідки судового розгляду і вироку (попередження розголосу скоєного, судимість тощо); зобов'язують проводити судовий розгляд таким чином, щоб воно відповідало інтересам неповнолітнього і забезпечувало йому можливість брати участь у ньому і вільно викладати свої показання; вимагають, щоб посадові особи, провідні провадження у цих справах, володіли відповідною кваліфікацією; наказують поважати право неповнолітнього на конфіденційність.

Згідно з п. 17.1 Мінімальних стандартних правил при виборі заходів впливу компетентний орган повинен керуватися такими принципами:

а) заходи впливу завжди повинні бути порівняні не тільки з обставинами і тяжкістю правопорушення, але і з становищем і потребами неповнолітнього, а також з потребами суспільства;

б) рішення про обмеження особистої свободи неповнолітнього повинні прийматися тільки після ретельного розгляду питання і обмеження повинно бути по можливості зведено до мінімуму;

в) неповнолітнього правопорушника не слід позбавляти особистої свободи, якщо тільки він не визнаний винним у скоєнні серйозного діяння із застосуванням насильства проти іншої особи або в неодноразовому здійсненні інших серйозних правопорушень, а також за відсутності інших відповідних заходів впливу;

г) при розгляді справи неповнолітнього питання про його або її благополуччя повинні служити визначальним фактором⁴³.

Узгоджуючи з резолюцією 8 шостого Конгресу Організації Об'єднаних Націй, пп. «Б» правила 17.1 сприяє максимально широкому застосуванню альтернатив, враховуючи необхідність задоволення конкретних потреб молоді. Тому слід повністю використовувати весь діапазон існуючих альтернативних заходів і розробляти нові альтернативні заходи з урахуванням вимог безпеки суспільства та перевиховання таких осіб.

Пекінські правила визначають, що для уникнення по можливості поміщення у виправні установи застосовувати до неповнолітніх широкий діапазон альтернативних заходів і відносять до них:

а) постанови про опіку, керівництво та нагляд;

б) пробація (вид умовного засудження, при якому засуджений поміщається на час випробного строку, встановленого судом, під нагляд спеціальних органів.);

в) постанови про роботу на благо громади;

г) фінансові покарання, компенсація і реституція;

д) постанови про прийняття проміжних та інших заходів;

е) постанови про участь у груповій психотерапії та інших подібних заходах;

є) постанови, що стосуються передачі на виховання, місця проживання або інших виховних заходів;

ж) інші відповідні постанови.

Цей перелік є відкритим, що свідчить про схвалення використання й інших форм (п. 18.1).

Пекінські правила рекомендують, що поміщення неповнолітнього в який-небудь виправний заклад завжди повинно бути крайнім заходом, що застосовується протягом мінімально необхідного терміну (п. 19).

Як видається, будь-яка національна система права може адаптувати ці положення без суттєвої зміни традиційних кримінально-правових поглядів (природно, за умови принципової можливості наявності альтернативи покаранню).

В Україні є можливості застосування таких заходів (примусових заходів виховного характеру) не лише у якості альтернативи покаранню (ч. 1 ст.105 КК України), а й у якості альтернативи кримінальній відповідальності взагалі (ч. 1 ст. 97 КК України).

Як відомо, у ч. 2 ст. 105 КК України наведено вичерпний перелік примусових заходів виховного характеру. При вирішеному питанні щодо застосування примусових заходів виховного характеру судова дискреція можлива лише в аспекті вибору конкретного заходу (заходів).

Вітчизняний законодавець закріпляє 5 видів примусових заходів виховного характеру, подібні до тих, які встановлювалися КК України 1960р.:

•  застереження;

•  обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього (захід, який з`явився у КК України 2001 р.);

•  передача під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;

•  покладення на неповнолітнього, який досяг 15-річного віку і має майно, кошти або заробіток, обов`язку відшкодування заподіяних майнових збитків;

•  направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків⁴⁴.

Як вже було зазначено, більшість примусових заходів виховного характеру є усталеними для українського кримінального права, як є усталеною й практика їх застосування

Встановлено, що в кращому випадку існує незначна різниця в результатах, досягнутих за допомогою утримання у виправних установах, в порівнянні з результатами, досягнутими без застосування цього заходу. Численні несприятливі наслідки для особистості, які, мабуть, є неминучими при будь-якому поміщенні до виправної установи, не можуть бути компенсовані виправною роботою. Це особливо справедливо щодо неповнолітніх, які схильні підпадати під негативний вплив. Крім того, негативні наслідки, пов'язані не тільки з позбавленням волі, а й з ізоляцією від суспільства, позначаються на неповнолітньому більшою мірою, ніж на дорослому, оскільки вони зачіпають неповнолітнього на початковій стадії його розвитку⁴⁵.

Мета даного правила полягає в обмеженні утримання у виправних установах у двох відношеннях: кількісному («крайній захід») і тимчасовому («мінімального терміну»). У правилі 19 відображений один з керівних принципів резолюції 4 шостого Конгресу Організації Об'єднаних Націй: неповнолітній порушник не повинен ув'язнюватись, за винятком тих випадків, коли немає інших відповідних заходів. Перевага повинна віддаватися «відкритим» установам перед «закритими». Крім того, всі установи мають бути виправного або освітнього типу, а не тюремного.

Правила рекомендують докладати зусиль для використання проміжних форм роботи, таких, як виправні установи з ослабленим режимом, виховні будинки, центри денної підготовки та інші аналогічні їм відповідні форми, які можуть сприяти належній реінтеграції неповнолітніх в життя суспільства (п. 29.1).

Пекінські правила також заохочують застосування так званого перенаправлення (правило 11), яке все ширше застосовується в багатьох країнах. Перенаправлення припускає по можливості відхід від звернення до судових інстанцій і, таким чином, від контакту з офіційною судовою системою неповнолітніх, які вчинили злочини, за винятком найбільш тяжких злочинів, принаймні при першому затриманні.

Припинення справи може бути здійснено на будь-якому етапі прийняття рішення – прокуратурою або іншими установами, наприклад, судами, радами або комісіями. Воно може бути здійснено одним, кількома або всіма органами влади, відповідно до правил і політикою відповідних систем і з міжнародними нормами.

У правилі 11.3 підкреслюється велике значення обов'язкової згоди неповнолітнього порушника (або його батьків, опікуна) на рекомендовану форму припинення справи (без такої згоди припинення справи з передачею його службам громади суперечило б Конвенції про скасування примусової праці). Однак така згода не повинна сприйматися як щось незаперечне, оскільки воно може іноді бути дано неповнолітнім у стані відчаю. У правилі підкреслюється, що слід звести до мінімуму можливість примусу і залякування на всіх рівнях процесу припинення справи.

Досить неоднозначним, з огляду на положення міжнародних документів, є направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків. Якщо буквально тлумачити Правила ООН, які стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених волі⁴⁶, то ми маємо дійти висновку, що фактично вітчизняні школи та училища соціальної реабілітації (тобто спеціальні навчально-виховні установи) є різновидом місць позбавлення волі. Так, підпункт Б п.11 згаданих Правил ООН наголошує, що позбавлення волі означає у тому числі поміщення неповнолітнього до державної або приватної виховної установи на підставі рішення державного органу, яку він не може покинути за власним бажанням⁴⁷.

Виходячи з цього, доцільно поставити питання, чи має держава право фактично позбавляти волі (під іншою назвою), зокрема, й осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності, оскільки ч. 2 ст. 97 КК України дозволяє застосовувати примусові заходи виховного характеру без будь-яких обмежень до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК України, до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Важливий аргумент обмеженого застосування кримінальної відповідальності щодо неповнолітніх викладено в Ер-Ріядського принципах: «... поведінка молодих людей, що не відповідає соціальним нормам і загальнолюдським цінностям часто є складовою частиною процесу дорослішання і зростання і має тенденцію спонтанного завершення з досягненням зрілості більшої частини людей »(5.е)⁴⁸.

Саме тому правосуддя щодо неповнолітніх грунтується не на «поблажливому» відношенні, всупереч широко поширеній помилковій думці, а на реакціях на злочини, вчинені неповнолітніми.

Комітет ООН з прав дитини наголошує на необхідності ширше використовувати альтернативи, позбавлення волі, виділяти необхідні ресурси для таких альтернатив.

Все це вказує на важливість застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх.

Для правильного розуміння сутності підстав звільнення від кримінальної відповідальності, застосовуваних до неповнолітніх, слід звернутися до їх соціально-юридичної природи. Включивши в законодавство поняття «неповнолітній», законодавці держав і всього міжнародного співтовариства встановили юридичну межу між неповноліттям і повноліттям, створивши тим самим автономну демографічну групу людей – носіїв специфічних прав і обов’язків.

У сучасному суспільстві інститут звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх набув особливої актуальності, так як зростання злочинів, скоєних неповнолітніми, показує неефективність призначення покарань для підлітків за незначні злочини.

У світі не існує міжнародних стандартів, в яких було б зазначено розумний вік, починаючи з якого для неповнолітнього може настати кримінальна відповідальність. Конвенція ООН з прав дитини наказує державам-учасникам встановити «мінімальний вік, до досягнення якого діти будуть вважатися не здатними порушити кримінальне законодавство» (ст. 40.3.а)⁴⁹. Пекінські правила доповнюють цей принцип тим, що «цей вік не повинен бути занадто низьким, зважаючи на емоційну, психічну і інтелектуальну незрілість» (правило 4.1). Це правило пропонує принаймні один показник для встановлення відповідного віку: дані медичних та психосоціальних досліджень, а не традиція чи вимоги суспільства. В основі встановлення віку для суб'єкта злочину, як правило, лежить рівень свідомості неповнолітнього, тобто здатність даної особи практично усвідомлювати, що відбувається в об'єктивному світі і відповідно з цим осмислено і цілеспрямовано здійснювати ті чи інші дії, а також вчинки. Вік, з якого настає кримінальна відповідальність, в різних країнах визначається по-різному. У Канаді вік настання кримінальної відповідальності – 12 років⁵⁰, у Франції – 13 років⁵¹, у Німеччині, Італії – 14 років⁵², в Данії, Ісландії, Швеції і Норвегії – 15 років⁵³, в Іспанії та Португалії – 16 років, у Бельгії – 18 років. Підлягає осмисленню факт встановлення в деяких країнах кримінальної відповідальності з 7-річного віку (Ірландія, Ліван, Кіпр і ряд інших держав)⁵⁴. Комітет з прав дитини в Прикінцевих зауваженнях до звітів держав-учасниць постійно згадує, що слід встановлювати мінімальний вік настання кримінальної відповідальності на максимально можливому рівні. Комітет критикував держави, де даний вік встановлено на позначці 10 років або нижче. У той же час мінімальний вік настання кримінальної відповідальності не є автоматичним показником того, як з дитиною поводяться після скоєння злочину. Так, наприклад, в Шотландії, де цей вік один з найнижчих (8 років), прогресивна система «слухання дітей» фактично дозволяє уникати контакту з офіційною судовою системою дітей віком до 16 років – і навіть багатьох у віці 16-17 років – у випадку всіх злочинів, за винятком найбільш тяжких, знаходячи рішення, які не припускають позбавлення волі. Порівняємо цю ситуацію з Гватемалою, де мінімальний вік настання кримінальної відповідальності – 18 років, але будь-яка дитина, яка не досягла цього віку, може бути поміщена на тривалий термін у соціально-виховні установи. Отже, мінімальний вік настання кримінальної відповідальності може відображати або не повністю відображати репресивні або реабілітаційні наміри влади держави⁵⁵.

Застосування примусових заходів щодо неповнолітнього є альтернативою кримінальної відповідальності, яка виключає застосування до нього покарання. Суд може призначити одночасно кілька видів примусових заходів виховного впливу. Це цілком обгрунтовано, оскільки за своїм змістом і спрямованістю впливу вони різні і в реальній дійсності можуть поєднуватися.

Проаналізувавши норми чинного міжнародного та національного законодавства, приходимо до висновку, що існує багато відмінностей як у розумінні так і в застосуванні звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням до них примусових заходів виховного характеру. Саме тому, перспективним видається розширення переліку заходів виховного характеру для неповнолітніх та застосування інших альтернативних заходів впливу на них, використання пробації, реституції. Це відповідало б як змісту наведених міжнародних актів, так і нормам кримінальних кодексів багатьох держав Європи.

Висновок до І розділу

Використовуючи історико-правовий метод дослідження законодавства про звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням до них примусових заходів виховного характеру, можна зробити висновок, що основний вплив на розвиток здійснили наступні нормативно-правові акти:

• Новоуказані статті 1669 року, що доповнювали Соборне уложення 1649, котрі вперше встановлювали особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх і встановлювали мінімальний вік та пом’якшення відповідальності;

• Військовий статут Петра І, яким було передбачено звільнення від кримінальної відповідальності за вчинення крадіжки у випадку, якщо суб’єктом злочину була дитина;

• Звод законів Російської імперії, в якому передбачалося застосування такого виховного заходу, як передача неповнолітнього батькам чи родичам на перевиховання.

• КК УРСР 1960 року передбачив перелік примусових заходів виховного характеру, визначивши п’ять різновидів:

1. зобов'язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;

2. застереження;

3. передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за його згодою, а також окремим громадянам на їх прохання;

4. покладання на неповнолітньго, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно або заробіток, обов'язку відшкодувати заподіяні збитки;

5. направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.

Дані нормативно-правові акти здійснили перші спроби визначити особливості кримінальнальної відповідальності неповнолітніх, умови їх звільнення від відповідальності та порядок застосування примусових заходів виховного характеру.

Провівши правовий аналіз міжнародних правових актів з питань, що регулюють звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням до них примусових заходів виховного характеру, робимо висновок, що чинне кримінальне законодавство значно відрізняється від міжнародних стандартів, а більшість документів, що регулюють дане питання на міжнародному рівні ратифіковані Україно, отже є частиною національного законодавства, але не використовуються на практиці.

Основними документами, що становлять «фундамент» існування інституту звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням до них примусових заходів виховного характеру на міжнародному рівні є: Єр-Ріядські принципи, що визначають базові принципи попередження злочинності неповнолітніх; Пекінські правила, котрі встановлюють рекомендації з питань здійснення правосуддя стосовно неповнолітніх; Правила ООН, які стосуються захисту неповнолітніх та ін.