Глава I Проблематика роману «Ярмарок марнославства»

1. Історія створення «Ярмарку марнославства»

1.2. Риси соціально - побутового та історичного роману у творі

1.3. Повороти доль Емілії Седлі і Ребеки Шарп або відсутність позитивного героя.

Глава II Поетика роману «Ярмарок марнославства»

2. 1. Функція прологу «Перед завісою»

2. 2. Принцип театралізації у романі

2. 3. Ярмарок - узагальнений образ Англії

Використана література

Глава I

ПРОБЛЕМАТИКА «Ярмарку марнославства»

1. 1. Історія створення «Ярмарку марнославства»

Одним з найбільш відомих імен, як в англійській, так і в світовій літературі є ім'я Вільяма Теккерея. Найвідоміший його твір - «Ярмарок марнославства» (1848; в колишніх російських перекладах заголовок передано більш точно - «Базар життєвої суєти») звернена до минулого, хоча і близькому: дія відбувається в роки наполеонівських війн [Муравйов, 1962: 875]. Творець роману запозичив назву у письменника XVII ст. Джона Беньяна, який у своїй алегорії «Шлях паломника» зобразив, як герой під час мандрівки в Град Порятунку потрапляє на «ярмарок життєвої суєти», де можна придбати все, що завгодно: будинки, землі, титули, дружин, чоловіків. Коли Теккерей приступав до роботи над «Ярмарку марнославства», він був відомий тільки в колі професіоналів-літераторів, після ж публікації роману він висунувся в перший ряд сучасних письменників і став суперником самого Діккенса [Аксерольд, 1967: 202]. Ймовірно, Теккерей усвідомлював, що робить серйозний і важливий крок: «Ярмарок» - перший твір, яке він підписав своїм ім'ям. Відтворюючи долі двох подруг по пансіону, що належать до різних соціальних прошарків, Теккерей домігся органічного співвіднесення приватної та історичного життя: майже не стикаючись прямо, вони постійно відтісняють один одного. Роман, який представляє собою достовірну картину англійського суспільства зображуваного часу, зачіпає складну етичну проблематику. Вона пов'язана з духовним самовизначенням особистості в умовах, коли домінує всі «суєтне, злонравного, безглуздий, повне фальші і облуди» [Бушканец, 1976: 12]. Цей твір став вершиною творчості письменника [Теккерей, 1980: 1324]. «Ярмарок марнославства» увібрала в себе все те, що було створено Теккерея-художником за десять попередніх років, продовжила те, що було намічено у «Книзі снобів» [Івашева, 1956: 12].

1. 2. Риси соціально - побутового та історичного роману в

творі

У «Ярмарку марнославства», хоча роман цей за своїми жанровими ознаками скоріше соціально-побутової, а не історичний, відбилися погляди автора на спосіб зображення історичних подій у художньому творі. Слід підкреслити, що в ньому чітко проглядаються елементи шахрайського роману, з яким чудово був ознайомлений автор. Ці елементи чітко простежується у долях двох головних героїнь, особливо Ребеки Шарп [Урнов, 1982: 6].

Необхідно бачити ще і глибинну, що вислизає від поверхневого погляду (яким нерідко буває погляд офіційного історіографа) зв'язок між історичною подією і повсякденними долями непомітних, пересічних людей. Вільям Теккерей вважав, що про історію не можна судити тільки за офіційним парадного фасаду. Розорення старого Седлі, вдівство Емілії, сирітство її сина - все це, як показав автор, не менш значні події, ніж діяння полководців і монархів, прославлених офіційною історією [Вахрушев, 1978: 69].

Геніїв Є. Ю. пише, що у творі «Ярмарок марнославства» художній простір визначено двома параметрами - макро-і мікросвітом. Тут розгортається широка панорама англійської життя першої половини XIX століття. У ньому зображені столиця Британської імперії, її передмістя, маєтки і великі дороги. Події роману відбуваються в Англії, переносяться до Бельгії, Франції, Німеччини, Італії, йдеться про Індії та Африці. Місця, згадані у творі, є фоном або основою для всіх подій, що відбуваються у «Ярмарку марнославства». Це - макросвіт, протиставлений вузькому і замкнутому мікросвіту, який дозволяє побачити внутрішній світ людини [геніїв, 1985: 355].

1. 3. Повороти доль Емілії Седлі і Ребеки Шарп або

відсутність позитивного героя

Виходом у світ з пансіону міс Пінкертон двох подруг - Емілії Седлі і Ребеки Шарп відкривається роман; мінливості їхніх доль складають головне його зміст. За долями Беккі і Емілії проглядається сатирична модель англійського суспільства та його ієрархічної складності: з пансіону міс Пінкертон, зараженого дрібнобуржуазним, «дешевоблагородним» духом, ми потрапляємо в будинку комерсантів Осборна і Седлі, потім у середу помісного, титулованого дворянства - сімейства Кроулі - і, нарешті, до вищого англійське суспільство [Вахрушев, 1981: 55]. Розв'язкою служить щасливе заміжжя простий Емілії і ганебне падіння гострою на язик Ребеки. Як вже було сказано, у творі Беккі Шарп виявляє явну спорідненість з героями шахрайського роману. Цей зв'язок закріплена і в її прізвища: вона «гостра» (sharp), належить до породи «спритників», «шахраїв» (sharpers) [Галин, 1963: 5]. Але для Теккерея традиції шахрайського роману вже не самоцінні. Його займають не стільки пригоди окремого «правопорушника» (Беккі Шарп), хоча вони багато в чому визначають рух роману, скільки його соціальна типовість для Британської імперії тих часів.

Сюжетним центром книги Вільям Теккерей зробив одну з вічних тем світової літератури - історію двох жінок, подруг і суперниць [Сохань, 1964: 25]. Емілія і Ребекка, ці дві дівчинки, спочатку різні: «Міс Седлі була дочкою лондонського купця, людини доволі заможного, тоді як міс Шарп вчилася в пансіоні на положенні звільненій від плати учениці, навчальною молодших ...» [Івашева, 1974: 222]. Різниця між ними постійно підкреслюється автором протягом всієї розповіді, однак жодну з них він не робить героїнею свого роману. Ні Ребека Шарп, ні навіть Емілія не є для Теккерея героїнями в строгому сенсі слова. У заголовок не винесені, як це було прийнято в ту епоху, їх імена («Квентін Дорвард», «Олівер Твіст», «Девід Копперфілд», «Джейн Ейр» і т. д.). Проблема позитивного героя представляла для автора нерозв'язну труднощі [Івашева, 1964: 87]. Підзаголовком книги - «роману без героя» - Теккерей прямо вказав на те, що в оповіданні немає жодного персонажа, який був би носієм позитивного морального початку і точку зору якого на людей і явища ми могли б, за задумом автора, розділяти. Для письменника бути героєм означає не плисти за течією, дивитися на дійсність і на себе бог ілюзій [Соловйова, 1970: 25]. Але всі персонажі «Ярмарку марнославства», навіть найпривабливіші, наприклад майор Доббін, живуть у полоні самообману.

Але потім це ж спростовує сам письменник. "Нехай це роман без героя, але ми претендуємо, принаймні, на те, що у нас є героїня", - говорить автор, маючи на увазі Беккі Шарп. Проте слова ці пройняті іронією. Ребека не може стати справжньою героїнею ні в людському , ні в моральному плані, оскільки наскрізь просякнута лицемірством, підступністю, користолюбством і бездушністю [Жирмунський, 1979: 146]. Теккерей підкреслює, що Беккі не дурна від природи, і нерідко милується винахідливістю, розумом, дотепністю цієї героїні. Автор змушує читача побачити, що вона в моральному відношенні нітрохи не гірше Джозефа Седлі, цього «набоб», розжирілого у своїй прибутковою і необтяжливою посади збирача податків у індійських тубільців, нітрохи не порочні сімейства Кроулі. І, безумовно, вона не гірше знатних осіб з «вищого світу», яких Теккерей обдумано наділяє нешанобливим прізвищами, натякає на їх безпосередню спорідненість з кіньми, баранами і іншими скотами [Пащенко, 1961: 12]. І звичайно, Беккі не гірше за свого цинічного, розпусного і жорстокого покровителя маркіза Стайна (наділеного Теккерея також «говорить» прізвищем «Stein» - по-німецьки «камінь»). І тому, незважаючи на всі підступи Беккі, навряд чи можна вважати Стайна її жертвою. Але їй не відмовиш в думці, енергії, величезної силі характеру, винахідливості і красі. Її зелені очі і розкішні руде волосся підкорювали чоловічі серця одне за іншим. У міру ж того, як ми знайомимося з нею все ближче і ближче, від її чудових очей і чарівної посмішки стає страшно - як цей «ідеал» може бути таким фальшивим. Жахає також її лицемірство, адже вона може посміхатися людині, запобігати перед ним, але як тільки за ним зачиняться двері, починається «подання»: Беккі передражнює бідолаху, кривляючись і зображуючи всі його недоліки.

Отже, міс Шарп була лукавою «простачкою». А ким же була міс Емілія Седлі, «маленька Емілія»?

На самому початку роману автор називає її героїнею твору: «... так не можна і чекати, щоб всі двадцять чотири молоді дівчата були настільки ж милі, як героїня цього твору міс Седлі ...» [У. Теккерей, 1983: 37]. Емілія була милою, лагідної, довірливою дівчиною, яку неможливо було не полюбити. «Усі чесноти, що відрізняють благородну англійську панночку, всі досконалості, належні її походженням і положенню, притаманні милою міс Седлі», - писала міс Пінкертон у своєму посланні батькам Емілі [Вахрушев, 1984: 41].

Протягом всієї розповіді автор безперервно порівнює Емілію і Ребеку, описуючи їх в однакових положеннях, але з різними результатами.

Отже, обидві дівчини вийшли заміж приблизно в один час. Обидва шлюби були таємними і довгоочікуваними. Ребекка чекала простуватого, дурного, але забезпеченого як грошима, так і положенням у суспільстві «раба і обожнювача» [Достоєвський, 1973: 258]. Таким і став містер Родон Кроулі. Навіть його прізвище говорить про порок, як не можна до речі відповідному для неї: Кроулі - похідне від дієслова «crawl» - «плазувати», «плазувати» і т. д. Тобто, він повинен буде плазувати перед цією «лукавою простачкою», що і згодом сталося. Як бачимо, її шлюб виявився шлюбом «за розрахунком», як і більша частина (а може бути, і всі шлюби) на «Ярмарку марнославства». Містер Родон обожнював свою красуню дружину за шарм, безпосередність і гострий язичок, визнаючи, що розумніші за нього «маленькою» Беккі немає нікого на світі. Ребекка була улюблена, але не любила. Емілія ж вийшла заміж за «божество» - Джорджа Осборна, вважаючи себе негідною партією для нього, але без свого обожнюваного чоловіка вона не могла прожити і дня. На відміну від місіс Родон Кроулі, місіс Джордж Осборн любила, але не була кохана.

Майже відразу після весілля автор «занурює» обидві молоді пари у вище суспільство, бали, прийоми - загалом, весь калейдоскоп відомої «ярмарку». Як зазначає романіст, «великосвітський дебют Емілії виявився досить невдалим ...» Вона сиділа на стільці, в новій сукні і з усілякими прикрасами, але зовсім одна, без друзів, без шанувальників і ... без чоловіка. А от для місіс Родон Кроулі перший вихід став тріумфом: «... обличчя її сяяло, сукня була досконалістю», «денді негайно оточили її», «п'ятдесят кавалерів одночасно юрмилися біля неї, прохаючи надати честь танцювати з ними». Щоб закріпити свій приголомшливий успіх, Беккі, дочка безпутного художника та балетної танцівниці, француженки, вирішила «скористатися» Емілією, дочкою шановного і заможного пана Джона Седлі. Вона підбігла до своєї похиленою подрузі і завела з нею розмову в зверхньо тоні, змусивши всіх оточуючих мимоволі порівнювати їх. Порівняння вийшло не на користь родовитої місіс Осборн. Своїм тріумфом Ребекка довела, що насправді походження за великим рахунком нічого не означає. Але переконала вона в цьому лише читачів, а аж ніяк не «снобів з великосвітського суспільства».

Потім на частку обох молодят випала розлука з чоловіками. Але не просто розлука - їх розлучали війна. Ребекка, проводжаючи чоловіка в небезпечний похід, «змахнула щось з очей» і, «розсудливо вирішивши не давати волі марною скорботи при розлуці з чоловіком», лягла в постіль і солодко заснула, адже вона не спала всю ніч і дуже втомилася на балу . Виспавшись і випивши кави, «який підкріпив і заспокоїв її після всіх тривог і прикрощів», вона приступила до розрахунків та обговоренню свого становища у разі смерті «коханого чоловіка». Її подруга, бідолаха Еммі, ледь не позбулася розуму, проводжаючи коханого на війну: «... її великі очі потьмяніли і були спрямовані в одну точку» [У. Теккерей, 1983: 48]. Скільки часу простояла на колінах нещасна жінка, скільки молитов піднесла до неба ... Однак той, про кого молилася, залишився лежати на полі бою «з простріляним серцем», а той, хто був забутий, знову з'єднався з коханою дружиною. Отже, нещасна Емілія стала юної вдовою, а Ребека і Родон «проводили зиму 1815 року в Парижі, серед блиску і галасливого веселощів».

Через певний час Еммі і Бекі стали матерями. У життя першої цей день зіграв вирішальну роль, принісши з собою захоплення і щастя. В душі молодої матері знову прокинулися любов і надія. Емілія жила тільки однією дитиною, годувала та сповила його, усувала всіх няньок і «не дозволяла нічиєї руці, крім своєї, його торкатися». Вона огорнула слабке, безпорадну істоту своєю любов'ю і обожнюванням. На відміну від неї, Ребекка приділяла не надто багато уваги юному Родону з самого його народження. Дитина був відданий годувальниці, і ця розлука не принесла матері великих прикростей, оскільки Родон-молодший просто заважав їй, а одного разу навіть «зіпсував їй нову ротонду чарівного перлинно-сірого кольору». «Вона не любила його. Він хворів то на кір, то кашлюк. Він набридав їй »[У. Теккерей, 1983: 53]. «З того дня, як він отримав ляпас, між матір'ю та сином лягла прірву» [У. Теккерей, 1983: 55]. Маленький Родон ходив у поношених костюмчиках і ніколи не обідав з батьками за одним столом. А Джордж-молодший удостоювався самого кращого, починаючи з оксамитових костюмчиків, закінчуючи освітою. Джорджі був завжди і всіма любимо, як повинен бути любимо кожна дитина. Син Ребеки, зрештою, теж знаходить мати, але в особі своєї тітоньки. Справжня ж мати не пам'ятала, якого кольору волосся у її синочка, скільки йому років. Але кілька разів Беккі все ж згадувала про дитину, наприклад, коли дізналася, що Родон - молодший став спадкоємцем сера Пітта Кроулі. Така любов до найріднішої чоловічкові викликає у читача огиду до матері-зозулі.

З усього вищесказаного можна зробити висновок, що Ребека - «погана, зла жінка», а Емілія - ​​справжня героїня. Але такий висновок буде помилкою, адже Теккерей не дарма дав своєму твору ще одну назву - «Роман без героя». Можливо, героїнею могла стати Емілія Седлі, яку так любили в пансіоні, але не місіс Джордж Осборн, яка мало не загубила власне життя, через свою егоїстичною любові ледь не позбавила сина можливості знайти діда й тітку, отримати достойну освіту та багатьох інших благ . Також Емілії було притаманне ідолопоклонство померлому чоловікові, а вірніше, його портрета, і вона мало не втратила справжнього світлого почуття, яке Вільям Доббін проніс через вісімнадцять довгих років: «... він так довго був біля її ніг, що вона звикла зневажати його» .

Слід підкреслити, що про цього героя, як і про Ребеці Шарп, також говорить його «значуща», іронічна, що знижує відтінок має прізвище найбільш симпатичного персонажа роману: («dobbin» - «стара шкапа»). Напередодні битви під Ватерлоо він бере на себе турботи про безпорадну, фактично покинутою чоловіком Емілії, вручивши її піклуванню свого брата. Згодом з Індії, куди майор надовго поїхав зі своєю дивізією, він надає вдові грошову допомогу, якої їй відмовили Осборни, не прощають непослуху Джорджа, внявшіе закликам Доббіна, а не заборонам старого батька. Йому належить і найтяжча обов'язок: відкрити Емілії очі на підступність чоловіка, який, піддавшись азарту любовної пригоди, за день до загибелі був готовий її покинути. Крах кумира - майже нестерпний удар для лагідної Емілії, і Доббін виявляє чудеса такту, виходжуючи кохану після перенесеного шоку, перш ніж вести її до вівтаря - розчаровану, але нарешті спустилися з небес на землю. Лише епізодично з'являючись в оповіданні, майор, тим не менш, займає важливе місце як єдиний з персонажів книги, до якого не може бути беззастережно віднесено визначення «роман без героя», що стоїть у підзаголовку. І хоча Теккерей описує цього майора з неприхованою іронією, він - безсумнівно позитивний герой.

Як ми бачимо, за всі свої чесноти, любов і вірність Емілія була винагороджена щасливим шлюбом з коханим, люблячим і відданим людиною. Винагороджена, але не удостоєна честі стати героїнею роману. Хтось скаже, що це правильно, оскільки Еммі слабке і безхарактерним істота, а хто - то засудить автора і буде доводити, що краще, добрішим і красивішим Емілі в цьому романі нікого немає.

А що ж Ребекка? «Її історія так і залишилася загадкою», хоча ми можемо цілком впевнено сказати, що найефектнішою фігурою на цьому ярмарку марнославства виступала Беккі. Вона представлена ​​як «маска», а вірніше, «набір масок» («змія», «лисиця», «сирена», «Клітемнестра»). Одного разу, в той час коли подружжя Кроулі ще оберталася у вищому світі, Ребекка зізналася чоловікові, що їй хочеться стати на ходулі і станцювати так, щоб «всі ці сноби» вражені. Життя місіс Родон Кроулі можна назвати драмою. Це драма талановитої людини, що губить заради суєтних цілей свій дар. Беккі піднялася з нижчих кіл, домоглася положення у вищих, але потім опустилася нижче, ніж до заміжжя: її репутація була «вбита», молода жінка почала пити і грати, а колись розкішні вбрання перетворилися на «плаття не першої свіжості з рваними мереживами». Але автор не карає Ребеку за все зло, яке «скрізь і всюди несла ця жінка», адже вона не відрізняється від усіх мешканців ярмарку, так за що ж її карати?

У своєму житті міс Шарп, місіс Родон Кроулі, зробила мало не один гідний вчинок. Вона допомогла (можливо, і занадто жорстоким способом) Емілії зруйнувати ту шалену любов, жертвою якої Еммі стала давно і була досить довгий час. Звичайно ж, у нашій маленькій авантюристки був свій інтерес у другому заміжжі подруги, адже вона хотіла дістати її братика, Джозефа Седлі, «в рабство». Але, тим не менш, Беккі допомогла Емілі.

Зрештою Ребекка зупиняється в Баті і Челтнемі, де «безліч прекрасних людей вважають її несправедливо скривдженої» [Вахрушев, 1969: 200]. Місіс Родон Кроулі занурилася у справи милосердя та благодійності, намагалася вести гідний спосіб життя. Може бути, вона навіть нудьгувала за сином і чоловікові, хто знає?

Хоча Ребекка є найяскравішим, безпосереднім і дотепним персонажем твору, Теккерей і її не може зробити героїнею, оскільки Беккі стала (втім, і завжди була) однієї з мешканок ярмарку марнославства, де немає гідних називатися героями.