116 Роль суспільства у перетворенні та відтворенні природи.

У процесі розвитку суспільства постійно відбувається його взаємодія з природою. Для того щоб це осмислити, необхідно розкрити сутність понять "природа", "природне і географічне середовище", "біосфера" й "ноосфера".

Щодо поняття "природа", то воно багатозначне. В широкому значенні під природою розуміють весь існуючий матеріальний світ (Всесвіт).

Проте в житті люди взаємодіють лише з незначною частиною природи - середовищем життєдіяльності, яке називають природним. В цьому розумінні суспільство абстрактно виділяється із природи як позаприродне явище. Це мають на увазі тоді, коли йдеться про відмінність суспільства від природи або про загибель природи в ході втручання людини в природний процес.

Проблема "природа й суспільство" по-різному вирішується філософськими школами, напрямами. Наприклад, об´єктивні ідеалісти ігнорують зв´язок суспільства з природою, розглядаючи історію людства як розвиток світового розуму, абсолютної ідеї. Суб´єктивні ідеалісти навпаки, вважають природу комплексами людських відчуттів. Представники натуралістичного напряму в соціології (географічний детермінізм) вважають, що джерело розвитку суспільства перебуває за його межами. Одні з них стверджували, що доля народів і держав зумовлена кліматом (Ш.Монтеск´є), інші перебільшували значення річок і морів, абсолютизували вплив інших природних факторів на суспільний прогрес (Г.Бокль, І.Сєченов, І.Павлов). Прихильники географічного детермінізму механічно переносили дію законів природи на розвиток суспільства, вважали вплив природи на суспільство запрограмованим, вирішальним фактором еволюції людства.

Матеріалісти усіх часів визнавали природу джерелом, з якого вийшла людина (суспільство). Вона пов´язана з природою (географічним середовищем) як соціальний суб´єкт, як суспільство, що є продуктом взаємодії людей.

60.Форми суспільної свідомості.Свідомість - це вища, властива лише людині форма відображення об'єктивної дійсності, спосіб її відносин до світу і до самого себе, що являє собою єдність психічних процесів, що активно беруть участь в осмисленні людиною об'єктивного світу і свого власного буття і визначається не безпосередньо її тілесною організацією (як у тварин), а здобуваються тільки через спілкування з іншими людьми навичками предметних дій. Протягом багатьох століть не змовкають гарячі суперечки навколо сутності свідомості і можливостей її пізнання. Богослови розглядають свідомість як крихітну іскру величного полум'я божественного розуму. Ідеалісти відстоюють думку про первинність свідомості стосовно матерії. снують різні історико-філософські тлумачення проблеми свідомості. У залежності від того, який світогляд був пануючим у ту чи іншу епоху мінялося і розуміння свідомості. В античності, при пануючому космоцентричному світогляді увага людини була цілком спрямована на навколишній світ. Свідомість призначалася як загальний зв'язок між розумом і об'єктом, що існують незалежно друг від друга. У культурі християнства виникає потреба у внутрішнім зосередженні. Вона була викликана необхідністю спілкування з Богом через молитву. У ній людина повинна зануритися усередину себе. Поряд з молитвою виникла практика сповіді, у якій закріплювалася здатність до самоаналізу і самоконтролю. Тоді свідомість – знання насамперед про власний духовний досвід. У його смислі включені інстинкти і пристрасті, рефлекси і міркування, і нарешті, злиттям з Богом. Свідомість – це центр між першим і другим. Тобто свідомість це здатність відтворити переживання піднявшись до рівня Бога і свідчення про незначність людини. Світогляд епохи Середньовіччя можна назвати геоцентричним. У Новий час людина відмовляється від Бога, сама захотіла бути Богом, царем природи, спираючи на свій Розум. Це свідчило про формування нового духовного досвіду людей, у якому людина звільняється від влади понад почуттєвого про згоду прийняти своє походження тільки через природну еволюцію. По суті цей початок антропоцентриського світогляду. Людина була оголошена початком і причиною усього, що з нею трапляється у світі. .Свідомість неможливо вивести з одного лише процесу відображення об'єктів природного світу: відношення “суб'єкт-об'єкт” не може породити свідомість. Для цього суб'єкт повинен бути включений у більш складну систему соціальної практики, у контекст громадського життя. Кожний з нас, приходячи в цей світ, успадковує духовну культуру, що ми повинні освоїти, щоб знайти власне людську сутність і бути здатними мислити по-людськи. Суспільна свідомість являє собою сукупність ідей, теорій, поглядів, представлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин. Суспільна свідомість формується і розвивається разом з виникненням суспільного буття, тому що свідомість можлива тільки як продукт соціальних відносин. За рівнем, глибиною і ступенем відображення суспільного буття в суспільній свідомості розрізняють свідомість повсякденну і теоретичну. Структуру свідомості можна представити у вигляді кола, це «поле» поділяється на чотири частини. Сфера тілесно-перцептивних здібностей знання одержуваного на їхній основі: відчуття, сприйняття, конкретні представлення, за допомогою якого людина одержує первинну почуттєву інформацію. Головна мета - корисність і доцільність буття тіла людини. Сфера логіко-понятійних компонентів свідомості зв'язана з мисленням, що виходить за межі почуттєвого даного в сутнісні рівні об'єктів. Це сфера понять, суджень, умовиводів, доказів. Головною метою цієї сфери свідомості є істина.

61.Значення матеріальних і духовних чинників для життєдіяльності суспільства. Послідовники матеріалістичних ідей, поглядів, спираючись на досягнення передової суспільної думки, суттєво переглянули попередні уявлення про суспільство, його основу та рушійні сили. Вони висунули принцип матеріалістичного розуміння історії. Відповідно до цього принципу стверджується, що першоосновою розвитку є трудова, виробнича діяльність людей, яка спрямована на задоволення потреб особи і насамперед матеріальних потреб суспільної людини.Саме потреби спонукають виробництво безпосередніх засобів до життя. За відправний момент цієї точки зору береться той простий факт, щодо того, як мислити, займатися політикою, наукою, мистецтвом, релігією і т.д., люди мають їсти, пити, мати житло й одягатися. Звідси випливає, що основою будь-якого суспільства виступає виробництво безпосередніх засобів до життя. Виробництво і відтворення носіїв життя, тобто людини — це не просто природний, біологічний процес. Тут, як і при виробництві суспільного продукту, люди діють цілеспрямовано: духовні та фізичні здібності людей використовуються не лише для створення матеріальних цінностей, а й для відтворення та розвитку своїх сил, здатностей. У цьому випадку "людську силу" доцільніше ототожнювати з поняттям "життєва сила". Останнє повніше відтворює зміст розвитку людських сил.Під життєвою силою слід розуміти ті фізичні та духовні здібності людей, які використовуються ними для виробництва та відтворення всіх своїх здатностей. Тобто це сили, що витрачаються на самообслуговування, самоосвіту, навчання і виховання дітей та дорослих, на охорону здоров'я, сприйняття творів мистецтва тощо. Матеріальні блага, що створюються людською працею, служать для людини засобами її існування і одночасно є основою для подальшого розвитку самого виробництва. З цього видно, що засоби виробництва — це лише матеріальна передумова, можливість виробництва. Основним, найважливішим і вирішальним елементом виробництва виступає сама людина, яка, використовуючи в процесі виробництва свої знання, виробничі навички та досвід, приводить у дію знаряддя праці

Духовне життя суспільства. Особливості духовної культури суспільства. Духовне життя суспільства – це надзвичайно широке поняття, що включає в себе багатогранні процеси, явища, пов’язані з духовною сферою життєдіяльності людей; сукупність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, процес їх виробництва, розповсюдження, перетворення суспільних, індивідуальних ідей у внутрішній світ людини. Духовне життя суспільства охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій) разом з його носіями – соціальними суб’єктами – індивідами, народами, етносами. В цьому зв’язку доречно говорити про особисте духовне життя окремої людини, її індивідуальний духовний світ, духовне життя того чи іншого соціального суб’єкта – народу, етносу, чи про духовне життя суспільства в цілому. Основу духовного життя становить духовний світ людини – її духовні цінності, світоглядні орієнтації. Разом з тим, духовний світ окремої людини, індивідуальності неможливий поза духовним життя суспільства. Тому духовне життя – це завжди діалектична єдність індивідуального і суспільного, яке функціонує як індивідуально-суспільне. Багатогранність духовного життя суспільства включає в себе такі складові: духовне виробництво, суспільна свідомість і духовна культура.Духовне виробництво здійснюється в нерозривному взаємозв’язку з іншими видами суспільного виробництва. Як надзвичайно важлива складова суспільного виробництва духовне виробництво – це формування духовних потреб людей, насамперед виробництво суспільної свідомості. Духовна культура є лише певною стороною, "зрізом" духовного життя, її можна вважати ядром духовного життя суспільства. Духовна культура має складну структуру, яка включає наукову, філософсько-світоглядну, правову, етичну, художню культуру. Особливе місце в системі духовної культури займає релігія. Враховуючи складність одночасного сприйняття відразу всіх складових духовної культури, спробуємо визначити загальну основу, яка об’єднує в єдине ціле всі її сторони, а саме: що розуміється під культурою в цілому.

62.Глобалізація і глобальні проблеми. Екологічні проблеми в світі та Україні.Глобалізація — це об’єктивний соціальний процес, економічної та політичної взаємозалежності країн та регіонів сві-ту до такого рівня, коли можливим та необхідним стає створення єдиного світового правового поля та світових органів економіч-ного та політичного управління. Глобалізація є об’єктивним про-цесом, породженим початком інформативної технічної револю-ції, вона стала можливою після подолання бінарного протисто-яння світової капіталістичної та комуністичної систем.Поняття «глобалізація» в науковий обіг увів американський вчений-економіст Р. Робертсон у 1985 р., яку він визначив як іс-торичний процес посилення контактів між різними частинами світу, що призводить до зростаючої одноманітності у житті наро-дів планети. Широкого вжитку воно набуло в 90-і роки і похо-дить від англійського слова Globe, що означає Земну кулю. Тер-мін вживається не тільки в економіці, але й в політиці і в усьому,що стосується світових процесів, які поширилися, а в деяких ре-гіонах поширюються і зараз.Філософія активно об-говорює питання універсалізації людських якостей. Ще І.Кант висунув ідею вічного миру та утворен-ня єдиного світового уряду. Оскільки єдиного поняття процесу ґлобалізації не існує, багато дослідників виділяють три виміри цього поняття:Ґлобалізація — ц е історичний процес , який розвивається впро-довж багатьох століть.Ґлобалізація — це гомогенізація світу, життя за єдиними принципами, відданість єдиним цінностям, дотримання єдиних звичаїв та норм поведінки, прагнення зробити все універсальним.Ґлобалізація — це визнання взаємозалежности, головною при-чиною якої є підрив, розпад національних держав під натиском дій нових акторів загальнопланетарної сцени — глобальних фірм, релігійних угруповань, транснаціональних управлінських струк-тур (мереж), які взаємодіють на рівних умовах не тільки між со-бою, але й з самими державами — традиційними діючими акто-рами міжнародних відносин.

Філософській аналіз глоб. проблем сучасності та шляхи їх розв’язання. Проблеми взаємовідносин людини та суспільства з природою і власне суспільних відносин класифікується як глобальні, якщо:вони мають загальносвітовий характер, тобто відносяться до сфери інтересів усіх або великої кількості країн;не вирішення їх викликає загрозу всьому людству, регрес в умовах життя людей, у розвитку виробничих сил;вони вимагають невідкладних та рішучих дій на основі колективних та скоординованих дій світового співтовариства. На виникнення подібних проблем вперше звернули свою увагу західні учені в 60-х роках ХХ ст.. Протягом останніх десятиліть у світі виникло та загострилося певне коло проблем, що стосуються інтересів та долі всього людства. Розв'язання даних проблем не підсильне жодній з країн світу зокрема. Необхідні скоординовані зусилля всієї спільності землян, адже під загрозою їх подальша доля. Подібні проблеми дістали назву глобальних (від лат. "globus" - куля, фр. "global" – всеохопл-ий, загальний). Глобалістика як самостійна галузь знань та досліджень про найбільш загальні, планетарні проблеми сучасності та майбутній розвиток людства перебуває в процесі становлення. Причини виникнення глобальних проблем різноманітні. Їх можна поділити на три групи:1) причини природного і демографічного характеру;2) негативні наслідки господарської діяльності людей;3) побічні наслідки розвитку науки і техніки.Існують певні ознаки, що дають змогу визначити проблему глобальною. А саме:1) вони мають загальносвітовий характер, тобто стосуються інтересів значної кількості або ж усіх держав світу;2) невирішення їх викликає загрозу людству, погіршення умов життя людей та розвитку продуктивних сил;3) вони потребують невідкладних та рішучих дій на основі колективних і скоорд-их зусиль світ-го співтовариства.

Екологічні проблеми сучасності. Першоджерелом і першопричиною бурхливого розвитку глобальної екологічної кризи є, як вважають міжнародні експерти, демографічний вибух, що неодмінно супроводжується збільшенням темпів і обсягів скорочення природних ресурсів, нагромадженням величезної кількості відходів виробництва і побуту, забрудненням довкілля - глобальними кліматичними змінами, хворобами, голодом, вимиранням. З розвитком хімії, металургії, енергетики і машинобудування світові почали загрожувати відходи від синтетичних пральних порошків, нафтопродуктів, важкі метали, нітрати, радіонукліди, пестициди та інші шкідливі речовини, що не засвоюються мікроорганізмами, не розкладаються, а накопичуються тисячами тон у грунтах, водоймах, підземних водах. Протягом 80 років з початку нашого століття з надр Землі було видобуто корисних копалин більше, ніж за всю історію людства. Нині, лише в результаті спалювання паливних ресурсів, в атмосферу планети щорічно потрапляє понад 22 млрд тон двоокису вуглецю. Щорічно світова промисловість скидає в річки понад 160 км3 шкідливих стоків, щорічно в грунти людством вноситься 500 млн тон мінеральних добрив і близько 4 млн тон пестицидів, більша частина яких осідає в грунтах або виноситься поверхневими водами в річки, озера, моря та океани. За останні 45 років використання мінеральних добрив зросло в 43 рази, а отрутохімікатів - у десять разів. Ще однією - не менш важливою ніж попередні проблеми, є проблема відходів. Збитки від них - це не лише величезні площі землі, зайняті звалищами, териконами, шлакосховищами та ін. (наприклад, на площі, де розташовані звалища навколо Києва, можна було б побудувати місто з населенням 300 тисяч чоловік), а й смертельні дози різних токсикатів та дими й пилюка від них . Здавалося б, дрібниця - биті люмінісцентні лампи на звалищах. Але кожна така лампа містить 150 мг ртуті, що здатна отруїти близько 500 м3 повітря. До основних антропогенних забруднювачів довкілля, крім вище названих, належать також різні шуми від виробничих підприємств, транспорту, іонізуюче випромінювання, вібрації, світло-теплові впливи . Спеціалісти вважають, що близько 80-86% забруднювачів повітря сконцентровано над сильно розвиненими промисловими районами, 10-15% - над містами, 1-2% - над сільською місцевістю, 0,1% - над центральними районами Світового океану. Якщо у великому місті за добу осідає 1,5 тон пилу на кожен квадратний кілометр, то вже в 100 км від нього - приблизно 100 разів менше.

Екологія та екологічні проблеми в Україні. Україна є однією з найбільш неблагополучних в екологічному відношенні країн Європи.Географічне положення У сприятливе у природно-ресурсному відношенні. За різноманітністю і багатством мінерально-сировинної бази У може забезпечити збалансований розвиток базових галузей промисловості й АПК. За запасами окремих корисних копалин У випереджає такі розвинуті країни, як США, Канаду, Англію та ін. Це ставить її в ряд країн, які при дбайливому ставленні до своїх надр можуть в основному забезпечити свої потреби за рахунок власної сировини і вийти для її реалізації на міжнародний рівень. У складному стані перебувають земельні ресурси та грунти У. Її земельний фонд (60,4 млн. га) характеризується високим рівнем освоєності. Розораність території становить 56%, чого немає в жодній країні світу. Внаслідок екстенсивного розвитку сільського і лісового господарства, водних і хімічних меліорацій відбувається інтенсивний розвиток ерозійних процесів, ущільнення орного шару грунту, зниження його родючості, ослаблення стійкості природних ландшафтів У.Стан грунтів у цілому досяг критичного і перебуває на грані виснаження.Це зумовлено тривалим екстенсивним використанням земельних угідь, і особливо ріллі, що не компенсувалося рівнозначними заходами з відтворення родючості грунтів.Велике занепокоєння викликає стан водних ресурсів та способи їхнього використання.Це насамперед води рік, озер, боліт, ставків, водосховищ та підземні води. Значно погіршилась екологічна ситуація в У внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.При руйнації конструкції блока стався викид значної кількості радіонуклідів у навколишнє середовище.Основна маса радіоактивних елементів випала протягом 10 діб,хоча забруднення прилеглих територій тривало протягом місяця.Зміна метеорологічних умов протягом перших десяти днів після аварії,коли спостерігався найбільш інтенсивний викид, призвела до утворення трьох секторів забруднення

63.Предмет філософії історії. Серед філософських дисциплін історії філософії належить особливе місце. Оскільки історичний підхід до предмета, дослідження його становлення і розвитку є одним із способів розкриття його суті, історія філософії допомагає осягнути суть самої філософії. Знаючи історію становлення ідей, історичні зразки витлумачення певних філософських проблем, можна краще зрозуміти й оцінити конкретну філософську концепцію. Зрозуміло, що і сучасна філософія не може правильно зорієнтуватися без певної суми знань з історії філософії.   Історія філософії вивчає філософію, її існування в реальній історії. Об´єктом її вивчення є реальний історико-філософський процес. А те, що вивчає історія філософії в цьому реальному процесі (предмет дослідження), метод, яким вона його вивчає, по-різному трактується істориками філософії. Існують концепції, які цілком заперечують історичний підхід до філософії. На думку їх прихильників, філософські системи мовби співіснують в історичному просторі, а історія філософії постає співбесідою філософів поза часом. Кожна філософська система є певною відповіддю окремого мислителя на вічні філософські проблеми.Позитивним у такому підході є те, що він ставить під сумнів ідею більшої досконалості пізніших філософських систем. Бо й справді, було б спрощенням вважати, що філософські системи Гегеля чи Маркса досконаліші за системи Платона чи Арістотеля (384—322 до н. е.). Цей підхід відкриває простір для здорового скептицизму щодо розуміння історичного процесу як культурного прогресу. Можна однозначно констатувати наявність науково-технічного прогресу в історії, але щодо культури, до якої належить і філософія, такий висновок не є очевидним. Твори культури є неповторними витворами свого часу. Виважена концепція історії філософії заперечує як філіацію ідей, так і вульгарний соціологізм. Можна визнавати соціальну зумовленість ідей, не заперечуючи їх логічної сутності, тобто їх претензій на істину, незалежну від класових інтересів, соціального буття загалом. Зрештою, є багато способів соціальної детермінації ідей, які не обов´язково знецінюють їх самодостатність, не впливають на їх істинність. Соціальні умови, наприклад, можуть визначати коло проблем, яке досліджує філософ, але вони не обов´язково зумовлюватимуть спосіб їх розв´язання. Філософ передусім займається змістом, логікою проблеми.

64.Основні підходи до визначення спрямованості історичного процесу.Науково-теоретична відповідь на запитання про спрямованість історії в її цілісності неможлива, як неможливе і обгрунтування або спростування історичного прогресу. Але це не означає, що таке питання виявляється марним, цілком вигаданим, воно просто не є питанням конкретної науки. Проблема спрямованості і сенсу історії - суто філософська проблема, яка має коріння в безпосередньому житті людей і саме там набуває особливого значення. Філософія розуміє історію не як сукупність історичних подій і фактів, а як реальність, яка створюється людиною і має для неї значущість, цінність. Людина не може жити і творити без бачення перспективи свого теперішнього життя. А це передбачає певне ставлення до історії, визначення свого місця в ній. Кожна епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи зі своїх уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Філософія лише відбиває в теоретичній формі, узагальнює набутий людством духовний досвід в усвідомленні історії. Зокрема це стосується досить складної і неоднозначної проблеми - проблеми історичного прогресу. Розкриваючи сутність суспільного прогресу, не слід уникати й проблем його критеріїв. Це питання і нині дискусійне1. Не сформований принцип критеріальності суспільного прогресу, немає однозначного розуміння, що таке критерій, чи можливий загальний критерій і в чому він полягає? Серед дослідників не існує єдиної думки щодо цього. Для переважної більшості характерний плюралістичний підхід. Спираючись на "теорію факторів", вони стверджують, що доцільно вести мову про декілька критеріїв. Інші констатують, що поряд з окремими має бути й загальний критерій суспільного прогресу.Для багатьох живучою є думка, що розум, інтелект, окремі явища духовного життя є і понині критерієм суспільного прогресу. Інші за критерій беруть рівень розвитку продуктивних сил, доповнюючи його техніко-технологічною складовою. Виходячи з цього, ряд західних філософів стверджує, що СІНА та Японія є авангардом суспільного прогресу. Критерій прогресивного розвитку М.Понятовський, Е.Тоффлер, РАрон, У.Ростоу, Д.Белл, Г.Кан, Ж.Фураст´є, З.Бжезинський та інші вбачають у змінах соціалізму й капіталізму, але зберігши при цьому основні риси останнього.

65.Концепції історичного розвитку (К.Ясперс, О.Шпенглер, М.Бердяєв, С.Хантінгтон, А.Тоффлер). Філософія історії виконує такі методологічні функції: субстанціональна - відображає філософське дослідження та розуміння історичного процесу як форми існування людини; рефлективна (формальна) - здійснює філософське осмислення природи історичного пізнання та теоретичних способів вивчення історії.У контексті свого становлення та розвитку, філософія історії вирішує в субстанціональній та рефлективній частині наступні завдання:1) констатація головних причин та рушійних сил історії, виявлення закономірностей історичного розвитку, природних, соціальних, культурних, політичних факторів, які обумовлюють зміст та мету історії, етногенез, соціогенез та культурогенез.2)членування історії на епохи, етапи, періоди, стадії. Це дає можливість розглядати історію як впорядкований процес, де кожний наступний історичний проміжок обумовлений попереднім.3)виявлення загальної форми поступу історії (лінія, коло, спіраль та ін.), що уможливлює розуміння співвідношення між минулим, теперішнім та майбутнім.4) з’ясування смислу історії, що визначається як реалізація конкретних принципів, ідей, сенсу або цінності в історичному розвитку.Об’єктом філософського аналізу є історія суспільства у поєднанні з імпульсами та поштовхами, які зумовлювали історичний розвиток як окремих цивілізацій та етносів, так і всієї планети.Розвиток філософії історії відображається в прагненні тлумачити події та факти у їхньому узагальненні та у проникненні в сутність історичного процесу. Історичний поступ, рушієм якого є людина, ґрунтується на природному та соціальному факторах у їхній єдності.Основою доведення К.Ясперсом можливості Осьового часу історії виступає Філософська віра. Взаємозалежність Осьового часу та Філософської віри постає як основа лінійності та єдності всесвітньо-історичного поступу суспільства. Окрім того, Філософська віра уможливлює вирішення співсумісності розуму та екзистенції, яка об’єднує, а не роз’єднує суспільство.Формуючи власну лінійну схему історії, К.Ясперс заперечував, що її віссю є боговтілення, наголошуючи на загальному значенні вісі історичного поступу для всього людства, тоді як поява Христа важлива лише для християн.Ясперс зауважує, що межею природничонаукового пізнання є індивідуалізована реальність, яка може бути тільки описаною, але не зрозумілою. Цей індивідуалізований принцип стає найбільш творчим у перехідні епохи. Тому й найвеличніші духовні творіння виникають саме тоді. Це стосується грецької трагедії на стадії переходу від міфу до філософії, містики Мейстера Екхарта, яка водночас була і церковно-релігійною, і джерелом вільного розуму. Філософія німецького ідеалізму перебувала на стадії переходу від віри до безвір'я. Аналогічно Ясперс розуміє і перехідний характер тих часів, коли працювали Платон, Шекспір, Рембрандт. Перехідним періодом є сам осьовий час. Перехідний період репрезентував Августин, Глибина переходу приносить вишу ясність буття та істини. Тут здійснюється те, що Ясперс вважає єдністю. Говорячи про її джерело, він має на увазі не біологічну природу або походження із спільного кореня, а людську сутність як єдність вищого порядку, її можна уявити лише у вигляді символу — в ідеї створення Богом людини за образом і подобою своєю та в ідеї гріхопадіння.Єдність людства Ясперс убачає в тому, що усюди на Землі виявляється близькість релігійних уявлень, форм мислення, знарядь, способів суспільного життя. Схожість людей за всієї їхньої різноманітності досить велика.

Рушійні сили та суб’єкти історичного процесу. Важливим для соціальної філософії є визначення рушійних сил та суб'єктів історичного процесу. 1) Основними рушійними силами соціального розвитку слід вважати потреби, інтереси, цінності. Вони можуть бути індивідуальними і суспільними, матеріальними і духовними. 2) Суб'єктами творення і розвитку суспільства виступають також маси і особи. Дійсним творцем історії є народ, народні маси. Вони породжують сторичних осіб, які мають вирішальний вплив /як позитивний, так і негативний/ на хід історії. Існує два хибні підходи до природи історичного процесу - фаталізм та волюнтаризм. Фаталізм - це філософські погляди, які стверджують, що історичний процес є фатальним, необхідним, а народні маси та історичні особи не мають впливу на його розвиток. Волюнтаризм - це філософське вчення, яке заперечує або ігнорує об'єктивні закони розвитку і вважає, що управління суспільним процесом можна досягти силою за допомогою дії історичних осіб. Така філософія веде до тоталітаризму, фашизму та культу особи. 3) Рушійною силою суспільства є соціальна революція. Її роль полягає в докорінній зміні усталених суспільних відносин і створенні нової суспільно-економічної формації шляхом класової боротьби. Існують такі типи революцій: буржуазна та соціалістична, які розрізняються за своїм характером і рушійними силами. Рушійними силами революції, як правило, є народні маси, прогресивні класи та виразники їхніх інтересів - партії. Соціальні революції можуть здійснюватися як шляхом насильства, так і мирним шляхом за допомогою докорінних реформ. Для кожної революції повинні існувати об'єктивні та суб'єктивні передумови, революційна ситуація, від якої залежить форма революції - мирна чи немирна. В сучасних умовах найбільш типовою є мирна форма революції, яка вирішує корінні соціальні питання /зміну влади/ економічних відносин політичними та економічними методами за допомогою реформ. 4) Важливим і постійним джерелом та рушійною силою суспільного розвитку, економічною основою кожної соціальної революції є протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами. Це протиріччя спонукає суспільство до дотримання загальною соціального закону - закону відповідності виробничих відносин характеру і рівневі розвитку продуктивних сил, тобто до рівноваги між ними. 5) Рушійною силою розвитку суспільства є також політична система, найбільш яскраво виражена у формі держави. Політична система - це система політичних партій, організацій, інститутів, рухів та відносин між ними. Політична система органічно входить до надбудови суспільства та обслуговує економічний базис. Важливим компонентом надбудови є держава. Це основна форма управління суспільством політичними засобами. Вона виникла після появи класів і необхідності встановлення злагоди між ними. Існує два погляди на сутність держави: марксистський, який вважає, що держава має класовий характер і є органом насильства, та загальнолюдський, за яким держава - це орган управління і досягнення блага. Другий погляд посідає нині провідне місце. Тип держави завжди відповідає суспільно-економічній формації - рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична, постсоціалістична. Держава, спираючись на владу, органи управління, армію, карні органи, розвідку, бюрократичний апарат тощо виконує дві функції - внутрішню і зовнішню. Основними Формами правління є монархія, конституційна монархія, республіка, парламентсько-президентська, або президентсько-парламентська, влада. В країнах СНД та Україні йде боротьба за створення незалежних демократичних правових держав з існуванням парламенту /законодавчої/, президента /виконавчої/ та судової влади /за наявності багатопартійної системи /.

66.Поняття "цивілізація" в філософії історії. Цивілізація

1) форма існування живих істот, наділених розумом; 2) синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства; 3) ступінь розвитку матеріальної та духовної культури, суспільного розвитку загалом; 4) процес становлення громадянського суспільства; 5) відносно самостійне цілісне соціально-історичне утворення, локалізоване у просторі і часі, що може мати ієрархічні рівні (напр., антична Ц., елліністична Ц., афінська Ц.). Термін, запроваджений В.Р. Мі-рабо (1757) і використаний А. Фергюсоном, а пізніше Л.Г. Морганом і Ф. Енгельсом для періодизації історії, означення вищої, після дикості і варварства, епохи.На різних історичних етапах зміст терміна "цивілізація" зазнавав чималих змін і тлумачень. У мислителів, що запровадили цей термін, протягом наступного досить тривалого часу поняття цивілізації вживалося для характеристики не стану суспільства, а певного соціального процесу (Мірабо, Ленге, Фергюсон, Сміт). Пізніше, з першої половини XIX ст. і до XX ст., воно слугує, як правило, для позначення вже не процесу зміни, а певного стану суспільства. Функціонує при цьому дане поняття, взяте (за поодинокими винятками) в однині, оскільки йшлося про цивілізацію взагалі, в універсалістському плані, як етап (він же стан) поступу людства від дикості й варварства. І перше "процесуальне", і друге" "системне", тлумачення поняття "цивілізація" здійснювалося з позицій класичного, лінійно-прогресистського, моністичного підходу, який до середини XIX ст. був у царині філософії історії визначальним.З другої половини XIX ст. Ц. стає наріжним поняттям ряду концепцій некласичної філософії історії (М.Я. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі), у яких історичний процес розглядається вже не як монолітний, чи як поступальне сходження, а як полі центричний нелінійний рух набагато складнішої конфігурації. Попри всі розбіжності між його прибічниками, цивілізаційний підхід у дослідженні історичного посідає одне з чільних місць у сучасній філософії історії. З його позицій історичний процес постає передусім не лінійною послідовністю, а розмаїттям таких культурно-історичних форм, як Ц. При цьому кожна Ц. розглядається як нелінійне утворення монадного характеру, тобто таке, в якому відтворюється й уособлюється всесвітньо-історичний процес в цілому. За цивілізаційного підходу докорінним чином переосмислюється й поняття історичного прогресу. Останній сприймається тут не лише як висхідний рух, поступальний характер якого визначається опозиціями "вище — нижче", "гірше — краще", а насамперед у тому, щоб кожна Ц. у ході самовизначення і самореалізації відтворила, відкрила для себе заново і збагатила своїм, тільки їй притаманним екзистенційним досвідом, інваріантні структури і неминущі загальнолюдські цінності.

67.Співвідношення понять «культура» і «цивілізація» в філософії історії. Освальд Шпенглер – німецький філософ, історик, культуролог, одне із основоположників сучасної філософії культури. Автор оригінальної концепції циклічного розвитку. Виділивши історія цивілізації ряд унікальних,взаимопроницаемих культур, вважав, будь-яка їх існує 1000 років, після чого вироджується, перетворюючись на цивілізацію – «бездушний інтелект» чи «масове суспільство». У своїй головною роботі «Занепад Європи» – Шпенглер свідчить про неминучість майбутнього руйнації західної (європейської)цивилизації.У "Занепаді Європи" сформульована оригінальна культуро-філософская концепція автора. Базовими поняттями з цією концепції є культура і цивілізація, які німецький теоретик розуміє нетрадиційно, вкладаючи у ці два слова особливого сенсу. Не можна зрозуміти висунуті Шпенглером становища, не розібравшись у використовуваних їм термінах Історико-культурна концепція Шпенглера будується на порівняннях,співвідношення здебільшого,антиномично протиставлених "культури" і ">цивилизації. У той самий час справедлива критика традиційних теорій, дослідження сучасної соціокультурної ситуації, спроба проаналізувати витоки культурного кризи роблять "Занепад Європи надзвичайно актуальним. Ключем до розуміння всесвітньої історії культури, з погляду вченого, виступає символ. Щоб відтворити дух епохи, пише він, недостатньо лише проілюструвати історію тими чи іншими подіями, пам'ятниками, творами мистецтва. Необхідно з'ясувати глибший взаємозв'язок форм культури, які сприймаються як символ. «Народи, мови і епохи, битви і ідеї, держави й боги, мистецтва і твори, науки, правові відносини, господарські форми та світобачення, великі люди і великі події є символами і підлягають як т-. У кожній культури і у кожному історичної епосі є своя символ, що становить її знак. Символи і знаки створюють образ культури, за особливими законам укладаються у ціле, яке відтворює образ епохи. У основі кожної культури лежить душа, а культура – це символічне тіло, життєве втілення цієї душі. Однак все живе коли-небудь вмирає. Живу істоту народжується, аби реалізовувати свої сили, які потім згасають зі старістю йдуть до небутті разом із смертю. Така вже доля всіх культур. Тривалість циклу розвитку Шпенглер визначає приблизно 1000 – 1500років.Кожна культура проходить вікові щаблі окремої людини. Біля кожної є своє дитинство, юність, змужнілість і старість. Культура народжується тієї миті, коли зпрадушевного станувечно-младенческого людства пробуджується і відшаровується велика душа. Вона розцвітає грунті суворо обмеженою місцевості, до котрої я він і залишається прив'язаної, на кшталтрастения.Смерть культури є вичерпання її душі, коли її зміст не дають натхнення людям, звернених тепер для реалізації культурних цінностей, а до утилітарним цілям і благоустрою життя. Цей період Шпенглер пов'язує із настанням епохи цивілізації. Цивілізація є неминуча доля культури, майбутній Захід є безмежну поступ і вгору, лінією наших ідеалів. Сучасність є фаза цивілізації, а чи не культури. У зв'язку з цим відпадає ряд життєвих змістів як неможливих. Щойно впоралися, і весь повнота внутрішніх можливостей завершено і здійснена зовні, культура раптово клякне, відмирає, її кровсвертивается, сили надломлюються – вона стає цивілізацією. І вона, величезне всохле дерево в первісному лісі, ще багато століть може стовбурчити свої гнилі сучки.Цивілізація – це і є крайні і штучні стану, здійснити які може вищий вид людей. Шпенглер називав цивілізацією одряхлілу культуру,реализовавшую свої цілі,подошедшую до кінця свогосуществования.У чому різницю між культурою і цивілізацією? Дуже добре різницю між ними сформулював М.Бердяєв. Культура не розвивається нескінченно. Вона несе у собі насіння смерті, у ній укладено початку, які неминуче тягнуть її до цивілізації. Цивілізація, є, смерть духу культури динамічний рух всередині культури з їїкристаллизованними формами неминучевлечет до виходу межі культури. Цими шляхах відбувається перехід культури до цивілізації. Культура – є творча діяльність людини. У культурі творчість людини отримує свою об'єктивізацію. Цивілізація – перехід від культури, від споглядання, від творчості цінностей до самого життя. І, нарешті: Культура –релігійна зі своєї основі, цивілізація –безрелигиозна. Культура походить від культу, пов'язана з культом предків, вона неможлива без священних переказів. Цивілізація є воля до могутності, до улаштуванню землі. Культура – національна. Цивілізація – інтернаціональна. Культура –аристократична, а цивілізація –демократична.