3. Ведична традиція – джерело філософії Індії

Одна з пам'яток теоретичної думки Індії – веди (веди: буквально – знання) – скла­дені мудрецями приблизно в середині І ти­сячоліття до н. е. Чотири збірники вед (Самхіти) містять гімни (мантри або сукти) і звертання до богів, давні міфи і перекази, правила молитов і жертвопринесень. У ведах відображені й перші філософські елементи пізнання природи та місця людини в нав­колишньому світі і природі. Найдавніша з ведичної літератури «Рігведа» – веда гімнів – має найбільший філософський інтерес. Збірники «Самаведа» (веда мелодій), «Яджурведа» (веда жертво­принесень) і «Атхорваведа» (веда заклинань) містять в основному гімни Рігведи, розташовані в той або інший спосіб, зручний для їх здійснення під час жертвопринесень. У Рігведі, наприклад, більше тисячі гімнів. Самаведа має 1549 гімнів, 75 з яких нові, а інші зустрічаються у Рігведі. Більшість гімнів Яджурведи і Атхарваведи також запозичені в Рігведі.

Пізніше Самхітів виникають брахмани. Брахмани – це комен­тарі до вед, складені жерцями-брахманами. У кожної з вед свої брахмани, що управляють та описують ведійські обряди, жертво­ принесення, перекази про богів, епічних героїв, царів та ін. Найвідоміші брахмани – Шатападха, Гопадха, Айтарея. Останнім літе­ратурним твором ведійського періоду є Упанішади – завершення вед (веданта). Термін веданта пізніше мав широкий зміст і означав ідеї упанішад системи веданти. Упанішади, по суті,– це відобра­ження найвідвертішої таємниці вед, своєрідна філософія вед, «Ста­рий заповіт» індійської теоретичної думки. Термін Упанішад озна­чає «те, що наближає людину до учителя» (або до Бога). На відміну від звичайних молитов і гімнів, доктрини Упанішад відомі лише таємничістю. Їх таємний зміст гуру розкривали відібраним учням. У деяких випадках Упанішади називалися також Аран'яками лісовими трактатами. Це значення Упанішад зумовлене самою організацією релігійного життя, продиктованою брахманізмом.

Для вивільнення від земних пристрастей і оволодіння істин­ним знанням людина мала пройти чотири сходинки життя: пері­од релігійного учнівства (брахмачар'я), життя домогосподаря (гархаст'я), самітництво (ванпрастха) і аскетизм (санн'яспі). Хлоп­чик приходить у дім до вчителя, де освоює першу сходинку ре­лігійного життя і здобуває знання. У дитинстві вивчаються Самхіти. У юнацтві одружується і стає сім'янином. Щоб як слід виконувати ритуали, що необхідно робити господарю дому, сім'янин має вивчити брахмани. Виховавши дітей, сім'янин, гос­подар поступово відходить від мирських справ і, усамітнившись у лісах, веде життя одинака. У роздумах про зміст буття людина вивчає Упанішади і готується до стадії аскетизму. Аскетичне життя передбачає самообмеження тілесних і розумових можливостей. Аскет повинен жити милостинями, голову має постійно голити, одяг дозволялося носити лише жовтий. Право на проходження усіх чотирьох стадій релігійного життя мали касти обраних брахмани і кшатрії – двічі народжені.

Звичайно, кожному періоду життя людини призначалася пев­на священна книга, і кульмінаційним моментом на шляху досяг­нення духовної зрілості ставало вивчення Упанішад – ведопанішади, таємниці вед. В індійській релігійно-філософській традиції Самхіти, Брахмани та Упанішади розглядалися як тлумачення божественного одкровення і пізніше об'єднані спільною назвою веди. Веди, у широкому розумінні, є винятковим джерелом на­тхнення всього дальшого розвитку філософської думки Індії. Ідея­ми вед у тій або іншій формі просякнуті всі без винятку системи індійської філософії.

Важлива роль вед виявлялася, насамперед, у самому прин­ципі класифікації філософських систем. Ті системи думки, які визнавали авторитет вед, названі астиками (ортодоксальні, брахманічні), а ті, які їх відкидали,– огонастикою (неортодоксальні). До ортодоксальних належать системи: міманса, веданта, санкх'я, н'яя і вайшешика. До неортодоксальних – переважно чарвака-локаяти, буддизм і джайнізм. Серед ортодоксальних шкіл безпосередньо продовжують традиції вед системи міманса і веданта, що ґрунтуються безпосередньо на текстах вед. Причому міманса розвиває ритуальний аспект вед, а веданта – спекулятивний. Для систем санкх'я, йога, н'яя і вайшешика веди служать лише пере­думовою обґрунтування досвіду (досвіду свідомості) як власного ґрунту філософських систем. Незалежно від того, прийнята чи відкинута позиція вед тією або іншою філософською системою, сама проблематика, що в них порушується, визначила загальні контури індійської філософії. Центром тяжіння виступають чо­тири головних питання, що є джерелом філософського натхнення вед: Що таке круговорот буття (сансара)? Які причини сансари? Що розуміється під звільненням? Як досягти звільнення? В Упанішадах ці питання набули більш розгорнутого трактування: визначені основні поняття, що стали надбанням індійської фі­лософії. Формуються поняття Ішвара (Творець, Атман), Пуруша (Душа, особистість), Сат (Буття). Усі розглядаються як різні назви єдиної реальності, Бога, Абсолюту, тобто брахмана. У «Пурушісукті», відомому гімні Рігвед, така всепроникаюча реальність світу називається Пурушею, а в «Айтарейя упанішади» – Атманом. Брахман і все, що з ним пов'язане, оголошується Упаніша­дами незбагненним в рамках буденного досвіду. Тотожність лю­дини з брахманом називають Пурушею – Свободою, Блаженством, Безсмертям або Вищою реальністю.

Отже, зазначені у Ведах, Брахманах та Упанішадах принципи про реальність єдності світу, прагнення людини до абсолюту, досконалості, свободи, відповідальності за свої дії не втратили своєї актуальності, залишаються головними темами філософських пошуків сьогодення від яких багато в чому залежить майбутнє людства.