10. Діяльнісний підхід

ДІЯЛЬНІСНИЙ ПІДХІД – об’єднує вчених, для яких психіка – функція мозку, явище, що виникає у процесі активності живої істоти й опосередковує їх своїми специфічними функціями. Цей підхід виник на грунті філософії марксизму – офіційної ідеології колишнього СРСР і був відмітною ознакою радянської психології. Однак і тоді, за оцінкою американського наукознавця Грехема, вчені «щиро створювали інтелектуальні конструкції, які становлять величезний інтерес як видатні досягнення філософського матеріалізму». До таких він відносить Виготського, Рубінштейна, Леонтьєва.

Поняття «діяльнісний підхід» у широкому розумінні означає, що в основу методології досліджень покладено категорію діяльності. У вузькому розумінні «діяльнісний підхід» - теорія, що розглядає психологію як науку про функціонування і структуру психічного відображення в процесах діяльності індивіда.

Виготському Л. С. (1896-1934) належить культурно-історична теорія психіки, яка реалізувала історичний підхід до вищих психічних функцій.

Рубінштейн С.Л.(1889-1968) здійснив аналіз природи психіки, виділивши два плани – ОНТОЛОГІЧНИЙ, який розкриває сутність буття психіки, та ГНОСЕОЛОГІЧНИЙ – що пояснює закономірності її пізнання. А діяльність є способом існування людини як суспільної істоти.

Леонтьєв О.М.(1903-1979) розробив психологічну теорію діяльності, до основ якої покладено проведений ним аналіз розвитку психіки у філогенезі та соціогенезі. За Леонтьєвим, кожна стадія такого розвитку є результатом ускладнення будови діяльності як форми зв’язку живої істоти з довколишнім середовищем. Для Леонтьєва був принципово важливим шлях психологічного аналізу: від діяльності до психіки. Це відмінна ознака діяльнісного підходу в психології.

В межах діяльнісної парадигми (від гр. – приклад, взірець) вписується і теорія психічного розвитку в онтогенезі українського психолога Г.С. Костюка (1899-1982).

На думку українського академіка В.А. Роменця, на кожному етапі історії психології (міфологічному, філософському, науковому) людина, щоразу зосереджуючись на певному компоненті вчинку, здійснює самопізнання закономірним чином: спочатку зводить психіку до її виявів, потім освоює її як реальність, і з рештою, здійснює процес її цілеспрямованого пізнання.

11. Теорія соціального научіння

ТЕОРІЯ СОЦІАЛЬНОГО НАУЧІННЯ. В американській психології вважають, що теорія соціального научіння – це найзначніший напрямок в дослідженні розвитку дітей.

В 1941 році Міллер та Доллард ввели в науковий обіг термін «соціальне научіння».

Соціалізація – це процес, який дозволяє дитині зайняти своє місце в суспільстві, це рух новонародженого від асоціального стану до життя в якості повноцінного члена суспільства. Всі новонароджені – схожі один на одного, а через 2-3 роки – це різні діти. Ця різниця – і є результат научіння, вони не вродженні.

Американський психолог Р.Сірс виділив три фази розвитку дитини:

1. Фаза рудиментарної поведінки – яка заснована на вроджених потребах та на учінні у віці немовляти, в перші місяці життя;

2. Фаза первинних мотиваційних систем – яка заснована на научінні в середині сім’ї (основна фаза соціалізації);

3. Фаза вторинних мотиваційних систем – яка заснована на научінні поза сім’єю (школа).

За Спірсом, центральний компонент научіння – це залежність, що є величезною потребою, яку не можна ігнорувати. Отже, дитина входить в світ як в лабіринт, тому – завдання дорослих – провести їх по цьому лабіринті.