Апологетика, її проблематика та представники.

Починається середньовічна філософія періодом так званої “апологетики” (від грец. “апологія” - захист), представники якої виступали з обґрунтуванням і захистом християнства проти античної філософії. Подвійність середньовічної філософської парадигми простежуємо вже в добу апологетики, в історико-філософській літературі чітко розрізняють західну і східну апологетику. Перша представлена іменами Амуніція Фелікса, Квінта Тертулліана, Арнобієм, Лактанцієм; друга – Юстином, Теофілом, Іренеєм Ліонським, Іпполітом, Афіногором. До східної гілки Середньовічної філософської парадигми, безперечно належать і такі представники вже згаданої александрійської школи, як Філон, Климент, Оріген.

Грекомовна (східна) апологетика спонукувана своєю еллінською ментальністю на споглядання внутрішньої людини, неосяжних глибин духу, виявляє себе в таких серйозних філософських здобутках, як мистецтво алегоричного прочитання, тлумачення “священних текстів” так звана “екстеза”; уже згадувана “апофатична”(негативна) теологія тощо. Римська ментальність “західної апологетики” з її практицизмом орієнтувалася на зовнішні риси духовності. Представники апологетики досить агресивно виступають із критикою античної культурно – філософської спадщини. Що є спільною між філософом і християнином.

Щодо проблеми стосунків людини і Бога, то Августина найбільше цікавило питання про гріховність людини перед Богом, причини і наслідки первородного гріха Адама і Єви. Гріх набуває в нього всесвітнього значення. Дуалізм надприродного Бога і світу природи, виступає в Августина як протилежність між вічним буттям і плинним світом. Констатація цієї протилежності привела Августина до філософської проблеми часу. Час – це міра руху і зміни всіх конкретних речей. Створивши світ, Бог створив міру його зміни. Реально існує сьогодення, а минуле і майбутнє лише завдяки пам‘яті і надії.

Патристика ,її проблематика та представники.

Патристика — період в історії духовності європейського суспільства И—VIII ст., перехідний період від античності до Середньовіччя, представлений сукупністю теологічних, філософських та політико — соціологічних доктрин християнських мислителів, "Отців Церкви". У ньому виокремлюються три етапи: ранній, або апологетичний, зрілий та пізній. На ранньому етапі вирішувалася філософська проблема про співвідношення християнського віровчення і античного духовного спадку, яка вважалася центральною. Сформувалися дві протилежні течії: одна — з орієнтацією на гармонійний синтез християнської ідеї відвертості з філософською традицією античного раціоналізму, інша — з орієнтацією па їхню несумісність, дистанціювання. Представники першої, наприклад Климент Александрійський, Тит Флавій, Юстин , Афінатор пропагували толерантну позицію християнства щодо античної філософії, визнавали християнське віровчення просвітницьким, яке відкидає язичницьке марновірство, позбавляє людей страху, дарує їм внутрішню впевненість, знання, гармонію віри й античного знання; доводили, що така гармонія є вищим ступенем духовного розвитку людей і найдосконалішою філософією. Вони ставили перед християнами завдання переконувати язичників у перевагах нової релігії і сприяти їх наверненню в християнство. Представники другої течії, наприклад сирієць Татіан (пом. бл. 175), звинувачували античних філософів у запозиченні ідей Біблії, а їх особистий внесок у філософію характеризували як безліч помилкових тверджень. До найактивніших критиків античної філософії та пропагандистів християнського віровчення належав також уроженець Карфагена Квінт Тертулліан.Він виходив із того, що соціальна функція християнства не потребує філософського обґрунтування; що між Афінами та Єрусалимом, між Академією і церквою, між язичниками — єретиками і християнами немає нічого спільного; що після Христа зайва будь-яка допитливість, а після Євангелія — будь-які дослідження; що Платон, Арістотель, Бпікур, Геракліт, Емпедокл — патріархи єретиків. Характерною рисою зрілого етапу патристики була спроба її представників синтезувати християнське віровчення і філософські методи античності з метою посилення боротьби з єресями— аріанством, гностицизмом, маніхейством.