53Пролистати роботу: 1 2

Філософія виникла в глибоку давнину, задовго до появи таких наук, як біологія, хімія, фізика та інші. Поняття філософія походить від грецьких слів філео і софія, що в перекладі означає любов до мудрості. Буквальне тлумачення дало привід називати філософами любителів поміркувати від нічого робити. Коріння такого розуміння філософії сягають глибокої давнини: у період панування богослов’я філософія часто перетворювалася на марнослів’я використовувалася для того, щоб обґрунтувати релігійні, фанатичні уявлення. Слово філософствування залишилося як пам’ять про сиву давнину. Насправді філософія нічого спільного немає з такими поглядами. Філософія виникла раніше багатьох наук, - як тільки людина почала серйозно міркувати про навколишній світ. І як будь-яку науку. Викликала її до життя потреба людини пізнавати і практично впливати на навколишній світ.

Філософія – форма суспільної свідомості, яка дає теоретичне розв’язання питань світогляду з точки зору відношення людини і світу, мислення та буття, духовного та матеріального;виробляє загально цілісний погляд на світ і місце людини в ньому, досліджує практичне, пізнавальне, етичне та естетичне відношення людини до світу.

Філософія покликана в кінцевому підсумку дати теоретично обґрунтовані відповіді на питання про меті і смисл життя про щастя і шляхи його досягнення, створити життєвих цінностей та ідеалів. Філософія пізнання націлене на вироблення системи ідей, які виражають певне ставлення людини до соціальної та природної дійсності і тим самим визначають сукупність вихідних орієнтирів, що зумовлюють програму соціальної поведінки людини.

За минулі століття філософія нагромадила величезний теоретичний вантаж, що поповнюється мислителями різних епох і народів. У період Київської Русі філософія асоціювалася з мудрістю і насамперед, з книжним знанням. Тому філософом називають людину, яка любить книги, граматику, людину освічену, яка вміє збирати звідусіль премудрість, але передавати її іншим, спираючись на знання, прогнозувати розвиток подій, давати мудрі поради. Невипадково Кирила і Мефодія називали «вправними філософами». Споконвіку під філософією розумілося прагнення до вищого пізнання, що відрізняло її від житейських світових та інших форм знання, а також від релігійно-міфологічного розуміння світу. Однак у буденній свідомості протягом багатьох століть існувало і, на жаль, іноді зустрічається і тепер явлення, ніби філософія, як система знань відірвана від реального життя. Проаналізувати різні оцінки філософії, з’ясувати її справжню суть та значення для духовного життя людини і суспільства, роль у суспільстві, не знаючи специфіки й суверенності філософського знання, неможливо. Отже, суверенність філософії підтверджується і тим, що в ній існує потреба. Потреба людини у філософській діяльності, знанні формується і розвивається на кількох рівнях, індивідуальному, соціальному, культурному і глобальному, приймаючи на кожному етапі історії конкретний характер.

Філософія потрібна людині і як спосіб ставлення до світу, і як форма само покладання у світі, і як спосіб бути самою собою, і як духовно-практична діяльність по самовдосконаленню, і як спосіб зв’язку індивідуального і загального. Ця потреба загострюється в умовах радикальної зміни внутрішнього і зовнішнього світу людини, яким є сучасність.

Сучасна філософська думка осмислює шляхи дальшого пізнання світу і людини, реалізації актуальних для людства проблем: збереження земної цивілізації, поліпшення біосфери, усунення міжнаціональних конфліктів. Використовуючи засоби масової інформації, преси, філософи аналізують логіку подій, пропонуючи методи і шляхи реалізації насущних проблем.

Отже предметом розуміння філософії є Людина, Природа, Суспільство і Бог в усіх Його іпостасіях і у взаємодії всіх об’єктів. У процесі історичного розвитку філософії предметом її дослідження стала людина, й ставлення до природного і суспільного світу.

Філософія – специфічний вид знання, що має свій предмет пізнання, свої проблеми, які не зводяться до окремих наук. Специфічною є її мова. Специфічні методи і засоби дослідження. Своєрідні виводи, аргументація характер дискусій і функцій філософії в культурі.

У чому ж специфіка філософського знання?

Коли ц практиці наукового дослідження треба визначити специфіку якої-небудь сфери інтелектуальної діяльності, наприклад, науки, на допомогу приходить філософія. Таке ж завдання. Але загальне, і вирішується в межах досліджень, що іменується як філософія різних галузей, в тому числі філософія мистецтва.

Світ мистецтва великий і різноманітний. Він сповнений різноманіттям кольорів, звуків, образів. У ньому, як у дзеркалі, відображається найкращі думки і ідеали людства, його трудова діяльність, прагнення до краси і щастя. Барвистість живописного полотна, мелодійна і задушевна пісня чи майстерна гра актора на сцені, або в кінофільмі – все це дає нам етичну насолоду, духовно збагачує.

53

54

До форм естетичної свідомості, поряд з естетичним почуттям та естетичним смаком, належить естетичний ідеал як необхідна складова духовного досвіду з огляду орієнтації його на ідею досконалості.

Ідеал (від лат. idea) означає: першо-образ, взірець досконалості. Естетичний ідеал — це вид естетичного відношення, що є образом належної й бажаної естетичної цінності [16, с. 97]. Поняття "ідеал" осягає усі сфери духовного досвіду з огляду гранично можливої його досконалості — ідеї досконалості. Це бажаний взірець, мета прагнень. Тому правомірно говорити про ідеал моральний, політичний, суспільний, пізнавальний тощо. Утримання ідеалу як мети та наслідку практичного формування, пізнавального процесу, моральних стосунків визначає спрямованість на досконалість, а результативність засвідчує сходження на нові щаблі духовності. Тому ідеал постає критерієм оцінки явищ на їх відповідність образу досконалості.

Зазначимо, що "доцільною" може бути й аморальна, анти-суспільна діяльність: може існувати хибне уявлення про сутність ідеалу, що виносить його сенс поза межі людяності стосунків та одухотвореного змісту краси. Однак мета та наслідки такої "доцільності" відкриваються своєю результативністю у деструктивних суспільних процесах та деструктивних виявленнях особистості, їх місце в духовному досвіді людства визначається тим, що відверта потворність наслідків постає складовою досвіду уникання потворного, негативного як факторів, що відкидають людство далеко назад у поступі до духовного вдосконалення. Краса, тобто чуттєво осяжний образ внутрішньо доцільної життєвості (здійснена краса), є єдиним видом доцільності, що органічно поєднується з істиною та добром. Інакше кажучи, у кожній сфері духовного досвіду людства критерієм його цінності постає ідеал.

Поняття "ідеал" в історії становлення духу (історії духовної культури людства) розгорталося у своїй якісній визначеності через співвіднесеність з поняттям "ідея". їх діалектичний зв'язок такий: ідея — це форма осягнення в думці об'єктивної реальності в єдності з метою та засобами формуючого ставлення до неї; ідеал — це реальний наслідок об'єктивації ідеї в образі. Історія становлення теорії ідеалу у співвіднесеності його з ідеєю засвідчує, що вони визначалися між собою як формуюча, породжуюча модель (ідея) та наслідок — реальна досконалість (ідеал). При цьому ідея містить у собі потенцію (принцип) породження досконалості як свою мету, досконалість (краса) є внутрішньою суттю ідеї, ціннісною її основою.

Підстави і витоки згаданого зв'язку в історії становлення теорії ідеалу сприймалися по-різному. Антична філософія, що по суті була філософською естетикою, вбачала у кожному виявленні космічного буття фізичне і смислове начала, об'єднані на засадах гармонії. Смислове начало (ідея) постає, згідно з Платоном, формуючою силою, субстанцією речі. Без ідеї матерія була б лише безформною масою. У кожному конкретному оформленому виявленні буття (ідеал) наявний момент всезагального цілісного буття — ідеї. Інакше кажучи, кожна річ несе в собі загальне, ціле у специфічний спосіб — в образі [7, т. 1, с. 179]. У кожному виявленні впорядкованості, що панує в космічному цілому, Платон бачить субстанційне начало. Воно уособлює себе у чуттєвих образах світу як краса, що реалізується за допомогою поняття міри, пропорції, симетрії, гармонії. Однак, найвищим уособленням краси постає ідея. Людина може формувати прекрасні речі лише за взірцем ідеї. Платон ("Бенкет") говорить про "вічність" прекрасної ідеї на відміну від плинної краси предметних форм, що своїм існуванням завдячують ідеї [13, с. 168]. Важливо, що, згідно з Платоном, іманентною ідеї е довершена краса, але не в стані саморепрезен-тації, а в діяльності опредметнення.

У філософії пізньої античності, середніх віків, у естетичній теорії класицизму та романтизму, в німецькій класичній естетиці справжнім осереддям життя ідеалу було мистецтво. На нього покладалась основна мета — творити ідеальний образ досконалості. Філон Александрійський основним предметом художнього відображення вважає приховану "вищу красу". Велику увагу філософ приділяє естетичному сприйманню краси мистецтва, усвідомлюючи його як "роботу душі". Оскільки пізнання трансцендентного божества недосяжне, то насолоду дає не наслідок, а власне процес пізнання. Його наступник — Климент Александрійський — вбачає у мистецтві втілення "розлитої у всесвіті думки" (Божественного задуму). Краса в її вищому втіленні відкривається через образи мистецтва. Головним у вченні Климента постає поняття еікоп (образ). Образ універсуму — "першопричини" — взірець, основа образної ієрархії, "першообраз" для наступних відображень. На цьому ґрунті формуються поняття символу, алегорії, що стають провідними у ранньохристиянській естетиці й створюють засади для розробки теорії ідеалу.

Самостійного значення поняття "ідеал" набуває в естетиці класицизму, що ґрунтувався на вченні античності про мистецтво як наслідування природи, доповнивши його вченням про ідеал. Принцип вірності логічно організованій природі класицизм доповнює ідеєю її творчого облагородження розумом. Класицизм вбачає призначення мистецтва у "покращенні", "вдосконаленні" природи.

Розгорнуту теорію ідеалу містить естетика І. Канта. Аналізуючи сутність прекрасного у зв'язку з теорією смаку, вчений розкриває діалектику ідеї та ідеалу. "Ідея означає... деяке поняття розуму, а ідеал — уявлення про одиничну сутність, адекватну якійсь ідеї" [9, с. 1082]. Ідеал прекрасного може бути представлений у зображенні, а здатність зображення ґрунтується на уяві. Поняття ідеалу філософ розглядає у зв'язку з ідеєю прекрасного в природі та мистецтві. Він не заперечує виразності та внутрішньої життєвості природних форм як предмета наших почуттів, але наголошує, що сприймана нами доцільність виявлень її життєвості не може бути метою природи. Це ми сприймаємо її виявлення як внутрішньо доцільні й переживаємо їх виразність. Ідеальність цілей наявна лише у формуючій здатності людини. Вищим її уособленням постає художнє формування, метою якого є не деяка зовнішня меті практична потреба, а духовність (ідеальність) цілей: вільне втілення естетичної ідеї в органічному їй способі життєвості. І. Кант називає процес та наслідки такого типу художнього формування "вишуканим мистецтвом", продуктом творчості генія, на відміну від формування, метою якого е "механічна доцільність". Вишукане мистецтво отримує своє "правило" через естетичні ідеї, а не "ідеї певних цілей". Внутрішня доцільність художніх форм — перша і необхідна умова художності мистецтва.

Другою необхідною умовою є змістовність мистецтва, тобто глибинність ідеї, що вкладається у художні образи і розгортається в їх ідеальній життєвості. Щодо ідеї прекрасного як змісту мистецтва, то І. Кант наголошує на зв'язку прекрасного та морально доброго: "прекрасне є символом морально доброго". Філософ пояснює, що не можна мислити ідеал красивих квітів, красивого умеблювання чи красивого пейзажу. Так само не можна говорити про красу, обумовлену певними цілями, коли неможливо уявити її відповідність ідеалу. Наголошується, що поняття ідеалу може мати лише людина, оскільки вона через розум визначає свої цілі. "Тільки те, що має ціль свого існування в собі самому, а саме людина, що розумом може сама визначати собі свої цілі... може бути ідеалом краси, так само, як серед усіх предметів в світі лише людство в його особі як мисляча істота може бути ідеалом досконалості" [9, с. 1083]. Естетика, зокрема німецька класична, певною мірою виходячи з ідей І. Канта щодо ідеалу прекрасного, зосереджує увагу на людині як основному предметі мистецтва (Шіллер, Шеллінг, Гегель).

Поняття "ідеал" постає центральною проблемою в естетиці Г. Гегеля. Філософ розробляє теорію діалектичного зв'язку ідеї та ідеалу, розкриваючи закономірності художнього розвитку людства. Саме в естетиці Г. Гегеля мистецтво набуло теоретичного обґрунтування як складова духовного досвіду людства та розкрилося властивими йому особливостями щодо змісту досвіду. При цьому розширюється його духовно-формуюча природа: мистецтво постало необхідною складовою духовного досвіду, оскільки є конкретизованим образом ідеї. Як її чуттєва даність ідеал відображає міру досконалості ідеї у реальних проявах її життєвості в образній тканині мистецтва. Своєю досконалістю твори мистецтва (аж до мистецтва цілих історичних епох) засвідчують органічність буття ідеї в образі. Реальні виявлення досконалості ідеї — змістовна глибина, що набула довершеного способу втілення у найбільш відповідній їй мові мистецтва. У такий спосіб поняття "ідея" розкрилося не як певна абстрактна досконалість, а як висхідний процес на шляху вдосконалення: наближення ідеї до уособлення всезагальності духу, закономірного у духовному досвіді людства у цілісній його життєвості (див. детальніше тему "Німецька класична естетика"). В естетиці Г. Гегеля художнє формування як феномен діалектичної єдності ідеї та ідеалу розкрилося як необхідна складова саморозвитку духу.

У філософії Г. Гегеля завдяки тому, що він конкретизував поняття дух, осмисливши його як сукупний (всезагальний) духовний досвід людства, поняття ідеалу було розширене і введене в межі історії людства. Ідея духовності розкрилася як процес сходження духу щаблями досконалості, а реальним суб'єктом творення духовного досвіду постала особистість. У "Філософії історії" Г. Гегель зазначає два чинники, що сприяють реальній життєвості ідеалу. Перший — це ідея, другий — людські пристрасті при тому, що перший становить основу, а другий є "тканням великого килима всесвітньої історії". Поєднальним ланцюгом цих двох сил є моральна свобода в державі. Г. Гегель наголошує, що ідея свободи є природою духу і кінцевою метою історії. У діяльності людей, що переводить часткові й формальні цілі певної особи на рівень всезагально цінного у змісті досвіду, реалізується ідея всезагального. Тих, котрі здатні нести у власному інтересі та реалізувати всезагальні інтереси, Г. Гегель називає великими людьми, всесвітньо-історичними особистостями. "Вони є великими людьми саме тому, що вони хотіли і здійснили велике і до того ж не уявне чи удаване, а справедливе і необхідне (курсив авт. — В. М.)" [4, с. ЗО]. Отже, ідеал, по-перше, визначився як вище уособлення досконалості, а відтак — як мета людських зусиль. По-друге, ідеал розкривається як реальність суспільного життя в особі суб'єкта моральності, діяльність та зміст інтересу якого уособлюють всезагально цінне і реалізуються як такі.

Ідеал творчої особистості, що почав формуватися в добу Відродження завдяки творчості геніїв епохи і визначався як реальність вільного самоздійснення суб'єкта, задав нові якісні виміри життєвості. Теоретичного обґрунтування він набуває у філософії Г. Гегеля. Не менш актуально в контексті проблем українського сьогодення лунають думки філософа щодо змісту суспільного (державного) життя як умови творчості суб'єкта. Г. Гегель розглядає державну організацію на засадах свободи, опертої на моральні чинники, як на об'єктивну передумову здійснення всезагального змісту інтересу в діяльності певної особистості.

Наголосимо ще на одному важливому моменті зв'язку ідеї та ідеалу в творчості. Не можна говорити про наперед визначену здатність людини у власному інтересі уособлювати всезагальний зміст досвіду. Не реалізується вона і як випадковість, а є наслідком змістовності ідеї (всезагальність змісту) та волі й характеру (особливе) на її втілення у життя.

Отже, поняття "ідеал" постає одним із наріжних у теорії естетики, визначаючи якість будь-якого виду діяльності. Як уособлення вищої міри досконалості, всезагальної сутності ідеал співвіднесений з поняттям "ідея". В історії філософії поняття "ідея" осмислювалось по-різному. Ідея трактувалась як певна сутність, що покладена у матеріальному світі Вищим Розумом. Відповідно краса реального світу — лише відблиск ідеї абсолютної досконалості. Інший підхід пов'язаний з розумінням ідеї як деякої надособистісної духовної структури, що уособлює сутнісні якості дійсності (всезагально цінне у змісті досвіду). Уся класична культура зорієнтована на ідеал, найбільш виразним уособленням якого постає ідеал прекрасного у мистецтві.

Зазначимо, нарешті, практичну цінність орієнтації на ідеал для самоздійснення особистості. Справа в тому, що на рівні буденної свідомості поняття "ідеал" тлумачиться як одиничне уявлення про доцільне та досконале. В обмеженому баченні ідеал неминуче постає чимось довільним, суб'єктивно зумовленим, а отже, випадковим. Орієнтація на ідеал як уособлення всезагальноцінного у процесі та наслідках діяльності — шлях сходження особистості щаблями досконалості й мета діяльності

55

56

Человеческое познание подчиняется общим закономерностям. Однако особенности объекта познания обусловливают его специфику. Имеются свои характерные черты и у социального познания, которое присуще социальной философии. Следует, конечно, иметь в виду, что в строгом смысле слова всякое познание имеет социальный, общественный характер. Однако в данном контексте речь идет о собственно социальном познании, в узком смысле этого слова, когда оно выражается в системе знаний об обществе на его различных уровнях и в различных аспектах.

Специфика этого вида познания заключается прежде всего в том, что в качестве объекта здесь выступает деятельность самих субъектов познания. То есть сами люди являются и субъектами познания, и реальными действующими лицами. Помимо этого, объектом познания становится также взаимодействие между объектом и субъектом познания. Другими словами, в отличие от наук о природе, технических и других наук в самом объекте социального познания изначально присутствует и его субъект.

Далее, общество и человек, с одной стороны, выступают как часть природы. С другой — это творения и самого общества, и самого человека, опредмеченные результаты их деятельности. В обществе действуют как социальные, так и индивидуальные силы, как материальные, так и идеальные, объективные и субъективные факторы; в нем имеют значения как чувства, страсти, так и разум; как сознательные, так и бессознательные, рациональные и иррациональные стороны жизнедеятельности людей. Внутри самого общества различные его структуры и элементы стремятся к удовлетворению своих собственных потребностей, интересов и целей. Эта сложность общественной жизни, ее многообразие и разнокачественность обусловливают сложность и трудность социального познания и его специфику по отношению к другим видам познания.

К трудностям социального познания, объясняемым объективными причинами, т. е. причинами, имеющими основания в специфике объекта, добавляются и трудности, связанные с субъектом познания. Таким субъектом является в конечном счете сам человек, хотя и вовлеченный в общественные связи и научные сообщества, но имеющий свой индивидуальный опыт и интеллект, интересы и ценности, потребности и пристрастия и т.д. Таким образом, при характеристике социального познания следует иметь в виду также и его личностный фактор.

Наконец, необходимо отметить социально-историческую обусловленность социального познания, в том числе уровнем развития материальной и духовной жизни общества, его социальной структурой и господствующими в нем интересами.

Конкретная комбинация всех указанных факторов и сторон специфики социального познания обусловливает многообразие точек зрения и теорий, объясняющих развитие и функционирование общественной жизни. Вместе с тем указанная специфика во многом определяет характер и особенности различных сторон социального познания: онтологическую, гносеологическую и ценностную (аксиологическую).

1. Онтологическая (от греч. on (ontos) — сущее) сторона социального познания касается объяснения бытия общества, закономерностей и тенденций его функционирования и развития. Вместе с тем она затрагивает и такой субъект социальной жизнедеятельности, как человек, в той степени, в какой он включен в систему общественных отношений. В рассматриваемом аспекте указанная выше сложность социальной жизни, а также ее динамичность в сочетании с личностным элементом социального познания являются объективной основой многообразия точек зрения по вопросу о сущности социального бытия людей.

Что это действительно так, свидетельствуют и сама история социального познания, и его сегодняшнее состояние. Достаточно отметить, что различные авторы за основу бытия общества и человеческой деятельности принимают такие разнородные факторы, как идею справедливости (Платон), божественный замысел (Августин Блаженный), абсолютный разум (Гегель), экономический фактор (К. Маркс), борьбу «инстинкта жизни» и «инстинкта смерти» (эроса и танатоса) между собой и с цивилизацией (3. Фрейд), «реликты» (В. Парето), «социальный характер» (Э. Фромм), «народный дух» (М. Лацариус, X. Штейнталь), географическую среду (Ш. Монтескье, П. Чаадаев).

Каждая из этих точек зрения, а их можно бы было назвать гораздо больше, отражает ту или иную сторону бытия общества. Однако задача общественной науки, каковой и является социальная философия, заключается не в простой фиксации различного рода факторов социального бытия, а в том, чтобы обнаружить объективные закономерности и тенденции его функционирования и развития. Но тут мы и сталкиваемся с главным вопросом, когда речь идет о социальном познании: а существуют ли эти объективные законы и тенденции в обществе?

Из ответа на него вытекает и ответ о возможности самой социальной науки. Если объективные законы социальной жизни существуют, то, следовательно, возможна и социальная наука. Если же таких законов в обществе нет, то не может быть и научного знания об обществе, ибо наука имеет дело с законами. Однозначного ответа на поставленный вопрос сегодня не существует.

Указывая на сложность социального познания и его объекта, например, такие последователи И. Канта, как В. Виндельбанд и Г. Риккерт, утверждали, что никаких объективных законов в обществе нет и не может быть, ибо здесь все явления носят индивидуальный, неповторимый характер, а, следовательно, в обществе нет и объективных законов, которые фиксируют лишь устойчивые, необходимые и повторяющиеся связи между явлениями и процессами. Последователи неокантианцев пошли еще дальше и объявили, что само то общество существует лишь как наше представление о нем, как «мир понятий»», а не как объективная реальность. Представители этой точки зрения по существу отождествляют объект (в данном случае общество и вообще социальные явления) и результаты социального познания.

На самом деле человеческое общество (как и сам человек) имеет объективную, прежде всего природную, основу. Оно возникает и развивается тоже объективно, то есть независимо от того, кто и как его познает, независимо от конкретного субъекта познания. В противном случае в истории вообще не было бы какой-либо общей линии развития.

Сказанное, конечно, не означает, что развитие социального знания вообще не влияет на развитие общества. Однако при рассмотрении этого вопроса важно видеть диалектическое взаимодействие объекта и субъекта познания, ведущую роль основных объективных факторов в развитии общества. Необходимо также выделить те закономерности, которые возникают в результате действия этих факторов.

К таким основным объективным социальным факторам, лежащим в основе любого общества, относятся прежде всего уровень и характер экономического развития общества, материальные интересы и потребности людей. Не только отдельный человек, но и все человечество, прежде чем заниматься познанием, удовлетворять свои духовные потребности, должно удовлетворить свои первичные, материальные потребности. Те или иные социальные, политические и идеологические структуры также возникают лишь на определенном экономическом базисе. Например, современная политическая структура общества не могла возникнуть в условиях первобытной экономики. Хотя, безусловно, нельзя отрицать взаимовлияния самых различных факторов на общественное развитие, начиная от географической среды и кончая субъективными представлениями о мире.

2. Гносеологическая (от греч. gnosis — знание) сторона социального познания связана с особенностями самого этого познания, прежде всего с вопросом о том, способно ли оно формулировать собственные законы и категории и имеет ли оно их вообще. Другими словами, речь идет о том, может ли социальное познание претендовать на истину и обладать статусом науки? Ответ на этот вопрос во многом зависит от позиции ученого по онтологической проблеме социального познания, то есть от того, признается ли объективное существование общества и наличие в нем объективных законов. Как и вообще в познании, в социальном познании онтология во многом определяет гносеологию.

К гносеологической стороне социального познания относится также решение таких проблем:

- каким образом осуществляется познание общественных явлений;

- каковы возможности их познания и каковы границы познания;

- роль общественной практики в социальном познании и значение в этом личного опыта познающего субъекта;

- роль разного рода социологических исследований и социальных экспериментов в социальном познании.

Немаловажное значение имеет вопрос о возможностях человеческого разума в познании духовного мира человека и общества, культуры тех или иных народов. В связи с этим возникают проблемы возможностей логического и интуитивного познания явлений общественной жизни, в том числе психологических состояний больших групп людей как проявлений их массового сознания. Не лишены смысла проблемы так называемого «здравого смысла» и мифологического мышления применительно к анализу явлений общественной жизни и их пониманию.

3. Помимо онтологической и гносеологической сторон социального познания существует и ценностная — аксиологическая его сторона (от греч. axios — ценный), играющая важную роль в понимании его специфики, поскольку любое познание, и особенно социальное, связано с теми или иными ценностными образцами, пристрастиями и интересами различных познающих субъектов. Ценностный подход проявляется уже с самого начала познания — с выбора объекта исследования. Этот выбор осуществляется конкретным субъектом с его жизненным и познавательным опытом, индивидуальными целями и задачами. Кроме того, ценностные предпосылки и приоритеты во многом определяют не только выбор объекта познания, но и его формы и методы, а также специфику истолкования результатов социального познания.

То, как исследователь видит объект, что он в нем постигает и как он его оценивает, вытекает из ценностных предпосылок познания. Различие ценностных позиций обусловливает различие в результатах и выводах noзнания.

В связи со сказанным возникает вопрос: а как же тогда быть с объективной истиной? Ведь ценности в конце концов персонифицированы, имеют личностный характер. Ответ на этот вопрос неоднозначен у разных авторов. Одни полагают, что наличие ценностного момента в социальном познании несовместимо с признанием социальных наук. Другие придерживаются противоположной точки зрения. Думается, что правы именно последние.

Действительно, сам по себе ценностный подход присущ не только социальному познанию, «наукам о культуре», но и всему познанию, в том числе и «наукам о природе». Однако на этом основании никто не отрицает существование последних. Фактическая же сторона, показывающая совместимость ценностного аспекта социального познания с социальной наукой, состоит в том, что эта наука исследует в первую очередь объективные законы и тенденции развития общества. И в этом плане ценностные предпосылки будут определять не развитие и функционирование объекта исследования различных общественных явлений, а лишь характер и специфику самого исследования. Объект же сам по себе остается тем же независимо от того, каким образом мы его познаем и познаем ли мы его вообще.

Таким образом, ценностная сторона социального познания вовсе не отрицает возможность научного познания общества и наличие социальных наук. Более того, она способствует рассмотрению общества, отдельных социальных явлений в разных аспектах и с различных позиций. Тем самым происходит более конкретное, многостороннее и полное описание социальных феноменов и, следовательно, более научное объяснение социальной жизни. Главное заключается в том, чтобы на основе различных точек зрения и подходов, позиций и мнений выявить внутреннюю сущность и закономерность развития социальных явлений и процессов, что и составляет главную задачу социальных наук.

Онтологическая, гносеологическая и аксиологическая стороны социального познания тесно связаны между собой, образуя целостную структуру познавательной деятельности людей.

57

Саморозвиток суспільства означає лише ті зміни, що є результатом розгортання власних можливостей, власних інтересів. А це означає, що джерело розвитку суспільства є в самій системі суспільства. Розвиток самої ж системи суспільства - це самопородження суспільства. Всі дії людей в суспільстві відбуваються на основі спільності інтересу. Інтереси ж людей надзвичайно суперечливі, органічно вплетені в соціально-політичні, моральні, духовні, і навпаки, духовні охоплюють і матеріальні інтереси, вимоги тощо.

В суспільному виробництві важливішими відносинами є відносини з приводу власності - інтересів власності. Суперечності власності визначають всі інші суспільні суперечності, а їх розв'язання - основне джерело розвитку суспільства в усіх сферах: економічній, соціальній, політичній і духовній. Такий соціальний процес триває від первісного до сучасного цивілізованого суспільства. Таке становище і в сучасному суспільстві. До такого висновку привів історичний пошук джерел розвитку суспільства. Джерело розвитку розглядали Герак-літ і Зенон, Платон і Арістотель, пізніше - Бенедикт Спіноза та інші, стверджуючи, що природа є причиною самої себе. Представники німецької класичної філософії Іммануїл Кант, Георг Гегель, Людвіг Фейербах, підсумовуючи пошуки джерел розвитку з давніх-давен до XIX ст. побачили їх в суперечностях.

Всебічно аналізуючи джерела розвитку суспільства, соціальна філософія вбачає їх у суперечливій єдності внутрішнього та зовнішнього: предмет розвивається завдяки внутрішнім суперечностям за рахунок перероблення умов його буття. Принцип суперечності виражає суть джерел розвитку суспільства. В капіталістичному суспільстві це видно на прикладі взаємозв'язку вартості та споживчої вартості. Мета сучасного капіталіста — одержання додаткової вартості. Але товар не існує без споживчої вартості. Тому капіталіст зацікавлений в виробництві товарів заради самозростання вартості. Дбаючи про зростання вартості, капіталіст зацікавлений і одночасно не зацікавлений у виробництві споживчої вартості. Отже, ці дві сторони товару взаємно доповнюють і, водночас, виключають одна одну. Капіталіст використовує не лише виробництво, а й інші шляхи одержання додаткової вартості (лихварство, спекуляція), а іноді застосовує навіть скорочення виробництва товарів. У результаті науково-технічної революції, автоматизації та комп'ютеризації виробництва капіталіст переходить до одержання додаткової вартості не за рахунок інтенсифікації праці, а за рахунок зростання продуктивності праці. Тому капіталіст збільшує капіталовкладення у робітника як головну продуктивну силу: праця істотно інтелектуалізується, звільнюється від механічних нетворчих елементів. Економіка дедалі більше орієнтується на людину та її потреби. І все це відбувається на основі економічних законів, а не через зовнішнє втручання, тобто економічна система капіталізму перетворюється на органічну цілісність, що саморозвивається, сама продукує умови свого буття і закономірно переростає у вищу соціально-економічну форму суспільного життя. Словом, внутрішні суперечності капіталістичного суспільства -джерело саморозвитку і перетворення в інші форми суспільного буття. Класичний приклад розвитку капіталізму шляхом розв'язання суперечностей - виникнення акціонерної власності, розвиток якої веде до ліквідації приватної власності. Капіталізм, створивши акціонерну та інші форми асоційованої власності, виходить за межі класичного капіталістичного суспільства, залишаючись капіталізмом. Капіталізм пристосовує ці форми власності для себе і тим зміцнює себе, розв'язуючи гострі суперечності, тим самим перестає бути класичним капіталізмом, хоч і не соціалізмом. Перетворюється в такий капіталізм, всередині якого виникають передумови соціалізму. Неокапіталізм породжує такі структури, що служать капіталізму. За своєю природою здатні реалізувати функції соціалістичного суспільства.

Розв'язання суперечностей - основного джерела розвитку суспільства - не обов'язково відбувається у вигляді конфронтації або кровопролитної революції, а може здійснюватися шляхом реформ. Це стало поштовхом для формування концепції гармонійних суперечностей, що є в колективі, сім'ї, у життєвому процесі, де існує гармонійна єдність суперечностей. Для нормального функціонування суспільства як системи, що саморозвивається необхідна відповідна єдність приватної, суспільної та інших форм власності. Суперечності власності -важливіше джерело розвитку суспільства.

Основою ідеалістичного розуміння розвитку філософії вважають свідомість і волю людини. Таких позицій дотримувалися філософи античності. Представники релігійної філософії з часів Середньовіччя до сучасності головною рушійною силою суспільства вважають Божественний Розум. Представники географічного визначення - Шарль Монтеск'є, Генрі Бокль, Лев Мечніков вважали, що головна рушійна сила соціального прогресу - географічне середовище. Істотний поворот у тлумаченні проблеми здійснило вчення Карла Маркса, який вказав на матеріальні фактори суспільного розвитку, що безпосередньо зв'язані з суперечностями, які сприяють саморозвиткові суспільства. Це необхідні тривало діючі причини. Поняття рушійних сил розвитку протилежне поняттю гальмуючих сил. До рушійних сил відносять досить різноманітні суспільні явища: продуктивні сили; спосіб виробництва та обміну, тривалість дії великих мас людей, класів, народів, класову боротьбу, революції, потреби, ідеальні мотиви. У сучасній соціальній філософії немає єдності думок про поняття і суть рушійних сил та їх компонентів. Одні вважають рушійними суперечності, другі - сукупність інтересів, треті - діяльність усіх учасників історичного процесу: соціальні спільності, їх організації, індивідів, видатних людей тощо. Під рушійними силами, насамперед, розуміється діяльність людей з їх спонукальними мотивами. Спонукальними мотивами є потреби та інтереси. Потреба - внутрішні між необхідністю існування системи і обмеженістю внутрішніх можливостей її забезпечення. Для задоволення потреби людина змушена вступати у певні зв'язки з навколишнім світом і своєю діяльністю задовольняти існуючі потреби: у засобах до життя, знаряддях праці, в системі суспільних відносин та інших потребах.

Плідною є доктрина методологічного індивідуалізму, що визнає вирішальну роль кожного індивіда суспільства, протистоїть концепції провідної ролі видатної особи і концепції, за якою вирішальна роль належить «долі народу», «духові епохи», «духові нації» тощо. Карл Поппер визначає, що методологічний індивідуалізм - незаперечна доктрина, з якою всяке колективне явище належить розуміти як результат дій, взаємодій, сподівань і думок окремих людей і як результат створених ними традицій. Лев Толстой у «Війні і мирі» показав мізерність усіх дій і рішень Наполеона, Олександра Кутузова та інших великих лідерів 1812 року перед логікою подій. Лев Толстой справедливо вказує на велике значення рішень і дій численних невідомих індивідів, які брали участь у борні, спалили Москву і придумали партизанський спосіб боротьби. Але письменник переконаний, що за численними діями окремих людей криється наперед визначеність історичних подій, що можна назвати долею народу, історичними законами. Лев Толстой майстерно поєднав методологічний індивідуалізм з колективізмом.

Різні суспільні явища: об'єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, поділ праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо - все це соціальна філософія вважає рушійними силами розвитку суспільства. Рушійні сили розвитку суспільства тісно переплітаються з об'єктивними та суб'єктивними факторами історії, з діяльністю людей, з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним визначенням з комплексом всіх факторів, що визначають розвиток: функціонування суспільства. Діяльність людей виступає рушійною силою розвитку суспільства, адже історія більшості людей, тобто діяльність індивідів, соціальних спільностей, народів тощо є історією життя і функціонування суспільства. Адже в людській діяльності - усі закони суспільного розвитку, вся логіка процесу суспільного розвитку. Суспільство - це діяльність, творчість людей.

Що ж є рушійною силою дій кожної людини? Рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної спільності (соціальної верстви, професійної групи, покоління тощо), суспільства як соціальної системи, кожного соціального інституту, що функціонує в тому чи іншому суспільстві (держава та її владні структури, різні системи та соціальні інститути), соціальні спільності людей (сім'я, рід, плем'я тощо) виступає інтерес. Інтерес є реальним фактором соціальних дій, подій, звершень, що стоять за безпосередніми спонуканнями, мотивами, помислами, ідеями індивідів, соціальних спільностей. Умовами життя людей, їх спільностей, місцем і роллю в системі суспільних відносин визначається і сам зміст інтересу. Адже інтерес, за висловом Клода Гельвеція, є всесильним чарівником, який змінює вигляд будь-якого предмета, бо якщо світ фізичний підпорядкований закону руху, то світ духовний не менше підпорядкований закону інтересу. Єдиним мотивом людської діяльності, підкреслював Поль Гольбах, є інтерес. Філософи Іммануїл Кант і Георг Гегель інтерес зв'язували з різноманітними формами діяльності людей відзначали конструктивно-творчу роль інтересу в суспільному розвитку, бо інтерес - стимул -реакція на стимул - мотив дії - сама дія.

Залежність безпосередньої життєдіяльності людини від соціальних умов життя виражається в інтересі. Зміст інтересу також визначається тим, в якій мірі соціальні умови життя забезпечують потреби людини. Якщо суспільний лад задовольняє потреби, людина зацікавлена в його зміцненні, якщо ж ні - у руйнуванні. Інтерес існує об'єктивно, незалежно від того, усвідомлений чи ні. Усвідомлення інтересу перетворює його на спонукальну силу діяльності. На основі інтересу людина, група, клас вступають у суспільні відносини з іншими людьми. Нарешті, усвідомлюючи інтереси, людина (спільність) перетворюється на суб'єкт діяльності і як суб'єкт належить до об'єкта своєї діяльності: оцінює соціальні можливості задоволення потреб. Інтерес формує суб'єктивні ставлення людини до світу, його світобачення, що виражається в меті. Мета - результат усвідомлення інтересу та об'єктивної дійсності - стає спонукальним імпульсом діяльності людини як рушійної сили.

Релігійна філософія під суб'єктом розуміє Бога. Георг Гегель - Світовий Розум. Марксистська філософія - живих людей, що створюють матеріальні та духовні блага, продовжують рід, створюють суспільні інститути тощо. Сучасна соціальна філософія вважає важливішим суб'єктом суспільства - окремого індивіда. Саме з конкретних потреб, інтересів і мети соціальних індивідів сплавляються потреби, інтереси і мета суспільства. Об'єднуючись за інтересами, окремі індивіди вступають в інтеракції, формують свою особистість, соціальну активність. Такі спільності індивідів як сім'я, рід, плем'я, народність, нація також є суб'єктами історичного процесу. Індивід, як складова соціальних спільностей, має свою якість і не розчиняється у спільностях. Усі ці суб'єкти є водночас рушійними силами історії. Роль же видатних осіб оцінюється неоднозначно: Бертран Рассел вбачає в їх діяльності вирішальний фактор історичного процесу. Габ-ріель Моно віддає перевагу еволюції економічних умов та соціальних установ. Істина ж - на їх межі в єдності природно-соціальних умов, суспільних потреб і якостей конкретної особистості. Саме їх сплетіння і породжує видатних історичних осіб як суб'єктів історії.

Значна роль у визначенні суб'єктів розвитку суспільства належить поняттю соціальна група, що відображає сукупність людей, об'єднаних спільними інтересами, спільною справою, діяльністю тощо. До малих соціальних груп належить сім'я, первісні виробничі об'єднання, учнівські групи, військові підрозділи тощо, що формують особистість. Середні групи - колективи заводів, фабрик, установ, закладів, мешканці села. Великі соціальні спільності - рід, плем'я, народність, нація, верстви, страти, класи, об'єднані корінними інтересами і є вагомими суб'єктами історії. Історичний досвід міжкласо-вих стосунків потребує глибокого осмислення. Особливої уваги заслуговує поняття інтелігенція, зміст якого істотно змінився - від прошарку між класами в радянський період до істотної рушійної сили, суб'єкта суспільного розвитку. Важливу роль суб'єкта суспільства відіграє рід, який регулює шлюбні стосунки, забезпечує рівність членів роду та інші корінні питання людей. Ці функції створили умови для об'єднання кількох родів у плем'я. Функціонування спільної економіки, єдиної мови, культури, традицій роблять плем'я відчутним суб'єктом і рушійною силою історичного процесу. На руїнах родоплемінних стосунків виникають народності та класи. Уже те, що народність виникає з потреби збереження спільності людей та їх традицій у єдиному соціокультурному середовищі, у спілкуванні єдиною мовою, збереження єдиної ментальності людей - свідчить про фундаментальну роль народності як суб'єкта суспільного розвитку. Народність несе в згорнутому способі всі ознаки нації: проживання на спільній території, єдину мову, спільний психічний склад, провідну ментальність, економічні зв'язки, які, взаємодіючи між собою, сприяють формуванню нації. Існують різні концепції нації як суб'єкта історії. Найпоширенішою є марксистська концепція, що вважає націю соціальну спільність людей зі спільною територією, економікою, мовою, культурою, особливостями характеру. Поширюється етнічна концепція нації, де акцентується її природне походження: нація -етнос є біофізичною реальністю, втіленою у соціальну форму. її суть є енергія живої речовини, що сформувалася під впливом енергії Сонця, радіоактивної енергії Землі і енергії Космосу. Сукупність енергетичних потоків зумовлює однакову вібрацію біотоків у певній цілісності людей. Так виникають своєрідні соціальні групи, з яких формуються етноси, а з етносів - суперетнос нація. Ця позиція Льва Гумільова приваблива і має підстави, але принижує роль діяльності людей, соціально-політичні та культурні основи нації, які лежать в соціологічній концепції нації. Обидві концепції слушні. Адже нація - це спільність людей, що формується на органічній єдності території, етнічного складу, (самосвідомості, мови, історії, традицій), економіки, культури, психології. В Україні популярна концепція політичної нації, що формується переважно на основі спільності політичних інтересів.

Поняття спільностей як суб'єктів історії інтегруються поняттям народ. Народ - центральне поняття соціальної філософії, що визначає об'єднану в державу широку спільність людей — нації, класи, етнічні групи, соціальні верстви тощо. Поняття народу ширше за поняття нації, бо включає й інші поняття, а реальний, наприклад, український народ складається з ряду націй. Народ - головний суб'єкт суспільно-історичного розвитку. З ним спілкується творча еліта, керівна еліта, які не мають права проводити ідеї, що суперечать інтересам народу. Не всі філософи поділяють таке розуміння народу. Так, ряд філософів вбачає у народі руйнівну силу (Ортега-і-Гассет), конгломерат зневірених індивідуалістів (Еріх Форм), пасивну масу невігласів (Джон Макдональд). Але ніхто не спроможний заперечити історичний досвід творчої діяльності народу. Звертаються філософи до поняття покоління як суб'єкта історії.

Отже, проблема суб'єктів історичного процесу багатогранна. У сучасних умовах підвищується роль людства як суб'єкта історичної дії. Досвід свідчить: пріоритетними є загальнолюдські цінності. А основу всіх спільностей, як суб'єктів історії, складають індивіди.

Фактор - одна з обставин, що бере участь у визначенні соціального процесу. Евристичне значення фактора полягає в тому, що фактор допомагає визначити всю сукупність визначальних обставин розвитку. Між поняттями рушійної сили та історичного фактора багато спільного: обидва відбивають явища визначення суспільства. Тому інколи ці поняття вживаються як тотожні. Серед основних факторів суспільного розвитку - людський розум, географічне середовище, народонаселення, дух епохи, техніка, спосіб виробництва матеріального життя, творча свобода особистості. Усі ці фактори заслуговують уваги при аналізі суспільства як системи, що саморозвивається.

58

59

Характер взаємовідносин природи і людини (як суспільної істоти) визначає спосіб існування самої людини. Однак не всі форми людської діяльності є однаково визначальними для конкретного типу взаємодії суспільства з природою на різних історичних етапах розвитку людства. На нашу думку, головним є пануючий тип організації виробництва і трудові відносини між людьми. Праця є однією з визначальних категорій в розумінні сутності людини, а отже, й для її взаємовідносин з оточуючим середовищем.

Під поняттям «праця», як правило, розуміється доцільна діяльність людини, в процесі якої вона, за допомогою засобів праці, взаємодіє з оточуючим природним середовищем з метою перетворення його предметів у відповідності з своїми власними цілями та задоволення потреб в обміні речовиною та енергією між своїм організмом та природою. Головною і кінцевою метою будь-якого акту праці є забезпечення життєдіяльності людського організму - основи життя самої людини. Праця виникла як матеріальний процес взаємодії між людиною та природою за допомогою знаряддя праці. К.Маркс, розглядаючи проблему праці, наголошував на тому, що вона завжди має опосередкований характер і цю опосередкованість вносить наявність у трудовому процесі знаряддя праці. У людини безпосередній обмін речовиною з природою в значній мірі опосередковується виробництвом предметів, що необхідні їй для життя та діяльності. Безпосередніми у людських індивідів (та й то відносно) залишаються лише процеси дихання, виділення та розмноження. Завдяки виготовленню та застосуванню знарядь праці людина пішла в своїй еволюції не стільки шляхом пристосування до існуючих умов, скільки шляхом їх зміни згідно із своїми потребами, біологічна еволюція для людини замінюється соціальною.

Праця зіграла вирішальну роль у процесі формування людини як соціальної істоти. Про перетворення біологічного виду homo sapiens в людину свідчить наявність засобів праці - матеріально зафіксованого факту появи моменту доцільності в людській діяльності. На думку Ф.Енгельса, саме завдяки праці відбувся розвиток у людини функцій рук та органів мовлення, відбулось перетворення мозку вищих приматів у мозок людини і поява свідомості та мови. Однак не варто сприймати цю тезу буквально. Становлення праці та становлення головних ознак людини є єдиним та нерозривним процесом, де всі елементи взаємообумовлені, дискусії про те, що виникло раніше, свідомість чи мова, праця чи спілкування не мають сенсу. В філософії марксизму праці відводиться центральне місце в процесах формування людини та суспільства, вважається, що саме під її впливом у людини розширювалось коло уявлень, вся історія людства є не що інше, як творення людини працею.

Праця з моменту її появи стає основним способом взаємодії суспільства з оточуючим природним середовищем. Специфікою трудової діяльності людини є те, що трудові дії та викликані ними процеси з самого початку виникали в кожному конкретному випадку цілком свідомо, як засіб досягнення поставленої людиною мети, без цього їх не можна розглядати як трудові дії людини. Кожен трудовий акт є свідомим, він направлений на виконання поставлені мети, яка є формою свідомості людини, що відображає об'єктивний світ у вигляді майбутнього буття. Але в меті майбутнє існує не реально; воно лише ідеальний образ, запропоноване людською свідомістю буття, а не дійсно існуюче. Для того, щоб це можливе буття, що представлене в меті діяльності, стало дійсністю, людина повинна підкорити меті свої фізичні та духовні зусилля і прийняти безпосередню участь в її здійсненні.

Для того, щоб відбувся будь-який акт праці, необхідна наявність як мінімум таких умов - доцільна діяльність (тобто сама людина з усіма її головними ознаками), предмети праці (ті частини природи, на яких направляється активність працюючого) і засоби праці - сукупність засобів, за допомогою яких люди впливають на предмети праці, видозмінюючи їх відповідно до своїх потреб. Від самих початків появи головним засобом праці були знаряддя праці. Як відзначає М.Ф.Тарасенко, знаряддя праці - є продукт соціоприродний, в ньому акумулюються власні сили природи та культурно-творчий момент діяльності; без знаряддя праці неможливо створити необхідну річ. Воно є предмет природи, якому надана суспільна форма, людина створює знаряддя не просто діяльністю, а за допомогою діяльності на основі природних сил та закономірностей. Воно здатне предметним чином впливати на речовину природи, а остання - відчувати та фіксувати в собі людську діяльність. Тому жива праця людини має проективно-доцільний характер, знаряддя є активним, матеріал - страждальним, але не пасивним; продукт праці - це їх спільна предметно-практична єдність. Розвиток засобів виробництва лежить в основі суспільного та культурного розвитку, забезпечуючи появу нових способів освоєння та проникнення вглиб природного простору.

З розвитком праці людина все більше віддаляється від тваринного світу, поступово уповільнюється, а пізніше і зовсім припиняється розвиток її біологічної будови і все швидше набирає сили значення її соціальних змін. Чим більше люди віддаляються від природи, тим більше їх вплив на оточуюче середовище, тим більше їх вплив на природу набирає характеру цілеспрямованих, планомірних дій з досягнення певних, наперед визначених цілей. У ході розвитку праці, її різноманітності, розширення впливу на природу розвивалась і одна з найголовніших її умов - свідомість. Разом з розширенням кола природних предметів, що включаються в людську діяльність, накопичувалась та розвивалась інформація про саму природу, а разом з наростаючим ступенем пізнаності законів природи росли і засоби зворотного впливу на оточуюче природне середовище.

Свідомий характер людського впливу на природу, на думку Ф.Енгельса, приводить до того, що тварина тільки користується зовнішньою природою і здійснює в ній зміни просто в силу своєї присутності, людина ж змінами, які вона вносить, змушує природу слугувати своїм цілям, панує над нею. Але цей вплив має обмежений характер - людина впливає на окремі предмети природи, а не на всю в цілому, вона освоює природу «по частинах», в силу обмеженості своїх знань та сили засобів праці. Обмежений характер людської діяльності, історично обмежений вплив людини на природу, і, як наслідок, обмежені уявлення про її фундаментальні закономірності, призводять до того, що людина в досягненні своїх часткових цілей по забезпеченню функціонування свого біологічного організму, втручаючись у природу, нищить її як головну умову свого біологічного існування. Обмежені уявлення про природні процеси призводять до того, що більш віддалені наслідки тих дій, які направлені на досягнення поставленого результату, виявляються зовсім іншими, часто й зовсім протилежними тому, що було необхідним, призводячи до екологічних криз та катастроф. Історично першими засобами праці були такі примітивні знаряддя, як спис, лук з стрілами, палиця-копачка, кам'яні сокири та скребки. Як вважає М.Ф.Тарасенко, ці перші матеріальні знаряддя є не що інше, як матеріально оформлена та доцільно організована працею природа. Суттєвою особливістю знаряддя є те, що в ньому явища природи та їх сутність злиті в єдине з тією формою діяльності, в середині якої вони функціонують як неорганічна природа праці і орган самої присвоюючої діяльності. Сенс перших знарядь праці полягав у тому, що вони були продовженням м'язової сили людини, а виробнича сила знаряддя повинна перевищувати живу людську працю, затрачену на ЇЇ виробництво. Пануючим засобом праці знаряддя були як у первісному суспільстві, так і в епоху аграрних цивілізацій, що базувались вже на відтворюючих типах господарювання. Не дивлячись на значний прогрес знарядь праці, вони продовжували виконувати своє головне завдання - допомагати м'язам людини перетворювати предмети природи згідно з метою, сформованою свідомістю, розпредметити предмети природи і втілити в них людську сутність. Характер діяльності людини, як уже відзначалось, на цих етапах так чи інакше узгоджувався з природними циклами та закономірностями обороту речовини та енергії.

Сторінка 2

Втручання в природні процеси без врахування віддалених наслідків призводить до того, що природа «помщається» людині за такі дії. В історії людства відомо безліч катастроф, дрібних і великих, що мали причиною нераціональну людську діяльність. Адже ми зовсім не є господарями природи, ми пов'язані з нею нерозривним зв'язком і можемо існувати лише в ній, наше «панування» над природою може бути лише в тому випадку, коли ми, на відміну від усіх інших тварин, зуміємо пізнати її закономірності і правильно узгоджувати свої потреби з пізнаними законами. До того часу, коли головним засобом праці були знаряддя, викликані людиною катастрофи стосувались окремих екосистем і загрожували існуванню окремих соціальних систем та людських популяцій. Принципово ситуація змінилась з часу заміни знарядь праці машинами.

Якщо головною функцією знаряддя праці є посилення мускульної сили людини, то машина міняється з людиною місцями - людина перетворюється на агента який обслуговує безперебійну роботу машини. Машина (франц. machine, лат, macina - знаряддя, пристрій) - механізм або поєднання механізмів для перетворення енергії однієї форми руху на інший, для перетворення матеріалів природи. Машина водночас є засобом праці і її продуктом. Поява та широке впровадження машин у процес виробництва призвели до корінної зміни в характері взаємовідносин не тільки між суспільством та природою, між різними частинами суспільства, а й самої праці.

Головною цінністю більшої частини членів суспільства стала їх здатність до обслуговування машин, до індустріальної праці. Для меншості - здатність організувати обслуговування машин, чи підготовка обслуговуючих кадрів. Якщо раніше суспільство залежало в своєму існуванні від природних циклів - урожаю рослин, приплоду у тварин, то тепер склалась ілюзія безмежної свободи від примх природи. Вважалось, що для досягнення суспільної гармонії необхідно лише пошвидше винайти необхідні машини, виготовити потрібну кількість і забезпечити потрібною сировиною, і тоді ідея «кожному по потребі» перейде з області мрій та фантазій в царину реальності.

Крупне машинне виробництво дійсно різко посилило виробничу потужність людства і вирішило багато з питань матеріального забезпечення широких мас населення в індустріально розвинутих країнах. Платою за це стало різке погіршення якості природного середовища і загроза переростання локальних екологічних катастроф у глобальну. Країни, що добились найбільших успіхів в індустріалізації і почали перехід до постіндустріального стану, першими забили на сполох. Саме в них, після досягнення основною масою населення рівня матеріального добробуту, проблема «якості природного середовища» стала невід'ємною складовою боротьби за якість життя. У той же час в країнах, що знаходяться на ранніх стадіях становлення індустріального суспільства, з низьким рівнем добробуту та слаборозвиненою системою соціальних гарантій, проблеми охорони природного середовища є другорядними в порівнянні з питаннями приросту виробництва промислової продукції.

У марксизмі часто історичний розвиток людства подавався як процес зміни форм суспільного розподілу праці, який досягає своєї граничної межі в умовах крупного капіталістичного машинного виробництва. Універсальність капіталізму в присвоєнні природи, на думку К.Маркса, полягає в тому, що об'єктом його використання є сама праця в чистому вигляді, здатність до праці. При всезагальному, універсальному характері праці її цілеформуюча функція має обмежений характер. Оскільки метою капіталістичного виробництва є прибуток, то приватний підприємець не може або не хоче враховувати віддалені наслідки свого втручання в природні процеси в умовах відсутності контрольних функцій держави щодо природокористування.

Однак і «реальний соціалізм» з його всепроникністю держави та регламентацією всіх сфер людської життєдіяльності, не дивлячись на всі свої «потенційні переваги в сфері раціонального природокористування», не зміг дати адекватної відповіді на загрозу глобальної екологічної катастрофи. Соціалізм виявився однією з форм індустріального суспільства і ввібрав в себе його найгірші якості. Суспільний розподіл праці досяг своєї дійсної межі і сутність цього розподілу стала самоочевидною - цілепокладальна функція державної бюрократії та виконання її розпоряджень всім суспільством.

Аналіз історії розвитку праці дозволяє зробити висновок, що основні ступені суспільного розподілу праці є, одночасно, етапами отримання людьми все більшої незалежності від природних умов, посилення потужності природоперетворюючої діяльності. В той же час зростає залежність людства від адекватності знань про процеси розвитку природи і застосування їх у практиці. В сучасному світі майбутнє людства все більш залежить від управлінського рішення чиновника великої монополії чи міністерства. Індустріальний тип суспільного розподілу праці (чи то в його капіталістичній, чи то в «реально-соціалістичній» формі) з необхідністю призводить до глобальної екологічної кризи. На думку К.Маркса та Ф.Енгельса, добитись того, щоб природа та суспільство не вступали одне з одним в суперечність можливо лише шляхом ліквідації розподілу праці. Введення загальнонародної власності на засоби виробництва, всезагальності праці не виправдало їх сподівань. Отже треба шукати інших шляхів для ліквідації причин глобальної екологічної кризи.

Праця за своєю сутністю завжди породжує протистояння людини та природи. Вона назавжди залишиться царством природної необхідності, оскільки головною її метою є забезпечення функціонування біологічного організму людини. Соціальна ж сутність втілюється в творчості, де тільки і можлива для людини свобода. Це - дві сторони діяльності, і прогрес людства реально можна оцінити через співвідношення трудового та творчого аспектів в сукупній діяльності суспільства. Для збільшення творчого потенціалу індивіда його необхідно звільняти від рутинних трудових функцій, переклавши їх на плечі систем машин, здатних до самоорганізації. Однак вирішення цієї проблеми знаходиться поза рамками індустріального суспільства, оскільки вимагає принципово нових засобів виробництва і іншого характеру праці.

Та роль, яку відіграють знаряддя праці у визначення темпів і масштабів суспільного розвитку, характеру взаємовідносин в «системі суспільство-природа», дозволили українським вченим В.М. Бровдію, О.О. Гаці визначити як один з екологічних законів

- закон зростання ролі засобів праці в історичному розвитку суспільства має закономірний характер і є екологічним законом. Характерною особливістю прояву цього закону є всезростаюча енергоозброєність людини, інтелектуалізація технічних засобів виробництва, збільшення кількості і різноманітності їх видів, виникнення розвиненої і розгалуженої інфраструктури функціонування величезної різноманітності засобів праці.

60

61

Демографическая проблема в истории социума насчитывает не одно тысячелетие: многими философами, начиная с античных времен, отмечалось влияние демографического фактора на течение исторического процесса. Уже в трудах Конфуция осуществлялась попытка определения идеальной пропорции между количеством обрабатываемой земли и численностью населения. Платон в учении об идеальном государстве выдвигал в качестве обязательного условия ограниченное число граждан. Аристотель при рассмотрении проблем народонаселения идеальным считал государство с малочисленным свободным населением как важнейшим условием социальной гармонии. Представители же раннего средневековья (Т. Мор, Ф.Кампанелла, Ф. Аквинский), напротив, выдвигали тезис об общественной полезности увеличения численности населения.

Во второй половине XVII века, в связи развитием капитализма, породившим потребность в изучении народонаселения, закладываются основы демографии как науки с ориентацией на объективность, нацеленность на выявление закономерностей; вырабатываются средства для формирования базы данных (эмпирических фактов), методы исследования, математические средства выражения, расчетов и моделирования демографических процессов. Труды Дж. Граунта, У.Петти и их последователей положили начало количественному изучению социальных явлений (или чистой, математической демографии). В России это направление связывают с исследованиями академиков Д.Бернулли и J1. Эйлера, который впервые дал четкую формулировку порядка вымирания, положил начало разработке модели стабильного населения, ввел понятие «вероятной продолжительности жизни». В XIX в. исследования в области «чистой демографии» плодотворно продолжали В.Я.Буняковский, Л.А.Ж.Кетле, и др. Политико-демографические исследования проводили М.В. Ломоносов, Д.А. Голицин, К.Ф. Герман, П.И. Рычков, К.И. Арсеньев, Л.Ю. Крафт, И.П.Зюльмих и др.

На рубеже XVIII-XIX веков в общественной мысли устанавливается политико-экономический подход к оценке соотношения роста населения и общественного развития. Противоречивость процессов экономического роста и демографической динамики в эпоху промышленного переворота нашла наиболее полное выражение в теории Т.Р.Мальтуса, которая с позиций демографического детерминизма трактовала причины социальных бедствий, политических потрясений и экологических катастроф.

Идеи Мальтуса были восприняты крупнейшими экономистами «классической школы» (А. Смит, Ж.Б. Сэй, Дж. Милль и др.); Д. Рикардо включил эти положения в разработанную им теорию заработной платы. Экономист Дж. Кейнс, анализируя данные статистики, показал имеющиеся накануне Первой мировой войны в Европе признаки перенаселения, и высказал мнение о том, что именно перенаселение в конечном счете вызвало войну и революцию в России. Данная точка зрения является частной или даже дискуссионной, однако вслед за Кейнсом французский демограф А.Сови сформулировал гипотезу о том, что рост демографического давления и перенаселение приводят к социальным конфликтам и установлению авторитарных режимов.

Теория Мальтуса помимо сторонников имела и немало противников во всем научном мире. Противниками идей Мальтуса выступили К.Маркс и его последователи, показавшие, что существующая при современном капитализме перенаселенность общества носит относительный характер и является условием капиталистического накопления и производства.

В России начало критике этой теории положил К.И. Арсеньев, рассматривавший рост народонаселения как важнейшее условие развития общества и главный показатель силы и могущества государства. К.С. Веселовский утверждал, что теория Мальтуса противоречит законам и здравому смыслу. И.И. Мечников критиковал позиции мальтузианства с точки зрения эволюционной теории Ч. Дарвина. М.М. Ковалевский рассматривал демографическое развитие как биосоциальное явление; считал главным двигателем экономического развития увеличение массы и плотности населения. Д.И. Менделеев выступал против мальтузианского закона убывающего плодородия почвы; проанализировав уровень развития 26 стран, отверг основные тезисы Мальтуса.

Промышленная революция и вызванные ею социально-экономические процессы потребовали более глубокого исследования социальной детерминации демографических процессов: разрабатывается теория стабильного населения (А.Дж. Лоткин, Ж. Буржуа-Пиша, Б.Я. Буняковский), демографической революции или демографического перехода (А.Ландри, Ф. Ноутстайн, Л. Рабинович, У.Томпсон, К. Дэвис, К. Блэккер и др.); исследуются вопросы о роли населения в развитии общества, о соотношении населения и экономики, о взаимодействии демографических, экономических и социальных факторов; разрабатывается феноменологическая теория роста населения С.П. Капицы. Обобщение демографических процессов в разных регионах мира находит выражение в разработке типовых моделей смертности (А. Коул и П.Демени), рождаемости и брачности (А. Коул и Дж.Трассел). Ю.Э. Янсон делает сравнительный анализ демографических процессов в России и других странах.

В XX веке демографические исследования, в связи с историческими вызовами человечеству, процессами глобализации, приобретают еще большее значение. Американским демографом Р. Пирлом впервые сделано подробное теоретическое описание процесса роста населения по демографическим циклам. В обобщающих трудах Ж. Ле Гоффа, Слихера ван

62

Поняття "людина" використовується, як правило, у двох зовсім різних смислах, чітке розрізнення яких вкрай необхідне для уникнення не тільки термінологічної плутанини, а й для здійснення несуперечливого теоретичного аналізу. Пояснимо це на прикладі: на питання "як народжується людина?" можна відповісти по-різному, залежно від того, який зміст вкладається в поняття "людина". Якщо йдеться про окремого представника людства, роду "людина", то відповідь буде будуватися на знаниях у галузі біології, медицини, фізіології, і мова йтиме про народження маляти, дитини, "одного з" людей. Якщо йдеться про народження виду "гомо сапиєнс" /"людини розумної"/ - вирізнення її з тваринного царства, вихід з природного стану і перетворення тваринного предка у щось нове, якісно відмінну істоту, яка володіє принципово новими характеристиками, які ніде раніше не зустрічалися, то в такому випадку мова йтиме про людину як про рід "людина", і відповіді на це питання містяться в галузях філософії, суспільствознавства, історії.

Термін "індивід" вживається для позначення будь-якого окремого представника людського роду, одиничного представника соціального цілого, якщо можна так сказати, - "людської особі", Індивід завади "екземплярний", він завжди - "один з...", клітина великого організму, ім’я якому - людство. Поняття "індивід" передбачає найзагальнішу і тому абстрактну характеристику, позбавлену подробиць, конкретизації, і тому потребує доповнення з допомогою понять "особистість" і "індивідуальність".

Поняття "особистість" фіксує соціальні /суспільні/ характеристики людини, особистість - це ті соціальні якості людини, які роблять її суб’єктом діяльності. Живучи в певних конкретно-історичних умовах, будучи представником певної групи, сповідуючи певну релігію, індивід є ніби живим носієм цих характеристик, їх уособленням, персоніфікацією. Поняття "особистість" дає можливість згрупувати конкретних індивідів у якісь спільності, в основу яких покладені значущі характеристики - виконання певної соціальної функції чи соціальної ролі. Вивчаючи індивідів, що належать до якоїсь групи /робітники, бюрократія, молодь тощо/, створюють їх груповий портрет; добре знаючи груповий портрет, можна глибше пізнати людей, які належать до цієї соціальної групи. Соціолога й психологи, вивчаючи людей, створюють типології особи, без яких не можна аналізувати процеси, що відбуваються в суспільстві. Отже, особистість характеризує людей як продукт суспільних відносин, як носіїв привласнених їх у суспільстві соціальних ролей чи навіть нав’язаних їм через особливі історичні умови. Але особистість не тільки продукт, носій суспільних відносин, а й їх творець. Інакше кажучи, як суспільство творить особистість, так і особистість виступає творцем суспільства.