Карне право

Закони XII таблиць містили порівняно невеликий перелік кримінально караних діянь. Насамперед, вважалася злочинною дія, спрямована проти держави та суспільного ладу. Як уже говорилося вище, численні правопорушення не кваліфікувалися як кримінальні, а розцінювалися як цивільно-правові делікти. Це розмежування мало формальний характер. Що потрібно було вважати злочинним, визначали вищі магістрати республіки, керуючись звичаями предків та історичною традицією. Свавілля було величезним при обранні покарання. Державні злочини, такі як зрада, боягузтво на полі бою, надання допомоги ворогу та інші найбільш тяжкі військові злочини, каралися смертною карою.

.Цивільний процес

У початковий період римської державності більшість судових справ розглядалася у приватному порядку, а римська юстиція ґрунтувалася на легісакційному судочинстві. У легісакційному процесі виокремлювалися дві стадії: ін юре та ін юдиціо. Перша стадія проходила у магістрата (звичайно претора). Позивач заявляв про свої претензії, а відповідач висловлював згоду або незгоду з ними. Якщо сторони доходили згоди, то справа припинялася. Нез'явлення відповідача до магістрату призводили до програшу справи, відповідач віддавався у владу позивача. Дії сторін та магістрату було суворо формалізовано: закон приписував порядок вимовлення урочистих слів та здійснення ритуалів. Претор виступав як пасивний учасник обрядів. Порушення однією зі сторін установленого порядку призводило до програшу справи. На другій стадії справа переходила до судді або колегії суддів, призначених претором. Вони розглядали справу по суті: знайомилися з доказами, вислуховували позиції сторін. На цій стадії дії сторін не були зв'язані суворими формами. їх інтереси могли представляти захисники (адвокати). Та зі сторін, яка не з'являлася до суду без поважної причини, програвала справу. Рішення судді було остаточним. Існували п'ять легісакційних формул (висновків):

1) із внесенням застави - сторони, відстоюючи свої права на річ, вносили до суду заставу, яку сторона, що програла, втрачала на користь казни;

2) із накладенням руки - позивач перед судом накладав на відповідача руку, рішення суду про визнання зобов'язання дійсним надавало право позивачеві тримати відповідача у себе вдома як заручника до двох місяців, потім боржника могло бути піддано смерті або продано в рабство;

3) із заставою - позивач, прагнучи виконання зобов'язань боржником, брав з відповідача заставу;

4) під умовою - після першої стадії відповідачеві надавався місяць для заперечень (у спорах про майно, відшкодування збитків);

5) з призначенням судді - сторони прохали претора призначити особливого суддю з формулюванням предмета спору для затвердження наступної мирової угоди.

У період Римської імперії (І-III столітті н. е.) поширюється екстраординарний судовий процес. Магістрати отримують право одноособового цивільного судочинства: магістрат брав справу до розгляду та вів її до ухвалення рішення, тому традиційний розподіл судочинства на дві стадії утратив сенс. Виклик відповідача до суду набуває офіційного характеру: йому надсилалася копія позову, і магістрат міг примусово доставити відповідача до суду. Судочинство звільняється від формальностей. Пред'явлені докази магістрат оцінював на свій розсуд. Присутність сторін на процесі була не обов'язковою, їх могли представляти адвокати тощо. Процес був закритим для публіки. Запроваджувалося письмове діловодство: скарга позивача та рішення суду заносилися до книги, а сторони отримували копії. Передбачалися судові мита. Ухвалене магістратом судове рішення могло бути оскаржено до вищої інстанції: у проконсула або намісника провінції, згодом у префекта Преторія, потім у імператора. Магістрат міг примусити сторони до виконання судового рішення.