22 Освітні процеси в Україні в польсько-литовську добу. Книгодрукування.

поляки переживали період культурного розвитку – Відродження, гуманізму, поширення світської освіти. Ягеллонський університет, 20 друкарень, 3000 парафіяльних шкіл, мережа протестантських вищих шкіл, а згодом єзуїтських колегій, можливість отримання освіти в кращих університетах Європи – все це сприяло асиміляторським процесам серед української знаті, її потягові до всього польського, її зреченню від віри батьків, культури та мови свого народу. Найславетніші колись українські роди майже повністю полонізувалися. Із втратою власної еліти українці втратили клас, котрий здійснював політичне керівництво, сприяв культурі і освіті, підтримував церкву. Внаслідок цього важливою проблемою українського суспільства стала відсутність його верхівки.В цих скрутних умовах православ’я все ж таки змогло прийняти виклик польського католицизму. Невелика купка українських магнатів почала засновувати у своїх володіннях православні школи та друкарні (Григорій Ходкевич, що надав 1568 р. притулок у Заблудові друкарю Івану Федорову, князь Юрій Слуцький, князь Андрій Курбський). Але найбільш загальновизнаним покровителем православної церкви був князь Костянтин Острозький.

1578 р. він засновує у своєму маєтку друкарню, якою керував Іван Федоров, і тут вже 1581 в. з’являється перша повна Біблія, друкована слов’янською мовою. Князь Острозький заснував школи в Турові, Володимирі, а близько 1580 р. – славетну Острозьку академію, що за рівнем навчання не поступалася кращим єзуїтським колегіям. Тут вивчали грецьку, латинську і церковнослов’янську мови, сім «вільних наук» (тривіум – граматику, риторику, діалектику – і квадривіум – арифметику, геометрію, музику, асторонмію). Працювали в академії такі інтелектуали, як Герасим СмотрицькиЙ, Дем’ян Наливайко, Василь Суразький, Клірик Острозький, Кирил Лукаріс (згодом – константинопольський патріарх). Проте після смерті К.Острозького 1608 р. академія була передана йото онучкою єзуїтам.

Водночас у багатьох містах (Львові, Стриї, Ярославі, Холмі, Луцьку, Києві та ін.) в оборону православ’я постали міщанські братства. Вони утворювались для матеріальної підтримки церков і їхніх прочан, для утримання шпиталів, шкіл, друкарень, для великої освітньо-культурної роботи. У школі при Львівському братстві працювали відомі культурні діячі того часу – Зизаній Тустановський, Кирило Ставровецький, майбутній митрополит Іов Борецький. У Львові ж Ів.Федоров 1574 р. надрукував першу свою книжку «Апостол». З поширенням шкіл різко збільшується число освічених людей в Україні, які мандрують по містах і селах з проповідями захисту православної віри, рідної мови і народних традицій. Проте братства нерідко припиняли свою нескоординоваву діяльність, оскільки фінансово були слабкими, часто вступали в конфлікти з ієрархами церкви в справах контролю над церковними маєтностями і навіть – щодо тлумачення Біблії. Це спричинялося до збільшення анархії в українській православній церкві.В умовах, що склалися, група православних єпископів вступила у таємну змову з метою укладання т.зв. унії православної церкви з католицькою. Ідея такої унії на Україні виникла ще в XIII ст., були спроби і пізніше. Однак століття взаємної недоброзичливості не давали змоги здійснити цей намір аж до кінця XVI ст. і лише 1596 р., після переговорів змовників Кирила Терлецького і Іпатія Потія з папою Римським, на Берестейському соборі унію було проголошено. Її підтримав польський король і його урядовці, оскільки вони покладали надію через унію досягти асиміляції православ’я, тісніше зв’язати Україну та Білорусію з Річчю Посполитою. Єпископи-уніяти, зі свого боку, вважали, що унія урівноправить православних з католиками, віддасть перших під протекцію і захист папи Римського, припинить утиски православних міщан, відкриє ширший доступ православній шляхті до службових посад, а самим єпископам – до Сенату, зміцнить організацію і дисципліну в церкві, унезалежить ієрархів від втручання мирян в церковні справи, піднесе культурний рівень населення руських земель, підсилить тут культурні впливи Західної Європи – на противагу впливам Московської патріархії. Унія зберігала традиційні православні обряди і право священиків брати шлюб, утверджуючи тільки віру і догмати католиків. 23.РЕНЕСАНСНЕ МИСТЕЦТВО НА ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ. Ренесанс — новий етап історії українського мистецтва (друга половина XVI—перша половина XVII ст.)

1.Ренесансна статуарна та рельєфна пластика(Дмитро Крвавич,Світлана Черепанова)Відмінності розвитку ренесансної статуарної та рельєфної скульптури на західноукраїнських та центрально-східних землях.Символічно-онтологічна сутність храмової скульптури XVI ст. Ренесансні мотиви тимпану із рельєфним зображенням сцени Успіння Пресвятої Богородиці (Успенська церква, с. Крилос, яке виникло на місці давнього Галича). Основні стильові чинники української скульптури другої половини XVI—першої половини XVII ст.: українська сакральна традиція, мотиви української готичної пластики, відлуння форм мистецтва Відродження (рельєф надгробка патріарха Стефана у Вірменському соборі Львова; монументальне розп'яття із с Стариці Московської обл. та ін.).Зв'язок скульптури Відродження з культовою архітектурою (костели і церкви Львова, Жовкви, Бережан, інших міст Галичини й Поділля).Розвиток об'єктної та рельєфної архітектурно-декоративної пластики, орнаментально-декоративної, сакральної і світської скульптури; нові види масштабних надгробних композицій та епітафій; скульптурний портрет.Ренесансні форми копулованих каплиць: каплиці Боїмів (Львів) та Синявських (Бережани).Тема страждань Христа в скульптурному оздобленні каплиці Боїмів. Каплиця Кампі-анів (Львів)-приклад синтезу мистецтва доби Відродження, органічна єдність компонентів інтер'єру, архітектури, скульптури.Фриз Успенської церкви у Львові, цикл метолів на біблійні євангельські теми — відхід від канонів європейського Відродження і наближення до народного мистецтва.Пам'ятки надгробкового характеру (скульптор С.Чешек) та епітафії. Високохудожня різьба в іконописі храмів східного обряду та римо-католицьких вівтарях; перехід від майже площинного рельєфу — до горельєфу та ажурно-просторових рішень, тобто від різьби Відродження — до початкових проявів бароко (іконостаси П'ятницький та Успенський-Львів; Святодухівський-Рогатин, Івано-Франківська обл.) 3. Ренесансне малярство (Володимир Овсійчук) Монументальний живопис. Розмалювання дерев'яних церков народними майстрами.Традиції візантійського мистецтва настінного живопису церкви Спаса на Берестові.Станковий живопис.Портрет, прагнення відображення реального світу і реальної людини.Елементи природного оточення в іконі. Майстер Дмитрій. Ікона "Пантократор з апостолами" (1565) — нове розуміння людини в умовах пробудження національної самосвідомості.Ренесансне почуття прекрасного в іконах із зображенням Богородиці та св. Петра (іконостасний комплекс Успенської церкви с Наконечного). Львівські художники Федір Сенькович та Микола Петрахнович — найвидатніші представники українського Ренесансу. Закономірний відхід від візантійської іконографії. П'ятницький іконостас (Львів) — унікальний зразок ренесансного мистецтва (Сенькович, Пухальський); Успенський іконостас (Львів) втілення нових якостей мистецької творчості Сеньковича; апостольський і пасійний цикли у виконанні Петрахновича. Наближення естетичних принципів Петрахновича до європейського ренесансного мистецтва. Відмінності художніх рішень Сеньковича і Петрахновича; їх вплив на розвиток малярства, особливо Святодухівського іконостасу із Рогатина (можливо, створеного львівськими майстрами), де досягає завершення ренесансний гуманізм і відбилось піднесення антифеодальної і національно-визвольної боротьби; іконостас засвідчує зіткнення двох художніх епох: пізнього Ренесансу і маньєризму. Портретний жанр. Витоки портретних зображень у живописі Київської Русі, вплив іконопису і традицій європейської ренесансної культури; донаторські та натрунні зображення; станковий портрет. Історичний жанр. Твори батального, історико-алегоричного та хронікально-панегіричногохарактеру. Естетичні погляди и періоду українського Ренесансу.

24. Українська полемічна літератураXVI-першої половиниXVII ст.. Творчість І.Вишенського.В кінці XVI—на початку XVII ст. в Україні поширилась полемічна література. Українські письменники-полемісти боролись з католицькою церквою, наступ якої на народ, його релігію, права й мову посилився після Люблінської унії 1569 р., а в часи підготовки і підписання Брестської унії 1596 р. досяг кульмінації. Полеміка між православними і католиками велася не стільки навколо розходжень, які існували у віровченні, скільки навколо важливих питань громадського і культурного життя українського народу.

Письменники-полемісти (Герасим і Мелетій Смотрицькі. Іван Вишенськнй, Василь Суразький, анонімні автори «Перестороги», Клірик Острозький, Христофор Філарет, Захарія Копистенський) обстоювали право українського народу на свою віру, звичаї, мову. Вони гостро засуджували вище православне духовенство за його користолюбство, моральний занепад, зраду інтересам українського народу. Одночасно в полемічній літературі значна увага приділялася питанням розвитку освіти, книгодрукування. Більшість письменників-полемістів усвідомлювали необхідність розширення освітніх програм, підвищення ролі школи у вихованні молоді.

Найяскравішим українським письменником даного періоду був Іван Вишенський (між 1545-50—1620 рр.), який зарекомендував себе фанатичним оборонцем православних традицій. У своїх прозових творах, таких, як «Послання єпископам — відступникам від православ'я», «Коротко слівна відповідь П. Скарзі», він безжалісно таврує греко-католиків.

Одночасно І. Вишенський критикує і православних, підкреслюючи егоїзм, любов до розкошів та розтлінність їхньої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідальних за сумне становище церкви. Український письменник був ка той час єдиним, хто оплакував закріпачення селян і безстрашно викривав їх визискувачів. У боротьбі з вадами українського суспільства він бачив єдиний шлях — повернутися до давньої православної віри.

25. Козацтво як феномен української культури. Культура Запорізької Січі.Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави (1648—1781 pp.). Запорозьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високорозви-нута самобутня культура Січі домінувала тут у XVI —XVIII ст. і мала величезний вплив на національну самосвідомість українського народу. Культура Запорозької Січі формувалась у руслі українських генетичних джерел. В її основі містилися глибокі традиції українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі позначилися і на її духовній культурі. Запорозька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, національних та релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України. Козацька культура — унікальне і неповторне явище. її феномен має барокове забарвлення. "Химерний" стиль був породжений непростими, бурхливими соціально-історичними обставинами. Визвольна війна середини XVII ст., постійні військові походи, перебування на межі життя і смерті породили в козацькому середовищі типово бароковий світогляд. Його особливістю було сприйняття світу, людського життя як швидкоплинного і скоро-минущого явища своєрідної гри, сповненої ілюзій, химер і вигадок. Звідси — намагання прожити барвисте та яскраве життя, прагнення до веселощів і радості. У "химерній" бароковій козацькій традиції завжди було місце дляподвигу, вчинку, який ціною, можливо, найдорожчого, мав принести добро громаді, користь для спільної справи. Козацькій культурі близький тип активної людини, героя, лицаря.

26.Українське бароко в архітектурі. Українське бароко або Козацьке бароко — назва архітектурного стилю, що був поширений в українських землях Війська Запорозького у XVII—XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко.

В цей період нового вигляду набуває Київ, створюється сучасний образ старого міста. Йде інтенсивне будівництво північного Лівобережжя, зокрема Чернігова. Типово барочні споруди будуються на західноукраїнських землях, особливо у Львові. Народжується українська національна архітектурна школа, що дала світові таких відомих майстрів як І. Григорович-Барський, С. Ковнір, Іван Зарудний.

Українське бароко 17 ст. нерідко називають «козацьким». Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини в такому визначенні є, бо саме козацтво було носієм нового художнього смаку.

Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766 р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжя переважало «загальноєвропейське» бароко, але і тут найвидатніші пам'ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.).

Бароко мало синтетичний характер, охопивши всі сфери духовної культури — архітектуру, літературу, образотворче і прикладне мистецтво, музику, театр. Це був універсальний стиль, особливості якого закономірно і глибоко виявилися в багатьох ланках духовного життя суспільства.

27. Українське бароко в образотворчому мистецтві. Парадну форму барокового малярства становлять розписи іконостасу — неповторні й високі досягнення староукраїнської культури, що мають світове значення. Вони сповненні розгорнутою символікою, яка прочитується у виразних, театрально піднесених жестах, урочистих постатях, світлових ефектах, лініях драпірування тощо.

Провідне місце у культурному житі тодішнього суспільства посідав жанр портрета, який також відноситься до яскравих і самобутніх явищ національної художньої культури. Художня мова відтворення портретного образу своєрідно використовувала європейські барокові ідеї та національні традиції, яким також були притаманні риси театралізації, умовності, певна символічна система. Значною мірою через портрети сотників і полковників, видатних політичних і культурних діячів епохи козацької автономії ми маємо уявлення про військових і політичних діячів Україні тих часів.

Пам'ятки мистецтва із зібрання Києво-Печерського заповідника в основному, належать, до київської школи, яка в значній мірі визначила стилістичні особливості майстрів на території всієї України. Становлення стилю бароко в різних видах українського мистецтва проходило не одночасно. Нові художні тенденції в середині XVII століття знайшли своє втілення перш за все в книжковій графіці та іконописі, проявляючись у посиленні емоційного звучання релігійних сцен, у конкретизації місця дії та образів, наближення їх до народного типажу, що призвело до зміни засобів їхньої художньої виразності.

Синтез мистецтв, притаманний стилю бароко, знайшов в українському мистецтві яскраве відтворення. Насичені за колоритом барочні ікони, разом з соковитим позолоченим різьбленням іконостасів, складали органічний та цілісний ансамбль, що полонив величністю та декоративністю загального звучання. Барочні риси проявляються і в оформленні стародруків, гравюри яких набувають складної композиції та пишних декоративних форм. Творчість українських художників XVIII століття — граверів Олександра та Леонтія Тарасевичів, І. Ширського, Гр. Левицького, майстрів-ювелірів —І. Равича, М. Юревича, І. Атаназевича та інших, що відмічена національною своєрідністю та самобутністю, здобула заслужену славу українському мистецтву.  Мистецтво України доби бароко, яке створювалось на основі народної естетики в тісному взаємозв'язку з мистецтвом інших країн, являє важливий етап у розвитку духовної культури українського народу.

28. Українське бароко в літературі. Книгодрукування. Протягом XVI—XVII ст. друкарні засновуються в багатьох містах України. Збільшився випуск нових книжок. Так, Львівська друкарня в 1591—1622 рр. видрукувала 13 книжок, Острозька — за 1574—1595 рр. — 18 книг, Київська — за 1615—1630 рр. — 40 книг, серед яких значну частину складали монументальні твори на 500—1500 сторінок.

Київ відіграв важливу роль у поширенні книгодрукарства, розвитку мистецтва оформлення книг, поліграфічної техніки. В 1615 р. в Києво-Печерській лаврі було засновано типографію, перша друкована книги якої — “Часослов” побачила світ у 1616 році. Протягом короткого часу навколо друкарні утворився гурток вчених, просвітителів, письменників. Активну роль у ньому відігравали Захарія Копистенський, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній, Тарасій Земка та багато інших.

Більшість видань складала церковно-служебна література. У Києві кількома виданнями виходили “Служебник”, “Псалтир”, “Номоканон”, “Тріодь”, “Акафіст” тощо. Характерною особливістю їх було намагання видавців наблизити книги до читача шляхом перекладу деяких розділів на мову, близьку до розмовної. Діячі вже згаданого київського гуртка переклали та відредагували “Бесіди Іоана Златоуста на 14 послань св. ап. Павла” (1623 р.) та “Бесіди Іоана Златоуста на дії св. апостолів” (1624 р.). У 1625 р. в Лаврській друкарні було видано ще один значний богословський твір “Тлумачення Андрія Кесарійського Апокаліпсису Іоана Богослова”. Видання богословських книг було одним із засобів боротьби проти католицизму і уніатства. Великою популярністю користувалось “Євангеліє вчительне” (1637 р.) — збірник повчань у недільні дні, вибраних із творів Іоана Златоуста.

29.Церковна та культурно-просвітницька діяльність П.МогилиПетро́Моги́ла— молдавський боярин, український політичний, церковний і освітній діяч Речі Посполитої, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1633 року, екзарх Константинопольського патріарха. Канонізований Церквою 1996 року.

У 1625 році він прийняв чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі.1628 року польський король Сигізмунд III затвердив Могилу на посаді архімандрита.Петро Могила докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусі, так і в суспільному житті загалом. В 1628 році в Лаврі були видрукувані перекладені Петром Могилою з грецької «Тріодь цвітная», в якому пояснювалися важливість і значення церковних гімнів.

В 1629 році на Київському помісному соборі був схвалений до видання «Леітургіаріон» Петра Могили. Він являв собою служебник, виправлений архімандритом за грецькими джерелами і з його власними догматичними й обрядовими роз'ясненнями літургії. Це одна з найвизначніших праць Могили, яка протягом понад двохсот років не втрачала свого значення.Окрім цього у власноручних записах Могили зберігся ряд канонів і церковних піснопінь, що частково увійшли до майбутніх лаврських видань: це канон на причащення священиків, канон на ісход душі, канон на створення світу і плач вигнаних з раю прародителів, канон покаянний, благодарственне піснопіння на честь пресвятої Богородиці та інші. Ці невеликі твори, написані церковно-слов'янською мовою, свідчать про неабиякий літературний хист Петра Могили.Культурно-просвітницька діяльністьПетро Могила, перебуваючи на посаді архімандрита, згуртував довкола себе освічених людей. Восени 1631 року на території Києво-Печерської лаври він відкрив першу школу. Викладання у Лаврській школі велося латинською та польською мовами, і створювалася вона за зразком провідних шкіл того часу — єзуїтських колегій. Всього в ній навчалося понад сто учнів. Петро Могила добре усвідомлював значення освіти в розвитку суспільства і прагнув заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам часу і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам. Ще задовго до відкриття школи, турбуючись про досвідчених викладачів, Петро Могила добирав здібних молодих людей і за свої кошти відправляв їх за кордон на навчання.

Лаврську школу, об'єднану в 1632 році з братською, згодом було перетворено на Києво-Могилянську колегію, яку було проголошено правонаступницею Київської Академії, заснованої Ярославом Мудрим.

Колеґія була організована за зразками єзуїтських навчальних закладів. Студенти вивчали тут три мови: грецьку, латинську і церковнослов'янську, студіювали богослов'я та світські науки. Серед випускників цієї колегії була чимало представників еліти тогочасної України і Білорусії.

На утримання колеґії і монастиря Могила записав дві лаврські волості і подарував власне село Позняківку, крім того, надавав грошову допомогу як колеґії, так і вчителям та учням. З огляду на швидке зростання кількості учнів в 1634 році була відкрита філія колеґії у Вінниці, яку пізніше перенесли до Гощі на Волинь, де вона проіснувала до кінця 17 століття, а 1636 року Могилою була заснована колеґія в Кременці. З іменем Петра Могили пов'язане розгортання православної системи вищої і середньої освіти в Україні, яка копіювала католицькі школи, намагаючись конкурувати з ними. 12 березня 1633 року Владислав затвердив митрополитом Петра Могилу. Королівською грамотою Могилі віддавалася Києво-Софіївська церква, утримувалася за ним і Києво-Печерська архімандрія, доручався нагляд над Пустинно-Микільським монастирем. Невдовзі було отримане благословіння й патріарха константинопольського, причому патріарх надавав новому митрополиту звання «екзарха святого константинопольського трону».

У відомство православного митрополита Могили перейшли Софійський кафедральний собор у Києві та приписані до нього храми, Видубицький, Михайлівський і інші монастирі та храми. У 1634 році розпочалося відновлення Софійського собору, яке тривало впродовж десяти років. Митрополит наказав також розчистити з-під нашарувань землі залишки Десятинної церкви, під руїнами якої було віднайдено мощі святого рівноапостольного великого князя Володимира. Петро Могила за свої кошти відновив і стару Церкву Спаса на Берестові, для розпису якої запросив художників з Криту. Ними були відновлені також Трьохсвятительська і Михайлівська церкви Видубицького монастиря.Важливою ділянкою активності митрополита Могили було впорядкування богослужбової практики і видавнича діяльність. Релігійні суперечки і контроверсії 17 століття вимагали чіткого і сучасного викладу основ православної віри. З цією метою у 1640 році Петро Могила скликав у Києві собор (8—18 вересня), на який запросив духовних і світських осіб, в основному членів братств. Наслідком цього собору стало затвердження й нове видання «Требника» (1646). До церковної історії він увійшов як «Требник Петра Могили» і довгий час служив православному духовенству всієї України, а згодом і Російської імперії. У Требнику були викладені не лише молитви і обряди, до нього були додані пояснення й настанови, як у тому чи іншому випадку слід себе вести та чинити, а також догматичні й обрядові пояснення літургії, написані одним з учнів Могили ТарасіємЗемкою.Під керівництвом Петра Могили було здійснено перегляд та видання інших богослужбових книг.Одна з найвідоміших — це «Служебник» (1629, 1639). На церковному соборі 1642 року в Яссах, у присутності представників Руської, Грецької та Молдавської Церков, було розглянуто, виправлено і схвалено подане українськими богословами «Православне сповідування віри».Під керівництвом Могили було складено перший православний Катехізис. Для його затвердження у 1643 році в Яссах був скликаний загальноправославний синод. Але оскільки з розглядом цього документу справа зволікалася, Могила видрукував короткий катехизис. Повний катехизис було видано вже після смерті Петра Могили в Європі грецькою, латинською та польською мовами. 1696 року його передрукували в Москві, коли він уже заслужив повагу всіх православних богословів західного світу. Довгий час катехизис Петра Могили виконував роль найповнішого викладу православної віри.