91.Український націоналістичний рух в роки Другої світової війни. Оун і упа. Угвр.

ОУН створена у січні 1929 р. у Відні. ОУН (Б) -“бандерівці” та ОУН (М) - "мельниківці". Впродовж війни ОУН (Б) прийняла назву Революційна ОУН (Р).

ОУН сподівалася використати неминучий конфлікт між Німеччиною та СРСР для встановлення незалежної української держави шляхом союзу з націонал-соціалістичною Німеччиною. Передача Адольфом Гітлером Карпатської України угорцям у 1939 році викликала певну кризу у відносинах з Німеччиною.

ОУН посилала похідні групи в Україну. Їхня чисельність становила близько 2000 чол.

Похідна група, яка досягнула у вересні 1941 року Києва, налагодила випуск газети «Українське Слово», функціонування Спілки українських письменників, низки інших громадських установ, сформувала Українську Національну Раду (на чолі з М. Величківським), що складалася переважно зі східних українців. Після заборони діяльності УНРади, її представники підписали акт злуки з Національною Радою у Львові, до цього акту долучився Сейм Карпатської України, таким чином навесні 1944 р. постала Всеукраїнська Національна Рада. Членів київської УНРади було заарештовано у грудні 1941 року, й більше 40 з них, включно з Оленою Телігою та їхнім лідером Олегом Ольжичем, були знищені.

Андрія Мельника тримали під домашнім арештом у Берліні до січня 1944 року, коли разом з іншими заарештованими головними діячами ОУН його відправили у концентраційний табір Заксенгаузен.

Антигітлерівський рух Опору розпочався з формуванням «Поліської Січі», очоленої Т.Бульбою(Боровцем), який контактував і з ОУН. Незабаром «Поліську Січ» було перейменовано на Українську повстанську армію (УПА), яка вела бойові дії як проти радянських партизан, так і проти фашистів. Восени 1942 року обидві фракції утворили збройні загони на Волині i Поліссі для боротьби з німцями і радянськими партизанами. У 1943 ОУН(б) захопила контроль в УПА. У кінці війни Андрій Мельник знову очолив ОУН.

Під час війни, намагаючись максимально зібрати і сконцентрувати реальні українські сили, ОУН-Б продовжує еволюціонувати в демократичному напрямі. Саме з ініціативи ОУН-Б неподалік від Самбора в Галичині 1 липня 1944 р. було скликано збори, у яких взяли участь 20 представників різних довоєнних партій Західної України (крім ОУН-М) та східних українців. Тут і було створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яку одні історики називають «тимчасовим українським парламентом», інші — «координаційним воєнно-політичним центром». Характерно, що платформа УГВР не лише повністю увібрала програму НІ Збору ОУН-Б, а й пішла шляхом посилення демократичних засад. Зокрема, в ній під­креслювалося, що нереволюційні методи боротьби також доцільні і допустимі, наголошувалося, що демократія є устроєвим принципом представництва.

Діяльність ОУН у повоєнний період умовно можна поділити на два етапи, що суттєво відрізняються один від одного тактичною лінією. Якщо змістом першого етапу (1945—1946) було відкрите протистояння великих з'єднань, ар'єргардні бої, то на другому (1947— 1950) — починає переважати підпільна боротьба, удари невеликих бойових груп, затухаюча активність. Після закінчення Другої світової війни керівництво УПА вважало, що зіткнення Заходу і СРСР неминуче, і тому своє основне завдання вбачало в тому, щоб не дати змоги радянській владі швидко закріпитися в західноукраїнському регіоні. На цьому етапі загони УПА тримали під своїм контролем досить значну територію — майже 150 тис. км², на якій намагалися створити альтернативні радянським органам влади національно-державні структури. Активність УПА була ще досить високою. У кривавому протистоянні загинуло багато лідерів ОУН—УПА. Такі втрати вимагали суттєвої зміни тактики. Спочатку під тиском обставин великі з'єднання діляться на малі групи, які принципово уникають фронтальних боїв, повертаються до типово партизанських форм боротьби (засідка, наскок, саботаж, прорив та ін.).

Наприкінці 1946 р. Українська Головна Визвольна Рада приймає рішення про докорінну реорганізацію УПА, суть якої полягала в демобілізації частини повстанців, відправці певної кількості вояків на Захід і організації підпілля з найстійкіших і найвитриваліших людей. За висловом одного із ідеологів ОУН—УПА, у цей час розпочався перехід «від форм широкої повстанської боротьби до форм боротьби глибоко підпільної».

Зрозумівши ілюзорність своїх сподівань на радянсько-американську війну, ОУН і командування УПА на початку 1947 р. переходять до тактики партизанської війни невеликими групами, широкої підпільної боротьби, саботажу, антирадянської пропаганди, індивідуальних терористичних акцій проти представників правлячого режиму.

У сучасній історичній літературі зустрічається згадка про те, що завершення війни ОУН-Б зустріла під гаслом, проголошеним Р. Шухевичем: «Домагатися, щоб ні одне село не визнало радянської влади. ОУН має діяти так, щоб усі, хто визнав радянську владу, були знищені. Не залякувати, а фізично знищувати! Не потрібно боятися, що люди проклянуть нас за жорстокість. Хай із 40 мільйонів українського населення залишиться половина — нічого страшного в цьому немає». За офіційними даними оунівці здійснили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, у яких загинуло майже 30 тис. військовослужбовців, працівників державних та охоронних органів, місцевих жителів. Тактична лінія УПА, курс на масовий опір західноукраїнського населення радянській владі давав привід сталінському керівництву для широкомасштабних каральних акцій у регіоні. Тому під колесами репресивної машини опинились не лише повстанці. Свавілля, беззаконня, провокації стали нормою поведінки спецвійськ у Західній Україні.

Загибель командувача УПА Р. Шухевича (5 березня 1950 р.) стала своєрідним поворотним пунктом — після неї фактично закінчився організований опір на західноукраїнських землях, хоча окремі невеликі загони УПА та рештки підпілля діяли ще до середини 50-х років.

Отже, у роки Другої світової війни основною стратегічною метою формувань ОУН—УПА було відновлення української державності. Потрапивши у вир радянсько-німецького протистояння, вона активно намагалася відіграти роль «третьої сили», що представляє та обстоює інтереси українського народу. Така позиція зумовила боротьбу одразу на три фронти — проти німецьких окупантів, радянських партизанів та польських формувань Армії

Крайової. Оскільки УПА, на відміну від Руху Опору в Європі, не підтримувала жодна з держав, вона змушена

була дотримуватися своєрідної тактичної лінії, в основі якої лежали збереження і зміцнення власних сил, намагання поширити свій контроль на якомога більшу частину українських земель, вичікування слушного моменту

для вирішального удару.