Середньодоходні, але середньоризикові Середньодоходні, але середньоризикові Низькодоходні, але низькоризикові Низькодоходні, але низькоризикові

Рис. 1.1. Структура інвестиційного портфеля

Принципами формування інвестиційного портфеля є безпека і прибутковість вкладень, їхній стабільний ріст, висока ліквідність. Під безпекою розуміються невразливість інвестицій від потрясінь на ринку інвестиційного капіталу і стабільність одержання доходу. Ліквідність інвестиційних цінностей – це їхня здатність швидко і без втрат у ціні перетворюватися в готівку.

Жодна з інвестиційних цінностей не має всіх перерахованих вище властивостей, а тому неминучий компроміс. Якщо цінний папір надійний, то прибутковість буде низькою, тому що ті, хто віддає перевагу надійності, будуть пропонувати високу ціну. Головна мета при формуванні портфеля складається в досягненні найбільш оптимального сполучення між ризиком і доходом для інвестора. Іншими словами, відповідний набір інвестиційних інструментів покликаний знизити ризик втрат вкладника до мінімуму й одночасно збільшити його доход до максимуму [22, c.318].

Методом зниження ризику серйозних втрат служить диверсифікованість портфеля, тобто вкладення коштів у проекти і цінні папери з різними рівнями надійності і прибутковості. Ризик знижується, коли вкладені кошти розподіляються між безліччю різних видів вкладень. Диверсифікованість зменшує ризик за рахунок того, що можливі невисокі доходи по одному елементу портфеля будуть компенсуватися більш високими доходами по іншому. Мінімізація ризику досягається за рахунок включення в портфель різних елементів, прямо не пов'язаних тісно між собою, щоб уникнути синхронності циклічних коливань їхньої ділової активності.

Оптимальна кількість елементів портфеля залежить від можливостей інвестора, найбільш розповсюджена величина – від 8 до 20 різних елементів інвестиційного портфеля. Розглядаючи питання про формування портфеля, інвестор повинний визначити для себе значення основних параметрів, якими він буде керуватися. До основних параметрів інвестиційного портфеля відносяться:

1. Тип портфеля. Існує два типи портфелів:

а) портфель, орієнтований на переважне одержання доходу за рахунок високого рівня прибутку від інвестиційних проектів, а також відсотків і дивідендів по цінних паперах;

б) портфель, спрямований на збільшення обсягів виробництва по видах продукції, а також переважний приріст курсової вартості вхідних у нього цінних паперів.

2. Сполучення ризику і прибутковості портфеля. У портфель обов'язково повинні входити різні по ризику і прибутковості елементи. Причому, у залежності від намірів інвестора, частки різнодоходних елементів можуть варіюватися. Ця задача випливає з загального принципу, що діє на інвестиційному ринку: чим більш високий потенційний ризик несе інструмент, тим більш високий потенційний доход він повинний мати, і, навпаки, чим нижче ризик, тим нижче ставка доходу.

3. Склад портфеля. Первісний склад портфеля визначається в залежності від інвестиційних цілей вкладника – можливе формування портфеля, що пропонує більший або менший ризик. Виходячи з цього інвестор може бути агресивним або консервативним. Агресивний інвестор – інвестор, схильний до значного рівня ризику. У своїй інвестиційній діяльності він наголошує на вкладення в ризиковані папери і проекти. Консервативний інвестор – інвестор, схильний до меншого рівня ризику. Він вкладає кошти в стабільно працюючі підприємства, а також в облігації і короткострокові цінні папери [30, c.67].

4. Схема управління портфелем. На практиці існує кілька схем управління портфелем, кожна з яких визначає поведінку інвестора в тій чи іншій ситуації.

Перша схема. Інвестор заздалегідь визначає межі, у рамках яких відбувається поділ інструментів по ризику, терміну і прибутковості, у такий спосіб формуються кошики з визначеними характеристиками. Кожному кошику приділяється визначена фіксована вага (частка) в інвестиційному портфелі. Ця частка залишається постійною з часом. Склад кошиків може змінюватися під впливом різних факторів:

• макроекономічної ситуації;

• зміни критеріїв інвестора;

• змін, які сталися з цінним папером.

Друга схема. Інвестор дотримується гнучкої шкали ваг кошиків в інвестиційному портфелі. Спочатку портфель формується виходячи з визначених вагових співвідношень між кошиками й елементами кошиків. Надалі вони переглядаються в залежності від результатів аналізу фінансової ситуації на ринку й очікуваних змінах кон'юнктури товарного і фінансового попиту.

Підводячи підсумки ми можемо відзначити, що під інвестиційним портфелем банку розуміється сукупність реальних і/чи фінансових інвестицій (цінних паперів), яка придбається банком для одержання прибутку і керується як єдине ціле. Інвестиційний портфель є тим інструментом, за допомогою якого інвестору забезпечується оптимальне для нього співвідношення прибутковості і ризику інвестицій. Принципами формування інвестиційного портфеля є безпека і прибутковість вкладень, їхній стабільний ріст, висока ліквідність. Оптимальна кількість елементів портфеля залежить від можливостей інвестора, найбільш розповсюджена величина – від 8 до 20 різних елементів інвестиційного портфеля.

Управління інвестиційним портфелем включає, як і управління будь-яким складним об'єктом зі змінним складом, планування, аналіз і регулювання складу портфеля. Крім того, управління будь-яким портфелем містить у собі здійснення діяльності по його формуванню і підтримці з метою досягнення поставлених інвестором перед портфелем цілей при збереженні необхідного рівня його ліквідності і мінімізації витрат, пов'язаних з ним. У загальному виді структура управління інвестиційним портфелем виглядає так (рис. 1.2).

Існують два варіанти організації управління інвестиційним портфелем. Перший варіант – це виконання всіх управлінських функцій, пов'язаних з портфелем, його власником на самостійній основі. Другий варіант – це передача всіх або більшої частини функцій по управлінню портфелем іншій особі.

Управління інвестиційного портфелем

Перспективне управління

Поточне управління

Планування і розробка стратегії

Поточний

контроль за

станом портфеля

Аналізі дослідження

Інвестування

Рис. 1.2. Структура управління інвестиційним портфелем КБ

У першому випадку інвестор повинний вирішити наступні задачі по організації управління:

1. Визначити цілі (рис. 1.3) і тип портфеля.

2. Розробити стратегію і поточну програму управління портфелем.

3. Реалізувати операції, що відносяться до управління портфелем.

4. Провести аналіз і виявити проблеми.

5. Прийняти і реалізувати коригувальні рішення [40, c.92].

В другому випадку основна задача інвестора – правильно визначити об'єкт трасту (інвестиційні, суспільні фонди, спеціалізовані інвестиційні інститути і т.д.) для управління портфелем. Ці цілі можуть бути альтернативними і відповідати різним типам портфелів. Наприклад, якщо ставиться мета одержання відсотків, то перевага при формуванні портфеля віддається високоризикованим, низьколіквідним, але таким активам, які мають високий прибуток. Якщо ж основна мета інвестора – збереження капіталу, то перевага віддається високонадійним активам з невеликим ризиком, високою ліквідністю, але з заздалегідь відомою невеликою прибутковістю.

Цілі формування портфеля

Отримання відсотків

Збереження капіталу

Нарощування капіталу

Рис. 1.3. Цілі портфеля інвестиційних проектів

Управління портфелем здійснюється в рамках загальної стратегії функціонування банку, відповідно до портфельних стратегій: низького ризику і високої ліквідності; високої прибутковості і високого ризику; довгострокових вкладень; спекулятивна й ін.

Конкретні інвестиційні стратегії визначаються:

1. Стратегією функціонування банку.

2. Типом і цілями портфеля.

3. Станом ринку (його наповненістю і ліквідністю, динамікою процентної ставки, легкістю або ускладненістю залучення позикових коштів, рівнем інфляції).

4. Наявністю законодавчих пільг або, навпаки, обмежень на інвестування.

5. Загальноекономічними факторами (фаза господарського циклу і т.д.).

6. Необхідністю підтримки заданого рівня ліквідності і прибутковості при мінімізації ризику.

7.  Типом стратегії (короткострокова, середньострокова і довгострокова).

Природно, різні фактори, а отже, і різні стратегії комбінуються між собою, накладаються одна на одну, і внаслідок цього з'являються складні комбіновані варіанти портфельної стратегії. Як уже було зазначено, методи управління інвестиційним портфелем розділяються на активні і пасивні. Пасивне управління припускає створення диверсифікованість портфеля з визначеним рівнем ризику. Такий портфель розрахований на існування в незмінному стані тривалий час. Один зі способів пасивного управління – метод індексного фонду. Індексний фонд – це портфель відображуючий рух обраного біржового індексу, що характеризує стан усього ринку цінних паперів, наприклад, індексу Dow Jones. Портфель буде відбивати рух ринку, якщо частки цінних паперів у портфелі відповідають вазі кожного цінного паперу при підрахунку індексу. Очевидно, що найбільші частки в індексному фонді будуть належати "блакитним фішкам", що мають найбільші обороти на біржі. Активна модель управління припускає відстеження і негайне придбання інструментів, що відповідають інвестиційним цілям портфеля, а також швидку зміну складу фондових інструментів, що входять у нього. Складність задачі формування інвестиційного портфеля полягає в прагненні максимізувати очікувану прибутковість інвестицій при визначеному, прийнятному для інвестора рівні ризику. Оскільки з наявних ринкових інструментів можна створити нескінченну кількість портфелів, інвестора цікавлять тільки ефективні портфелі, кожний з який:

1. Забезпечує максимальну очікувану прибутковість для деякого рівня ризику.

2. Забезпечує мінімальний ризик для деякого значення очікуваної прибутковості.

З цієї безлічі інвестор вибере оптимальний портфель, що відповідає його інвестиційній стратегії, відношенню до ризику. Чим вище ризики на ринку цінних паперів, тим більше вимог пред'являється до портфельного менеджера по якості управління портфелем. Ця проблема особливо актуальна в тому випадку, якщо ринок цінних паперів мінливий. Під управлінням розуміється застосування до сукупності різних видів цінних паперів визначених методів і технологічних можливостей, що дозволяють: зберегти інвестовані кошти; досягти максимального рівня доходу; забезпечити інвестиційну спрямованість портфеля. Інакше кажучи, процес управління спрямований на збереження основної інвестиційної якості портфеля і тих властивостей, які б відповідали інтересам його власника. Тому необхідне поточне коректування структури портфеля на основі моніторингу факторів, що можуть викликати зміну в складових частинах портфеля. Сукупність застосовуваних до портфеля методів і технічних можливостей представляє спосіб управління, що може бути охарактеризований як “активний” і “пасивний” [15, c.63]. Першим і одним з найбільш дорогих, трудомістких елементів управління, є моніторинг, що представляє собою безупинний детальний аналіз: фондового ринку, тенденцій його розвитку, секторів фондового ринку, інвестиційних якостей цінних паперів. Таким чином, кінцевою метою моніторингу є вибір цінних паперів, що володіють інвестиційними властивостями, що відповідають даному типу портфеля. Моніторинг є основою як активного, так і пасивного способу управління. Активна модель управління припускає ретельне відстеження і негайне придбання інструментів, що відповідають інвестиційним цілям портфеля, а також швидку зміну складу фондових інструментів, що входять у портфель. Моніторинг є базою для прогнозування розміру можливих доходів від інвестиційних коштів і інтенсифікації операцій з цінними паперами.

Менеджер, що займається активним управлінням, повинний зуміти відстежити і придбати найбільш ефективні цінні папери і максимально швидко позбутися від низькодоходних активів. При цьому важливо не допустити зниження вартості портфеля і втрату ним інвестиційних властивостей, а отже, необхідно зіставляти вартість, прибутковість, ризик і інші інвестиційні характеристики “нового” портфеля (тобто враховувати знов придбані цінні папери і продавані низькодоходні) з аналогічними характеристиками наявного “старого” портфеля. Цей метод вимагає значних фінансових витрат, тому що він пов'язаний з інформаційною, аналітичною експертною і торговою активністю на ринку цінних паперів, при якій необхідно використовувати широку базу експертних оцінок і проводити самостійний аналіз, здійснювати прогнози стану ринку цінних паперів і економіки в цілому. Це під силу лише великим банкам або фінансовим компаніям, які мають великий портфель інвестиційних паперів і прагнуть до одержання максимального доходу від професійної роботи на ринку. При цьому не можна не враховувати витрати на зміну складу портфеля, що деякою мірою залежать від форми обміну або так званого “стопінгу”.

Пасивне управління припускає створення добре диверсифікованих портфелів із заздалегідь визначеним рівнем ризику, розрахованим на тривалу перспективу. Такий підхід можливий при достатній ефективності ринку, насиченого цінними паперами гарної якості. Тривалість існування портфеля припускає стабільність процесів на фондовому ринку. В умовах інфляції, а, отже, існування, в основному, ринку короткострокових цінних паперів, а також нестабільної кон'юнктури фондового ринку такий підхід представляється малоефективним. По-перше, пасивне управління ефективне лише у відношенні до портфеля, що складається з низькоризикованих цінних паперів, а їх на вітчизняному ринку небагато. По-друге, цінні папери повинні бути довгостроковими для того, щоб портфель існував у незмінному стані тривалий час. Це дозволить реалізувати основну перевагу пасивного управління – низький рівень накладних витрат. Відзначимо, що на основі моніторингу здійснюється добір цінних паперів у портфель з гарантованою прибутковістю і мінімальним ризиком. Сигналом до зміни сформованого портфеля служать не ринкові зміни, як у випадку активного управління, а падіння прибутковості портфеля нижче мінімальної. Таким чином, прибутковість є тим індикатором, що змушує змінювати портфель.

Не можна стверджувати, що тільки кон'юнктура фондового ринку визначає спосіб управління портфелем. Вибір тактики управління залежить і від типу портфеля. Скажімо, важко очікувати значного виграшу, якщо до портфелю агресивного росту застосувати тактику “пасивного” управління. Навряд чи будуть виправдані витрати на активне управління, орієнтоване, наприклад, на портфель з регулярним доходом. Вибір тактики управління залежить також від здатності інвестора вибирати цінні папери і прогнозувати стан ринку. Якщо інвестор не має достатніх навичок у виборі цінних паперів або часу здійснення операції, то йому варто створити диверсифікований портфель і тримати ризик на бажаному рівні. Якщо інвестор впевнений, що він може добре прогнозувати стан ринку, йому можна змінювати склад портфелю в залежності від ринкових змін і обраного їм виду управління. Наприклад, пасивний метод управління можливий для портфеля облігацій державної ощадної позики, по яких можливий розрахунок прибутковості, і коливання ринкових цін з позиції окремого інвестора представляються малопривабливим.

Як “активна”, так і “пасивна” моделі управління можуть бути здійснені або на основі доручення клієнта і за його рахунок, або на основі договору. Активне управління припускає високі витрати спеціалізованої фінансової установи, що бере на себе всі питання по купівлі-продажу і структурній побудові портфеля цінних паперів клієнта. Формуючи й оптимізуючи портфель з наявних у його розпорядженні коштів інвестора, керуючий здійснює операції з фондовими цінностями, керуючись своїм знанням ринку, обраної стратегії і т.д. Прибуток буде в значній мірі залежати від інвестиційного мистецтва менеджера, а отже, комісійна винагорода буде визначатися відсотком від отриманого прибутку. Даний вид послуг називається “Investment portfolio management treaty” або договором про управління портфелем цінних паперів. Пасивна модель управління зазвичай має на меті передачу коштів спеціалізованій установі, що займається портфельними інвестиціями з метою вкладення цих коштів від імені і з доручення їхнього власника в різні фондові інструменти з метою отримання прибутку. За проведення операцій стягується комісійна винагорода. У закордонній практиці операції такого роду звуться “Private banking” або довірчі банківські операції.

Підводячи підсумки проведеного аналізу механізмів управління інвестиційним портфелем комерційного банку ми можемо зазначити, що управління інвестиційним портфелем включає планування, аналіз і регулювання складу портфеля і містить у собі здійснення діяльності по його формуванню і підтримці з метою досягнення поставлених інвестором перед портфелем цілей при збереженні необхідного рівня його ліквідності і мінімізації витрат, пов'язаних з ним. Методи управління інвестиційним портфелем розділяються на активні і пасивні. Пасивне управління припускає створення та диверсифікованість портфеля з визначеним рівнем ризику. Такий портфель розрахований на існування в незмінному стані тривалий час. Активна модель управління припускає відстеження і негайне придбання інструментів, що відповідають інвестиційним цілям портфеля, а також швидку зміну складу фондових інструментів, що входять у нього.

1.2. Методи та моделі управління портфелем цінних паперів банку

Важливу роль в управлінні інвестиціями відіграє теорія опти­мального портфеля, пов’язана з проблемою вибору ефективного портфеля, що максимізує очікувану дохідність за певного, прийнятного для інвестора, рівня ризику. Портфелем цінних паперів називається сукупність активів (акцій, облігацій), складених у найбільш вигідних пропорціях. Структура портфеля  – співвідношення часток різних видів інвестицій у цінні папери, вартість портфеля – це вартість усіх паперів у його складі. Під прибутковістю портфеля за визначений період (рік) мається на увазі величина:

d = (1.1)

де P — сьогоднішня вартість портфеля,  P1 — вартість портфеля через рік.

Інвестування коштів пов’язане з великим ризиком. Найризикованішим портфелем є портфель акцій, тому що акції не належать до цінних паперів із фіксованим доходом (за винятком привілейованих).

Формуючи інвестиційний портфель акцій, інвестори намагаються за мінімального ризику отримати максимальний прибуток. Основні принципи роботи на ринку цінних паперів відповідають розумній диверсифікації коштів — процесу розподілу інвестованих коштів між різними об’єктами вкладення капіталу для зниження ступеня ризику, забезпечення більшої стійкості доходів за будь-яких коливань дивідендів і ринкових цін на цінні папери. Загальне правило інвестора щодо диверсифікації  – необхідно прагнути розподілити вкладення між такими видами активів, які показали за минулі роки: різну щільність зв’язку (кореляцію) із загальноринковими цінами (індексами); протилежну фазу коливання норм прибутку (цін) усередині портфеля.

Формування структури портфеля цінних паперів, яка приносить найбільший дохід, є дуже складним завданням, розв’язанням якого займалося багато економістів. Гаррі Марковіцу важається “батьком” сучасної

“портфельної теорії”, яка стосується методів збалансування ризиків та економічного зиску у виборі ризикованих інвестицій. Р. Тобін збагатив ідею Г. Марковіца пропозицією включати в портфель поряд з ризиковими безризикові папери, щоби зменшити ризик усього портфеля (чим більше таких паперів у портфелі, тим менший ризик, але й менший можливий дохід).

Основна ідея теорії: структура портфеля цінних паперів має повторювати структуру великого ринку цінних паперів. Принцип ринкової рівновагі ґрунтується на розумінні того факту, що ринок цінних паперів в умовах ринкової економіки є добре збалансованою системою. Це значить, що розрив між цінами попиту та пропонування незначний. Звідси випливають важливі висновки: середньоринковій прибутковості відповідає мінімально можливий ступінь ризику; максимально можливий дохід досягається за структури портфеля, ідентичній структурі ринкового обороту. Таким чином, для того, щоб інвестору сформувати портфель цінних паперів з найменшим ризиком і найбільшою прибутковістю, необхідно відтворити в ньому структуру ринку (з періодичним її коригуванням).

Розглянемо принципи постановки задач формування оптималь­них портфелів цінних паперів Марковіца й Тобіна. Для цього введемо кілька позначень: х_i  – частка паперів і-го виду в портфелі, ∑x_i = 1;  m_i – математичне очікування прибутковості і-го виду паперів, σ_i = r_i – ризик і-го виду паперів (середньоквадратичне відхилення прибутковості).

Прибутковість портфеля m_p  можна розглядати як середньозважену величину від дохідностей паперів, що його утворюють:

m_p = ∑ x_i * mi                                (1.2)

Як правило, і середня ринкова прибутковість визначається як середньозважена прибутковість усіх акцій ринку. Цей показник розраховують за акціями найбільш представницьких компаній. Індексів, застосовуваних у міжнародній практиці, досить багато. У США, наприклад, дуже представницьким вважається індекс компанії “Standart and Poors”, розрахований за акціями 500 найбільших компаній. Оскільки одночасно максимізувати ефективність і мінімізувати ризик не можна, то доводиться оптимізувати щось одне, накладаючи обмеження на інший параметр.

Портфелі мінімального ризику формуються через вимогу міні­мізації ризику за умови обмеження на прибутковість. Портфель Тобіна від портфеля Марковіца відрізняється тим, що в нього включені безризикові цінні папери.

Портфель мінімального ризику:

r_p → min

m_p = ∑ x_im_i + x₀m₀ ≥ const, (1.3)

∑x_i + x₀ = 1

де x₀ – частка капіталу, вкладеного в безризикові цінні папери,

 m₀ — ефективність безризикових цінних паперів.

Портфелі максимальної ефективності формуються через вимогу максимізації прибутковості за умови обмеження на ризик. Портфель Тобіна відрізняється тим, що в нього включені безризикові цінні папери.

Портфель максимальної ефективності:

m_p → max,

r _p ≤ const, (1.4)

∑x_i + x₀ = 1.

Реально портфелі Марковіца і Тобіна – абстракції, тому що для кожного папера, що обертається на ринку, неможливо вірогід­но знати ні його дохідності, ні середньоквадратичного відхилення. Крім того, хоч би яким великим був портфель окремого інвестора, він не в змозі повторити структуру ринку внаслідок розрахункової мізерності часток багатьох видів акцій, необхідних для його складання. Такий спосіб формування портфеля акцій прийнятний лише до певної міри і лише для великих гравців на фондових біржах. Тому для практичних цілей пропонуються рішення у вигляді рекомендаційних порад. Вважається, що стійкий до коливань ринку пакет акцій складається як мінімум із цінних паперів 12 різних компаній. Приблизно третина акцій має придбаватися у великих і найбільших компаній, третина – у середніх і третина – у швидко зростаючих невеликих фірм. Відомо також “правило п’яти пальців руки”, за яким з кожних п’яти акцій у пакеті одна завдасть збиток, три більш-менш принесуть очікувані дивіденди, а одна дасть значно кращі результати, ніж очікувалося. З огляду на це часто мінімальною кількістю різних видів акцій в оптимальному портфелі вважається число “п’ять”.

Ризикованість одного активу вимірюється дисперсією, або середньоквадратичним відхиленням доходів за цим активом, а ризик портфеля – дисперсією, або середньоквадратичним відхиленням доходів портфеля. Для визначення стандартного відхилення портфеля користуються коваріацією – статистичною мірою взаємодії двох випадкових змінних. Тобто це міра того, наскільки дві випадкові величини (наприклад, дохідності двох цінних паперів), залежать одна від одної. Додатне значення  показника коваріації показує, що дохідності цих паперів мають тенденцію змінюватися в один бік, від’ємне значення свідчить про те, що дохідності мають тенденцію компенсувати одна одну. Віднос­но невелике або нульове значення коваріації показує те, що зв’язок між дохідністю цих паперів слабкий або відсутній зовсім. Коваріацію кожної пари активів можна знайти за формулою:

Формування оптимального портфеля з обмеженої кількості цінних паперів. Ефективність цінного папера Rt, або норма прибутку в t-му періоді визначається формулою:

де P^(t) – ціна папера наприкінці t-го періоду; P^{(t – 1)} – ціна папера наприкінці t – 1-го періоду; D^(t) – дивіденди, нараховані в t-му періоді.

Випадкову величину ефективності j-го виду цінних паперів позначимо через Rj. Очікувану ефективність j-го цінного паперу позначимо через mp, варіацію – Vj, коваріацію між   Ri  і  Rj  – Vij. Нехай  xj(j=1,  ) – частка загального вкладення, що припадає на j-й вид цінних паперів так, що дисперсія ефективності

Математич­на модель знаходження оптимального портфеля має такий вигляд:

          

                                                  (1.8)

Задача полягає у знаходженні xp, які мінімізують варіацію портфеля Vp за умови, що гарантується задане значення mp очікуваної ефективності. Прийнято розглядати два випадки: xj ? 0 і xj довільного знака (або розміщене в деякому проміжку). Якщо xj ? 0, то це означає, що папери j-го виду рекомендується взяти в борг або взяти в борг гроші під відсоток mj (допускається short sale) для формування необхідного портфеля. У випадку допустимості short sale розв’язання набуває такого вигляду:

де 

У випадку, якщо на ринку цінних паперів є безризикові цінні папери, структура ризикової частини в оптимальному портфелі постійна. Тому за наявності цих паперів інвестор на свій розсуд (у міру схильності до ризику) вибирає, яку частину капіталу вкласти в безризикові, а яку — в ризикові. При цьому структура ризикової частини визначається однозначно, незалежно від схиль­ності інвестора до ризику. Нехай є безризикові цінні папери з ефективністю r0. Якщо задається mp, то структура оптимального портфеля у випадку допустимості short sale визначається формулою:

де x^ф — частка безризикових цінних паперів. ),

де чи m_p = γ₀ + gσ^ф_p . (1.12)

Структуру ризикової частини обчислюють за формулою:

При цьому

m_γ = ∑ x_γimi, σ_p = (1-x₀)σ_γ .

У випадку двох цінних паперів вираз істотно спрощується:

V_p = V₁₁x²₁ + 2V₁₂x₁x₂ + V₂₂x²₂ → min,

Зокрема, якщо другий цінний папер безризиковий, то

 1.3. Обґрунтування необхідності управління портфелем цінних паперів ПАТ КБ “ПриватБанк” та його загальна характеристика

“ПриватБанк” - визнаний лідер української банківської системи і одна з найбільш динамічно розвиваються, вітчизняних фінансових структур. Банк постійно пропонує принципово нові високоякісні технології обслуговування клієнтів, продукти і послуги.

“ПриватБанк” має велику мережу філій по всій Україні, куди входять 1464 філії та відділення. Заснований у березні 1992 року.

Банк першим в Україні:

- вступив до Асоціації клірингових банків Центральної та Східної Європи (1996 р.);

- став дійсним членом міжнародної платіжної системи VISA International і приступив до масової емісії пластикових карт;

- отримав рейтинговий висновок від міжнародного рейтингового агентства Thomson BankWatch (1997 р.);

- встановив банкомати, сертифіковані системою VISA, по роботі з міжнародними картами (1997 р.).

З 1993 р. банк ініціює проведення щорічних Ялтинських міжбанківських конференцій.

Банк успішно працює з обслуговування кредитної лінії ЄБРР: в 2004 році їм видано 100 000-ї кредит у рамках програми мікрокредитування за рахунок коштів міжнародних фінансових організацій KfW і ЄБРР, у липні 2000 р.

“ПриватБанк” був включений в число банків-агентів з обслуговування другої кредитної лінії Європейського Банку Реконструкції та Розвитку, спрямованої на розвиток дрібного і середнього бізнесу.

Протягом 12 років надійність банку підтверджується аудиторськими висновками фірм “Coopers & Librand” і “PricewaterhouseCoopers”.

Сьогодні пріоритетними завданнями банку є:

- підвищення якості обслуговування та розширення клієнтської бази;

- активне просування інноваційних банківських продуктів на всіх сегментах фінансового ринку;

- підвищення професійно-кваліфікаційного рівня і добробуту персоналу банку;

- ефективне управління фінансовими та трудовими ресурсами проведення збалансованої політики управління ризиками;

- подальше зміцнення надійності банку створення гнучкої системи управління, що відповідає передовим світовим досягненням.

Сучасний комерційний банк - це універсальне підприємство, що прагне розвивати як можна більше видів операцій і послуг. При розмаїтті проводяться ПриватБанком операцій їх можна розділити на окремі групи: кредитні, розрахункові, касові, міжбанківські розрахункові операції, вексельні, операції з цінними паперами, операції в іноземній валюті, посередницькі, фінансові, засновницькі.

Кредитні операції - це операції кредитора з розміщення вільних ресурсів позичальнику, причому банк може виступати в цих операціях, як у ролі кредитора, так і в ролі позичальника, отримуючи кредити в національному банку та інших комерційних банках.

Розрахункові операції - зберігання коштів клієнтів, рух, переміщення їх за допомогою обігу платіжних інструментів (за розпорядженням власників грошових коштів). Для здійснення цих операцій клієнт відкриває в банку рахунок (розрахунковий, депозитний, позичковий, контокорентний і т.д.).

Касові операції - операції банку з прийому і видачі грошей і цінностей клієнтам банку через операційну касу банку.

Міжбанківські операції відповідно до чинного законодавства припускають розрахунки між банками та іншими кредитними установами. Розрахунки між банками можуть здійснюватися через розрахунково-касові центри, клірингові установи та кореспондентські рахунки банків.

Вексельні операції банк здійснює як з власними векселями, так і з векселями інших підприємств: виробляє облік векселів, видачу позик до запитання за спеціальним позичковим рахунком під забезпечення векселів, прийняття векселів на інкасо для отримання платежів та для оплати їх в строк.

Операції банку з цінними паперами різні. Банк може випускати власні цінні папери (акції, облігації), фінансові інструменти (сертифікати, векселі) для збільшення статутного фонду акціонерного банку, для залучення позикових коштів і здійснювати акти купівлі-продажу з цінними паперами інших підприємств і банків. Такий тип операцій називають курсовими операціями. Іншими словами, банки можуть випускати, купувати, продавати, зберігати платіжні документи та цінні папери: чеки, акредитиви, векселі, акції, облігації та ін.

Операції з іноземною валютою полягають у купівлі в українських та іноземних юридичних і фізичних осіб та продажу їм готівкової валюти, що знаходиться на рахунках і вкладах.

Комісійні (посередницькі) операції дуже різноманітні і належать до різного роду операцій з купівлі та продажу, виробництва і приймання платежів. Банк виступає в ролі посередника та консультанта з різних операціях (переказ грошей, оформлення цінних паперів, управління майном тощо).

Фінансові операції банк здійснює при реалізації державних, комунальних, акціонерних облігаційних позик, тобто банк бере на себе зобов'язання виплачувати капітал власникам облігацій.

Банк може здійснювати засновницькі операції по підставі нових підприємств.

У сучасних умовах зростає вплив банків на економіку. Діяльність кредитних установ не обмежується акумуляцією і розміщенням зростаючої маси грошових коштів компаній, підприємств і частини населення. Вони сприяють накопиченню капіталу, не лише активно втручаючись в усі сторони господарського життя, а й безпосередньо беручи участь у діяльності функціонуючого капіталу або здійснюючи контроль над ним. Завдяки банкам діє механізм розподілу і перерозподілу капіталу за сферами і галузями виробництва, який значною мірою забезпечує розвиток народного господарства залежно від об'єктивних потреб виробництва.

Фінансуючи додаткові потреби підприємств промисловості, транспорту, сільського господарства в інвестиціях, розширення виробництва, банки мають можливість впливати на створення прогресивної відтворювальної структури народного господарства. Важлива економічна роль комерційних банків суттєво розширила сферу їх діяльності. Так, виконуючи функцію мобілізації вільних грошових коштів і перетворення їх в капітал, банки акумулюють грошові доходи і заощадження у вигляді вкладів. Вкладник отримує винагороду у вигляді відсотка або надаються банком. Сконцентровані на вкладах заощадження перетворюються на позичковий капітал, що використовується банками для надання кредиту підприємствам, підприємцям. Використання кредиту забезпечує розвиток продуктивних сил країни в цілому. Позичальники вкладають кошти в розширення виробництва, купівлю нерухомості, споживчих товарів. В результаті за допомогою банків заощадження, в кінцевому рахунку, перетворюються в капітал.

Кредитні можливості банків залежать від накопичення грошових коштів населення та збільшення власних грошових коштів підприємств. Постійне зростання цих коштів в промислово розвинених країнах і потреба в кредитних ресурсах з боку підприємств створюють умови для розширення кредитування.

Важливе економічне значення має функція кредитування підприємств, держави і населення. Пряме надання в позичку вільних грошових капіталів їх власниками позичальникам у практичній господарського життя утруднено. Банк виступає в якості фінансового посередника, отримуючи грошові кошти у кінцевих кредиторів і даючи їх кінцевим позичальникам.

За рахунок кредитів банку здійснюється фінансування промисловості, сільського господарства, торгівлі, забезпечується розширення виробництва. Комерційні банки надають кредити споживачам на придбання товарів тривалого користування, сприяючи зростанню рівня життя. Так як державні витрати не завжди покриваються доходами, банки кредитують фінансову діяльність уряду, але, як правило, не шляхом прямого кредитування.

В останні роки підвищується попит на кредит. Підприємствам не обхідних додаткові грошові кошти для оновлення капіталу і розширення виробничих потужностей. Для задоволення попиту з боку підприємств комерційні банки розробляють нові форми кредитування, удосконалюють його механізм. Випуск кредитних грошей є специфічною функцією, що відрізняє комерційні банки від інших фінансових інструментів.

Сучасний механізм грошової емісії пов'язаний з двома поняттями: банкнотна та депозитна емісія. Відповідно грошова маса виступає в готівковій (банківські білети та розмінна монета) і безготівковій (грошові кошти на рахунках і депозитах у комерційних банках та інших кредитних установах) формах.

Частка готівкових грошей складає в промислово розвинених країнах до 10%, причому спостерігається її подальше зменшення.

У структурі грошового обороту переважає безготівковий оборот, а основними емітентами грошей є не центральні, а комерційні банки.

Комерційні банки здійснюють депозитну емісію - випуск кредитних інструментів обігу на основі створення банком вкладів (депозитів), які утворюються в результаті видачі позики клієнту. Грошова маса збільшується, коли банки видають позики своїм клієнтам, і зменшується, коли повертаються позики, отримані від банків.

Надається клієнту позика зараховується на його рахунок в банку, тобто банк створює депозит (вклад до запитання). При цьому збільшуються боргові зобов'язання банку. Власник депозиту може отримати в банку готівкові гроші в розмірі вкладу; таким чином, банки створюють гроші проти вимог клієнта, і відбувається збільшення кількості грошей в обігу. При наявності попиту на банківські кредити сучасний емісійний механізм дозволяє розширювати грошову емісію, що підтверджується зростанням грошової маси в промислово розвинених країнах. Банківський кредит став однією з головних причин цього зростання. Разом з тим, економіка потребує необхідного, але не надмірній кількості грошей, тому комерційні банки функціонують в рамках обмежень, передбачених державою в особі національного банку. Ці обмеження повинні регулювати процес кредитування і, отже, процес створення грошей та здійснювати контроль над цим процесом.

У період перетворення української економіки регулювання депозитної емісії стало гострою проблемою. Нестабільність грошового обігу, інфляція в значних розмірах зажадали від Національного банку України проведення політики обмеження пропозиції кредитних ресурсів комерційним байкам. Обмежувачами можливостей комерційних банків збільшувати грошову масу є, перш за все, резервні вимоги і рівень процентної ставки НБУ при кредитуванні комерційних банків. Норма зберігання коштів на резервному рахунку комерційних банків у НБУ досить висока і склала в 1997 році 20% від вкладів до запитання та 5% - від строкових вкладів. Ставка НБУ в 1997 р. орієнтувалася на ринкову ставку за міжбанківськими кредитами і залишалася високою.

Однією з основних функцій комерційних банків є забезпечення розрахунково-платіжного механізму. Велика частина розрахунків між підприємствами здійснюється безготівковим шляхом. Виступаючи в якості посередників у платежах, банки виконують для своїх клієнтів операції, пов'язані з проведенням розрахунків і платежів. Необхідність проведення у встановлені терміни кожного платіжного документа, безперебійність розрахунків і їх прискорення вимагають від банків розробки методології організації розрахунків з метою їх вдосконалення та відповідного контролю.

Ефективне функціонування системи розрахунків в країнах з розвиненою банківською інфраструктурою базується на постійному поліпшенні технології розрахункових операцій, прагненні підприємств і приватних лип вигідніше використовувати свої кошти. У цих країнах співіснує кілька розрахункових систем, наприклад, розрахункові системи великих комерційних банків так званих клірингових з їх філіями та відділеннями, в які можуть входити й інші кредитно-фінансові установи. Ці банки, як правило, виробляють кліринговий залік значної частини платіжних документів в країні. Жіросістеми - це акціонерні товариства, утворені банками-учасниками розрахунків, включаючи центральні банки держав. У системі розрахунків Україні головну роль виконують розрахунково-касові центри (РКЦ) НБУ.

Розрахунки здійснюються також через мережу банків-кореспондентів, коли банки встановлюють взаємні кореспондентські відносини.

Для прискорення розрахунків, зниження витрат і підвищення надійності операцій впроваджуються електронні системи розрахунків. Емісійно-засновницька функція здійснюється комерційними байками шляхом випуску і розміщення цінних паперів (акцій, облігації). Виконуючи цю функцію, банки стають каналом, що забезпечує напрямок заощаджень для виробничих цілей. Ринок цінних паперів доповнює систему банківського кредиту і взаємодіє з нею. Наприклад, комерційні банки надають посередникам ринку цінних паперів (компаніям-засновникам) позики для підписки на цінні папери нових випусків, а ті продають банкам цінні папери для перепродажу в роздріб. Якщо компанія-засновник, на ім'я якої зареєстровані цінні папери, сама продає їх, то банк може забезпечувати передплатників на випущені цінні папери. Як правило, при цьому банк організовує консорціум з розміщення цінних паперів. Зобов'язання на значні суми, випущені великими компаніями, можуть бути розміщені банком шляхом продажу своїм клієнтам (в основному інституційним інвесторам), а не за допомогою вільного продажу на фондовій біржі.

Маючи в своєму розпорядженні можливостями постійно контролювати економічну ситуацію, комерційні банки дають консультації з широкого кола проблем (зі злиттів і поглинань, нових інвестицій і реєстрації підприємств, складання річних звітів). В даний час зросла роль банків у наданні клієнтам економічної інформації.

На сучасному етапі у сфері діяльності комерційних банків спостерігається тенденція до універсалізації, що пояснюється впливом конкуренції. Для підвищення ефективності банківської діяльності банківське законодавство промислово розвинених країн стимулює конкуренцію »створюючи рівні умови для діяльності різних кредитних установ. У рамках даної тенденції (при паралельному збереженні та розвитку спеціалізації) змінюється концепція взаємовідносин банків з клієнтами, створюються принципово нові напрями розвитку банківської справи. Це виражається не тільки у збільшенні числа запропонованих клієнтам послуг, але і в якісній зміні структури операцій, зниження питомої ваги ощадно-позичкових операцій і збільшенні обсягів операцій з цінними паперами.

В останні роки в банківській практиці з'явилися операції, пов'язані зі страхуванням: надання клієнтам гарантії погашення заборгованості, збільшення суми вкладу при хворобі або нещасному випадку, мобілізація грошових середовищем шляхом продажу страхових полісів населенню. Банки набуває вже функціонуючі страхові компанії, що виявляється вигідним як для банків, які отримують стабільно прибуткові страхові компанії, так і для страхових компаній, яким надається можливість використовувати широку мережу банківських філій та відділень на території своєї країни і за кордоном.

Таким чином, у сучасних умовах продовжується розвиток тенденції розширення функцій комерційних банків, які для поліпшення банківської ліквідності, одержання доходів, заняття позицій на ринку розвивають нехарактерні раннєє для банків операції і послуги.

У сучасній кредитній системі ряду розвинених країн світу широкого поширення набули інвестиційні банки. До їх виділенню призвело поділ праці і спеціалізація в кредитній сфері в більшості країн Заходу насамперед у США, Японії, Англії, Франції. Головне завдання інвестиційних банків - це мобілізація довгострокового позичкового капіталу і надання його позичальникам за допомогою випуску і розміщення акцій, облігацій та інших видів позикових зобов'язань.

Враховуючи, що у нас в Україні сьогодні ще не набули широкого поширення спеціалізовані інвестиційні банки, активну інвестиційну діяльність проводять всі комерційні банки.

Правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності; рівний захист прав, інтересів і майна суб'єктів інвестиційної діяльності України незалежно від форм власності визначає і забезпечує закон України “Про інвестиційну діяльність”. Він визначає інвестиції як усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої утворюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект.

Інвестиціями в банківській практиці є кошти банків, вкладені в цінні папери підприємств, організацій, установ різних форм власності на тривалий період часу.

Вся сума цінних паперів, куплених банком у ході активних операцій, складає його інвестиційний портфель. У цю суму входять всі зобов'язання, які обертаються на ринку у вигляді акцій, облігацій і векселів.

Цінні папери, як правило, є об'єктом банківських інвестицій, якщо вони:

- звертаються на ринку цінних паперів; - служать борговими зобов'язаннями.

Головними цілями банків як інвесторів є, перш за все, забезпечення збереження коштів, тобто безпека вкладень, а також прибутковість банківських інвестицій, їх ліквідність і зростання.

Ряд західних вчених відносить до інвестиційних цілей диверсифікацію портфеля (розширення його складу або номенклатури), хоча вона виступає, швидше за все, методом регулювання інвестиційної діяльності банку для досягнення поставлених цілей.

Невразливість банківських вкладень від потрясінь на фондовому ринку і гарантовану стабільність в отриманні доходу забезпечує безпеку. Вона зазвичай досягається на шкоду прибутковості та зростання вкладень. Найбільш безпечними вважаються вкладення в облігації державних позик, так як вони забезпечуються економічним вагою та платоспроможністю держави.

Якщо ж банк, перш за все, зацікавлений в прибутковості акцій або облігацій, тобто в отриманні максимально можливих дивідендів, то йому доведеться пожертвувати безпекою, оскільки вважається, що найбільш прибутковими є цінні папери акціонерних товариств з низьким інвестиційним рейтингом. Разом з тим, це не означає, що чим менш надійні цінні папери, тим вони прибутковіше, оскільки прибутковість залежить від різних факторів. Оптимальне поєднання безпеки і прибутковості здійснюється шляхом ретельної і періодичної перевірки та підбору цінних паперів.

Ліквідність цінних паперів означає досить швидке і, як правило, без втрат для їх власників обіг цих цінних паперів у гроші. Вона не завжди пов'язана з іншими інвестиційними цілями.

Збільшувати свої вкладення можуть тільки власники акцій. Зростання капіталу гарантується в основному за рахунок збільшення числа звичайних акцій акціонерних товариств, що працюють в передових галузях народного господарства. Такі акції, хоч і приносять низький рівень дивідендів, але, як правило, забезпечують швидке подорожчання капіталу.

У зв'язку з цим, необхідно підкреслити, що, так як жодна папір не відповідає одночасно всім інвестиційним цілям, то необхідний компроміс між цілями інвестора. Наприклад, якщо цінні папери надійні, то дохідність їх буде низькою, тому що інвестори, які віддають перевагу надійність, будуть купувати їх за вищою, в порівнянні з номінальною, ціною, що відповідно знизить дохідність.

Таке ж положення зберігається і при виборі інших цілей. Наприклад, якщо прогнози вказують на зростання капіталу, то, як правило, на такі цінні папери виникає підвищений попит, що призводить до зростання їх ціни і зниження прибутковості.

Звичайно, комерційні банки приділяють серйозну увагу якості цінних паперів відразу при їх купівлі, проте надійного, з гарантією методу визначення захисту вкладених коштів на довгий період немає, тому що нерідко виникають ситуації, які не можна заздалегідь спрогнозувати. Тому дуже важливо, коли визначені цілі інвестування, вибрати саме ті цінні папери, які відповідають цим цілям.

Відповідно до закону України “Про цінні папери і фондову біржу” основними цінними паперами є акції і облігації, решта похідні від них. Акція - це цінний папір без встановленого терміну обігу, що свідчить про внесення відомого паю в капітал акціонерного товариства, підтверджує членство в цьому товаристві і право її власника на отримання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

Таким чином, якщо банк бере участь у капіталі акціонерного товариства, то це дозволяє йому знайти дивіденди на вкладений капітал, а також бути повноправним співвласником даного товариства.

Вкладення в облігації (свідоцтва про внесення їх власником грошових коштів і підтверджують зобов'язання відрахування йому номінальної вартості цього цінного паперу в передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого відсотка) є менш ризикованими у порівнянні із вкладеннями в акції.

Державні боргові зобов'язання вважаються найбільш надійними і безпечними на світовому фондовому ринку. В Україні і сьогодні ще важко гарантувати ліквідність урядових позик із-за економічної нестабільності та хронічного дефіциту державного бюджету.

У зв'язку з прийняттям інструкції № 10 “Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків” загальна сума вкладень не повинна перевищувати 50% розміру капіталу банку, що сприяло активізації інвестиційної діяльності банків. Вона здійснюється працівниками банківського відділу інвестицій. Функція інвестування потребує систематичного аналізу ризику придбаних цінних паперів, оцінку якості цих паперів, визначення здатності банку здійснювати інвестиції. Для цього необхідно ретельне, безперервне та кваліфіковане спостереження та вивчення ринку цінних паперів.

Після проведення ретельного дослідження ринку цінних паперів відділом інвестицій були обрані п'ять підприємств енергетичного комплексу (ТОВ “Центренерго”, TOB “Дніпроенерго”, TOB “Київенерго”, TOB “Укрнафта” і TOB “Турбоатом”).

Були обрані найбільш прийнятні для банку показники прибутковості та ризику цінних паперів (ризик - 0,71%, прибутковість - 8%). Фахівці зіткнулися з проблемою вибору оптимального портфеля цінних паперів з акцій вищезгаданих підприємств.

У своїй повсякденній діяльності комерційний банк повинен вирішувати такі три економічно взаємопов'язані завдання, щоб забезпечити дієздатність комерційного банку взагалі і успіх банківської справи в цілому:

- досягнення прибутковості банківської справи для покриття своїх витрат, забезпечення перспектив розвитку, виплати дивідендів акціонерам банку і відсотків клієнтам-вкладникам грошових коштів, створення необхідних страхових резервів, оплати державних відрахувань;

- забезпечення платоспроможності банку, тобто здібності в належні терміни і в повній сумі відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредиторами - державою, банками, вкладниками і ін.;

- забезпечення ліквідності, тобто можливості швидкого (бажано без втрат прибутковості або додаткових витрат) перетворення активів банку в платіжні засоби для своєчасного виконання зобов'язань по пасиву (погашення своїх боргових зобов'язань).

Термін “ліквідність” (від лат. Liquidus - рідкий, поточний) в буквальному значенні слова означає легкість реалізації, продажі, перетворення матеріальних цінностей у кошти. Як вода за ознакою текучості відноситься до рідини, так і активи банку в залежності від легкості перетворення у грошову форму (у готівку або в кошти на рахунках банку) визначаються як ліквідні або неліквідні кошти.

У нашій економічній літературі часом змішуються два поняття - ліквідність і платоспроможність комерційного банку, що в подальшому на практиці призводить до ототожнення методів і способів їх підтримки. А це в свою чергу може призвести до порушення нормального функціонування комерційного банку.

У міжнародній же практиці банкіри вважають, що в основі платоспроможності комерційного банку лежить, перш за все, його ліквідність. Так як банк навряд чи може бути платоспроможним при відсутності ліквідності. І як показує банківський досвід, якщо банк втрачає ліквідність, то він втрачає і платоспроможність. І в результаті наступає його банкрутство.

Виходячи їх цього, у забезпеченні діяльності комерційного банку високого рівня стабільності, стійкості і надійності ліквідність - первинна, а платоспроможність – вторинна.

Разом з тим, зважаючи на фактор ризику активних операцій в оцінці ліквідності балансу комерційного банку, можна вивести таку залежність між основними властивостями його активів, що формують його політику і стратегічну мету діяльності: Чим вище прибутковість активів банку, тим більше ризик операцій за ними, але тим нижче рівень ліквідності балансу, а, отже, і платоспроможність банку в цілому, і навпаки.

Таким чином, забезпечення ліквідності банку – це складна і. багатофакторна завдання, успіх вирішення якої визначає суть і зміст політики та діяльності будь-якого комерційного банку як підприємницької структури в системі банківської справи.

Що стосується практиці банківської справи в Україні для оцінки стану і подальшого розрахунку показників ліквідності активи комерційного банку поділяють на п'ять груп за ступенем ризику банківських вкладень та можливості втрати ними частини своєї вартості при безповоротності. При цьому окремим категоріям і групам присвоюються відповідні поправочні коефіцієнти ризику (табл. 1.1)

Таблиця 1.1