47 Політичні конфлікти та шляхи їх подолання

Політичний конфлікт — зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб'єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані насамперед із боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами розвитку суспільства.

Вивчення конфліктів є одним з головних завдань політології, а управління ними належить до найважливіших умов забезпечення соціальна-політичної стабільності всередині країни та на міжнародній арені. Актуальність теоретичних і практичних аспектів цього поняття зумовлена загостренням різнопланових конфліктів в Україні та в інших посткомуністичних країнах, необхідністю фундаментального вивчення суспільно-цивілізаційних і ненасильницьких форм їх регулювання. Позаяк вони є природним явищем суспільного життя, вивчення конфлікту в суспільному розвитку, методів соціального управління, гармонізації суспільних відносин зумовило виникнення конфліктологп як самостійної галузі знань на межі соціології, політології, політичної психології.

Особливої гостроти у сучасному світі набули етнічні конфлікти. Хоча вони детерміновані цілим комплексом економічних, соціальних, релігійних і культурних проблем, вони мають тенденцію до переростання у політичні конфлікти. Це пов'язано з тим, що багато груп упевнені, що вирішити свої проблеми вони можуть тільки змінивши свій політичний статус або розширивши своє представництво в системі влади і управління.

Сучасний період розвитку суспільства характеризується значним посиленням напруженості, зростанням протиріч, виникненням численних конфліктів у різних сферах життя. Але суб'єкти управління не завжди розуміють внутрішні причини того, що відбувається, неспроможні адекватно реагувати на небезпечні процеси. Нерідко це є наслідком відсутності прикладних методик моніторингу, експертизи та оптимізації конфлікту.

Сучасні дослідження акцентують увагу на проблемі, пов'язаній з регулюванням конфліктів та управлінням ними, із співвідношенням суперництва і співробітництва.

Управління конфліктом — врегулювання, розв'язання, придушення, а також ініціювання певних конфліктних ситуацій в інтересах суспільства в цілому чи окремих його суб'єктів.

Правильно організоване управління забезпечує мінімізацію неминучих політичних, соціальних, економічних і моральних втрат, оптимізацію певних сфер суспільного життя. Соціально-політичний розвиток не є наслідком конфлікту, як і не є наслідком уявної безконфліктності. Позитивну його якість забезпечує уміння впливати на конфлікт у потрібному напрямі.

Вважають, що оптимальним варіантом дій щодо конфлікту є запобігання та відвернення. Наскільки це можливо, однозначної думки нема. Адже конфлікт виникає, коли порушується консенсус, а консенсус з'являється, коли врегульовується конфлікт.

48 Поняття легітимн та типи легітимності політичної влади

Владні, особливо політико-владні, відноси ни в суспільстві є виявом існуючої у ньому нерівності, що надає цим відносинам у буденній свідомості певного негативного відтінку. Прагнення людини до влади, виконання владних функцій викликає в багатьох людей негативну реакцію також через силові методи й засоби управління та діяльності бюрократичних структур і посадових осіб, які частіше реалізують власні інтереси, ніж інтереси народу, хоча видають себе за піклувальників про загальне благо. Примусовий характер політичної влади, негативний відтінок у сприйнятті її суспільною свідомістю породжують проблему легітимності влади.

Термін «легітимний» (лат. legitimus) означає «законний». Однак значення цього терміна є дещо іншим. Поняття легітимності й легітимізму у цьому значенні виникли на початку XIX ст. у Франції, де вони виражали прагнення відновити владу короля як єдино законну, на відміну від влади узурпатора Наполеона. «Легітимістами» називали після Французької буржуазної революції 1830 р. прихильників королівської династії Бурбонів. Відповідно, легітимістами стали називати монархістів, прибічників легітимної (законної) династії монархів, поваленої революцією. Тоді ж легітимізм набув також іншого значення — визнання даної державної влади і певної території держави на міжнародному рівні.

Вимога легітимності влади виникла як реакція проти насильницької зміни влади й насильницького перегляду державних кордонів. Але потреба в легітимності влади формувалася задовго до французької революції, в епоху монархій і станів. Вона виражала усвідомлення переваги загальновизнаного порядку над захопленням влади силою, свавіллям і порушенням загальновизнаних норм. Поступово склалося розуміння легітимності політичної влади як переконання підвладних і світового співтовариства у її правомірності, як визнання існуючої влади. Об'єктами легітимності виступають органи державної влади, управлінські структури, вищі посадові особи, політичні еліти в цілому, правові норми.

Нині легітимність вважається обов'язковою ознакою цивілізованої влади, визнання громадянським суспільством у кожній країні та світовим співтовариством ЇЇ правомірності. Звичайно, легітимність зовсім не означає, що абсолютно всі громадяни приймають дану владу. В будь-якому суспільстві є опозиція здійснюваному політичному курсові, а також різного роду правопорушники та анархісти, що не ладнають із законом і владою. Легітимність влади означає прийняття її основною частиною суспільства. Такий стан передбачає визнання права суб'єктів влади встановлювати загальнообов'язкові правила поведінки, приймати закони та видавати розпорядження, а також високу правову культуру громадян.

Для характеристики політичної влади використовується також термін «легальний» (лат. legalis, від legis — закон), що означає «законний». Легальна влада — це влада, що встановлена законом і діє відповідно до нього.

Якщо легальність є формально-юридичною, то легітимність — соціокультурною характеристикою влади. Це означає, що легітимність може оцінюватися, навіть вимірюватися, наприклад, шляхом соціологічних опитувань, але не піддається повній формалізації.

ТИПИ

Знання про легітимність політичноївлади істотно поглиблює її типологія, котра передбачає виокремлення і з'ясування особливостей різних типів легітимності. Найвідомішою в політології є типологія легітимності М. Вебера, який виокремив три основних типи легітимності політичного панування: традиційний, харизматичний і раціонально-легальний7.

Традиційний тип легітимності влади грунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непорушність і священність здавна існуючих порядків. Традиційна легітимність найстійкіша, оскільки сталими є самі традиції і звичаї. Наочним прикладом легітимності цього типу є влада спадкоємця престолу.

Харизматичний тип легітимності політичного панування грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя. Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. Нерідко він виникає і в розвинених демократичних державах у кризові періоди, коли відчувається нагальна потреба в об'єднанні всіх верств суспільства навколо особи політичного керівника для виходу з кризи. При цьому свідомо культивується велич самої особи керівника, авторитет якого освячує владні структури, сприяє визнанню влади населенням.

Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Це — основний тип легітимності політичної влади в сучасних демократичних державах. Оскільки він грунтується на довірі громадян до держави як політичного інституту, то називається ще інституціональним,

7 Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избр. произведения. М.. 1990. С. 646-647.

на відміну від персоналізованого типу легітимності, пов'язаного з довірою до осіб керівників.

Названі типи легітимності політичної влади реально не існують у чистому вигляді. Кожний з них є поєднанням різних типів з переважанням тією чи іншою мірою якогось одного. Здійснюючи типологію різновидів легітимності, М. Вебер використав розроблену ним методологію так званого чистого, або ідеального, типу, яка в подальшому стала широко використовуватись у політології при класифікації різноманітних політичних явищ і процесів.

На відміну від звичайної класифікації, яка передбачає розподіл усіх предметів сукупності за спільними ознаками з утворенням певної системи класів даної сукупності, мета типології полягає в тому, щоб відобразити в сукупності найважливіше, типове. При цьому використовується особлива абстракція — тип, яка надає змогу відобразити найважливіші складові сукупності у «чистому» вигляді, без другорядних деталей. Класифікація «чистих», або «ідеальних», типів і позначається терміном «типологія». Термін «ідеальний тип» увів до наукового вжитку М. Вебер. «Ідеальний» у нього означає не «досконалий», як це випливає з етимології цього слова, а «чистий», «простий», позбавлений другорядностей.

Типологія є важливим методом наукового пізнання. Вона використовується з метою порівняльного вивчення істотних ознак, зв'язків, функцій, відносин, рівнів організації об'єктів. Реальний світ політики значно багатоманітніший, ніж знання про нього, набуті в результаті типології. Проте типологія дає можливість з'ясувати найважливіше, типове у цьому світі, опускаючи другорядне.

В політології виокремлюються також ідеологічний, структурний і персоналізований типи легітимності політичної влади.

Суть ідеологічної легітимності полягає в утвердженні й виправданні влади за допомогою ідеології, що вноситься в масову свідомість. Ідеологічна легітимність влади може бути класовою або етнічною залежно від того, хто є її суб'єктом, до кого вона звернена, на яких ідеях і цінностях грунтується. Комуністична ідеологія, в основі якої лежить ідея соціальної рівності, формує тип легітимності влади, пов'язаний з очікуванням і отриманням людиною від неї усіляких благ. Ліберальна ідеологія, що грунтується на ідеї індивідуальної свободи, навпаки, робить легітимною ту владу, яка надає людині гарантії індивідуальної свободи, не втручається в її особисті справи. Різновидом ідеологічної легітимності є ідентифікація об'єкта влади з її суб'єктом. Такий вид легітимності притаманний тоталітарному суспільству й досягається завдяки інтенсивній пропаганді з використанням гасел типу «Держава — це ми, трудящі», «Народ і партія єдині», «Плани партії — плани народу» тощо.

Одним із різновидів ідеологічної легітимності влади є етнічна легітимність, яка проявляється у формуванні владних структур, політичної еліти за національною ознакою. Етнічна легітимність розвивається за високої активності осіб корінної національності, маніпуляції ідеєю національної держави, неспротиві осіб некорінних національностей і веде до утвердження етнократії — влади націоналістично налаштованої етнічної еліти. Феномен етнократії тією чи іншою мірою виявився в багатьох у минулому соціалістичних країнах та колишніх радянських республіках». Не уникла цього явища й незалежна Україна, про що свідчать, зокрема, заклики й намагання деяких політичних сил призначати на державні посади «патріотів», «свідомих українців» тощо.

Етнічна легітимність не має історичної перспективи, бо провідною тенденцією світового розвитку є утвердження раціонально-легального типу легітимності. На відміну від раціонально-легальної легітимності, розрахованої на свідомість, розум людей, ідеологічна легітимність грунтується на впливі не тільки на свідомість, а й на підсвідомість людей за допомогою методів переконання й навіювання. Вона є результатом односпрямованого процесу впливу влади на маси, який не передбачає зворотних зв'язків, активної участі мас у розробці тієї ж ідеології.

Структурна легітимність пов'язана з раціонально-легальною. Вона притаманна стабільним суспільствам, де заведений порядок формування владних структур став звичним. Люди визнають владу тому, що вона сформована на основі існуючих правил. Вони переконані у правомірності наявної політичної системи. Довіра до системи автоматично поширюється на осіб, які законним шляхом посіли в ній керівні посади.

8 Див.: Волков В. К. Этнократия — непредвиденный феномен посттоталитарного мира // Полит, исследования. 1993. № 2.

Персоналізована легітимність грунтується на довірі до конкретної керівної особи. Така легітимність є близькою до харизматичної і може перетворитись у неї. Проте якщо харизматичного лідера ідеалізують, то стосовно лідера з персоналізованою легітимністю переважає раціональний підхід, розрахунок. Персоналізована легітимність підкріплюється ідеологічною і структурною легітимністю, тоді як харизма може протиставляти себе ідеологічним стереотипам та існуючим владним структурам.

Є й інші типи легітимності політичної влади. Так, за джерелами розрізняють легітимність участі, технократичну і примусу. Перша грунтується на залученні громадян до участі в управлінні суспільними справами, що створює обстановку причетності їх до політики, дає змогу громадянам відчувати відповідальність за її проведення і результати. Технократична легітимність грунтується на високій ефективності влади, здійснюваної висококваліфікованими фахівцями. Легітимність через примус виявляється в силовому примушуванні громадян до визнання й виконання настанов влади. Сила є останнім аргументом влади, за допомогою якого вона прагне підвищити свою легітимність. Чим сильніший примус, тим нижчий рівень легітимності.

Легітимність влади проявляється не лише в загальнодержавному масштабі, а й на регіональному та місцевому рівнях. Визнаючи центральні органи державної влади, люди можуть не довіряти окремим органам публічної влади на місцях, де нерідко правлять за допомогою методів, далеких від демократії.

З легітимністю політичної влади тісно пов'язана її ефективність як ступінь здійснення владою тих функцій та очікувань, які покладає на неї більшість населення. Головним об'єктивним виявом ефективності державної влади є ступінь забезпечення нею прав і свобод громадян. Чим ефективніша влада, тим більшу підтримку населення вона має. Легітимність влади, підтримка її населенням, у свою чергу, сприяє підвищенню ефективності влади. Влада як забезпечення прав людини тим ефективніша, чим виший є її авторитет і чим більшими ресурсами вона володіє.

Здатність влади забезпечити підкорення є її силою. Сила влади може грунтуватися на страхові або інтересі. Сила влади, заснованої на боязні покарання за непідкорення, нестійка й нетривала. Такій владі притаманна тенденція до ослаблення внаслідок природного прагнення людей позбутися постійного відчуття страху. Влада, яка базується на інтересі, є сильнішою. Особиста заінтересованість людей у владі спонукає їх до добровільного виконання владних розпоряджень. Така влада стабільна й довготривала.

Влада є засобом здійснення політики. Боротьба за оволодіння владою, її утримання й використання є найважливішим аспектом і змістом політики. Політичні сили, що приходять до влади, формують її різноманітні конкретні матеріалізовані структури — парламент, уряд, главу держави тощо. Ці структури починають здійснювати власну політику, яка стає вже засобом даної влади. Іншими словами, влада виявляється наслідком політики, а політика — наслідком влади. Це дає підстави вважати, що політика і влада пов'язані причиново-наслідковою взаємозалежністю