Розділ 1. Теоретичні основи сучасного документознавства

1.1. Структура сучасного документознавства (н.М. Кушнаренко, с.Г. Кулешов, г.М. Швецова-Водка, м.С. Слободяник)

Першим оприлюдненим авторським продуктом докладного аналізу змісту документознавства і перспектив його розвитку став підручник Н.М.Кушнаренко «Документоведение» (1997 р.), що витримав сім перевидань і, безперечно, є історіографічним фактом.

Вузловим моментом концепції Н.М.Кушнаренко стало визначення документознавства як науки про документ і документно-комунікаційну діяльність, яка «вивчає закономірності створення і функціонування документів, розробляє принципи побудови документно-комунікаційних систем і методів їх діяльності. Стверджуючи, що документознавство ретроспективно і прогностично досліджує документ як джерело інформації і засіб комунікації, Н.М.Кушнаренко відверто заявляє про себе як прихильника вивчення документа у контексті виконання ним головної місії, завдяки якій і розпочинається його «життєвий цикл», при цьому не конкретизуючи вид документа, спеціальне функційне призначення та середовище побутування. Відома дослідниця зайняла позицію, набагато ближчу до загальної документознавчої проблематики, аніж до її часткових випадків[6, с.153].

Н.М.Кушнаренко виступає із твердженням, що об’єктом документознавства як науки є комплексне вивчення документа – системного об’єкта, спеціально створеного для зберігання і розповсюдження (передачі) інформації у просторі і часі. Цей підхід створює підстави для міркувань, відомих під назвою «документологічні студії», в основі яких і лежить переконання у тому, що доречним є вивчення документа у загальному розумінні, а всі його види виступають не більше, ніж об’єктами інших наук, хоча й таких, що послуговуються загальними історією, теорією документа і методикою його вивчення. У цьому контексті предметом документознавства є «створення наукового знання про документ в єдності його інформаційної і матеріальної складових, закономірності створення і функціонування документів у суспільстві».[6, с.152]

Структурно дослідниця виокремлює «дві підсистеми» документознавства – загальну й особливу. При цьому змістом загального документознавства є «загальнотеоретичні, історичні, організаційно-методичні проблеми науки про документ і документно-комунікаційну діяльність, тобто її сутність, об’єкт, предмет і структура, термінологія, концепції, встановлення співвідношення з іншими науками, закономірності і принципи розвитку та функціонування документа в системі документних комунікацій тощо», що виглядає цілком логічно у розрізі зазначених вище тлумачень об’єкта і предмета дисципліни. Варто належно поцінувати і погодитися із внутрішньою структурою загального документознавства: теорія документа, історія документа, історія і теорія документно-комунікаційної діяльності.[6, с.153].

Для успішнішого «прочитання» змісту загального документознавства у розумінні Н.М.Кушнаренко важливе значення має також з’ясування внутрішнього наповнення його складових. І тут примітним є розходження, наприклад, із С.Г.Кулешовим, В.В.Бездрабко, М.С.Слободяником та іншими дослідниками щодо тлумачення поняття «документологія», для яких воно виступає тотожним за змістом до «загального документознавства». На відміну від колег, Н.М.Кушнаренко ототожнює документологію лише із теорією документа – ядром документознавства, що вивчає «загальнотеоретичну, пов’язану з поняттєвим апаратом, функційним аналізом документів, вивченням їх характеристик як матеріальних об’єктів і зафіксованої у них інформації, питань типологізації і класифікації документів, їх параметрів і властивостей як засобів комунікації і елемента документних фондів».

Докладний аналіз такого підходу до окреслення змісту і значення теорії документа увиразнює декілька очевидних, спонукальних до роздумів моментів.

По-перше, документ представляється системним матеріальним об’єктом, носієм інформації (засіб комунікації), який для практичної зручності зазнає впорядкування між собі подібними, у вигляді систематизації і класифікації.

По-друге, документ вивчаться у «безперервному існуванні» – від моменту створення до потрапляння в документаційний (у Н.М.Кушнаренко – документний) фонд.

По-третє, опосередкована заувага про дослідження документа як процес передбачає наявність методичного арсеналу для провадження відповідних операцій, процедур, дій, спрямованих на його студіювання.

Для увиразнення змісту загального документознавства варто проаналізувати ще одне, за ознаками формальної логіки рівнозначне, відгалуження документознавства – особливе.

Під «особливим документознавством» Н.М.Кушнаренко розуміє науку, що вивчає «особливості, характерні для окремих типів і видів документів (книги, патенти, ноти, карти, кінофільми, оптичні диски і т.д.), окремі процеси документно-комунікаційної діяльності (документування, документовидання, документокористування)» [6,с155].

Окрім цього, в особливому документознавстві Н.М.Кушнаренко пропонує розпізнавати спеціальне і часткове, витлумачуючи спеціальне документознавство як дисципліну, що вивчає особливості документів, які «є об’єктами бібліотечної, архівної, музейної справи, тобто специфіку документів, що функціонують в інформаційних центрах, бібліотеках, архівах, музеях та інших документно-комунікаційних структурах. Предметом спеціального документознавства може слугувати вивчення специфіки різних процесів документно-комунікаційної діяльності (документування, діловодство, фондознавство і т.д.)», дослідниця орієнтується на сфери функціонування документів, а не їх спеціальні види. Такий підхід можна пояснити розширеним тлумаченням змісту об’єкта документознавства.

На думку С.Г.Кулешова і Г.М.Швецової-Водки, спеціальне документознавство має всебічно вивчати спеціальні види документів, незалежно від сфери їх побутування. Окрім цього С.Г. Кулешов вказує на нерівнозначний добір об’єктів процесу документно-комунікаційної діяльності – «документування, діловодство, фондознавство», типів і видів документів – «книги, патенти, ноти, карти, кінофільми, оптичні диски і т.д.», тоді, як їм належало бути поняттями однієї категорії. У першому випадку автор ставить в один ряд окремий вид роботи з документами (документування), практичну сферу роботи з ними (діловодство), спеціальну галузь знань (фондознавство), а в іншому – види документів (книги, патенти), їх підвиди (кінофільм як різновид кінодокумента), особливі графічні знаки для фіксації музичної інформації (ноти) тощо. Порушення основоположного принципу логіки виокремлення складових одного ряду ставить під сумнів його логічні зв’язки.[3,с16]

Не зупиняючись на роз’ясненні часткового документознавства, Н.М.Кушнаренко зауважує лише на його предметі, котрий складають окремі види і різновиди документів.

Тримаючи курс на окремі види (різновиди) документів, до розряду часткового документознавства потрапляють книгознавство, патентознавство, картознавство тощо, що теж викликає у більшості колег неоднозначну реакцію – від твердого заперечення (наприклад, С.Г.Кулешов) до умовного прийняття (М.С.Слободяник) [4,с.56].

Намагаючись деталізувати сутність особливого документознавства, Н.М.Кушнаренко вдається до виявлення критеріїв поділу його на окремі види.

Підставою для визначення прикладів особливого документознавства стали «тип або вид документно інформаційної системи (організації)», «вид документно-інформаційної діяльності», «вид, різновид документа». У першому випадку результатом поділу виступили бібліотекознавство, бібліографознавство, архівознавство, музеєзнавство, інформацієзнавство, у другому – документне фондознавство, каталогознавство, вчення про зберігання документів, діловодство, а у третьому – книго-, патенто-, карто-, кінознавство, галузеве документознавство.

Зазначаючи про загальне й особливе (у складі спеціального й часткового) документознавства як рівнозначні відгалуження «єдиного документознавства», Н.М.Кушнаренко твердить про спеціальне й часткове документознавства як специфічний вияв загального[6,с.155].

Одним з центральних концептів розуміння змісту будь-якої науки є визначення її місця у системі суміжних і споріднених наук, галузей знань, міждисциплінарних зв’язків між ними. Тому привертає увагу бачення складу дисциплін, котрі, на думку дослідниці, визначають зміст і трансформують структуру документознавства. Точкою опори суджень про зв’язки документознавства з іншими науками виступає положення про його «становлення … як мета науки для всіх наук документно-комунікативного циклу». До першого ряду наук, що найбільше впливають і визначають інтеграційний зміст документознавства, автор зараховує діловодство, книго-, бібліотеко-, бібліографо-, архівознавство, інформатику та ін.

При розширенні значеннєвих меж документознавства до нього, згідно з міркуваннями Н.М.Кушнаренко, входять історичне джерелознавство, музеєзнавство, семіотика, текстологія, кодикологія та інші дисципліни. У поясненнях зв’язків між науками дослідниця так само виявляє прихильність ідеї узагальнюючої науки про документ, яка «вивчає документ у цілому, його властивості, структуру, форму, мову документування, способи сприйняття і обробки інформації, зафіксованої на матеріальному носієві» і, таким чином, узагальнює здобутки кожної з дисциплін, котрі оперують документами як «об’єктами, створеними спеціально для зберігання і передачі інформації»[6,с.154].

Призначення документознавства як мета науки полягає у «збагаченні спеціальних і часткових дисциплін розробками кардинальних теоретико-методологічних проблем, методології», а ті, своєю чергою, продукують розмаїття часткових випадків підтвердження загальних схем, існуючих і народжуваних парадигм знань.

Чи не вперше в підручнику розглядається структура документознавства. Викладені Н.М.Кушнаренко міркування спрямовані на вирішення питання його побудови, яке автор поділяє на загальне та особливе. Загальне складається з трьох розділів: теорія документа (документологія), історія документа і теорія документно-комунікаційної діяльності. Особливе, в свою чергу, поділяється на спеціальне й часткове. Спеціальне вивчає особливості документів, що є об’єктами бібліотечної, архівної, музейної справи, тобто специфіку документів, які функціонують в інформаційних органах, бібліотеках, архівах, музеях та інших документально-комунікаційних структурах. Крім того, зауважує Н.Кушнаренко, предметом спеціального документознавства може бути вивчення специфіки різних процесів документально-комунікаційної діяльності (документування, справочинство, фондознавство тощо). Предметом часткового документознавства визначені окремі види й різновиди документа. Звідси, на думку цього автора, документознавчими дисциплінами представлені книгознавство, патентознавство, картознавство тощо.

Як відгалуження спеціального документознавства Н.Кушнаренко розглядає бібліографознавство, бібліотекознавство, архівознавство, музеєзнавство, інформацієзнавство і та ін. [6, с.154]. Водночас декларується, що спеціальне документознавство вивчає особливості документів, котрі функціонують у бібліотеках, архівах, музеях. Безперечно, такі дослідницькі напрями мають місце в зазначених наукових дисциплінах.

Близькою за змістом до концепції документознавства Н.М.Кушнаренко є концепція Г.М.Швецової-Водки, яку можна відстежити за багатьма працями 1990-х – початку 2000-х рр. Г.М.Швецовій-Водки належить першість серед українських науковців у зверненні до документологічної проблематики. Утім, вона обрала доволі своєрідну позицію стосовно документології, відверто не оголошуючи себе ані її прихильником, ані противником. Як досліднику їй імпонують ідеї і відповідні документологічні засади теорії П.Отле, а у плані методології – міждисциплінарні пошуки відповіді на питання: «Що є документ?» – центральний об’єкт дослідження документознавства.[11,с.23]

Робочу дефініцію документознавства Г.М. Швецова-Водка подає просто й лаконічно – наука про документ, яка досліджує процеси створення і функціонування документів. Узагальнений образ історії документознавства складається з хронологічно послідовних етапів його представлення – від накопичення емпіричних знань про документ, їх диференціації й оформлення перших галузей наукових знань (дипломатика, палеографія, сфрагістика, археографія) до виникнення окремих наукових дисциплін. Такою справедливо називається документаційна наука чи документація П.Отле. Виклад розуміння, оцінювання бельгійським ученим значення ідей документації для наукових дисциплін, що мають справу з документами різного походження (бібліотечного, архівного, музейного), Г.М.Швецова-Водка продовжує історією інформаційної науки, інформатики, документалістики, які вважає генетично спорідненими. Історію документознавства, його загального і спеціального відгалужень дослідниця представляє у контексті світового розвитку наук про інформацію та специфіки середовища їх виникнення й еволюції у вітчизняному науковому просторі. Подібний підхід уможливив, уникаючи лінеарності, виважено представити історичні передумови становлення й основні етапи розвитку науки про документ, а з погляду методології логічно підійти до з’ясування сенсу трансформаційних процесів її форми і змін у змісті. Автор неоднозначно оцінює існуючі версії документознавства (Н.Б.Зинов’єва, С.Г.Кулешов, Н.М.Кушнаренко, М.С.Слободяник та ін.), дискусії довкола документології, що є цілком виправданим з огляду на авторське бачення змісту документознавства та документології, яке різниться від концепцій інших учених. Примітною рисою суджень Г.М.Швецової-Водки про розвиток документознавства у другій половині ХХ ст. є очевидне прагнення узалежнити його від розвитку інших наук. Це відповідає загальновідомій аксіомі про міждисциплінарну природу сучасної науки. відтак, на думку Г.М.Швецової-Водки, складно ігнорувати вплив книг, бібліотек, бібліографознавства на розвиток передусім загального документознавства.

Сприймаючи різні погляди стосовно оцінки нинішніх течій і шкіл в українському документознавстві, науковець переконаний в існуванні двох головних концепцій. Перша з них представлена документологіею, що вивчає загальні проблеми визначення та функціонування документа у всіх сферах суспільної діяльності, а друга – управлінським документознавством, котре досліджує документи, які створюються у сфері управління, «якими опікується діловодство і які після виконання своєї основної функції надходять для зберігання в архів» [11,с.24-25].

І хоча така репрезентація основних напрямів розвитку модерного документознавства дещо спрощена, утім, достовірна.

Залежно від розуміння змісту документознавства Г.М.Швецова-Водка розкриває його об’єкт, предмет вивчення і структуру. Проводячи розгорнутий аналіз визначень об’єктно-предметної сфери наукової дисципліни сучасними зарубіжними (Н.Б.Зинов’єва) і вітчизняними (С.Г.Кулешов, Н.М.Кушнаренко, М.С.Слободяник) науковцями, та відзначаючи сильні і слабкі аспекти тверджень колег, Г.М.Швецова-Водка пропонує наступне бачення об’єкта документознавства – «документ як явище інформаційно-комунікаційної сфери діяльності суспільства» і його предмета – «визначення видів, структури і властивостей документа, а також закономірностей його створення та функціонування у суспільстві».

Додаткове пояснення об’єкта дисципліни дозволяє установити, що у розумінні Г.М.Швецової-Водки документознавство має вивчати не тільки сам документ як єдність інформаційної, матеріальної та знакової його складових, але й усі складові документальної інформаційної комунікації, що доводить близькість поглядів із концепцією документознавства Н.М.Кушнаренко. [11,с.26].

Структуру документознавства Г.М.Швецова-Водка узалежнює від «пересічення двох напрямів її диференціації» – аспектного й об’єктного. Історія документа, теорія документа, організація документаційної діяльності (створення та використання документа), методика або технологія її проведення, на думку дослідниці, є тими аспектами науки, які суттєво впливають на викристалізовування її будови. Об’єктний напрям диференціації структури документознавства конкретизує її на рівні таких внутрішніх утворень: документ загалом як явище інформаційно-комунікаційної сфери діяльності суспільства (загальне документознавство) та окремі види документа, системи документації; окремі процеси й операції документаційної діяльності (спеціальне документознавство). Таке бачення структури цілком відповідає її об’єктно-предметному визначенню.

У межах самого документознавства Г.М.Швецова-Водка виокремлює загальну та спеціальну складові, які містять часткові дисципліни: теорія документа, теорія документних ресурсів, документна лінгвістика, документальні автоматизовані інформаційно-пошукові системи (АІПС), технологія збереження документів; і теорія документних потоків, управлінське документознавство, кінофотофонодокументознавство, електронне документознавство, картознавство, вчення про науково-технічну документацію, спеціальні види документів відповідно, чим продовжує обстоювати і розвивати висловлені раніше думки [12, с.63].

Порушуючи питання місця документознавства у системі наук, науковець відштовхується від одночасної належності дисципліни до різних циклів наук, що гарантує йому багатогранні міждисциплінарні зв’язки. Такими конгломератами у концепції документознавства Г.М.Швецової-Водки виступають: дисципліни, які вивчають сферу інформаційної комунікаційної діяльності суспільства; науки, що досліджують окремі види чи типи документів, їх функціонування у суспільстві (історичні, книгознавчі та ін.); дисципліни, котрі студіюють знакові системи і мову окремо (документна лінгвістика, теорія редагування). У кожній конкретній міждисциплінарній взаємодії документознавство займає іншу позицію і матиме відмінне значення для розвитку зв’язків.[11,с.25]

Для унаочнення міркувань промовисто показовим е перелік дисциплін, які, на думку Г.М.Швецової-Водки, тісно пов’язані із документознавством.

Примітно, що першими у цьому переліку називаються соціальна інформатика, книго-, бібліотеко- та бібліографознавство, і лише потім – історичне джерелознавство, архівознавство, теорія справочинства (діловодства). Це ще раз підкреслює тяжіння концепції шановної дослідниці до відомих зразків теорій, вибудуваних на книгознавчо-, бібліографічно-, бібліотекознавчому ґрунті. В унісон з нашим припущенням звучить авторська репліка про те, що основні проблеми загального документознавства (або документології) досліджуються переважно бібліотеко- та бібліографознавцями. Подібне міркування вмотивувало резонне зауваження, що загальні питання бібліографознавства чи книгознавства, які так активно досліджуються представниками цих наук, необов’язково є загальнодокументознавчими, інакше кажучи, загальні бібліографознавчі (чи книгознавчі) студії не завжди можуть виступати тотожними за визначенням і змістом із загальними документознавчими. Разом із тим неоднозначно вивіреним виглядає визначення супідрядності між окремими дисциплінами, з якими контактує документознавство. Пояснення цьому перебувають на поверхні суджень дослідниці – невизначеність змісту, статусу окремих дисциплін і їх структур через початок формування наук або ж часи революційних для них змін, як от у випадку із книгознавством.

Пріоритетним у цій частині для Г.М.Швецової-Водки є з’ясування змісту документології, інакше кажучи, пошук відповіді на затребувані часом питання: чи можна її ототожнювати із загальним документознавством; теорією документа; комплексом наук, що вивчають документ у всіх його зв’язках. Тут проступає виразне вподобання Г.М.Швецовою-Водкою інформаційного підходу у визначенні природи, походження документології, її змісту, значення, статусу. весь комплекс дисциплін, що досліджують інформацію, Г.М.Швецова-Водка пропонує об’єднати назвою «інформологія» (наука про інформацію), а також поділити цей комплекс дисциплін на такі частини, як теорія інформації, інформатика соціальна й інформатика прикладна (комп’ютерна наука) [11,с.26].

Соціальну інформатику науковець прирівнює до теорії соціальних комунікацій і називає неокомунікологією. У межах останньої Г.М.Швецова-Водка виокремлює теорію соціальної інформації і документологію як комплекс наук про документ, який розглядається як засіб комунікації. Таким чином, концепція документології дослідниці демонструє тяжіння до інформаційних наук як засновних для її розвитку, відкритість для новітніх інтерпретацій у рамках інтегральності гуманітаристики, парадоксально плідної співпраці цілковито протилежних тенденцій (диференційних і інтеграційних) розвитку наук про документ.

Відомим дослідником «нової версії» документознавства є М.С.Слободяник, який під «документознавством» розуміє «комплекс наукових дисциплін, орієнтованих на всебічне вивчення документа у широкому контексті; а також різноманітних утворень документів, що формують документну інфраструктуру суспільства». Але С.Г.Кулешов вважає, що таке визначення створює простір для умовиводів про «контекст» (імовірно, існування) документа, його «різноманітні утворення», які інституціоналізують документну інфраструктуру суспільства.

Родовий термін «комплекс» походить від латинського слова complexus, що первісно означало «поєднання, зв’язок». Із часом приходить інше розуміння комплексу як сукупності предметів, дій, якостей чи явищ, що становлять єдине ціле. Тлумачення комплексу наук як єдиного цілого, логічно визначеного і пов’язаного об’єднання закріпилося в наукознавстві. Інакше кажучи, твердження про документознавство як комплекс наукових дисциплін можна дешифрувати через думку про нього як про єдине, цілісне об’єднання наук, до того ж, не механічно сполучене і яке співіснує незалежно, а інтегроване за логікою комплексності. Таким чином, раціональним висновком з міркувань М.С.Слободяника є мимовільне визнання документознавства вже інтегрованою наукою про документ.

Оцінюючи тенденції розвитку вітчизняного документознавства у світовому процесі (із посиланням на П.Отле і теорію документації), існування різних поглядів стосовно його структури, зокрема Н.М.Кушнаренко та С.Г.Кулешова, М.С.Слободяник окреслює власне бачення об’єктної сфери документознавства. [1]

Основоположним моментом при цьому виступає твердження про документ як центральний об’єкт науки. Коментуючи зміст документа, дослідник окреслює суттєві моменти для розуміння дисципліни, що його вивчає. Передусім ідеться про чітке заперечення ототожнень документа й інформації, а також – документної, соціальної інформації. Дослідник аргументовано розвиває думку про те, що будь-яка документна інформація є соціальною, утім, не всяка соціальна інформація є документною. Він твердить, що соціальна інформація стає документною лише у результаті специфічного виду людської діяльності – документування (фіксації інформації), що підтверджує класичні постулати соціальної інформатики.

Прагнучи описати структуру документа як системи, М.С.Слободяник виокремлює такі складові: матеріальний об’єкт, інформаційне наповнення і комунікаційна орієнтованість. Ця умова відбилася на авторському положенні стосовно того, що документознавство всебічно вивчає документ і сферу його функціонування, які взаємовитворюють зміст один одного.

Професор каже, що «документознавство вивчає максимально широке коло документів на різних носіях і потреби суспільства в інформації, що передається з допомогою цих документів у просторі і часі». Відтак, фраза «максимально широке коло документів», відповідно до засад формальної логіки, означає, що багато, та далеко не всі документи є об’єктом вивчення документознавства. І лише перелік дисциплін, що складають, на думку професора, спеціальне відгалуження у документознавстві, дозволяє уточнити, які саме документи вивчає наука. З огляду на заявлений професором список маємо лише управлінський та електронний документи, що значно вужче, ніж у робочій програмі для студентів спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність» (2003 р.). За таких умов дещо під великий сумнів підпадає статус документології як інтегральної (інтегруючої) дисципліни, котра мала б узагальнювати історичні, теоретичні, науково-методичні, технологічні надбання спеціальних видів документознавства. Щоправда, поза галузями знань, присвячених окремим видам документації, спеціальна частина містить ще й ті наукові дисципліни, зміст яких, швидше за все, пов’язаний з комунікативною функцією документів чи особливим статусом їх побутування.

Це теорія документальних комунікацій, теорія документних потоків, документне фондознавство, що підтверджує висновок ученого про об’єктно-предметну сферу документознавства, основні завдання і напрями дослідження, сфокусовані на документі та документально-комунікаційній сфері суспільної діяльності. Наявність із-поміж складових документознавства документного фондознавства породжує думку про вплив бібліотекознавства на його структурування.

Власне, М.С.Слободяник не заперечує цього факту, пропонуючи «використовувати для розв’язання документознавчого завдання здобутки у царині визначення структури книгознавства». Очевидно, пропозиція варта уваги у наукознавчому аспекті, утім, справедливо буде, якщо не калькувати механічно досвід іншої науки, котра, за визначенням дослідника, має інший дисциплінарний обсяг. Таку невідповідність добре ілюструє випадок з тим самим документним фондознавством. Як зазначає С.Г.Кулешов, документаційні фонди, як факт, властиві бібліотекам, архівам, службам діловодства, а також службам науковотехнічної інформації, музейним установам. У кожному конкретному випадку, залежно від сфери функціонування, очевидною є відмінність їх наукових засад комплектування, розміщення, обліку, користування тощо, а тому поєднання відповідних розділів бібліотеко-, архівознавства, теорії діловодства може бути тільки штучним.

Інформаційний підхід до тлумачення змісту основного об’єкта дослідження оприсутнє сутнісне розрізнення М.С.Слободяником документології й інформаціології. Намагання побудувати модель співвідношення призвело до твердження про фундаментальність інформаціології як науки для документознавства.

М.С.Слободяник також спробував з’ясувати предмет і проблематику досліджень спеціальних документознавчих дисциплін, місце і роль конкретних напрямів практичної діяльності для документально-комунікаційної сфери. Науковець встановив концепційну паралель між складовими спеціального відгалуження документознавства, зокрема теоріею документальних комунікацій, документним фондознавством, теорією документних потоків, електронним і управлінським документознавством, теорією й історією діловодства у руслі спеціального документознавства. У наявному способі їх репрезентації зустрічаємо багато цікавих, оригінальних ідей, вартих продуктивного осмислення, прийняття і пропагування.

Представляється цікавим ще один напрямок творчого доробку М.С.Слободяника – його дослідження з документології, спрямовані на найбільші універсальні узагальнення, щоправда, неприйнятні для епохи постмодерну за визначенням. Проте, позачасово актуальні питання стимулюють тяглість інтересу до універсальності.

Помітною постаттю сучасного документознавства в Україні є С.Г.Кулешов.

Ідеї цього теоретика, знаного дослідника у розв’язанні проблем практичної сфери роботи з документами, справляють значний вплив на розвиток документознавства. Із-поміж інших багатьох праць фахівця на особливе поцінування заслуговує фундаментальна монографія з історії та теоретичних засад документознавства, що побачила світ у 2000 р. – «Документознавство: Історія. Теоретичні основи». Незважаючи на те, що минуло майже десять років після її виходу, вона залишається базовою для апелювань багатьох вітчизняних і зарубіжних дослідників історії, теорії загального та спеціального документознавства, наділяючи їх праці впевненістю у власних міркуваннях, символічним рефреном діалогу, погоджень і заперечень. Пізніше з’являться інші наукові публікації, що розвинуть, деталізують і водночас узагальнять висловлені на сторінках монографії положення. Проте, їх об’єднує наскрізно оприсутнене авторське розуміння змісту документознавства, а «вірність» концепції постійно підтверджується новітніми розвідками. Завдяки їй С.Г.Кулешов спробував розв’язати дилему двоїстості цілісного і конкретного: документознавства як науки із двома відгалуженнями, що має два полярні джерела формування і розвитку – за рахунок спеціальних і узагальнюючих знань. .[2, с25]

Переконання С.Г.Кулешова у тому, що поняття загального й спеціального документознавства повинно виходити з аналізу структури документознавства, робить вартим аналіз поглядів дослідника щодо внутрішньої організації змісту науки. Тому пізнання концепції документознавства С.Г.Кулешова має розпочинатися з аналізу бачення ним його внутрішньої будови, взаємозв’язку складових. Розмірковуючи стосовно структури, дослідник пропонує класичну схему аналізу науки у цьому випадку, вказуючи на загальну і спеціальну частини.

Аналізуючи її значення для розвитку документознавства С.Г.Кулешов вважає, що якби ситуація довкола цього мала діалогічний характер, то довелося б уникнути однобічної інтерпретації змісту документознавства, а також оперування такими методологічними підходами, що зорієнтовані винятково на аналітико-синтетичне опрацювання документів із позицій бібліотечно-бібліографічної та науково-інформаційної діяльності. .[5, с55]. Коментуючи протистояння прихильників класичного документознавства і документології можно висловити твердження про співучасть одних та інших в їх конституюванні і розвитку.