§ 2. Незалежність суддів і підкорення їх лише закону.

Зовнішня незалежність судів та підкорення їх тільки закону забезпечується гарантіями:

1)Організаційними гарантіями.

2)Процесуальними гарантіями.

Зовнішня незалежність судів та підкорення їх тільки закону забезпечується організаційними та процесуальними гарантіями. Організаційні гарантії незалежності передбачаються ст. 126 Конституції України та Законом України «Про судоустрій і статус суддів». Так, відповідно до ч. 4 ст. 47 Закону «Про судоустрій і статус суддів» незалежність суддів забезпечується:

• особливим порядком його призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення;

• недоторканністю та імунітетом судді;

• незмінюваністю судді;

• порядком здійснення судочинства, визначеним процесуальним законом, таємницею ухвалення судового рішення;

• забороною втручання у здійснення правосуддя;

• відповідальністю за неповагу до суду чи судді;

• окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом;

• належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді;

• функціонуванням органів суддівського самоврядування;

• визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім'ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту;

• правом судді на відставку.

Крім того, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, а також фізичні і юридичні особи та їх об'єднання зобов'язані поважати незалежність судді і не посягати на неї. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності судді (частини 5, 6 ст. 47«Про судоустрій і статус суддів» ).

Законодавство передбачає заборону втручання в діяльність судді при здійсненні правосуддя. У частинах 1, 2 ст. 47 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зазначається, що суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання. Суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права. Втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом. Суддя не зобов'язаний давати жодних пояснень щодо суті справ, які перебувають у його провадженні, крім випадків, установлених законом.

Принцип незалежності суддів при здійсненні правосуддя не дублюється і не конкретизується у процесуальному законодавстві. Разом з тим, у ЦПК містяться норми, які є похідними від цього принципу. Так, незалежність суддів і підкорення їх лише закону виявляється у передбаченому порядку вирішення питань судом та процесуальному порядку прийняття рішень та інших судових актів, праві судді, не згодного з рішенням більшості, на письмове ви­кладення своєї окремої думки (ст. 19 ЦПК), підставах для відводу судді та недопустимості повторної участі судді в розгляді справи (ст.ст.20, 21 ЦПК).

Відповідно до частин 1, 2 ст. 209 ЦПК суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду, рішення суду ухвалюється, оформлюється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду - суддями, які розглядали справу. Згідно зі ст. 212 ЦПК при оцінці доказів суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності; результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Однією з гарантій незалежності суддів є також право судді, який незгодний з рішенням більшості, на письмове викладення своєї окремої думки ( ст. 19 ЦПК).

-тощо.

Проявом принципу незалежності суддів є їх незалежність від вищестоящих судів. При здійсненні вищестоящими судами функцій судового контролю вони не вправі втручатися у розгляд конкретних справ. Крім того, поки рішення суду зберігає законну силу, не можна ставити під сумнів його правосудність. Скасування в установленому порядку судових рішень не може бути підставою для притягнення судді до відповідальності, оскільки суддя діяв добросовісно за своїм внутрішнім переконанням.

Принцип незалежності суддів традиційно наводиться як беззаперечний імператив організації і діяльності судів при розгляді справ. Одначе теоретико-концептуальна складова цього принципу визначається його фундаментальністю у аспекті того, що цей принцип є виразником глибинної закономірності функціонування правосуддя у правовій системі, виходячи з таких визначальних положень, як його пряма кореляція та детермінованість з ідеєю правової держави, верховенства права та утвердження орієнтованого на права людини такого соціального інституту, як правосуддя. У зв’язку з цим В.В.Єршов правильно зауважив, що незалежність суду у правовій державі, що характеризується владою права, не є самоціллю, а слугує обов’язковим життєво важливим умовам забезпечення реального судового захисту дійсної демократії, реальності прав і свобод громадян, а незалежність суду – це не стільки стан правосуддя, скільки правовий статус суду, його права та обов’язки по відношенню до законодавчих та виконавчих органів влади, можливість ухвалювати самостійні і незалежні рішення як по відношенню до фізичних та юридичних осіб, так і обмежити дії органів державної влади.²

Незалежність суддів як принцип цивільного процесу формулюється як взаємозалежна складова із підкоренням суддів лише закону. Друга частина цього принципу, виходячи з текстуального його закріплення, визначає те фундаментальне положення, що при розгляді цивільних справ судді підкоряються тільки закону, мають застосовувати право. Перш за все, суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною радою України.

Суд не може відмовити у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини ( ч.1 та 8 ст.8 ЦПК). Ця складова принципу незалежності суддів і підкорення їх лише закону відбиває межі автономності судді, що є похідним від його статусу як представника судової влади. Оскільки суддя уособлює судову владу при розгляді цивільних справ, то його незалежність у цьому відношенні проявляється у межах інтерпретації ним законодавства і норм права при вирішенні цивільних справ, застосування права та закону відповідно до конкретної правової ситуації як комплексу юридико-фактичних обставин справи. Власне кажучи, при такому розумінні судової незалежності мова йде про межі судової інтерпретації юридичних обставин справи (фактів) та межі правотлумачної діяльності судді. У першому випадку на перший план виходить мета цивільного процесу та її забезпечення професійною діяльністю судді – розгляд цивільної справи та досягнення завдань судочинства, у другому - механізми тлумачення та застосування права, в тому числі і на підставі судового розсуду, на що особливо слід звернути увагу.

Виходячи з принципу незалежності суддів і підкорення їх лише закону, інтерпретація законодавства, правових норм та їх застосування, здійснюється у формі тлумачення правових текстів і по суті відбиває такий важливий феномен правосуддя, як судовий розсуд.

За словами Аарона Барака судовий розсуд не обмежується встановленням фактичних обставин справи і застосуванням права. Судовий розсуд існує також у визначенні самого права. Тлумачення правової норми завжди залишає певне місце для судового розсуду. Тому реальне питання не у тому, чи слід допускати існування судового розсуду. Реальне питання – це належний обсяг, межі судового розсуду.