§ 2. Право на пред’явлення позову
З порушенням матеріального суб’єктивного права заінтересованої особи виникає право на позов. Засобом реалізації цього права є: звернення заінтересованої особи з позовом до суду, який у певному порядку розглядає вимогу позивача і дає відповідь у вигляді судового рішення.
-
В теорії цивільного процесу поняття права на позов визначається по-різному.
В одному випадку право на позов визначається як процесуальне поняття.
В другому — зводиться до матеріального.
В
третьому
— матеріально-правові і процесуально-правові
можливості судового захисту об’єднуються
в єдине поняття права на позов.
-
Аналіз матеріального і процесуального законодавства та судової практики дозволяє зробити висновок, що: «право на позов» — це єдине матеріальне і цивільно-процесуальне поняття, яке має матеріальний зміст і процесуальну форму. В цивільному процесуальному праві не може бути самостійного права на звернення до суду, відірваного від права на позов в матеріальному розумінні. І навпаки, матеріальне право не може існувати без притаманної йому можливості бути реалізованим у примусовому порядку. Єдність матеріально-правового змісту права на позов і його процесуальної форми визначається тим, що право на позов — це право на відновлення порушеного права в певній, встановленій законом, процесуальній формі, в певному процесуальному порядку, який забезпечує об’єктивність і реальність захисту.
-
Отже, «право на позов» є єдиним поняттям, яке включає:
-
1)право на пред’явлення позову
2)порушення справи в суді
3)право на задоволення матеріально-правової вимоги позивача.
-
Право на пред’явлення позову до суду є засобом реалізації права на позов. Однак, виступаючи процесуальною формою права на позов, право на пред’явлення позову користується певною самостійністю. Це проявляється в тому, що процесуальний порядок реалізації права на позов виступає як особливий вид діяльності, яка регулюється цивільним процесуальним правом, що надає учасникам процесу особливі процесуальні права і обов’язки, які забезпечують реальну можливість одержання правового захисту. Тому під «правом на пред’явлення позову» слід розуміти право на звернення до суду з метою порушення цивільної процесуальної діяльності по захисту прав, свобод чи інтересів. Правом на звернення до суду з позовом наділені всі фізичні і юридичні особи, а також держава (ст. 30 ЦПК). Така широка можливість звернення до суду, надана процесуальним законодавством, може бути реалізована лише при наявності певних передумов, встановлених законом (ст. 122 ЦПК).
Передумови права на звернення до суду з позовом мають виключно процесуальний характер і не торкаються питань про наявність чи відсутність у позивача суб’єктивного матеріального права.
«Право на звернення до суду з позовом» — це право вимагати, щоб заявлений позов був прийнятий до судового провадження, розглянутий ним у встановленому процесуальному порядку і щоб по ньому суд ухвалив своє рішення.
В зв’язку з цим суддя не вправі відмовити у відкритті провадження у справі за позовом з тих причин, що у позивача відсутнє матеріальне право, тобто право на задоволення позову, якщо дана категорія справ віднесена законом до юрисдикції загальних судів. В тому випадку, коли суддя встановить відсутність необхідних передумов права на звернення до суду з позовом, він відмовляє у відкритті провадження у справі. Якщо ж відсутність необхідних передумов буде встановлена при розгляді справи в судовому засіданні, суд не вправі розглядати таку справу по суті, а постановляє ухвалу про закриття провадження у справі або залишає заяву без розгляду. На практиці зустрічаються випадки, коли одна особа пред’являє до іншої декілька позовних вимог, які інколи випливають з одних і тих саме правовідносин. У таких випадках позивач вправі об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, зв’язаних між собою. Суддя також вправі постановити ухвалу про об’єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог за позовами одного й того ж позивача до того ж самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовами різних позивачів до одного й того ж відповідача (ч. 1 ст. 126 ЦПК), якщо це приведе до більш швидкого і правильного розгляду спору між сторонами. Якщо об’єднання кількох вимог в одне провадження ускладнює процес і затримує розгляд і вирішення справи по суті, то суддя вправі постановити ухвалу про роз’єднання одного або кількох поєднаних в одне провадження позовів у самостійні провадження, якщо їх спільний розгляд ускладнює вирішення справи (ч. 2 ст. 126 ЦПК). |