1.2. Сутність Болонського процесу: мета, завдання, інструменти.

Болонський процес — це структурна реформа вищої освіти на європейському просторі, яка базується на системі заходів європейських державних установ (рівня міністерств освіти), університетів, міждержавних та громадських організацій, які мають відношення до вищої освіти, спрямованих на досягнення цілей, сформульованих у Болонській декларації (Воlogna, 19.06. 1999).

Мета Болонського процесу— створення не пізніше 2010 р. гармонізованого Європейського простору вищої освіти, що сприятиме поліпшенню якості та модернізації європейської вищої освіти, а також більшій мобільності студентів та викладачів між різними університетами Європи.

Причинами, що зумовили цей процес, є докорінні перетворення в політичних та економічних системах усіх розвинених європейських країн, зокрема:

1. Монопольне становище США на світовому ринку, систематичне випередження європейських країн за рядом показників, які відносяться до системи освіти.

2. ІІеренесення конкуренції в наукову сферу.

3. Потребу в переорієнтації вищої освіти до вимог роботодавців та ринків праці.

4. Прагнення об'єднати свої розрізнені потенціали в єдиний потужний економічний механізм.

Таким чином, постало питання про те, що якщо країни ЄС не зможуть інтегруватися повністю, то роздрібнена і розрізнена економіка старої Європи не зможе протистояти зростаючому конкурентному напору інших економічно розвинених країн, і, в першу чергу, США та Японії.

Головні складові Болонського процесу

• Формування співдружності провідних європейських університетів під егідою документа, названого Великою хартією університетів (Magna Charta Universitatum).

• Об'єднання національних систем освіти і науки в європейський простір з єдиними вимогами, критеріями і стандартами (див. табл. 1).

Передумови виникнення Болонського процесу:

1. Підписання Європейської культурної конвенції (Париж, 19.12.1954).

2. Прийняття Великої Хартії Університетів — Magna Charta Universitatum (Болонія, 18.09.1988).

3. Прийняття Лісабонської Конвенції про визнання кваліфікацій з вищої освіти у європейському регіоні (Лісабон, 11.04.1997).

4. Прийняття Сорбонської декларації про гармонізацію архітектури європейської системи вищої освіти (Париж, 25.05.1998).

Таблиця 1. – Хронологія залучення європейських держав до Болонського процесу

Рік підписання Болонської декларації	Скорочена назва країни
1999	Австрія, Бельгія, Болгарія, Великобританія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Латвія. Литва, Люксембург, Мальта. Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швейцарія, Швеція.
2001	Кіпр, Ліхтенштейн, Туреччина, Хорватія.
2003	Албанія, Андорра. Боснія і Герцеговина, Ватикан, Македонія (Сербія і Чорногорія), Росія.
2005	Україна, Молдова, Вірменія. Азербайджан.

Європейська культурна конвенція

Наголошується на необхідності заохочення громадян усіх держав до вивчення мов, історії та культури інших країн і спільної для них культури.

Велика Хартія Університетів (Magna Charta Universitatum)

Проголошено фундаментальні принципи:

• Університет — це автономний інститут в серці суспільства, що має особливу організацію внаслідок свого положення і історичного надбання. Він створює, оцінює і передає культуру за допомогою наукових досліджень і навчання. Щоб відповідати потребам суспільства, дослідження і навчання університети повинні бути морально та інтелектуально незалежними від будь-якої політичної та економічної влади.

• Процеси навчання і досліджень в університетах повинні і бути нероздільні, щоб навчання не відставало від суспільних потреб, що змінюються, і прогресу наукових знань.

• Свобода досліджень і навчання є основним принципом існування університету; і уряди, і університети, в межах своєї компетенції, повинні забезпечувати дотримання цього фундаментального принципу. Відкидаючи нетерпимість і будучи завжди відкритими для діалогу, університет є ідеальним місцем спілкування професорів, готових до передачі своїх знань та добре забезпечених всім необхідним для цього, і студентів, що здатні і прагнуть збагатити свій розум цими знаннями.

• Університет є довіреною особою європейських гуманістичних традицій, його постійною турботою є примноження знань. Для втілення свого призначення він, стираючи географічні і політичні бар'єри, підтверджує життєву необхідність для різних культур пізнавати одна одну і впливати одна на одну.

У Хартії сформульовано наступні засоби втілення в життя фундаментальних принципів:

• Щоб зберегти свободу в дослідженнях і навчанні, способи реалізації цієї свободи повинні бути доступні всім членам університетського співтовариства.

• Підбір викладачів і регулювання їх статусу повинні відповідати принципу нероздільності досліджень і навчання.

• Кожний університет повинен, з урахуванням конкретних обставин, забезпечувати захист свобод студентів; студентів повинні влаштовувати умови, в яких вони розвивають свою культуру і навчаються, що і є їх головною метою.

• Університети, особливо в Європі, вважають взаємний обмін інформацією і документацією, спільні проекти з метою розвитку освіти важливими чинниками постійного прогресу знань.

Лісабонська конвенція

Сформульовано основні терміни щодо визнання кваліфікацій з вищої освіти у європейському регіоні, визначено компетенцію державних органів, основні принципи оцінки кваліфікацій тощо.

Сорбонська декларація

У «Спільній декларації про гармонізацію архітектури системи європейської вищої освіти» міністри чотирьох провідних країн ЄС заявили, що Європа «вступає в період великих змін в освіті й умовах праці, диверсифікованості курсів професійних кар'єр, коли освіта і навчання впродовж життя стають явною необхідністю».

Болонська декларація «The European Higher Education Area»

Декларація, яка була проголошена і підписана міністрами освіти у Болоньї, започаткувала на офіційному рівні процес створення (побудови, утвердження, консолідації) європейського простору вищої освіти.

Проголошено цілі, які мають бути досягнуті в межах першого десятиліття XXI сторіччя:

• Прийняття системи прозорих та порівнянних ступенів, зокрема, за допомогою додатку до диплома, з метою полегшення працевлаштування громадян Європи і міжнародної конкурентоспроможності європейської вищої освіти.

• Прийняття системи, заснованої на двох основних циклах (undergraduate and graduate). Доступ до другого циклу навчання повинен вимагати успішного завершення першого циклу тривалістю мінімум 3 роки. Ступінь, що здобувається після першого циклу, повинен відповідати європейському ринку праці як достатній рівень кваліфікації. Другий цикл повинен закінчуватися ступенем магістра і/або ступенем доктора, як в багатьох європейських країнах.

• Запровадження системи кредитів — подібної до ECTS системи — як засобу підвищення мобільності студентів. Кредити можуть також набуватися поза сферою вищої освіти, включаючи навчання впродовж життя, якщо це визнано відповідними Університетами.

Таким чином, у рамках Болонського процесу було сформульовано шість ключових позицій:

1. Уведення двоциклового навчання. Фактично пропонується ввести два цикли навчання: 1-й – до одержання першого академічного ступеня і 2-й – після його одержання. При цьому тривалість навчання на 1-му циклі має бути не менше 3-х і не більше 4-х років. Навчання впродовж другого циклу може передбачати отримання ступеня магістра (через 1-2 роки навчання після одержання 1-го ступеня) і/або докторського ступеня (за умови загальної тривалості навчання 7-8 років).

2. Запровадження кредитної системи. Пропонується запровадити у всіх національних системах освіти систему обліку трудомісткості навчальної роботи в кредитах. За основу пропонується прийняти ECTS (Європейська система перезарахування кредитів (залікових одиниць трудомісткості)), зробивши її нагромаджувальною системою, здатною працювати в рамках концепції «навчання впродовж усього життя».

3. Контроль якості освіти. Передбачається організація акредитаційних агентств, незалежних від національних урядів і міжнародних організацій. Оцінка буде ґрунтуватися не на тривалості або змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях і навичках, що отримали випускники. Одночасно будуть встановлені стандарти транснаціональної освіти.

4. Розширення мобільності. На основі виконання попередніх пунктів передбачається істотний розвиток мобільності студентів. Окрім того, ставиться питання про розширення мобільності викладацького й іншого персоналу для взаємного збагачення європейським досвідом. Передбачається зміна національних законодавчих актів у сфері працевлаштування іноземців.

5. Забезпечення працевлаштування випускників. Одним із важливих положень Болонського процесу є орієнтація вищих навчальних закладів на кінцевий результат: знання й уміння випускників повинні бути застосовані і практично вико­ристані на користь усієї Європи. Усі академічні ступені й інші кваліфікації мають бути затребувані європейським ринком праці, а професійне визнання кваліфікацій має бути спрощене. Для забезпечення визнання кваліфікацій планується повсюдне викори­стання Додатка до диплома, який рекомендований ЮНЕСКО.

6. Забезпечення привабливості європейської системи освіти. Одним із головних завдань, що має бути вирішене в рамках Болонського процесу, є залучення в Європу більшої кількості студентів з інших регіонів світу. Вважається, що введення загальноєвропейської системи гарантії якості освіти, кредитної системи накопичення, легко доступних кваліфікацій тощо, сприятиме підвищенню інтересу європейських та інших громадян до вищої освіти.