1.2. Перші державні об’єднання на півдні України за часів ранньої залізної доби

Кіммерійці. Для території України початок залізної доби пов'язаний з культурою кочовиків-кіммерійців (ІХ – перша половина VІІ ст. до н. е.). У поемі Гомера «Одіссея» північне узбережжя Чорного моря назване землею «людей кіммерійських». Це, напевне, і є найдавніша писемна згадка про землі України. Походження кіммерійців остаточно не з’ясоване. Одні дослідники вважають, що це був давньоіранський кочовий народ, який потрапив до південноукраїнського степу з Кавказу. Інші вважають прабатьківщиною кіммерійців нижнє Поволжя. Існує також точка зору про спільне походження кіммерійців і фракійців.

Кіммерійці жили в степах від Дону до Дунаю. Найдокладніше й найдостовірніше про них написав давньогрецький історик Геродот. Раннім кіммерійцям були відомі постійні оселі та землеробство, але від Х ст. до н. е. вони стали кочовим народом. Розводили переважно коней. Кіммерійський народ складався з племен, об’єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Усі згадки про кіммерійців у давніх писемних джерелах пов’язані з їхніми військовими походами. Сильне кіммерійське військо, що складалося з рухливих загонів вершників, озброєних залізними мечами і кинджалами, луками і стрілами, бойовими молотами і булавами, наводило жах на сусідів. Праслов’яни вдало оборонялися, захистивши південні кордони своїх земель фортецями і створивши власні бойові загони на зразок кіммерійських. Вплив кіммерійської культури простежується в предметах озброєння і кінській упряжі.

Археологічні пам’ятки, залишені кіммерійцями на території України, – це здебільшого підкурганні поховання воїнів зі зброєю і кінським спорядженням та надмогильні стели-обеліски, що зображують постать воїна, оперезаного бойовим поясом з підвішеною зброєю. Постійних поселень кіммерійці не мали, жили в тимчасових таборах і зимівниках. Власної металургійної бази кіммерійці також не мали і для виготовлення зброї користувалися залізом, добутим лісостеповими або кавказькими племенами.

На початку VII ст. до н. е. в українських степах з’явилися племена скіфів, які переважили кіммерійців кількістю і рівнем військово-політичної організації. Утікаючи від скіфів, кіммерійці, перейшовши Кавказ уздовж Чорноморського узбережжя, оселилися в південному Причорномор’ї. Частина кіммерійців потрапила, можливо, і на захід, про що може свідчити назва міста Кіммерій в Італії. Ті кіммерійці, які залишилися в українських степах, загубилися серед нових прибульців – скіфів.

Скіфи (VII ст. до н.е. – III ст. до н.е. ). Ранні скіфи – північно-східні давньоіранські племена, які походили зі степів між Каспієм, Уралом та Кавказом, – були войовничим кочовим народом. Війна для скіфів була головним заняттям, джерелом збагачення. Усе їхнє життя було пронизане військовими традиціями і звичаями. Успіхі скіфів у воєних діях значною мірою зумовлювалися наявністю у них найдосконалішої на той час зброї. Ударну силу складала кіннота. Головним засобом захисту воїна – скіфа був панцир, хоча використовувалися і звичайні шкіряні куртки.

Наприкінці VII ст. до н.е., зайнявши причорноморські степи, скіфи завершили там політичне формування власної держави – Великої Скіфії. Переміщення політичного центру скіфів у Нижнє Подніпров’я і степовий Крим надало їм можливість контролювати торговельні шляхи, які сполучали античний світ із землеробськими районами Лісостепу. Встановлення такого контролю сприяло значному збагаченню скіфської знаті. Частина скіфів поступово змішувалася з місцевими, у тому числі праслов’янськими племенами. Великий вплив на розвиток культури і суспільного ладу Скіфії справила грецька колонізація Причорномор’я, яка сприяла поширенню досягнень античної цивілізації.

У 512 р. до н.е. скіфи, об‘єднавшись із сусідніми народами, перемогли перське військо на чолі із царем Дарієм І. Поразка Дарія принесла скіфам славу непереможних воїнів. Розквіт Великої Скіфії припадає на часи, коли там правив Атей, який загинув у віці 90 років у битві проти Македонії у 339 р. до н. е. Військо македонців тоді очолював батько О.Македонського Філіпп II. Міць Скіфії похитнулася, і на межі IV-III ст. до н.е. почався поступовий занепад скіфської держави.

Скіфська держава об’єднувала багато різних племен. Власне скіфами, азійським народом були племена царських скіфів і скіфів-кочовиків, які жили в причорноморських та приазовських степах. Вони панували над іншими племенами. Дніпровське лісостепове Лівобережжя заселяли скіфи-землероби, а на захід від Дніпра жили скіфи-орачі, або сколоти. Це були не етнічні скіфи, а осілі хліборобські племена праслов’ян, підвладні скіфам.

Вождь царських скіфів мав величезну владу. Він очолював раду царів і військо, був верховним суддею. Царство поділялося на номи (округи), на чолі яких стояли вихідці із царської родини. Вищим органом влади були народні збори, які могли усувати царів від влади й обирати нових із представників царської родини. Більшість скіфів були вільними воїнами. Із часом серед скіфів зростала майнова нерівність. Грабунки сусідніх племен збагачували головним чином владну верхівку. Накопичені багатства перетворювали на коштовності: у грецьких містах Причорномор’я багато ювелірних майстерень виконували замовлення багатих скіфів. Згодом золоті речі потрапляли до усипальниць знаті.

Після розквіту скіфської держави, який тривав протягом VI-IV ст. до н. е. на межі IV-III ст. до н. е. почався раптовий спад й занепад Великої Скіфії. Серед його причин історики називають: погіршення кліматичних умов і усихання степів; тривале витолочування трав’яного покрову численними стадами худоби; занепад економічних ресурсів степу тощо.

Сармати (III ст. до н.е. – III ст. н. е.). У III ст. до н.е. на землі Північного Причорномор’я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати. Межиріччя Дніпра і Дунаю сарматські племенні союзи захоплювали трьома хвилями: у III ст. до н.е. – на чолі з так званими царськими сарматами і язиками; у II ст. до н.е. – на чолі з роксоланами; у II ст. до н.е. – на чолі з аланами. Це був союз споріднених скіфами племен. Уже в II-I ст. до н.е. вони повністю займали степи між Доном і Дніпром, а деякі їхні поселення сягали навіть Південного Бугу і Дунаю. Назва «сармати» походить від іранського слова «саоро-мант», що означає «оперезаний мечем». За іншою легендою сармати походили від шлюбів скіфів з амазонками – безстрашними жінками-воїнами. Сарматські жінки вміли їздити верхи, не гірше за чоловіків володіли зброєю разом з ними ходили в походи. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів ще більшою жорстокістю і непохитністю. Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Вони розводили велику рогату худобу, овець, коней. Окрім того, полювали на степових звірів і птахів, ловили рибу, займалися ремеслами.

У 372 р. н. е. домінуючі у сарматській племінній конфедерації алани були розбиті гунами, що привело до втрати сарматами пануючого положення в Північному Причорномор’ї.

Античні міста Північного Причорномор’я. Грецькі міста й селища виникли в Причорномор’ї під час великої грецької колонізації (майже одночасно із скіфською) у VIII-VI ст. до н.е. Деякі вчені зазначають, що «колонізація» не зовсім вдалий термін, і вважають, що доцільніше називати створення грецьких міст «переселенням». Причини виникнення колоній полягали в перенаселенні Греції, нестачі земель, придатних для хліборобства, пошуках джерел сировини (металу, лісу, солі) та ринків збуту, військовій агресії лідійців та персів, у внутрішній соціально-політичний боротьбі.

Першими грецькими поселеннями на півдні України стали засновані в VII ст. до н.е. у поннизі Південного Бугу на острові Березань місто Борисфен та в Буго-Дністровському лимані місто Ольвія. Пізніше у пониззі Дністра виникли Тіра, Ніконій, Офіусса, у Західному Криму – Херсонес Таврійський, Керкінітіда, Калос Лімен, на сході Криму 480 р. до н.е. постало Боспорське царство з містами Пантікапей, Фанагорія, Гермонаста, Тірітака, Кіммерік.

Грецька колонія складалася із центру – поліса та сільсько-господарських округів (хори), розташованих навколо міста селищ, хуторів, окремих садиб. Місто мало чітко сплановану забудову. Існували портові, торгові, адміністративні та культові райони, що поділялися на квартали. Ремісничі квартали та житла бідняків були винесені на околицю. У центрі міста знаходилася головна площа – агора. Навколо неї розташовувались адміністративні споруди, гімназії, крамниці.

За формою правління міста-держави були республіками: демократичними (де вирішальну роль у політичному житті відігравав народ – демос) або аристократичними (де влада фактично належала рабовласницькій аристократії). Типовими демократичними полісами були Ольвія і Херсонес.

Наймогутнішим серед держав Північного Причорномор’я було Боспорське царство, яке виникло в V ст. до н. е. в результаті об’єднання більше як 20 міст. Столицею царства стало місто Пантікапей. У період свого розквіту (IV-III ст. до н.е.) Боспор вдався на спроби поширити свою владу на все узбережжя Чорного моря. У 107 р. до н.е. під час повстання рабів та вільного населення під проводом скіфа Савмака було вбито царя Перкада V. Повстання негативно позначилося на Боспорській державі: спочатку вона ввійшла до складу Понтійського царства, згодом підпала під владу Риму, а в 70-х рр. IV ст. до н.е. остаточно розпалася під ударами гунів.

Починаючи з III ст. до н.е. справи колоній поступово погіршуються. Настають неспокійні часи. Грецію і сусідні країни захоплює загальна криза, викликана багатьма причинами: розкладом рабовласництва, війнами, неврожайними роками. Погіршуються стосунки зі скіфами, які намагаються підкорити грецькі міста, і їм це часто вдається. Змінюється зовнішньополітична ситуація: відбувається розквіт Македонської держави, що прагне прибрати до своїх рук Північне Причорномор’я. І нарешті, Причорномор’я потрапляє під владу Римської імперії. До V ст. до н.е. античні міста-держави припинили існування.