Тестові завдання третього рівня складності

1 В економіці, яка характеризується повною зайнятістю, швидкі темпи економічного зростання потребують:

А) зменшення норми заощадження і інвестицій;

Б) високої норми заощаджень і високої норми інвестицій;

В) низької норми заощаджень і високої норми інвестицій;

Г) високої норми заощадження і низької норми інвестицій;

Д) немає вірної відповіді.

2 Статистика більшості економічно розвинутих країн світу свідчить:

А) частка інвестицій у ВВП і темпи зростання продуктивності праці перебувають в обережній залежності;

Б) є тісний зв'язок між часткою ВВП, яка спрямовується на інвестиції, і темпами зростання продуктивності праці;

В) високі граничні податкові ставки на доходи корпорації і особисті доходи сприяють зростанню інвестицій;

Г) скорочення чисельності зайнятих працівників призводить до падіння середньої продуктивності праці;

Д) немає вірної відповіді.

3 Визначте перелік змін макроекономічних показників, який спостерігатиметься в економіці, що перебуває у фазі піднесення та наближається до потенційного рівня виробництва:

А) реальний ВВП зростає, безробіття зростає, інфляція; Б) реальний ВВП зростає, зайнятість зростає, ціни зростають; В) реальний ВВП не змінюється, зайнятість не змінюється, інфляція; Г) реальний ВВП зростає, зайнятість зростає, ціни не змінюються; Д) немає вірної відповіді.

4 Який з наведених показників може збільшуватись без виробництва більшої кількості товарів і послуг:

А) обсяг номінального ВВП; Б) обсяг реального ВВП; В) обсяг сукупної пропозиції; Г) обсяг реального ВНП; Д) немає вірної відповіді.

5 Статистичні дані про зростання реального обсягу ВВП на душу населення і сумарного реального обсягу ВВП:

А) занижують економічні зростання, тому що не беруть до уваги наявне скорочення робочого часу;

Б) занижують економічне зростання, тому що не беруть до уваги фактор забруднення навколишнього середовища;

В) завищують економічне зростання, тому що не враховують якісне поліпшення життя;

Г) відповідають дійсності;

Д) немає вірної відповіді.

3.4 Держава в системі макроекономіч-ного регулювання. Макроекономічна політика

1 Роль держави в економіці.

2 Макроекономічна політика, її суть та види.

3 Бюджетно-податкова політика, її суть та види.

4 Грошово-кредитна політика: цілі, види та інструменти.

Роль держави в економіці. Ринок не є ідеальною формою організації суспільного виробництва. Існує досить багато причин, які вказують на необхідність державного регулювання економіки, зокрема:

1) ринкова економіка не захищена від таких негативних явищ як неповна зайнятість населення, циклічність економічного розвитку, монополізм, нестабільність рівня цін, несправедливий розподіл доходів;

2) є сфери діяльності, які не завжди вигідні для приватного бізнесу – наука і освіта, охорона здоров’я, оборона, охорона довкілля;

3) визначення правил гри або формування правових засад функціонування економіки;

4) є сфери, де ринкові механізми спрацьовують або із запізненням, або не спрацьовують зовсім (ринок робочої сили);

5) регулювання грошового обігу, забезпечення стійкості національної валюти;

6) забезпечення національної валюти безпеки;

7) ринковий механізм не може самостійно розробити стратегічні програми розвитку науки і технологій, глибокі структурні перетворення виробництва;

8) в умовах ринку потрібна відповідна регіональна політика держави для вирішення складних регіональних проблем;

Перелічені обмеження ринку можуть бути компенсовані лише за допомогою державного втручання. Тому держава об’єктивно змушена виконувати ряд функцій спрямованих на регулювання економіки:

• соціальна функція – держава покликана створити кожній людині умови реалізації її конституційних прав і свобод;

• політична функція – створення відповідного суспільного ладу і економічної структури країни для забезпечення цілісності суспільства та його розвитку;

• міжнародна – налагодження взаємовигідних відносин і співробітництва з іншими країнами , участь у діяльності міжнародних організацій;

• економічна – створення сприятливих умов для підприємництва і господарювання.

Державне втручання в економіку може бути ефективним за умов, якщо воно є зваженим. Тому в теорії і на практиці завжди існує проблема співвідношення між державним регулюванням економіки і ринковим саморегулюванням.

Державне регулювання економіки – це цілеспрямована діяльність держави щодо створення правових, економічних і соціальних передумов, необхідних для найбільш ефективного функціонування ринкового механізму і мінімізації його негативних наслідків. Раціональне державне регулювання економіки не протистоїть механізму її ринкового регулювання й не змінює його, а свідомо використовує його регулюючий потенціал, надає ринковим регуляторам здатність більш цілеспрямовано і ефективно впливати на економічний розвиток.

Макроекономічна політика, її суть та види. Макроекономічна політика – це діяльність держави щодо створення правових і економічних передумов, необхідних для досягнення стабільності національної економіки.

Для здійснення макроекономічної політики уряд може використовувати систему державних регуляторів (інструментів). Всі державні інструменти поділяються на три види: правові, адміністративні, економічні.

Правове регулювання – це діяльність держави щодо встановлення обов’язкових для виконання юридичних норм поведінки суб’єктів права. До правових інструментів належать законодавчі та підзаконні документи, які регламентують основні напрямки і правила економічної діяльності.

Адміністративне регулювання полягає в прямому управлінні економікою, заснованому на застосування санкцій і штрафів, ліцензій, дозволів, квот; запроваджені норм і стандартів, стандартів, які регламентують вимоги до якості робіт, послуг, продукції, до організації виробничих процесів, операцій на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Найважливішу роль в державному регулюванні відіграють економічні інструменти. До них належать: макроекономічне планування, державний бюджет, податки, гроші, кредит тощо.

Бюджетно-податкова політика, її суть та види. Бюджетно-податкова (фіскальна) політика – це сукупність заходів держави щодо регулювання економіки шляхом зміни державних видатків, системи оподаткування та підходів до формування державного бюджету в цілому.

Фіскальна політика, спрямована на підтримання високих темпів економічного зростання та досягнення високого рівня зайнятості за умов збільшення державних видатків та скорочення податків, називається стимулюючою. Стабілізація економіки в період інфляційного попиту через збільшення податків, скорочення державних видатків забезпечується за допомогою стримуючої фіскальної політики.

Податки та їх види. Одним із інструментів бюджетно-податкової політики є податки. Податки – обов’язкові платежі в бюджет відповідного рівня, які здійснюються платниками в порядку і на умовах, визначених законодавчими актами. Сукупність податків, а також форм і методів їх побудови утворюють податкову систему. Об’єктами оподаткування є доходи (прибуток), окремі види діяльності, операції з цінними паперами, використання природних ресурсів, передача майна, додана вартість продукції, робіт і послуг і другі об’єкти, відповідно до законодавчих актів.

В сучасних умовах податки виконують дві основні функції:

1. фіскальна – основна, характерна для всіх держав. З її допомогою створюються державні грошові фонди і матеріальні умови для функціонування держави;

2. економічна – податки, як засіб перерозподілу відносин, стимулюють або стримують темпи росту виробництва, посилюють або послаблюють накопичення капіталу, розширюють або зменшують платоспроможний попит населення.

Податки бувають двох видів: прямі і непрямі.

Прямі – податки на доходи і майно. До них належить:

• податок з доходів фізичних осіб;

• податок на прибуток корпорацій (фірм);

• податок на майно.

Непрямі – податок на товари і послуги. До них належить:

• податок на додану вартість (ПДВ);

• акцизи (податки, які включаються в ціну товару чи послуг);

• податки на операції з нерухомістю і цінними паперами:

• мито.

Податок з доходів фізичних осіб (податок на особисті доходи) є відрахуванням із доходів платника податків – фізичної особи.

Податок на прибуток корпорацій (фірм) – його платниками є юридичні особи. Даний податок накладається на чистий прибуток фірми (валова виручка мінус видатки і збитки).

Податки на майно (капітал) включають плату за землю; податок з власників транспортних засобів; збір за спеціальне використання природних ресурсів; збір за забруднення навколишнього середовища.

Податок на додану вартість (ПДВ) домінує серед непрямих податків. Сплата даного податку перекладається на споживача. Платники податків, які в процесі роботи додають вартість предметам праці, які до них надійшли, обкладаються податком з цієї даної вартості.

Акцизний збір – податок, що встановлюється на високорентабельні і монопольні товари та включається в їхню ціну. Платниками податку є суб’єкти підприємницької діяльності (виробники або імпортери підакцизних товарів), а відтак і ті, хто купує ці товари.

Мито є податком на товари, що імпортуються, експортуються та перевозяться по території країни транзитом.

Крім податків в Україні існує ще один вид стягнення – збори на формування цільових державних фондів (пенсійне страхування, обов’язкове соціальне страхування тощо).

В залежності від характеру стягнення податкових ставок податки поділяються на:

- пропорційні (податкова ставка незмінна і не залежить від рівня доходу; забезпечується заінтересованість у зростанні доходів, оскільки вилучена частка доходу не зростає; відтворюється соціальна несправедливість у разі, якщо надвисокі доходи отримані випадково або не законно);

- прогресивні (податкова ставка збільшується із зростанням доходу і забезпечується гальмування зростання доходів; стимулюється приховування доходів після певної межі);

- регресивні (податкова ставка зменшується в міру зростання доходу; до даного виду податків відносять, як правило, не прямі податки).

Бюджет держави. Державний бюджет – це річний план державних видатків і джерел їх фінансового покриття. Державний бюджет завжди є компромісом, між власниками і працівниками по найму; компроміс між загальнодержавними і місцевими інтересами; компроміс між промисловими і сільськогосподарськими районами; компроміс між інтересами окремих галузей і монополій.

Основними складовими бюджету є його доходна і витратна частина. Доходи бюджету – це податкові й неподаткові надходження, доходи від операцій з капіталу, трансферти. Податковими надходженнями є передбачені податковими законами загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов’язкові платежі. Неподаткові надходження – це доходи від власності й підприємницької діяльності, державних підприємств, адміністративні збори і платежі, надходження від штрафів і фінансових санкцій. Трансферти – це кошти, одержані бюджетами одного рівня від бюджетів іншого рівня на безоплатній та безповоротній основі.

Видатки бюджетів – це кошти, які спрямовують на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом. Видатки держбюджету призначені для вирішення основних соціальних, адміністративних, господарських та політичних проблем (видатки на освіту, культуру, охорону здоров’я, державне управління, судову владу, національну безпеку, правоохоронну діяльність, соціально культурні потреби).

У Бюджетному кодексі України передбачені видатки на поточні витрати і витрати розвитку. Поточні витрати спрямовуються на фінансування мережі підприємств, установ та організацій, заходів соціального захисту населення (виплата заробітної плати працівникам бюджетних установ, пенсій, стипендій, субсидій).

Витрати розвитку зорієнтовані на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності: капіталовкладення в розвиток пріоритетних галузей виробництва, структурну перебудову господарства, інноваційне інвестування підприємств, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави. В тому випадку, коли видатки по розміру рівні з доходами, має місце баланс бюджету. Якщо видатки більші ніж доходи, то виникає дефіцит бюджету. Державний дефіцит покривається за рахунок державних позик (продаж державних цінних паперів, позик з недержавних фондів, отримання кредитів у банку).

Грошово-кредитна політика: цілі, види та інструменти. Сукупність заходів, які регламентують діяльність грошово-кредитної системи, з метою досягнення ряду загальноекономічних цілей – зміцнення грошової одиниці, стабілізації цін, темпів економічного росту, отримала назву грошово-кредитної (монетарної) політики.

Цілі грошово-кредитної політики можна розділити на кінцеві (економічне зростання, повна зайнятість, стабільність цін) та проміжні (процентна ставка, грошова маса, валютний курс).

Розробка і реалізація монетарної політики – важлива функція центрального банку. Він має реальну можливість впливати на об’єм грошової пропозиції в країні.

Основні інструменти, якими володіє центральний банк, включають:

• регулювання офіційних резервних вимог;

• операції на відкритому ринку;

• маніпулювання обліковою процентною ставкою.

Величина резервів, тобто частина банківських активів, які комерційний банк зобов’язаний зберігати на рахунках центрального банку, визначає його кредитні можливості. Збільшуючи або зменшуючи резервні вимоги, центральний банк може регулювати кредитну активність банку і тим самим контролювати пропозицію грошей.

Операції на відкритому ринку – купівля центральним банком державних цінних паперів на фінансових ринках і продажі комерційним банком, фірмам та населенню, спрямовані на зміну розміру або структури резервів комерційних банків, і таким чином, на регулювання пропозицій грошей.

Облікова процентна ставка – це ставка процента, під яку центральний банк кредитує комерційні банки. Змінюючи цю ставку, центральний банк може впливати на резерви банків, розширюючи або скорочуючи їх можливості в наданні кредиту населенню та підприємствам.

В залежності від економічної ситуації центральний банк проводить політику дешевих або дорогих грошей. Політика дешевих грошей (стимулююча) характерна у випадку економічного спаду і високого рівня безробіття. Її мета –зробити кредит більш дешевим і доступним, щоб збільшити сукупні видатки, інвестиції, виробництво і зайнятість. Цього можна досягнути за рахунок:

1) зменшення облікової процентної ставки;

2) купівля центральним банком державних цінних паперів на відкритому ринку;

3) зменшення норми резервних вимог.

Політика дорогих грошей (стримуюча) має за мету обмеження пропозиції грошей для того, щоб скоротити сукупні видатки, знизити темпи інфляції. Вона включає наступні заходи:

1) збільшення облікової процентної ставки;

2) продаж центральним банком державних цінних паперів на відкритому ринку;

3) збільшення норми резервних вимог.