Проблемно-пізнавальні питання:

1. Що таке “культура”?

2. Ким вперше було зафіксовано слово “культура” у класичній давнині?

3. Які основні форми культури?

4. З якого періоду поняття “культура” набуває статус наукової категорії?

5. Яка функція культури є визначальною?

6. Якою наукою є культурологія?

Теми повідомлень:

1. Культура як наукова категорія.

2. Культурна еволюція та її етапи

3. Суспільство науково-технічної культури.

4. Провідна функція культури.

Реферати:

1. Роль культури в житті особи і суспільства.

2. Форми культури.

3. Періоди становлення культурології.

Література:

1. Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посіб./ За ред. І.І. Тюрменко, О.Д. Горбула. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004.

2. Культурология.- М.: Высшая школа, 2001.

3. Подольска Є.А. Культурологія. – Київ: Центр навчальної літератури, 2003.

4. Гуревич Н.С. Культурология. – М., 2001.

5. Бабій Л.Т. Діалектика розвитку історичних типів в культурі – Львів: світ, 1991.

6. Быстрова А.А. Основы культурологии. – М.: ЮКЭА, 2002 – 712 с.

7. Торелов А.А. Культурология. – М.: Юрастт.-М, 2001 – 400с.

8. Кормич Л.І., Багацький В.В. Культурология. – х.: Одисей, 2002 – 304 с.

9. Кравченко А.И. Культурология. – М.: Академпроект, 2001.-496 с.

10. Сапронов П.А. Культурология. – спб.: Лениздат, 2001.-560 с.

11. Культурология.-М.: Высш. шк., 2001 – 511 с.

12. Бокань В.А. Культурологія.-К., 2000 – 134 с.

13. История и культурология: Учеб. пособие для студентов вузов /под ред. Н.В. Шишовой. – М.: Лотос, 200.-456 с.

14. Культурологія: Навч. посібник/ В.Л.Петрушенко, Л.А. Пинда, Є. А.Подольська та інш.- Львів, 2005.- 357 с.

15. Абрамович С.Д. Культурологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів.- Чернігів, 2005.-347 с.

16. Багацький В.В. Культурологія: Історія і теорія світової культури ХХ ст.: Навч. посібник.- Київ: 2004.- 302 с.

17. Гончарук Т. В. Культурологія: Навч. посібник.- Тернопіль, 2004.- 213 с.

18. Кравченко А.И. Культурология: Учеб.пособие для вузов.- М., 2003.- 493 с.

19. Культурологія: Навч. посібник/ Є.А. Подольська, В.Д. Лихвар, К.А. Іванова.- К., 2005.- 390 с.

20. Чорненький Я.Я. Культурологія: Теорія. Практика. Самостійна робота: Навч. посібник для вищ. навч. закладів.- К.,2004.-353 с.

21. Шевнюк О.Л. Культурологія: Навч. посібник.- К., 2004. – 353 с.

Тема 2. Генеза культури План:

1. Культура і суспільство. Роль культурних цінностей у розвитку суспільства.

2. Закономірності розвитку і функціонування культури.

3. Періодизація культури.

1. Культура – є важливим чинником суспільного розвитку.

Культура в житті людини відіграє неоднозначну роль. З одного боку, вона сприяє закріпленню найцінніших зразків поведінки й передачі їх наступним поколінням. з іншого боку, культура не тільки зміцнює солідарність між людьми, але і є причиною конфліктів як у середині груп, так і на особистому рівні.

Культура, як і суспільство, ґрунтується на системі цінностей.

Цінності мають величезне значення в будь-якій культурі, оскільки визначають відносини людини з природою, соціумом, найближчим оточенням і з навколишнім середовищем

Цінності - це матеріальні предмети або духовні принципи, які мають певне значення для даного соціального суб'єкта з позиції задоволення його потреб та інтересів. Тобто це уявлення про норми життя суспільства, які соціально схвалені і прийняті більшістю людей. Цінності не піддаються сумніву, вони слугують за еталон та ідеал для всіх людей. Такі поняття, як добро, справедливість, патріотизм, дружба, кохання - усталені категорії людських стосунків. Якщо вірність с цінністю, то відступ під неї засуджується як зрада. Якщо чистота є цінністю, то неохайність засуджується як непристойна поведінка. У людській свідомості існує одночасно безліч цінностей. Цінності існують не хаотично, вони певним чином упорядковані одні щодо інших. Система цінностей являє собою ієрархію, в якій цінності розміщуються по наростаючій значимості. Завдяки цій системі забезпечуються цілісність даної культури, її неповторний вигляд, необхідний ступінь порядку і передбачуваності.

Освоюючи цінності навколишнього світу, людина спирається на усталені в його культурі традиції, норми, звичаї і поступово формує систему основних і загальноприйнятих цінностей, що керують її життям. На цій основі в кожній культурі складається своя система цінностей, яка показує її специфічний стан у світі.

Існують такі цінності: особисті, цінності, властиві певній статі чи віку, цінності великих чи малих груп людей, різних епох і держав та загальнолюдські. Тому в науці прийнято культурні цінності поділяти на дві основні групи. До першої з них належать сукупні здобутки інтелектуальної, художньої й релігійної творчості (видатні архітектурні споруди, унікальні досягнення ремесел, археологічні та етнографічні раритети тощо), а до другої - ті культурні цінності, що виправдали себе і довели свою ефективність на практиці (звичаї, стереотипи поведінки і свідомості, оцінювання, думки, інтерпретації тощо), що ведуть до інтеграції суспільства, росту взаєморозуміння між людьми, їх солідарності, взаємодопомоги і т. д. Обидві групи культурних цінностей на практиці становлять "ядро" будь-якої культури і визначають її неповторність.

У процесі міжкультурних контактів виявляється величезна різниця між тим, як сприймаються однакові цінності людьми різних культур. Серед них можна виділити ті, які збігаються і за характером оцінювання, і за змістом. Такого роду цінності називаються універсальними, або загальнолюдськими. їхня універсальність зумовлюється тим, що основні риси таких цінностей базуються на біологічній природі людини та на загальних властивостях соціальної взаємодії. Так, немає жодної культури в світі, де оцінювалися б як позитивні убивство, неправда і злодійство. У кожній культурі є лише своя межа терпимості цих явищ, але загальна їх оцінка однозначно негативна.

У культурній антропології прийнято виділяти чотири основні сфери культурних цінностей: побут, ідеологію, релігію і художню культуру

Культурні цінності, як уже було відзначено, в житті кожної людини мають різне значення. Тому одні люди є прихильниками цінностей колективу, а інші -індивідуалізму. Так, людина в США насамперед вважає себе індивідом, а вже потім членом соціуму, тоді як у багатьох інших країнах, зокрема в Японії, люди спершу вважають себе членом соціуму і тільки потім - індивідом. Якщо люди з такими різними орієнтаціями вступають у спілкування, особливо ділове, завжди виникають ситуації непорозуміння. Наприклад, проводячи ділові переговори з японцями, американці призначають співробітника, відповідального за їхню підготовку і ведення, якщо переговори пройдуть успішно, цей співробітник буде нагороджений. У японській фірмі таке неможливо, там панує колективна відповідальність за результати будь-якої справи. Тому-в Японії ніколи не виділяють кого-небудь із загальної маси.

Які цінності для людей мають важливе значення і великий вплив, а які не беруться до уваги, залежить від типу культури. Значна частина особливостей власної культури, як правило, не усвідомлюється і сприймається як належне. Усвідомлення цінностей своєї культури настає лише при зустрічі з представниками інших культур, коли відбувається міжкультурна взаємодія.

Без цінностей не обходиться-жодне суспільство. Кожна-людина може вибирати ті чи інші цінності: одні - прихильники колективізму, а інші -цінностей індивідуалізму. Для одних вищою цінністю є гроші, для інших -моральна бездоганність, для третіх - політична кар'єра. Для характеристики того, що є визначальним у суспільстві, соціологи ввели термін "ціннісні орієнтації". Вони включають індивідуальні відносини або вибір конкретних цінностей як норму своєї поведінки.

Честь і гідність сім'ї - одна з найважливіших цінностей людського суспільства з найдавніших часів. Турбуючись про сім'ю, чоловік тим самим демонструє свою силу, хоробрість, добро і все те, що високо цінується оточуючими. Керівництвом до своєї поведінки він вибрав позитивні цінності. Вони стали його культурною нормою, а психологічна установка на їх дотримання - ціннісною орієнтацією.

Культурні норми і цінності тісно взаємопов'язані. Відмінність між нормою і цінністю полягає у тому, що норми - це правила поведінки, а цінності - абстрактні поняття про те, що таке добро і зло, правильне і неправильне, обов'язкове і необов'язкове. Цінності мають спільну основу з нормами.

Цінності – це те, що виправдовує і надає сенс нормам. Так, життя людини – цінність, а її охорона - норма; дитина - соціальна цінність, а обов'язок батьків піклуватися про неї - соціальна норма.

Різні культури можуть віддавати перевагу однаковим цінностям (героїзму на полі бою, матеріальному збагаченню, аскетизму і т. п.). Кожне суспільство встановлює, що для нього є цінністю, а що ні.

Основною функцією цінностей є регулятивна функція, а саме регулювання поведінки особистостей у певних соціальних умовах. Особа, щоб відчувати себе повноправним членом суспільства, повинна оцінювати себе, свою діяльність і поведінку з позицій відповідності до вимог культури. Відповідність життя і діяльності особи усталеним у суспільстві нормам і правилам створює в неї почуття особистої соціальної повноцінності, яка є умовою нормального соціального самопочуття, і навпаки, почуття невідповідності поведінки вимогам суспільства занурює людину в стан дискомфорту, може стати причиною тяжких переживань і психічних відхилень.

Таким чином, людина потребує постійного контролю за ступенем своєї соціальної зрілості. Зовнішній контроль за цим здійснюється інститутом соціальної думки, правовими органами тощо. Внутрішній контроль про­водиться самим індивідом з позицій норм і вимог суспільства, засвоєних ним у процесі соціалізації, і виступає як самоконтроль. Самоконтроль є діючим механізмом розвитку особи, оскільки передбачає послідовну корекцію її поведінки згідно із зазначеними нормами.

Для здійснення самоконтролю за ступенем своєї соціальної цілісності, особі необхідно зіставити себе з певним ідеалом, прийнятим у суспільстві, подивитися на себе з позицій іншої людини.

Цінності є також критеріями оцінки і навколишньої дійсності: через систему цінностей ніби фільтрується вся інформація, яка сприймається і переробляються особою. "Призма цінностей" посилює одну інформацію і послаблює іншу.

Таким чином, цінності - це ядро структури особистості, яке визначає їх спрямованість та рівень їх соціальної скерованості.

Іншою важливою функцією цінностей є прогностична функція, оскільки на її основі ґрунтується життєва позиція і програма створення образу майбутнього, перспективи розвитку особистості та її життєдіяльності. Отже, цінності регулюють не тільки теперішній стан і визначають не лише принципи життя людини, а й її мету, завдання, ідеали.

Залучення особистості до культури є, насамперед, процесом формування індивідуальної системи цінностей. У процесі освоєння культури індивід стає особистістю, що дає людині можливість жити в суспільстві як повноправному і повноцінному його члену, взаємодіяти з іншими людьми і розгортати діяльність по створенню предметів культури.

Вплив культури на особистість суперечливий. З одного боку, він здійснюється як соціалізація через залучення особистості до існуючих у суспільстві цінностей, норм, знань, а з іншого, - через індивідуалізацію людини, розвиток її неповторних рис та здібностей. Індивідуалізація особистості здійснюється шляхом вибіркового засвоєння всіх накопичених суспільством цінностей, обмежуючись спрямованістю особистості, системою тих цінностей, що скеровують людину.

Отже, цінності - важливі компоненти людської культури на рівні норм та ідеалів. Їх існування ґрунтується на активності суб'єкта культурної творчості, його діалозі з іншими людьми. Поняття "цінності" пов'язане з поняттям "ціннісна орієнтація".

Ціннісна орієнтація виступає як детермінанта та індикатор духовної діяльності людини на особистісному та груповому рівні, а також відповідних їй соціально-психологічних утворень, які мають позитивну оцінку. Такими детермінантами можуть бути уявлення, знання, інтереси, мотиви, потреби, ідеали, а також установки, стереотипи тощо.

Наявність ціннісних орієнтацій характеризує зрілість людини. Наприклад, стійка структура ціннісних орієнтацій визначає такі людські якості, як активність життєвої позиції, завзятість у досягненні мети, вірність певним традиціям та ідеалам, цільність, надійність; і навпаки, протиріччя в ціннісних орієнтаціях тягне за собою непослідовність, непередбачуваність поведінки людини; нерозвиненість соціально значущих ціннісних орієнтацій особистості визначає її інфантильність, перевагу зовнішніх стимулів в її поведінці. Як підкреслює Е. Фромм, більшість людей знаходяться між різними системами цінностей і тому ніколи не розвиваються повністю в тому чи іншому напрямі, у них немає самобутності і тотожності собі.

Таким чином, ціннісні орієнтації і цінності культури виступають мотивацією культурної поведінки людини, стимулами для досягнення мети і захисту деяких ціннісних надбань. За допомогою ціннісних орієнтацій і цінностей культури в суспільстві формуються стандарти культурних оцінок, визначаються пріоритети життєвих цілей і вибір методів їх досягнення.

2. Культурні процеси і явища відрізняються складністю і багато - плановістю. Їм притаманні пені закономірності розвитку і функціонування.

Знайомство з історією культури показує, що її складові частини не є незмінними. Тому виникає питання: як і чому, під впливом яких чинників змінюється культура.

Культурна динаміка, як свідчить історія, включає як внутрішню трансформацію культурних явищ, так і зовнішні зміни (взаємодія культур, пересувалися в просторі і т.д.).

В культурології культура динаміка описується трьома основними типами взаємодії: фазовою або етапною: циклічною і інверсійною. Найбільш проста концепція культурного розвитку - традиційна теорія лінійного прогресу, тобто цілеспрямованого поступального руху культурних форм, шляхом еволюціонізму з метою удосконалення людського роду, суспільства, окремої людини, а також результатів її матеріальної і духовної діяльності. Цей тип культурної динаміки отримав, назву фазового, або етапного.

Концепція формаційного розвитку культури утверджує основним чинником розвитку культури зміни у способі виробництва. зміна характеру виробництва тягне за собою і зміну суспільного устрою, а разом з ним і культури. Відповідно до цих змін виділяються і основні періоди лінійного розвитку світової культури, які породжували відповідні типи культури: первісну, рабовласницьку, феодальну, буржуазну і соціалістичну.

Якщо взяти за основу стадіальний критерій універсального рівня, то культурну динаміку людського суспільства можна розглядати як загальносвітовий процес зміни всесвітньо-історичних епох: Первісність, Старовина, Середньовіччя, Новий і Новітній час. Динаміка оцінюється в цьому випадку як комплексний поступальний розвиток людського співтовариства шляхом історичного прогресу.

Фундаментом фазового типу культурної динаміки є соціокультурне перетворення. Воно має місце, коли новий стан виникає внаслідок зміни колишнього стану під впливом інтенсивних процесів суспільного оновлення. Розрізнюють три основних види перетворень: реформу, трансформацію і революцію.

Циклічний тип культурної динаміки виходить з уявлення про те, що зміни у світі підпорядковані закону повторюваності, оборотності. Кожна культура проходить певний життєвий цикл від народження до смерті, рухаючись по замкненому колу до початкового стану хаосу. Подібні погляди були поширені у V-ІV ст. до н.е. у грецькій (Аристотель, Полібій) і давньокитайській (Сима Цянь) філософії.

Ідея циклічності протистояла ідеї прогресивного поступального розвитку людської культури і у ХІХ-ХХ ст., знайшовши своє відображення в теорії культурно-історичних типів М.Я.Данилевського, в понятті "культурних організмів" концепції О.Шпенглера, кругообігу "локальних цивілізацій" А. Тойнбі.

Зміни в рамках циклу виявляються повторюваними, суспільства рухаються за подібними траєкторіями протягом багатьох поколінь. Сприйняття часу в них також циклічне, тобто таке, яке періодично повертається до початкової точки. Тому минуле поетизується в легендах про "золоту" добу, яка уявляється найкращою, гідною наслідування і відтворення.

Такий тип динаміки виникає у суспільствах, де не скла­лося стійке культурне ядро, "золота середина" або міцна структура. Тому ослаблення жорсткої нормативності і обмежень може приводити до розпущеності звичаїв, повна покірність існуючим порядкам і їх носіям може змінюватися "безглуздим і нещадним бунтом", розгул пристрастей і чуттєвості може поступитися місцем крайньому аскетизму і розсудливому раціоналізму. Чим менше ступінь стабільності суспільства і чим слабкіше налагоджені відносини між його різними компонентами, тим більшого розмаху набувають повороти в його духовному і політичному житті.

Інверсійна хвиля може охоплювати найрізноманітніші періоди - від декількох років до декількох століть. Інверсійний характер мали зміни культури в різні часи і в різних суспільствах. У вітчизняній історії на певному етапі такий характер мав перехід від язичництва до монотеїзму, що супроводжувався знищенням попередніх культів; від релігії до атеїзму, що призвів до руйнування колишніх святинь, огульної критики релігії і розправ зі священиками; від культурної ізоляції до інтенсивного наслідування західних зразків; від державно-партійного тоталітаризму до плюралізму як прямо протилежних моделей політичного і культурного життя.

Культурні зміни і напрям впливу культури на суспільство бувають різні.

Вчені виділяють: зміни, які ведуть до ослаблення диференціації занепаду культури; і зміни, які можуть ніяк не виявляти себе протягом тривалого часу, прирікаючи культуру на застій.

Збагачення культури прийнято розглядати як процес поглиблення диференціації її структури при збереженні стійкості фундаментальних частин системи, тобто духовно-етичної спадщини. Позитивні зміни завжди пов'язані з формуванням нових жанрів, напрямів, стилів мистецтва, впровадженням нових технологій, появою нових культурних центрів, народженням геніїв і т.д. Нове не завжди може служити синонімом прогресу, а лише в тому випадку, коли воно сприяє духовно-етичному вдосконаленню людини, допомагаючи їй розширювати зону свободи без шкоди для всього живого.

Культурний занепад частіше за все пов'язаний з ослабленням значення високих сфер культури, її примітивізацією, зростанням прагматичної спрямованості суспільної свідомості, тобто з набором чинників, викликаних стандартизацією життя в умовах масовою суспільства. Занепад також може виражати себе або як втома, реакція розслаблення на попередній бурхливий період розвитку культури, або як незадоволення його результатами.

Культурна криза супроводжується різким ослабленням традиційних зв'язків між найважливішими елементами і інститутами культури. Внаслідок цього система зазнає розпаду. Криза може бути остаточною, але може також дати початок формуванню інших, більш актуальних елементів та їх зв'язків, ставши зародком нової культури.

Про культурний застій кажуть, коли зміни не відбуваються протягом тривалого часу. Суспільство виявляє прихильність до традицій, орієнтується на повторюваність норм, цінностей, смислів, знань, розповсюджує заборону на нововведення. У таких соціокультурних середовищах переважає циклічний тип динаміки, випрямити який у лінію поступального прогресивного розвитку не в змозі навіть великі відкриття.

Той або інший варіант культурних змін, як правило, не охоплює культуру загалом. Навпаки, відмінною особливістю будь-якої культури є її багатошаровий характер, внаслідок чого в ній можуть відбуватися одночасно зміни направлені в різні сторони і з різною швидкістю. Рух до оновлення, як правило, викликає накопичення тенденцій до стабілізації, що приводить рано або пізно до відкочування і зміни орієнтацій.

Крім того, різні компоненти культури змінюються з різною швидкістю. Найбільш стійкою є міфологія, здатна в тій або іншій формі зберігати свої образи протягом багатьох віків. Великий запас консервативності містить в собі і релігія, яка несе функцію інтеграції суспільства. Більш мобільною є художня культура, яка гнучко реагує на зміну духовного стану суспільства або його окремих верств. Але найвищу здатність до змін має наука, яка подвоює свої основні параметри за 10-12 років.

Таким чином, національні культури, що існують у сучасному світі мають специфічні закономірності розвитку і функціонування, які роблять їх неповторними і унікальними.

3. визначення принципів періодизації 40- тисячної культурної еволюції – досить складна і дискусійна проблема. Існує чимало варіантів цієї періодизації. Вони вже давно існують у науці, але це не заважає появі нових підходів до проблеми.

Найпоширеніші в науці принципи класифікації активно використовуються для характеристики історико-культурного процесу.

Класифікації, що виникали в різних галузях науки, торкаючись певних особливих сторін культурно-історичного процесу, взаємно доповнювали одна одну, а тому давали змогу всебічно аналізувати культурну еволюцію.

Спроби періодизувати розвиток людської культури мали місце ще в античну епоху. Давньогрецький письменник Гесіод, котрий жив у VIII столітті до нашої ери, поділяє всю історію людства на п'ять віків: золотий, срібний, мідний, героїчний та залізний

"Ж. Кондорсе виділив у історії людства послідовно змінювані "ступені господарської діяльності — полювання й рибальство, скотарство й землеробство; шотландський філософ А. Фергюсон розбив її па три епохи: дикість, варварство, цивілізація. Ці принципи періодизації культурно-історичного процесу широко використовувалися в історичних дослідженнях XVIII—XIX століть, що дало змогу самій історичній науці більш плідно вивчати як далеке минуле, так і тогочасні суспільні процеси.

Початок XIX століття ознаменувався розквітом археологічних досліджень. Необхідність чіткої класифікації пам'яток матеріальної культури зумовила розробку науково обґрунтованої археологічної періодизації, що підтвердила правильність гіпотези Лукреція. Данський вчений К. Томпсон, спираючись на археологічні дані, вводить поняття трьох віків: кам’яного, бронзового і залізного.

Значного розвитку досягла наука про первісне суспільство у другій половині XIX століття.

В основу концепції досліджень у цих галузях знань покладена ідея еволюції. Еволюціонізм посів чільне місце в науці після публікації праці-Ч. Дарвіна «Походження видів шляхом природного відбору» (1859 р.). Еволюціоністи — історики та етнографи І. Баховен (Швейцарія), Л. Морган (США), Г. Спенсер, Е. Тейлор (Англія), Д. Мак-Леннан (Шотландія) та інші — мали схожі погляди на процес роз­витку людства, робили спроби створити схему основних етапів первісної історії й реконструювати процес створення - найважливіших культурних надбань.

Великий науковий резонанс мала розроблена Морганом періодизація історико-культурного процесу від дикості через варварство до цивілізації.

К. Маркс обґрунтував принципи періодизації культурно - історичного процесу в залежності від рівня розвитку виробничих сил суспільства, виділяючи такі суспільно-економічні формації: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична й комуністична.

Крім марксистського підходу, в західноєвропейській історіографії використовуються й інші принципи періодизації історії з урахуванням особливостей економіки та розподілу. Так, виділяють ще суспільства - егалітарні (тобто рівноправні, зрівняльні) з привласнювальним типом господарювання й розподілом продукту між людьми одного статусу та ранжировані (стратифіковані або ієрархічні) з продуктивним типом господарювання й розподілом продукту за соціальним та економічним станом.

Наприкінці XIX — на початку XX століття європейське капіталістичне суспільство здобуває назву суспільства промислової культури, а з другої половини XX століття — суспільства науково-технічної культури.

У деяких випадках, особливо коли йдеться про вивчення антропосоціогенезу й необхідність кваліфікувати час деяких археологічних знахідок, у культурології використовується геологічна періодизація. Геологи поділяють минуле земної кори на "чотири ери. — архейську, палеозойську, мезозойську та кайнозойську.

Розвиток суспільних наук, детальне вивчення історії культури від первісного суспільства й до нашого часу дали змогу вченим розробити детальнішу періодизацію культурно-історичного процесу не лише європейської цивілізації, а й східних суспільств та цивілізацій далекого минулого. Найбільш вживаним у культурології стає поняття культурно-історичної епохи, яке на відміну від вищезгаданих принципів періодизації, по-перше, широко використовує їх для всебічною вивчення конкретного періоду, а по-друге, і найголовніше, фіксує неповторність і специфіку конкретно-історичної доби історії людства.

Розглянути принципи періодизації культурної еволюції, які найпоширеніші в різних галузях науки дають змогу виділити й детальніше вивчити епохи всесвітнього культурного процесу. Це — культура збирання й полювання, епоха неолітичної революції і ранньої землеробської культури, культура Стародавнього Сходу, антична (грецька й римська) культура та європейська культура (в останній ми виділяємо періоди Середньовіччя, Відродження, Реформації, Просвітництва та культуру XIX— XX ст.)

Первісну історію людства традиційно поділяють на палеоліт, мезоліт і неоліт-2 млн. р. тому - межа III тисячоліття до н.е.; епоху бронзи - II тисячоліття до н.е.; ранній залізний вік -1 тисячоліття до н.е.

Культура стародавнього Сходу включає культуру Стародавньої Месопотамії, Стародавньої Індії, Стародавнього Китаю

В основу вивчення культури Стародавньої Месопотамії покладено таку періодизацію:

І ранньодинастичний період (бл. 2750—2615 рр. до н. е.).

ІІ ранньодинастичний період (бл. 2615—2500 рр. до н.

ІІІ ранньодинастичний період (бл. 2500-2315 рр. до н.е.)

У давнину єгиптяни вели літочислення за правлячими династіями фараонів. З приходом нової династії відлік років починався заново. У IV ст. до н.е. єгипетський жрець-історик Манефон розподілив істо­рію Єгипту на Стародавнє, Середнє і Нове царства. Цей розподіл ле­жить і в основі сучасної періодизації: Раннє царство (рубіж ІV-ІІІ тисячоліття до н.е.); Стародавнє царство існувало протягом III тисячоліття до н.е.; Середнє - з кінця III до середини II тисячоліття до н.е., Нове - з середини до кінця II тисячоліття до н.е. Виділяють ще пізній період в І тисячолітті до н.е. (точніше - до IV ст. до н.е., коли Єгипет підкоряють війська Олександра Македонського). Таким чином, давньоєгипетська цивілізація існувала практично три тисячоліття, зберігаючи цілісність своєї оригінальної, складної і надзвичайно багатої культури.

В історії культури стародавньої Індії можна виділити декілька періодів. Появу перших великих держав, створених, як вважають, дравидськими племенами, відносять до ІІІ тисячоліття до н.е. Їм на зміну приходить “арійська цивілізація”, пов’язана з появою на північному заході Індії, а потім на більшій частині півострова індоєвропейських племен, що називали себе “аріями” (“благородні”, “з хорошої сім’ї”). У цей час (приблизно ХV-VІ ст. до н.е.) виникає спочатку декілька окремих держав, а з VІ ст. до н.е. починає посилюватися одна з них – Магадха, що знаходилася в долині Гангу. Один з її царів – Чандрагупта, засновник династії Маур’їв, у ІV ст. до н.е. вперше в історії Індії об’єднав її в єдину державу – імперію Маур’їв (ІV-ІІ ст. до н.е.). Наступний період починається з підкорення північної частини Індії кушанами, вихідцями з Середньої Азії, - панування кушанської династії (І-ІІІ ст. до н.е.). Нового загальноіндійського об’єднання вдалося досягнути династії Гуптів у ІV-VІ ст. н.е.

З більшою підставою, ніж про будь-яку культуру, можна говорити про культурну єдність, своєрідність і замкненість культури, яка сформувалася в Стародавньому Китаї і майже без змін проіснувала аж до ХVІІ ст. н.е. Основні періоди (епохи) в історії Стародавнього Китаю традиційно носять назви династій і царств:

Шан (або Інь) – ХІ-ХІ ст. до н.е.

Чжоу і Чжанго – ХІ-ІІІ ст. до н.е.

Цінь – 221-207 р.р. до н.е.

Хань – 206-220 р.р. до н.е.

Є підстави вважати, що культура Стародавньої Греції починається на Кріті. Проте власне антична культура визріла значно пізніше й має свою періодизацію. Після найдавнішого періоду егейської культури (ІІІ тисячоліття – ХІ ст. до н.е.) традиційно в історико-культурній хронології Греції виділяються: гомерівський, чи ранньоархаїчний період (ХІ-VІІІ ст. до н.е.); архаїчний (VІІІ-VІ ст. до н.е.); класичний (V-остання чверть ІV ст. до н.е.); елліністичний (остання чверть ІV – І ст. до н.е.).

Історію Римської держави традиційно поділяють на три великих періоди: 1) ранній Рим, або царський період, - 2) Римська республіка та 3) Римська імперія. Вони мають ще і внутрішнє членування. У періоді раннього Риму виділяють етруську епоху й суто царську, тим більше, що деякі римські царі були етрусками з походження. Римська республіка знала три епохи: рання республіка (кінець VІ ст. - 265 р. до н.е.), епоха великих завоювань ( 265 - 130 рр. до н.е.), епоха громадянських воєн та кризи республіки (133-31 рр. до н.е.). В історії римської імперії вичленовують дві епохи: рання імперія, або принципат (31 р. до н.е. – ІІ ст. н.е.), і пізня імперія (ІІІ ст. до н.е. – 476 р.).

В культурному аспекті в історії Візантії можна виділити шість періодів.

Перший (ІV – кінець VІІ ст.) – боротьба віджилої цивілізації рабовласницького суспільства, в надрах якого вже зароджуються елементи феодалізму, з новою ідеологією; християнська церква не лише бореться з античною культурою, а й прагне надати класичній спадщині богословське забарвлення, переробивши його в дусі християнської теології.

Другий (кінець ІІ – середина ІХ ст.) – культурний занепад внаслідок скорочення ремісничого виробництва й торгівлі, загальної аграризації, економічної стагнації.

Третій (середина ІХ-Х ст.) – нове культурне піднесення в Константинополі, що поширилося в Х столітті на провінційні міста.

Четвертий (ХІ – ХІІ ст.) – найвищий розвиток візантійської культури, зумовлений розквітом візантійських міст.

П’ятий (кінець ХІІ – ХІІІ ст.) – смуга культурного занепаду, пов’язаного з економічною та політичною деградацією імперії наприкінці ХІІ століття, погіршеного захопленням і варварським пограбуванням Константинополя хрестоносцями в 1204 році.

Шостий (ХІV – початок ХV ст.) – нове піднесення візантійської культури.

Європейське середньовіччя охоплює великий проміжок часу, тому вивчення його культури потребує виділення окремих етапів, у межах яких формувалися найістотніші її риси. Отже, коли йдеться про культуру середньовічної Європи, то під цим розумітимемо: 1) культуру раннього (V-VІІІ ст.), 2) зрілого (ІХ-ХІІІ ст.) й 3) пізнього (ХІV-ХVІ ст.) феодалізму.

Ренесанс у Західній Європі (від франц. Renaissance - Відродження) охоплює період від останньої третини ХІІІ століття до кінця ХVІ століття, а в Англії він тривав ще й на початку ХVІІ століття. За досить короткий, порівняно з середньовіччям, час закладено підвалини нового етапу в історії світової культури, серед яких – реалістична й гуманістична художня творчість, секулярне світобачення, уявлення про свободу й гідність людської особистості. Залежно від конкретних історичних умов у кожній західноєвропейській країні культура Відродження формувалася, досягала розквіту й переживала кризу пізнього періоду по-різному. Найповніше й найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії, де чітко вирізняються чотири її етапи: так званий Проторенесанс (остання третина ХІІІ – початок ХІV століття, період, під час якого з’явилися перші ознаки якісних змін у культурному процесі) та власне Відродження, в якому розрізняють раннє (початок ХІV- 90-ті роки ХV ст.). Високе (90-ті роки ХV – початок ХVІ ст.) і пізнє Відродження (40-ві роки ХVІ – початок ХVІІ ст.).

Культура Нового часу охоплює період ХVІІ-ХVІІІ століть.

Сучасні дослідники акцентують особливу увагу на особливостях розвитку європейської культури ХІХ-ХХІ століть.

В історії культури доколумбової Америки виділяють декілька періодів.

1. Палеоіндіанський період (ХХV – VІІІ тисячоліття до н.е.);

2. Архаїчний період (з VІІІ до середини ІІ тисячоліття до н.е.);

3. Формативний або протокласичний період (між ІІ тисячоліттям до н.е. і І ст. н.е.);

4. Класичний період (І – ІХ ст. н.е.).

5. Післякласичний період (Х – початок ХVІ ст.).

6. Період конкісти (кінець ХV - початок ХVІ ст. – до кінця ХVІІІ – першої чверті ХІХ сторіччя).

В сучасній культурології увага вчених акцентується на класифікації культурних регіонів:

• європейський культурний регіон;

• далекосхідний культурний регіон;

• індійський культурний регіон;

• арабо-мусульманський культурний регіон;

• тропічноафриканський культурний регіон;

• латиноамериканський культурний регіон.

Зазначені культурні регіони виникли і сформувались на основі провідних тенденцій національних культурних процесів і взаємодій різних цивілізацій і культур.