1. Підлягає кримінальній відповідальності особа, ви­ знана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.

2. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного харак­ теру.

* * *

1. Ст. 20 вводить у вітчизняне кримінальне законодавство нову правову норму "обмежена осудність" як особливий пси­ хічний стан осудної особи, який необхідно враховувати. Дискусія навколо проблеми обмеженої осудності (зменшеної осудності, по- граничної осудності) має більш ніж сторічну історію. Введення інституту обмеженої осудності, прийнятого у кримінальному за­ конодавстві багатьох зарубіжних, здебільшого європейських, країн, робить наше кримінальне законодавство більш сучасним і до­ зволяє диференційовано оцінювати ті варіанти психічних розла­ дів, за яких у особистості зберігається спроможність оцінки і розуміння подій, але знижується, іноді досить значно, здатність втриматися від скоєння злочину, керувати своїми діями.

Обмежена осудність — це нездатність особи під час вчинення злочину повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними через наявний у неї психічний розлад. Обмежена осудність — це юридичне поняття, яке потрібно роз­глядати не як проміжну категорію між осудністю і неосудністю, а як складову частину осудності. Стан обмеженої осудності, як варіант осудності, відноситься тільки до періоду вчинення особою злочину і не виключає кримінальної відповідальності, але може викликати деякі специфічні правові наслідки (ч. 2 ст. 20).

2. Обмежена осудність констатується за наявності двох кри­ теріїв: медичного (біологічного) та юридичного (психологічного).

Медичний критерій — "психічний розлад" — включає різні психічні та поведінкові порушення (розумова відсталість, розлади особистості і поведінки, шизофренія в стані стійкої ремісії, орга­нічний психосиндром, алкоголізм, наркоманія тощо), які не ви­ключають осудності.

Юридичний критерій — з одного боку, свідчить про осуд­ність (тобто здатність особи під час вчинення злочину усвідом-

177

лювати свої дії і керувати ними), з іншого — вказує на пору­шену (послаблену) можливість "повною мірою" усвідомлювати свої дії (інтелектуальна ознака) та (або) керувати ними (вольова ознака). За обмеженої осудності інтелектуальна ознака юридич­ного критерію полягає у тому, що особа не здатна повною мірою усвідомлювати кримінальне значення своїх дій, передбачати їх небезпечні наслідки. Вольова ознака характеризує нездатність особи повною мірою здійснювати свої дії під контролем волі, у вигляді вільного волевиявлення.

Констатація обмеженої осудності правомірна, коли психічний розлад у особи підпадає під ознаки обох критеріїв — медичного та юридичного.

3. Обмежена осудність не може розглядатись як постійна стабільна складова особи з психічним розладом. Обмежена осуд­ ність, як і осудність або неосудність, стосується тільки періоду вчинення конкретних дій, передбачених чинним Кодексом.

Встановлення обмеженої можливості усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними потребує диференційованого комплексного аналізу взаємодії трьох факторів, а саме: виявлення суттєвості впливу наявних психічних розладів, впливу особливостей особис­тості на поведінку особи та впливу конкретної кримінальної ситуації.

4. Встановлення стану обмеженої осудності входить в ком­ петенцію слідства та суду і здійснюється за допомогою судово- психіатричної експертизи. Більш адекватним є призначення ком­ плексної психолого-психіатричної експертизи, в якій передба­ чений паритет експертів суміжних спеціальностей, інтеграція їх висновків.

5. Психічний розлад, який обмежує здатність повною мірою усвідомлювати свої дії, їх значення, наслідки та (або) утриматись від злочину, може визнаватись судом обставиною, яка пом'якшує покарання.

Але обмежену осудність не слід автоматично розглядати як обставину, яка пом'якшує покарання. Вона може бути не прий­нята до уваги судом і не вплинути на міру покарання. Якщо обмежено осудна особа становить суспільну небезпеку, до неї судом можуть застосовуватись примусові заходи медичного ха­рактеру, але тільки у вигляді амбулаторної психіатричної допо­моги у примусовому порядку (ч. 2 ст. 94).

Стаття 21. Кримінальна відповідальність за зло­чини, вчинені у стані сп'яніння вна­слідок вживання алкоголю, наркотич­них засобів або інших одурманюючих речовин

Особа, яка вчинила злочин у стані сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурма­нюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності.

178

1. У статті дано деталізацію причин можливого сп'яніння суб'єкта злочину у вигляді алкогольного, наркотичного та одур­ манюючого. Згідно з МКХ-10 (Міжнародною кваліфікацією хвороб 10-го перегляду) алкоголь, наркотики та одурманюючі (токсичні) засоби належать до групи психоактивних речовин, які при систе­ матичному прийомі можуть викликати психічну та фізичну за­ лежність.

У статті йдеться про так зване просте сп'яніння (за МКХ-10 — гостра інтоксикація) внаслідок прийому алкоголю, наркотиків чи токсичних речовин, які можуть викликати помітні зміни у біль­шості сфер психіки, а саме у сфері орієнтації та уваги, афектив­ній сфері, мислення і мови, сприймання, самосвідомості і конт­ролю, пам'яті, сфери потягів, — і ступінь вираження яких залежить від ступеню сп'яніння, а також комплекс вегетативно-соматичних та неврологічних симптомів. Зміни психічної діяль­ності, що виникають внаслідок прийому психоактивних речовин, відбиваються на вчинках осіб, що сп'яніли, на формуванні у них намірів, на характері скоєного злочину.

Але стан простого сп'яніння, навіть тяжкого ступеня, не е хворобливим (психотичним) станом. Особа свідомо приводить себе у стан сп'яніння, одночасно передбачаючи можливість суспільне небезпечних наслідків цього вчинку. У стані простого сп'яніння відзначається кількісне посилення емоціонально-вольових проявів без розвитку якісно інших психотичних проявів (галюцинацій, маячних ідей, розладу свідомості), в ньому зберігається можли­вість усвідомлювати свої дії і керувати ними.

2. Став простого сп'яніння, незалежно від його клінічних проявів, тяжкості і глибини, не належить до медичного критерію неосудності і тому не звільняє особу від кримінальної відпо­ відальності, а, навпаки, визнається обставиною, яка обтяжує покарання (п. 13 ст. 67).

3. До станів сп'яніння, про які йде мова у даній статті, не відноситься патологічне сп'яніння. Патологічне сп'яніння — гост­ рий короткошшнний психоз із розладом свідомості, виникає внаслідок прийому невеликої дози алкоголю і не має нічого спільного з клінічними проявами простого алкогольного сп'я­ ніння та не є наслідком хронічного алкоголізму. Патологічне сп'яніння відноситься до однієї із ознак медичного критерію (тимчасових розладів психічної діяльності) і його наявність у особи, яка скоїла передбачені чинним Кодексом суспільне небез­ печні дії, приводить до висновку про її неосудність.

4. Всі форми гострої інтоксикації (сп'яніння) психоактив- ними речовинами, які протікають на психотичному рівні, по­ винні розглядатись як різновид тимчасового розладу психічної діяльності, а тому складають медичний критерій неосудності.

5. На відміну від раніше діючого законодавства чинний Кодекс не передбачає можливості примусового лікування осудної особи, яка засуджена за злочин, вчинений на ґрунті алкоголізму чи наркоманії, в місцях позбавлення волі або спеціальних ме­ дичних закладах (ст. 96).

Питання визнання обмежено дієздатною особи, яка вчинила злочин і зловживає спиртними напоями або наркотичними речо-

179

винами, одночасно з призначенням покарання судом не вирішу­ється. Це входить в компетенцію цивільного судочинства.

6. У випадках звільнення від відбування покарання з випро­ буванням осіб, які страждають на алкоголізм або наркоманію, суд може зобов'язати їх пройти курс лікування від алкоголізму або наркоманії (п. 5 ст. 76).

7. Не повинно застосовуватись поняття "обмеженої осудності" до станів сп'яніння, які викликані самовільним прийомом пси- хоактивних речовин осудною особою. Такий підхід обумовлений тим, що обмежена осудність є різновидом осудності і не звільняє особу від кримінальної відповідальності як за неосудності, а тільки може пом'якшувати її.

Лише в деяких випадках, коли особу було приведено у стан тяжкого сп'яніння насильницьким шляхом або шляхом обману, або вона не знала про механізм дії речовини, або не мала суб'єктивного досвіду його прийому, за умови констатації такого стану сп'яніння, за якого особа повною мірою не була здатна усвідомлювати свої дії і керувати ними, суд, врахувавши всі обставини, може оцінити стан як стан обмеженої осудності, що пом'якшує покарання.

Стаття 22. Вік, з якого може наставати кримі­нальна відповідальність

1. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять ро­ ків.

2. Особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відпові­ дальності лише за умисне вбивство (статті 115—117), по­ сягання на життя державного чи громадського діяча, пра­ цівника правоохоронного органу, члена громадського .фор­ мування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засіда­ теля чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (стат­ ті 112, 348, 379, 400, 443), умисне тяжке тілесне ушкод­ ження (стаття 121, частина третя статей 345, 346, 350, 377, 398), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (стаття 122, частина друга статей 345, 346, 350, 377, 398), диверсію (стаття 113), бандитизм (стаття 257), терорис­ тичний акт (стаття 258), захоплення заручників (статті 147 і 349), зґвалтування (стаття 152), насильницьке задо­ волення статевої пристрасті неприродним способом (стаття 153), крадіжку (стаття 185, частина перша статей 262, 308),

180

грабіж (статті 186, 262, 308), розбій (стаття 187, частина третя статей 262, 308), вимагання (статті 189, 262, 308), умисне знищення або пошкодження майна (частина друга статей 194, 347, 352, 378, частини друга та третя статті 399), пошкодження шляхів сполучення і транспортних за­собів (стаття 277), угон або захоплення залізничного рухо­мого складу, повітряного, морського чи річкового судна (стаття 278), незаконне заволодіння транспортним засобом (частини друга, третя статті 289), хуліганство (стаття 296).

* * *

1. Вік, як і осудність, юридична наука та практика від­ носять до основних факторів, котрі зумовлюють визнання особи, що вчинила суспільне небезпечне винне діяння, суб'єктом зло­ чину на підставі ч. 1 ст. 18.

2. Встановлення мінімального віку кримінальної відповідаль­ ності пов'язано з наявністю у неповнолітніх природної вікової психічної і соціальної незрілості, яка визначає недостатність правових знань і вміння ними користуватись, незрілість вольових функцій, недостатню сформованість критичних здібностей та здіб­ ності адекватно прогнозувати наслідки своїх дій.

Нижній поріг кримінальної відповідальності потребує пев­ного рівня емоційної, духовної та інтелектуальної зрілості, до­сягнення якого свідчить про потенційну здібність неповнолітніх діяти свідомо, тобто бути винними.

Допустимість настання кримінальної відповідальності за зло­чини, наведені в переліку статті відносно осіб в 14-літньому віці, пояснюється тим, що, на думку законодавця, вже у цьому віці людина, незважаючи на мінімальний рівень психологічного та розумового розвитку, здатна усвідомлювати суспільну небезпеку і протиправність своїх дій (бездіяльності).

Через це малолітні, тобто особи, які не досягли чотир­надцяти років, будучи неспроможними розуміти та сприймати власні вчинки і свідомо ними керувати, під дію законодавства про кримінальну відповідальність не підпадають і суб'єктами злочинів бути не можуть.

3. Згідно з ст. 22, кримінальній відповідальності підлягають фізичні осудні особи, яким до вчинення злочину виповнилось 16 років. Лише за окремі види діянь, вичерпний перелік яких наведено у ч. 2 ст. 22, кримінальна відповідальність можлива з 14 років.

4. Якщо осудна особа у віці від 14 до 16 років окрім зло­ чину, за який встановлена кримінальна відповідальність з 16-річ- ного віку (наприклад, незаконне позбавлення волі або викрадення людини — ст. 146), вчиняє умисне вбивство (ст. 115—117), зґвалтування (ст. 152), грабіж (ст. 186) чи якийсь інший злочин, відповідальність за який можлива з досягненням 14-річного віку, ймовірно визнати її деліктоспроможною лише за ці конкретні діяння, зміст і характер котрих вона розуміє, і аж ніяк не за сукупністю злочинів.

181

5. Слід, крім того, мати на увазі, що кримінальна від­ повідальність у віці від 14 до 16 років передбачена для осіб, визнаних винними в умисних злочинах, у тому числі за їх готування та замах на вчинення.

Для осіб, які вчинили у названому віці необережні діяння, включаючи вбивство через необережність (ст. 119), кримінальної відповідальності не встановлено, так само як і за злочини, не внесеш до ч. 2 ст. 22.

Кримінальний кодекс України 1960 року (втратив дію з 1 ве­ресня 2001 р.) допускав можливість притягнення підлітків 14— 15 років до кримінальної відповідальності за вбивство, скоєне з необережності (ст. 98). Однак практика довела хибність такого підходу і це враховано у чинному Кодексі.

6. Згідно з нормами Особливої частини Кодексу кримінальна відповідальність з 18-річного віку передбачена, передусім, для військовослужбовців і військовозобов'язаних осіб — суб'єктів вій­ ськових злочинів (див. розд. XIX); опікунів і піклувальників — суб'єктів злочинів проти прав громадян, які перебувають під опікою і піклуванням (ст. 166, 167); членів комісій по виборах до владних органів — суб'єктів злочинних посягань на виборчі права людини і громадянина (ч. 2 і 3 ст. 157, ст. 158—159); осіб, які втягують неповнолітніх у пияцтво, заняття жебрацтвом, про­ ституцією, азартними іграми, іншу протиправну і злочинну ді­ яльність — суб'єктів злочинів проти громадського порядку та моральності (ч. 2 ст. 303, 304).

7. Певною мірою суперечливим є питання про вік суб'єктів службових злочинів (ст. 364—370). Виявляється, що за діяння, пов'язані зі службою, кримінальна відповідальність має наста­ вати не раніше як з 18-ти років. Слушність цього доводу підтвер­ джена практикою. Адже не дивлячись на відсутність у законо­ давстві прямої заборони на призначення неповнолітніх служ­ бовими особами, такі випадки насправді виключаються, головним чином, через незбалансованість вимог, обов'язкових для посад службовців, і правових норм, за допомогою яких регулюються права підлітків у сфері трудових правовідносин. Порушення їх трудодавцем неминуче призводить до застосування жорстких санк­ цій з боку владних структур.

Наприклад, діяльність службової особи передбачає ненор-мований робочий час, а ч. 1 ст. 51 КЗпП України забороняє встановлювати для осіб віком від 16 до 18 років робочий тиждень тривалістю більше 36 годин. Не дозволяється залучати неповно­літніх до надурочних робіт (ч. 1 п. 2 ст. 63 КЗпП України), до роботи у нічний час (ч. 1 п. 2 ст. 55 КЗпП України) та у вихідні дні (ст. 192 КЗпП України). Виключається можливість укладення з ними письмового договору про повну матеріальну відповідаль­ність (ст. 135^і КЗпП України і п. 19 "Положення про матеріаль­ну відповідальність робітників і службовців").

Зважаючи на викладене, слід визнати неможливим притяг­нення осіб, яким не виповнилось 18 років, до кримінальної відповідальності за злочини, пов'язані з виконанням ними пов­новажень службових осіб.

182

8. Вік, з якого настає кримінальна відповідальність, повинен обчислюватись на момент вчинення злочину. При притягненні винної особи до відповідальності її вік встановлюється на підставі документів про народження (число, місяць, рік народження). За відсутності таких документів і неможливості їх отримання при­ значається судово-медична експертиза, висновок якої замінює зазначені документи. Днем народження неповнолітнього вважа­ ється останній день того року, який вказано експертизою. Якщо експертиза дає висновок про вік, вказуючи мінімальну або мак­ симальну кількість років, суд повинен виходити із запропонова­ ного експертизою мінімального віку даної особи.

9. Водночас слід пам'ятати, що судово-медична експертиза дає висновок щодо фізичного віку. Але між фізичним і психічним рівнями розвитку можуть бути розбіжності. Можлива затримка психічного розвитку, яка не обумовлена розумовою відсталістю (олігофренія) або соціальною чи педагогічною занедбаністю, або затримки психічного розвитку внаслідок органічних уражень моз­ ку чи інших психічних розладів. До цієї категорії належать стани затримки психічного розвитку у формі психічного інфан­ тилізму. В таких випадках необхідно призначити комплексну психолого-психіатричну експертизу і мати на увазі, що експерти відносять неповнолітніх не до конкретного "паспортного" віку, а до певного вікового періоду.

10. Призначаючи покарання неповнолітньому, суд повинен, крім характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого діяння, також враховувати особливості особи неповнолітнього, рівень пси­ хофізичного розвитку, умови його життя тощо. Згідно з поло­ женнями п. З ст. 66 вчинення злочину неповнолітнім є обста­ виною, яка пом'якшує покарання, і до нього можуть засто­ совуватись примусові заходи медичного характеру (ст. 105).

183

Розділ V ВИНА ТА її ФОРМИ

Стаття 23. Вина

Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її на­слідків, виражене у формі умислу або необережності.

* * *

1. Стаття законодавче визначає поняття вини. Це важливий і послідовний крок у розвитку кримінального законодавства, оскільки до прийняття чинного Кодексу поняття вини існувало лише в доктрині, що не могло не викликати певних ускладнень при практичному застосуванні закону. Крім того, на відміну від Кримінального кодексу 1960 року, у чинному Кодексі до поняття злочину включено ознаку винності діяння (ст. 11), що вимагає від законодавця наступного кроку — розкриття змісту цієї озна­ ки в окремій нормі. Таким чином, у чинному Кодексі послідовно втілюється принцип суб'єктивного інкримінування, відповідно до якого злочином може визнаватися діяння лише за наявності кримінально-правової вини, а особа може визнаватися винною у скоєнні злочину за наявності у неї певного психічного ставлення (у формі умислу чи необережності) до вчинюваного діяння та його наслідків.

2. Вина може виступати у двох формах — умислу та необе­ режності. Кожна з форм поділяється на види. Наприклад, умисел може бути прямим та непрямим (ст. 24), а необережність поділя­ ється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість (ст. 25). Конкретна форма та вид вини визначаються в залежності від змісту та співвідношення інтелектуального та вольового моментів (ознак) вини. Інтелектуальний момент характеризується усвідом­ ленням або неусвідомленням суб'єктом небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності, передбаченням або непередбаченням можливості настання шкідливих наслідків діяння. Вольовий мо­ мент проявляється у бажанні (небажанні) настання суспільне небезпечних наслідків діяння, свідомому їх допущенні, легковаж­ ному розрахунку на їх відвернення. Різні комбінації цих ознак складають конкретні види вини (див. коментарі до ст. 24, 25, 37).

3. В юридичній науці широкого розповсюдження набула концепція подвійної (змішаної, складної) вини, яка розглядає окремо психічне ставлення особи до діяння і її психічне став­ лення до його наслідків. При цьому усвідомленість скоєння діяння ототожнюється з умисністю. Відповідно психічне відно­ шення до порушення тих або інших правил перестороги визна­ ється умисним, оскільки суб'єкт свідомо їх порушує і бажає цього, а відношення до наслідків — необережним. Подвійна вина виникає і тоді, коли діяння суб'єкта породжує різні наслідки, до одних з яких він ставиться умисно, до інших — необережно (ч. 2 ст. 121, ч. 2 ст. 134, ч. 4 ст. 152 та ін.). Теорія подвійної вини знайшла своє втілення і у новому Кримінальному кодексі Ро­ сійської Федерації (ст. 27).

184

Існує і протилежна концепція. Вона базується на уявленнях сучасної психології, що розглядає психічне життя людини як цілісний, інтегративний процес, роздвоєння якого веде до па­тології. З такої точки зору злочин з матеріальним складом — це протяжний у часі процес розвитку причинності — від діяння до наслідків, а психічне ставлення суб'єкта до процесу від початку до кінця є єдиним цілісним відношенням. Психічні процеси, що складають психологічну тканину вини, можуть мати різну при­роду, але у цілому це не порушує цілісності психічного від­ношення особи до злочину. Таким чином, цілком свідоме пору­шення певних правил, яке потягло непередбачувані суб'єктом небезпечні наслідки, охоплюється єдиним психічним відношен­ням, що повністю підпадає під законодавчі ознаки злочинної недбалості, і питання про "змішання" умислу з необережністю у подібних випадках не повинно виникати. Не дивлячись на всю структурну складність, поведінка людини залишається цілісною, і психічне ставлення суб'єкта до своїх новедінських актів і зчеплених з ними причинним зв'язком наслідків також є ціліс­ним ставленням і залишається таким навіть тоді, коли діяння вчиняється свідомо, але його результати не усвідомлюються (не передбачаються). З цієї точки зору визнання існування подвійної вини означає визнання штучного розриву єдиного психічного процесу, який складає зміст певної форми вини, адже криміналь­но-правові категорії умислу і необережності характеризують зло­чин в цілому.

Виходячи з цього, свідомий і вольовий характер дій особи, що скоїла необережний злочин, ще не дає підстав говорити про умисність її діянь у кримінально-правовому смислі. Хоч особа, що скоїла необережний злочин, діяла свідомо, хотіла скоїти певну дію, проте це не означає, що вона діяла умисно. Про умисність тут можна говорити лише в побутовому, а не у кримінально-правовому сенсі. Свідоме порушення певних правил, безумовно, скоюється суб'єктом винувато, однак це не криміналь­но-правова вина, а адміністративна (див. ст. 11 КпАП України) або навіть дисциплінарна. Інша справа, коли діяння, яке ви­кликало суспільне небезпечні наслідки, саме по собі може роз­цінюватись як умисне в кримінально-правовому смислі. Це має місце, коли діяння, незалежно від викликаних ним наслідків, утворює склад злочину із суб'єктивною стороною, що харак­теризується умисною виною. Якщо у ставленні до наслідків вбачається необережність, виникає сукупність злочинів — умис­ного і необережного, а це у свою чергу вимагає самостійної юридичної оцінки кожного скоєного злочину, а не злиття умисла з необережністю у третю, не передбачену законом форму вини — змішану.

При умисному ставленні до одних наслідків діяння і необе­режному до інших також наявна ідеальна сукупність злочинів, коли однією дією заподіюється різна шкода. В деяких статтях Особливої частини Кодексу подібна ідеальна сукупність виражена в одній нормі. Маються на увазі такі злочини, як, наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121), незаконне проведення аборту, що спричинило тривалий розлад здоровя, безплідність або смерть

185

потерпілої (ч. 2 ст. 134), зґвалтування, що викликало особливо тяжкі наслідки (ч. 4 ст. 152), та ін. Така конструкція норми (так звані делікти, кваліфіковані за наслідками) використовується законодавцем, очевидно, з метою підкреслити високу ймовірність заподіяння з необережності конкретних небезпечних наслідків під час скоєння певних умисних злочинних дій і пов'язати з цими наслідками підвищену відповідальність. Будь-який склад зло­чину, сконструйований подібним чином, можна розкласти на два, які мають різні суб'єктивні сторони. Наприклад, тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, являє собою ідеальну сукупність тяжкого тілесного ушкодження і не­обережного вбивства; зґвалтування, що спричинило особливо тяж­кі наслідки, — сукупність зґвалтування і необережного запо­діяння тяжких тілесних ушкоджень (ст. 128) або вбивства через необережність (ст. 119) тощо.

Зазначена вище проблематика потребує подальшої наукової розробки з огляду на її значне практичне значення. Але сьогодні слід виходити з того, що український законодавець не сприйняв ідеї теорії подвійної вини, і тому кримінально-правова вина існує лише у двох передбачених коментованою статтею формах.

4. Встановлення форми вини, з якою було вчинено злочин, має важливе значення не тільки для його вірної кримінально- правової кваліфікації, але й для вирішення низки інших питань. Так, рецидивом злочинів чинний Кодекс визнає лише вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (ст. 34). У разі притягнення особи до кримінальної від­ повідальності за замах на злочин необхідно встановлювати не тільки форму, але й вид вини, оскільки замах передбачає вину лише у виді прямого умислу (ст. 15).

5. При призначенні покарання суттєвого значення набувають такі параметри вини, як її ступінь та характер.

Стаття 24. Умисел і його види