92 Саламанкська декларація і рамки дій з освіти осіб з особливими потребами, юнеско, Париж, 1994 р.

Наступним важливим документом стала «Концепція розвитку інклюзивної освіти», затверджена наказом Міністерства освіти і науки України №912 від 01. 10. 2010 р. Як зазначено у Пояснювальній записці до Концепції розвитку інклюзивної освіти, її розробка та прийняття викликане «необхідністю вирішення важливих питань щодо забезпечення права на якісну освіту дітей з особливими освітніми потребами», а також зобов'язаннями держави, пов'язаними з ратифікацією таких міжнародних документів як Загальна Декларація прав людини, Конвенції ООН про права дитини та Конвенції ООН про права інвалідів. Зазначена Концепція вперше на законодавчому полі України ввела визначення інклюзивного навчання як «комплексного процесу забезпечення рівного доступу до якісної освіти дітям з особливими освітніми потребами шляхом організації їх навчання у загальноосвітніх навчальних закладах на основі застосування особистісно орієнтованих методів навчання, з урахуванням індивідуальних особливостей навчально- пізнавальної діяльності таких дітей». Для забезпечення особистісно-орієнтованого підходу у процесі навчання вона передбачає також введення додаткової посади асистента учителя шляхом доповнення Класифікатора професій новою кваліфікацією. Реалізація Концепції передбачає комплексне розв'язання питань, пов'язаних із нормативно-правовим, навчально-методичним, кадровим забезпеченням інклюзивної освіти.

У серпні 2011 р. Кабінет Міністрів України прийняв Постанову №872 про «Порядок організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах». Нею визначаються умови необхідні для успішного впровадження інклюзивної освіти, зокрема такі:

застосування особистісно-орієнтованих методів навчання (індивідуалізація, диференціація);

забезпечення безперешкодного доступу до будівель та приміщень такого закладу для дітей з порушеннями опорно-рухового апарату та дітей з вадами зору;

забезпечення необхідними навчально-методичними та індивідуальними технічними засобами навчання тощо

Цей документ зазначає, що особливістю навчально-виховного процесу дітей з особливими освітніми потребами є його корекційна спрямованість, яка відображається в індивідуальних навчальних планах. Індивідуальні навчальні плани для дітей з особливими освітніми потребами розробляються педагогами спільно з іншими фахівцями (в тому числі вчителями-дефектологами) та затверджуються керівником навчального закладу. Особистісно-орієнтований підхід до навчання дітей з особливими освітніми потребами забезпечується введенням посади «асистент педагога».

Незважаючи на недосконалість цього документа з точки зору невизначеності чи відсутності механізмів його впровадження (на сьогодні немає інституції з підготовки асистентів педагогів), чи зазначення максимально можливої наповнюваності класів з інклюзивною формою навчання, затвердження Порядку організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах є прогресивним кроком на шляху до запровадження інклюзивної освіти в Україні⁹³.

Ресурси для запровадження інклюзії в освіті

Успіх у забезпеченні інклюзивної освіти як ключової складової на шляху до створення інклюзивних суспільств залежить від згоди всіх відповідних сторін щодо єдиної перспективи, яка має супроводжуватися прийняттям низки конкретних заходів з тим щоб ця перспектива стала реальністю.

Бар'єри на шляху до інклюзії можна звести до мінімуму за допомогою активної співпраці між особами, відповідальними за розробку політики та персоналом, зайнятим у системі освіти, а також іншими зацікавленими сторонами, включаючи активне залучення членів місцевих спільнот, у тому числі політичних і релігійних діячів, співробітників місцевих органів управління освітою і працівників засобів інформації.

Кроки на підтримку інклюзивного руху:

• проведення на місцях ситуаційного аналізу, який має виявити масштаби проблеми, наявні ресурси й можливості їх використання на підтримку інклюзивної освіти;

• мобілізація громадської думки на підтримку права на освіту для кожного;

• знаходження консенсусу щодо концепції інклюзивної якісної освіти;

93 о

зауваження авт.

• реформування законодавства на підтримку інклюзивної освіти відповідно до правових норм міжнародних конвенцій, декларацій і рекомендацій;

• надання підтримки створенню потенціалу на місцях з метою дальшого розвитку інклюзивної освіти;

• знаходження механізмів вимірювання впливу інклюзивної і якісної освіти;

• розробка механізмів виявлення дітей, які не охоплені шкільною освітою та контроль за наданням їм допомоги для повернення в школу і отримання освіти;

• надання допомоги вчителям з тим щоб вони краще усвідомлювали свою роль у системі впровадження інклюзивної освіти, яка відкриває для них нові можливості, а не створює ще одну проблему.

Ключові особи

Учителі й викладачі, працівники освіти, допоміжний непедагогічний персонал, батьки, громадські організації, шкільні органи управління, фахівці з розробки навчальних планів і програм, фахівці з планування освіти, навчальні заклади і громада - учасники одного інклюзивного процесу і можуть слугувати цінним джерелом інформації щодо впровадження інклюзії. Деякі з них (учителі й викладачі, батьки і громади) являють собою дещо більше, ніж просто цінне джерело інформації. Вони є ключовою ланкою надання підтримки всьому інклюзивному процесу.

Інклюзивні навчальні програми і плани

Інклюзивна навчальна програма/план стосується когнітивного, емоційного, соціального й творчого розвитку кожної дитини. Вона ґрунтується на чотирьох головних принципах освіти XXI ст. - навчитися пізнавати, навчитися робити, навчитися жити разом. Інклюзивна навчальна програма/план відіграє основоположну роль в укріпленні толерантності й сприяння реалізації прав людини, а також є потужним інструментом подолання культурних, релігійних, тендерних та інших відмінностей. У її межах враховуються тендерні аспекти, культурна самобутність і мовне походження учнів. Вона пов'язана з подоланням негативних стереотипів не лише в підручниках, а також, що важливіше, у ставленні учителів, а також в очікуваннях батьків. Багатомовні підходи до освіти, в межах яких мова визнається складовою культурної ідентичності учнів, передбачають, що вона може бути одним із засобів інклюзії.

Науково доведено існування нерозривного зв'язку між якістю освіти та доступом до неї. Тому концепція «Освіти для всіх» зумовлює необхідність ґрунтовного перегляду великої частини сучасних методів організації викладання в школі. Вчителі часто дотримуються старих поглядів, сформованих у процесі їхнього власного шкільного досвіду.

Інклюзивний підхід до політики формування і реалізації навчальних планів і програм передбачає, що кожна дитина, яка навчається, має численні потреби, які лише посилюються в ситуації вразливості або несприятливих умов. Але разом з тим усі мають отримати користь від загальноприйнятого базового рівня якісної освіти.

У школах часто існують загальні спільні цілі щодо бажаного рівня учнівських досягнень. Інклюзивний підхід спонукає до відмови від методики викладання з орієнтацією на усереднені показники, мотивуючи це тим, що деякі учні будуть не в змозі їх досягти, тоді як іншим навчатися буде «надто легко» і для них навчання ставатиме не цікавим. Замість того, в концепції «Освіта для всіх» підкреслюється важливість орієнтації процесів навчання і викладання на самого учня, на його відмінності в розумінні, почуттях, соціальних навичках і навичках сприйняття тощо. Як результат - усі учні здобувають оптимальні можливості для формування мотивації і активного навчання.

Доступні та гнучкі навчальні плани і програми можуть стати «ключем» до створення «шкіл для всіх». Важливо, щоб вони були достатньо гнучкими, аби забезпечити можливості пристосування до індивідуальних потреб учнів і заохочувати вчителів шукати рішень, які відповідатимуть потребам і здібностям кожного учня.

Багато навчальних планів і програм побудовані на припущенні, що всі учні мають вивчати однаковий матеріал за однаковий час і за допомогою однакових засобів та методів. Але учні не схожі один на одного і мають різні здібності і потреби. Поруч із гнучкими навчальними планами і програмами, потрібно впроваджувати гнучку методику навчання і викладання.

Середовище і культура школи орієнтовані на дитину

Несхожість і відмінності між людьми є природньою і цінною складовою, яка знаходить своє відображення в роботі навчальних закладів. Школи мають бути здатними створювати умови з використанням різного набору робочих методів, включаючи індивідуальну спрямованість навчальних практик з тим, щоб не залишити осторонь жодної дитини.

Характерною рисою «школи для всіх» є застосування гнучкого підходу до індивідуальних здібностей учня та орієнтація на його потреби й інтереси. Наявний досвід щодо розвитку дитини доводить, що він найкраще протікає у середовищі, де приділяється велика увага формуванню почуття власної гідності і позитивної самооцінки, тобто у середовищі, де існує та активно розвивається справжня участь.

Орієнтація на потреби дитини не означає, що учні мають вивчати зміст навчальних предметів окремо. Індивідуальні адаптації можуть здійснюватися на уроці. Також передбачається надання учнями підтримки один одному відповідно до їхніх здібностей і сильних сторін. У цьому сенсі відмінності розглядаються як можливості для навчання. Для підтримки організації якісного інклюзивного навчання може використовуватися широкий спектр інших засобів і методик (наприклад, навчально-методичні матеріали, спеціальне обладнання, додатковий персонал, нові педагогічні підходи або приклад інших учнів) та інших ресурсів, які виходять за межі можливостей самого вчителя.

Підготовка педагогів

У системі інклюзивної освіти всі педагоги повинні мати позитивне ставлення до розмаїття потреб і інтересів учнів та розуміння сутності методів інклюзивного навчання, розроблених як за допомогою початкової підготовки, так і неперервних процесів професійного розвитку. Більшість видів інклюзивних методів навчання, необхідних вчителям і педагогам, можна освітити як в період їхньої початкової підготовки, так і шляхом проведення короткотермінових навчальних курсів без відриву від основної роботи. Тому базова програма їх підготовки може містити рекомендації щодо того, як:

• перетворювати результати відповідних досліджень (у тому числі досліджень на основі колективного обговорення проблем) в ефективні методи викладання;

• оцінювати прогрес усіх учнів у процесі проходження ними навчальної програми, в тому числі методи оцінки учнів, чий рівень знань є низьким, а прогрес повільним;

• використовувати оцінки як інструмент планування процесу навчання для класу загалом, а також під час складання індивідуальних планів для учнів;

• спостерігати за успішністю учнів в процесі навчання, в тому числі з використанням простих контрольних запитань і графіків спостережень;

• співвідносити поведінку окремих учнів із звичайними моделями розвитку (це особливо важливо для вчителів, які працюють з маленькими дітьми);

• залучати батьків й учнів до процесу оцінки;

• працювати з іншими фахівцями, знати, коли доречно звернутися до них за спеціалізованою консультативною допомогою і як використовувати їх рекомендації для цілей освіти.

Професійну підготовку слід вважати частиною загальносистемного підходу до змін у сфері освіти. Основними питаннями організації професійної підготовки є:

• Педагоги спеціальної освіти мають набути нові знання і навички щодо консультативної допомоги, програми загальноосвітньої школи, методів інклюзивної освіти в класах тощо.

• Програми підготовки вчителів мають бути організовані на основі інклюзивних принципів.

• Фахівці з підготовки викладачів мають розуміти сутність інклюзивних методів навчання.

• Початкова підготовка й підготовка без відриву від основного місця роботи має надавати можливості для розгляду й обговорення інклюзивних підходів.

Стратегії на підтримку інклюзивної освіти

Запровадження інклюзивної освіти не завжди знаходить розуміння і підтримку. Тому для її розвитку потрібно залучати не лише фахівців у галузі освіти, але й організації громадянського суспільства, родини й громади, професійні асоціації, спеціалістів із підготовки викладачів і надання послуг.

На початковому етапі потрібно мобілізувати зусилля громадськості на підтримку інклюзії й розпочати процес досягнення консенсусу. У зв'язку з цим можливі наступні стратегії:

• Групам проведення інформаційної діяльності треба надати легітимність і підтримку шляхом виділення бюджетних асигнувань та необхідних повноважень від органів виконавчої влади для виконання ряду завдань, зокрема таких як проведення досліджень наукових досліджень, організації конференції, семінарів, пошуку резервів для впровадження і розвитку інклюзивної освіти та інших.

• Залучити до процесу ухвалення рішень і заохочувати до проведення своїх власних рекламно-пропагандистських заходів професійні організації, які хоча і дотримуються різних поглядів, та все ж відіграють важливу роль у процесі досягнення консенсусу.

• Груп з надання медичних і соціальних послуг та адміністративних груп, які відіграють роль у наданні інклюзивних послуг. Розмаїття поглядів сприятиме проведенню ділових дебатів.

• Важливу роль у формуванні громадської думки щодо інклюзивної освіти, аналізу і пропаганді проблеми добору необхідної думки і наукової інформації, систематичних даних з метою в мотивації реформи віднаходження рішень на місцевому рівні можуть відігравати наукові співробітники й аспіранти.

• До головних осіб, які формують громадську думку щодо інклюзивної освіти, належать викладачі, наукові працівники і керівники громадських організацій. Зусилля громадськості можна мобілізувати шляхом налагодження партнерських відносин і створення мереж з іншими установами.

• Важливе значення для розвіювання міфу про винятковість спеціальної освіти, яка часто асоціюється з освітою осіб з особливими потреби може мати діалог між спеціалізованими організаціями й звичайними школами.

• Органи освіти й постачальники послуг на місцевому рівні, ймовірно, є ключовими гравцями. У деяких випадках ініціативи щодо інклюзії в освіті починаються на цьому рівні. І завдання директивних органів та адміністрацій полягає у наданні підтримки цим ініціативам та сприянні їх поширенню.

• Запровадження інклюзивних принципів і методів у процес професійної підготовки не приведе до швидких змін - але створить ключову групу фахівців, орієнтованих на розвиток інклюзивної освіти фахівці з підготовки викладачів відіграють вирішальну роль.

• Можна визначити й увести в дію канали зв 'язку. Головним каналом зв'язку є засоби масової інформації. І тому можливо, знадобиться стратегія управління ЗМІ. До інших каналів належать: фахові журнали, відеоматеріали й спеціально організовані конференції та заходи з поширення інформації.

Економічна ефективність інклюзивної освіти та ресурси для її впровадження

Для всіх освітніх систем вирішальним питанням є вартість освіти, зокрема щодо створення освітніх закладів для всіх дітей, які повинні навчатися. Нерідко помилково вважається, що освіта потребує великих видатків, тоді як для того, щоб навчати всіх дітей, необхідні лише незначні пристосування.

За даними численних досліджень, інклюзивна освіта є не лише економічно ефективною, а й

94

рентаоельною, причому «рівність сприяє досягненню відмінних результатів.

Країни світу, які запровадили практику інклюзивної освіти мали можливість переконатися у недоцільності паралельного існування різних систем управління, організаційних структур і послуг та нереалістичний із фінансової точки зору варіант спеціальних шкіл. Наприклад, можна стверджувати, що національні бюджети нерідко обмежені, офіційна допомога на цільовий розвиток відсутня, а батьки не можуть дозволити собі прямо чи опосередковано оплачувати витрати, пов'язані з освітою своїх дітей. Родинам учнів з інвалідністю, особливими потребами часто доводиться вирішувати, що є для них пріоритетом: направити дитину до звичайної школи, залишити її вдома, направити до спеціального закладу з тим, щоб згодом надати їй можливість самостійного працювати і жити. Тому інклюзивна освіта може вважатися надто дорогою для урядів, установ і навіть батьків, хоча оціночна сума, необхідна для досягнення цілей «освіта для всіх» - 11 млрд. дол. є вельми скромною в глобальних масштабах

За оцінками організації «Оксфам», фінансова підтримка, необхідна для досягнення «освіти для всіх», відповідає:

- чотирьом дням воєнних витрат усіх країн світу;

- половині того, що кожного року витрачається на іграшки в Сполучених Штатах Америки;

- менше того, що європейці щорічно витрачають на комп'ютерні ігри або на мінеральну воду;

- менше 0,1 відсотка щорічного валового національного продукту всіх країн світу

Однак розглядаючи суспільство як цілісну систему, більш доречним є запитання про

витрати суспільства, коли воно не надає освіту всім дітям. У такому контексті стає зрозуміло, що найбільш рентабельним є забезпечення освіти для всіх дітей. Адже освіта є тією наріжною основою, від якої залежить виживання людства і розвиток нації. Це важлива інвестиція, де компроміси неприпустимі. Відтак, замість того, щоб зосереджуватися на скороченні витрат, системам необхідно вивчити шляхи мінімізації марного витрачання ресурсів і способи оптимального їх використання задля підвищення економічної ефективності освіти.

У країнах із недостатніми ресурсами було розроблено низку заходів, спрямованих на поширення інклюзивної освіти. До них належать: а) каскадні моделі професійного розвитку на основі підготовки тренерів (ігаіпег-о/-ігаіпег); б) налагодження контактів між студентами університетів і школами для проходження педагогічної практики в межах допрофесійної підготовки; в) реорганізація спеціальних навчальних закладів у ресурсні центри для надання фахових консультацій і підтримки об'єднанням звичайних масових шкіл; г) розвиток потенціалу батьків і залучення ресурсів громади; д) залучення самих учнів до програм «рівний-рівному»; е) формування класів, в яких навчаються діти різних вікових груп й з різних здібностей.

Забезпечення освіти у школах для всіх дітей, які мають навчатися, і надання додаткової підтримки тим, хто стикається з труднощами, повинна зменшити необхідність витрачання великих коштів на повторне навчання їх в школах чи курсах і значно скоротити витрати суспільства на підтримку цих осіб у подальшому житті.

Дбайливе використання наявних ресурсів є міжгалузевою темою: те, як здійснюється управління використанням ресурсів, впливає на політику й стратегії, структури й системи та практичну діяльність.

Тому важливо налагодити ділові відносини між урядами й іншими потенційними партнерами фінансування розвитку інклюзивної освіти. Наприклад, єдиний підхід до фінансування послуг у сфері освіти є важливим кроком уперед у цьому напрямі. Водночас значний обсяг коштів можна віднайти завдяки підвищенню рентабельності освіти. Інституційне середовище, в якому здійснюється витрачання державних коштів, вимагає значно більшої уваги. Це передбачає оптимізацію використання фінансових коштів з метою досягнення кращого співвідношення витрат і вигод, тобто витрат на освіту і отримуваних результатів.

Забезпечення ресурсів, які спрямовані на надання підтримки всім учням, є ще однією міжгалузевою темою. Сюди відносяться ті ресурси, які слугують додатком до того, що може