Тема 7. Основи аграрного та екологічного права україни.

План

1.Аграрне право України: поняття, система та джерела .

2.Загальна характеристика суб’єктів та об’єктів аграрних правовідносин.

3.Екологічне право України: поняття, система та джерела.

4.Загальна характеристика суб’єктів та об’єктів екологічних правовідносин.

5.Трудова дисципліна та порядок вирішення трудових спорів.

?1. Аграрне право — порівняно нова галузь у системі права, яка об'єктивно сформувалась у 70-х рр. минулого століття внаслідок об'єднання в єдиний комплекс правових норм, які регулювали сус­пільні відносини в колгоспах, державних сільськогосподарських підприємствах, інших сільськогосподарських виробничих структу­рах, що існували у той час. Об'єктом аграрних відносин цих різних суб'єктів стала насамперед їх сільськогосподарська виробнича ді­яльність. Вона є розмаїта, а за змістом реалізується різними аграр­ними суб'єктами, проте має єдину спрямованість — на викорис­тання земель сільськогосподарського призначення для виробниц­тва відповідної продукції. Ця діяльність може бути безпосередньо сільськогосподарською або тісно з нею пов'язаною.

Отже, аграрне право України — це комплексна, інтегрована і спеціалізована галузь права; вона охоплює різні правові норми, які регу­люють аграрні відносини, що складаються у сфері виробничої та пов'язаної з нею сільськогосподарської діяльності під час використан­ня земель сільськогосподарського призначення різними аграрними суб'єктами.

Предмет аграрного права — це сукупність однорідних суспіль­них відносин, які регулюються нормами цієї галузі права. Отже, предмет аграрного права України можна визначити як і сукупність комплексних, інтегрованих і спеціалізованих суспільних і аграрних відносин, які за своїм змістом є земельними, трудовими, і майновими, організаційно-управлінськими, а також соціальними; вони функціонують у процесі здійснення різними аграрними суб'єк­тами сільськогосподарської виробничої та пов 'язаної з нею іншої ді­яльності.

Система галузі права — це закономірно послідовна, повна і внутрішньо узгоджена сукупність складових, основу якої становить правовий інститут. Вона значною мірою зумовлена принципами права.

Для аграрного права характерна наявність, насамперед, ком­плексних правових інститутів серед яких можна виділити наступні:

— інститут права власності на землю (переважно приватну).

• інститут оренди земель сільськогос­подарського призначення

• інститут фермер­ського господарства, який - інститут сільськогосподарської кооперації.

• особистих селянських господарств, приватних аграрних підприємств, сільськогосподарських товариств, а також державних сільськогосподарських підприємств та ін.

Система аграрного права як навчальна дисципліна передбачає послідовну наявність 3 складових, якими є:

1. загальна частина;

2. особлива частина;

3. спеціальна частина.

До загальної частини курсу належать такі вихідні загальнотеоретичні теми, як: предмет аграрного права, його принципи й систе­ма, джерела аграрного права, їх поняття та класифікація; аграрні правовідносини (поняття, види, особливості, класифікація); правове становище різних аграрних суб'єктів тощо.

Особлива частина навчального курсу розпочинається з розкрит­тя особливостей правового режиму земель сільськогосподарського призначення, які є основним засобом виробництва, базою для ви­робничої сільськогосподарської діяльності всіх аграрних суб’єктів. На цій основі в особливій частині курсу послідовно розкрива­ються головні напрями діяльності аграрних суб'єктів, їх земельні, трудові, майнові, договірні, фінансові та інші відносини, а також відповідальність за порушення аграрного законодавства України.

Вперше в підручнику з аграрного права України подається спе­ціальним розділ — про розвиток науки аграрного права України. Спеціальна частина навчального курсу містить характеристику аграрного права зарубіжних країн і правове регулювання земельної та аграрної реформи в цих країнах.

У сучасних умовах в аграрному праві джерела аграрного права мають форму нормативно-правових актів і нормативно-пра­вових договорів.До нормативно-правових актів за юридичною силою належать:

а) закони яким є такий нормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади або самого народу, який регулює найважливіші суспільні відносини, виражає волю й інтереси більшості населення і має найвищу юридичну си­лу щодо всіх інших нормативно-правових актів. Серед них можна виділити наступні: Конституція 1996 р. як Основний закон держави остаточно зак­ріпила правовий статус держави України, визначила основні нап­рями розвитку політичної і правової систем, структуру органів дер­жавної влади й органів місцевого самоврядування, основні полі­тичні, економічні та соціальні права громадян, встановила право державної, комунальної і приватної власності громадян і право власності юридичних осіб. У ній визначено правовий статус і пов­новаження Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів Укра­їни, центральних органів виконавчої влади та органів місцевого са­моврядування.

б) підзаконні норма­тивно-правові акти — це такі нормативні акти компетентних орга­нів, що видаються на підставі закону, відповідно до нього і для йо­го виконання. До цих актів відносяться постанови Верховної Ради України та укази Президента Ук­раїни ,нормативні акти Кабінету Міністрів України й центральних органів виконавчої влади України як джерела аграрного права;

в) Локальні нормативні акти до яких джерел аграрного права належать нормативні акти територіальних громад та органів місцево­го самоврядування місцевих державних адміністрацій, районних і обласних управлінь сільського господарства, місцевих органів вете­ринарної служби, насіннєвої служби, земельних ресурсів, а також установчі документи з питань створення сільськогосподарського підприємства, господарського товариства, сільськогосподарського кооперативу, зокрема статути, засновницькі договори, рішення зборів засновників господарського товариства, загальних зборів ко­оперативу, внутрішні акти сільськогосподарських організацій, ко­лективні договори та інші акти.

?2. Суб'єктами господарювання у сфері сільськогосподарського то­варного виробництва є учасники господарських відносин, які здій­снюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компе­тенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відок­ремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених чинним законо­давством.

Відповідно до ст. 79 Господарського кодексу України господарськими товариствами є підпри­ємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їхнього майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержан­ня прибутку. У випадках, передбачених ГК, господарське товарис­тво може діяти у складі одного учасника. Традиційно класифікація господарських товариств здійснюєть­ся за способами формування, функціонування статутного капіталу і обсягами відповідальності учасників за зобов'язаннями товарис­тва. На основі першої підстави законодавство розрізняє акціонерні й неакціонерні товариства. Згідно з другим критерієм, розрізняють товариства з обмеженою відповідальністю, додатковою відповідаль­ністю, повні і командитні товариства. У сільському господарстві завдяки здійсненню аграрної реформи значну частину всіх сіль­ськогосподарських підприємств складають акціонерні товариства відкритого і закритого типів, а також товариства з обмеженою від­повідальністю. Це зумовлено двома основними причинами: по-перше, специфікою реформування державних та колективних сіль­ськогосподарських підприємств; по-друге, особливостями здій­снення господарської діяльності в аграрному секторі економіки України.

Кооперативна форма організації праці в сільському господарс­тві є найефективнішою в зовнішніх відносинах виробників сіль­ськогосподарської продукції — із збуту продукції, із придбання знарядь і засобів сільськогосподарського виробництва, викорис­тання складної техніки, організації взаємного кредитування селян­ських господарств тощо.

Закон України "Про кооперацію" визначає кооператив як юри­дичну особу, утворену фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх еко­номічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування.

На основі запропонованих дефініцій поняття кооперативу, ін­ших положень кооперативного законодавства можна назвати такі загальні ознаки кооперативу:

1. Кооператив — це, насамперед, добровільне об'єднання. Це означає, що коопера­тив — об'єднання людей, осіб, а не капіталів, на відміну від акціо­нерних та деяких інших господарських товариств, якими визнають­ся "підприємства, організації, установи, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку"

2. Членський характер об'єднання, тобто членами кооперативу можуть стати особи, котрі засновують йо­го або ті, що вступають до нього вже після створення.

3. Рівноправність членів, що означає не лише рівність прав, але й рівність обов'язків.

4. Пайовий характер майна кооперативу; обмеження виплат часток доходу на пай.Кожен член кооперативу має право на пай у майні кооперати­ву, який є його власністю. Право розпоряджатися своїм паєм на власний розсуд член кооперативу здобуває після припинення членства в кооперативі. У разі виходу з кооперативу громадянин має право на пай натурою, грішми або цінними паперами.

5. Розподіл прибутків кооперативу відбувається незалежно від паю, який вніс член кооперативу, а залежно від наслідків тих гос­подарських операцій, які провів кооператив.

6. Головною метою діяльності кооперативу є не одержання ви­сокого прибутку на вкладений капітал, як у акціонерному товарис­тві, а збільшення доходів і добробуту своїх членів, зменшення їхніх витрат на споживання.

Згідно зі ст. 1 ,Закону України від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарс­тво" фермерське господарство є формою підприєм­ницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товар­ну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та ре­алізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, нада­них їм для ведення фермерського господарства. Фермерське госпо­дарство є юридичною особою. Воно може бути створене одним або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї.

Фермерське господарство має своє найменування, печатку та штамп і діє на основі Статуту. У Статуті зазначаються найменуван­ня господарства, його місцезнаходження, адреса, предмет і мета діяльності, порядок формування майна (складеного капіталу), орга­ни управління, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до господарства та виходу з нього та інші положення, що не супе­речать чинному законодавству.

Відповідно до ст. З Закону України "Про фермерське госпо­дарство" членами фермерського господарства можуть бути подруж­жя, їхні батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім'ї, родичі, які об'єдналися для спільного ведення фермерського гос­подарства, визнають і дотримуються положень Статуту фермер­ського господарства. Членами фермерського господарства не мо­жуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом). Якщо фермерське господарство створене одноособо­во, тобто одним із членів сім'ї, інші члени сім'ї, а також родичі мо­жуть стати членами цього фермерського господарства після внесен­ня змін до його Статуту. Склад членів фермерського господарства не має кількісних обмежень. Нові родичі можуть вступати до цьо­го господарства за згодою всіх його членів. Кожний член госпо­дарства самостійно вирішує питання про вихід із нього. Дозволу ін­ших членів для цього не потрібно. Зміст правового інституту членс­тва у фермерському господарстві полягає в обов'язковості особистої трудової участі всіх його членів у процесі господарювання, в їх­ньому праві на участь в управлінні справами даного господарства, на оплату праці, укладання угоди про спільну діяльність всіх його членів тощо.

Головою фермерського господарства є його засновник або інша визначена в Статуті особа. Голова фермерського господарства реп­резентує його у відносинах з органами державної влади, підприємс­твами, установами, організаціями та окремими громадянами чи їх об'єднаннями, а також укладає від імені господарства угоди та вчи­няє інші юридично значимі дії. Він може письмово доручати вико­нання своїх обов'язків одному з членів господарства або особі, яка працює за контрактом.

Виробничо-економічні відносини фермерського господарства з підприємствами і організаціями всіх форм власності, господарськи­ми товариствами та фізичними особами будуються на основі дого­ворів.

Фермерське господарство є рівноправним учасником аграрного ринку. Воно має право бути засновником або членом асоціацій, консорціумів, корпорацій, акціонерних товариств, інших об'єднань, кооперативів, спільних підприємств з виробництва, переробки і ре­алізації сільськогосподарської продукції, які обслуговують агропро­мисловий комплекс, а також несільськогосподарських підприємств та організацій, в тому числі за участю іноземних партнерів, брати участь у створенні комерційних банків або бути їх членом.

Згідно зі ст. 1 Закону України від 15 травня 2003 р. "Про осо­бисте селянське господарство"¹, особисте селянське господарство являє собою господарську діяльність, здійснювану без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально (або тими особа­ми, які перебувають у сімейних або родинних стосунках і спільно проживають), з метою задоволення особистих потреб шляхом ви­робництва, перероблювання й споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг із використан­ням майна особистого селянського господарства, зокрема й у сфе­рі сільського зеленого туризму.

Сучасному особистому се­лянському господарству притаманні такі ознаки:

по-перше, це — форма виробництва, яка ґрунтується на рівноправних формах влас­ності на землю, на приватній власності громадян, а також на їхній особистій праці та праці членів їхніх сімей, тобто має виключно трудовий характер;

по-друге, це — сукупність майна, що має вар­тісне вираження, ціну й належить громадянам на праві спільної су­місної власності;

по-третє, особисте селянське господарство допов­нює суспільне виробництво, має щодо нього підсобний характер, є додатковим (а не основним) джерелом прибутків;

по-четверте, во­но має, в основному, споживчий характер;

по-п'яте, його можна на взаємовигідних засадах використовувати для збільшення вироб­ництва товарної маси продуктів харчування та сировини рослинно­го й тваринного походження.

Аналіз змісту даного Законом визначення особистого селян­ського господарства дає підстави стверджувати, що законодавець відхилився від розуміння певної форми ведення сільськогосподар­ського виробництва як діяльності, спрямованої на задоволення виключно особистих потреб, і доходи від якої не є основними для членів певного господарства.

Особисті селянські господарства підлягають обліку, який здій­снюється сільськими, селищними, міськими радами за місцем роз­ташування земельної ділянки в порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади з питань статистики.

Основним об’єктом сільськогосподарської діяльності виступають землі сільськогоспо­дарського призначення, якими є землі, надані для виробництва сільсько­господарської продукції, здійснення сільськогосподарської науко­во-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної ви­робничої інфраструктури або призначені для таких цілей. Виходя­чи з цього, можна визначити дві основні правові ознаки земель сільськогосподарського призначення — надання для потреб сіль­ського господарства, а також використання у сфері сільськогоспо­дарського виробництва. Землям сільськогосподарського призначення не випадково на­лежить перше місце серед закріплених у законодавстві 9 категорій земельного фонду. На відміну від інших категорій земель, які ви­користовуються головним чином як просторово-операційний ба­зис, ці землі є основним засобом виробництва продуктів харчуван­ня, кормів для тварин і сировини для різних галузей промисловос­ті. Для них встановлено особливий правовий режим, що характе­ризується таким використанням земель, за якого забезпечується охорона земель, недопущення виведення їх із сільськогосподар­ського обігу, підвищення родючості грунтів.

До об’єктів сільськогосподарської діяльності також належать:

А) Водні об'єкти і стаття 1 ВК визначає водний об'єкт як природний або створе­ний штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води. По­няття "води" охоплює всі води (підземні, поверхневі, морські), що входять до складу природних ланок кругообігу води. Слід мати на увазі, що водний об'єкт як природний комплекс включає в себе не лише води, але й земельну ділянку, об'єкти рослинного й тварин­ного світу, інші природні ресурси у їх взаємодії, використання яких регулюється відповідними актами природноресурсового законо­давства. Водне законодавство регулює лише використання вод як природних ресурсів.

Б) Надра які дедалі активніше використовують для ведення сільсько­господарської діяльності. Зокрема, в недіючих шахтах вирощують гриби, квіти, овочі та інші і рослини. Надрами послуговуються для витримування виноматеріалів, зберігання харчової продукції тощо. Корисні копалини місцевого значення і прісні підземні води засто­совують для ведення сільськогосподарської діяльності.

За ст. 1 Кодексу, надра —• це та частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологіч­ного вивчення та освоєння. Законодавство не встановлює чіткої межі поверхні землі для розмежування земель і надр як природних об'єктів і визначення режиму правового регулювання. Надра від землі відмежовуються за юридичними ознаками, а саме — за спо­собом використання цих об'єктів. Якщо поверхня землі слугує просторово-операційним базисом для розміщення різних об'єктів або для вирощування сільськогосподарської продукції, ми маємо справу з землекористуванням. Якщо ж видобуваємо корисні копали­ни, вивчаємо геологію землі або здійснюємо підземну діяльність — маємо справу з надрами і повинні керуватися законодавством про надра.

В) Рослинний та тваринний світ.

?3. У науковий вжиток слово «екологія» вперше увів німецький учений-біолог Е. Геккель у 1866 році і назва галузі походить від терміна «екологія» (грецьк. oicos — будинок, житло, місце мешкання, logos — наука) і буквально означає «наука про місце і умови життя людини». Ширшого змісту термін «екологія» набув у другій половині XX ст. у зв'язку з посиленням впливу людини на природу. Поступово екологія набуває значення наукової основи організації раціонального природокористування. Нині вона визначається як вчення про взаємодію живих організмів з навколишнім середовищем (довкіллям). У 70-х роках XX ст. із загальної екології виділилася соціальна екологія (екологія людини) — наука про взаємодію суспільства з навколишнім природним середовищем. Вона є теоретичною базою для розв'язання практичних проблем охорони навколишнього природно­го середовища й організації раціонального природокористування. Назва «екологічне право» усталилась у 70-80-х роках XX ст. у резуль­тат «екологізації» природоохоронного права. Поряд з нею під впливом Стокгольмської конференції ООН з навколишнього середовища 1972 р. набули поширення й інші назви — «право навколишнього се­редовища» та «право охорони навколишнього природного середовища». А в Україні був прийнятий Закон «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991).

Отже екологічне право України, є комплексною галуззю права, яка за допомогою сукупності однорідних норм права регулюює та охороняє екологічні правовідносини між її суб’єктами з приводу приналежності,використання,відтворення природних ресурсів та збезпечення екологічної безпеки у їх нерозривному зв’язку з природним середовищем з метою реалізаціїї інтересів відповідних суб’єктів та підтримання сталого екологічного розвитку.

Під предметом українського екологічного права розуміють специфічні для нього відносини в галузі взаємодії суспільства з навколишнім природним середовищем. Ці відносини є органічними і стійкими, що зумовлює стабільність галузі екологічного права. Предмет екологічного права зумовлений комплексним характером його об’єкта, а отже, він також е комплексним. 3 урахуванням особливостей правового регулювання щодо охорони і використання зазначених складових елементів об’єкта екологічного права можна виділити чотири блоки екологічних відносин, які є визначальними для характеристики предмета правового регулювання екологічного права.

До першого блоку належать відносини щодо охорони навколишнь­ого природного середовища як комплексного природно-антропогенного явища.  Слово «охорона» при  цьому розуміють у широкому значенні — як комплекс заходів, спрямованих на збереження, відтворення і поліпшення стану цього середовища. Йдеться, по суті, про управління якістю довкілля.

Другий, похідний від першого, блок екологічних відносин — це відносини щодо використання природних ресурсів. Ці відносини регулюються нормами природоресурсного права. Його тільки умовно можна розглядати як існуюче окремо від права охорони навколишнього природного середовища (екологічного права). Адже раціональне природокористування неможливе без еколого-охоронних заходів, і навпаки.

Третій блок становлять екологічні відносини, що стосуються забезпечення проголошеного Законом «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 9), а потім і Конституцією України (ст. 50) права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля. У більш широкому плані йдеться про забезпечення екологічної безпеки, тобто запобігання погіршенню екологічної обстановки та виникненню небезпеки для здоров'я людей.

Нарешті, до четвертого блоку екологічних відносин належать відносини у сфері формування, збереження та раціонального, невиснажливого використання екомережі. Коло цих відносин постійно розширюється, і вони справляють істотний вплив на стан навколиш­нього природного середовища, задоволення сучасних та перспективних економічних, соціальних, екологічних та інших інтересів суспільства. Саме правовий режим особливої державної охорони є об'єднуючою засадою для групування відповідних відносин до цього блоку. Він визначається цінністю, унікальністю або необхідністю відновлення деградованих або малоцінних земель.

Отже, визначальними для предмета екологічного права як комплексної галузі є чотири групи суспільних відносин: а) відносини щодо охорони навколишнього природного середовища; б) відносини щодо використання природних ресурсів; в) відносини щодо забезпе­чення екологічної безпеки; г) відносини щодо формування, збере­ження та раціонального використання екомережі.

Під системою екологічного права, як галузі права, розуміють його внутрішню структуру, основними складовими елементами якої є підгалузі, правові інститути і норми права. Вони мають бути узгоджені між собою. А вся система будується на закономірностях, вироблених юридичною наукою та практикою.

У міру зростання значення екологічного права постало питання його вивчення у вищих юридичних навчальних закладах. Сучасний навчальний курс екологічного права складається із загальної, особливої та спеціальної частин. Загальна частина передбачає вивчення поняття екологічного права та його джерел, екологічних прав людини і громадянина, загальних правил раціонального природокористування, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки, питань управління і контролю в екологічній сфері, юридичної відповідальності за порушення екологічного зако­нодавства тощо. Особлива частина складається з інститутів природоресурсового права — земельного, гірничого, водного, лісового, атмосфероохорон­ного, фауністичного. У межах цієї частини вивчаються правові основи екологічної безпеки, охорони рослинного світу, особливо охоронюваних територій та об'єктів тощо. Предметом спеціальної частини зазвичай є питання міжнародно-правової охорони довкілля. Тут вивчаються зміст і механізм дії міжнародного та європейського права навколишнього середовища.

Право, як регулятор суспільних відносин, має об'єктивне зовнішнє вираження в різних джерелах, таких як правовий звичай, судовий прецедент, нормативно-правовий акт. В Україні провідну роль відіграє нормативно-правовий акт. 3 урахуванням цього під джерелами екологічного права розуміють нормативно-правові акти, нормами яких регулюються відносини у сфері  взаємодії навколишнього природного середо­вища і суспільства. Ці акти мають передбачену законом форму, вони становлять відповідну розгалужену систему, об'єднану загальною метою еколого-правового регулювання. Вони не є однорідними, виконують різні функції та посідають відповідне місце у структурі екологічного права. Ці фактори є основою для наукової класифікації джерел екологічного права.

Можна виділити такі групи джерел екологічного права:

—за юридичною силою — закони і підзаконні акти. Закони посідають провідне місце в ієрархічній структурі законодавства; всі інші нормативно-правові акти видаються на основі, на розвиток і на виконання законів. До цих актів, зокрема, належать укази Президента і постанови Кабінету Міністрів України, накази та інструкції міністерств і відомств, рішення місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування;

—за характером правового регулювання — загальні та спеціальні. До загальних відносять нормативно-правові акти, предметом регулю­вання яких є як екологічні, так і інші суспільні відносини (Конституція України, Закон України «Про основи національної безпеки України»). Спеціальні акти стосуються виключно екологічних питань (наприклад, Закон «Про охорону навколишнього природного середовища»);

—за предметом правового регулювання — комплексні (Закон «Про охорону навколишнього природного середовища») і природоресурсні (Земельний, Водний та Лісовий кодекси, Закон України «Про тваринний світ» тощо) або ті, якими регулюються окремі питания екологічної діяльності (закони України «Про екологічну експертизу» (1995), «Про екологічний аудит» (2004) та ін.);

—за способом правового регулювання — матеріальні та процесуальні. Нормами матеріальних актів визначаються права й обов'язки, а також юридична відповідальність учасників еколого-правових відносин. Процесуальні акти регулюють процедуру реалізації норм матеріального права. До них, зокрема, належать затверджений Поста­новою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р. Порядок обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

— за ступенем систематизації — кодифіковані й усі інші. До кодифікованих належить насамперед Закон «Про охорону навколиш­нього природного середовища», який є стрижнем комплексної галузі екологічного права і законодавства. До категорії кодифікованих нале­жать також Земельний, Водний і Лісовий кодекси, Кодекс України про надра, закони України «Про тваринний світ» та «Про охорону атмосферного повітря».

Джерела екологічного права є багатогранними, що випливає з їх призначення у регулюванні як загальних, так і численних конкретних питань охорони навколишнього природного середовища з використанням різноманітних правових засобів впливу на всіх рівнях. Акти екологічного права мають різну юридичну силу, але діють за принци­пом піраміди, вершиною якої є Конституція України.

Судова практика, не будучи джерелом екологічного права, водночас відіграє позитивну роль у правильному його застосуванні й зміцненні законності у сфері екологічних відносин. Особливе значен­ия тут має передбачене Законом України «Про судоустрій» (2001) пра­во Пленуму Верховного Суду України і Пленуму Вищого господарського суду України надавати судам роз'яснення з питань застосування законодавства при розгляді відповідних справ на основі узагальнення судової практики. Пленуми Верховного Суду України та Вищого господарського суду України за роки незалежності неодноразово приймали постанови про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення екологічного, земельного, лісового законо­давства тощо. Ці постанови не містять нових правових норм, а надають тлумачення чинних законів і підзаконних актів.

?4. В широкому правовому розумінні під об’єктами розуміють майнові, природні, та інші блага з приводу яких виникають правовідносини у суб’єктів.Об’єктами екологічного права є природні блага, які існують без участі людини або з певною її участю і до яких належать наступні природні об’єкти, з притаманними їм специфічними ознаками та юридичним значенням:

1)земля, якою згідно зі ст.1 Закону України «Про охорону земель» від 19.06.2003р., є поверхня суші з грунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею;

2)надра, які згідно ст.1 Кодексу України про надра є частиною земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння;

3)води, якими згідно зі ст.ст.3-5 Водного кодексу України є всі води (поверхневі,підземні, морські), що входять до складу природних ланок кругообігу води і якими є природні водойми( озера), водотоки (річки,струмки), штучні водойми(водосховища,ставки,канали),підземні води та джерела а також внутрішні морські води та територіальне море які і становлять в сукупності водний фонд України;

4)виключна (морська) економічна зона України, якою згідно ст.2 Закону України «Про виключну(морську) економічну зону України від 16.05.1995р., є морські райони, які зовнішньо прилягають до територіального моря України, включаючи райони приналежних їй островів і ширина якої становить 200 морських миль від об’єктів України;

5)рослинний світ, до якого згідно ст.3 Закону України «Про рослинний світ» належажить вся сукупність рослин,а також грибів та утворених ними угрупувань на певній території;

6)ліси, якими згідно ст.3 Лісового кодексу України є сукупність землі, рослинності, в якій домінують дерева та чагарники, тварини, мікроорганізми та інші природні компоненти, що у своєму розвитку біологічно взаємопов’язані, впливають одне на одне і на навколишнє середовище;

7)тваринний світ, до якого згідно Закону України «Про тваринний світ» належать дикі тварини – хордові, в тому числі хребетні, безхребетні в усьому їх видовому і популяційному різноманітті та на всіх стадіях розвитку, які перебувають у стані природної волі, утримуються у напіввільних умовах чи в неволі, частини диких тварин, продукти їх життєдіяльності та місця мешкання або знаходження( нори, лігва, мурашники тощо);

8)природно-заповідний фонд, який становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об’єкти, що мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну,рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду рослинного та тваринного світу і підтримання загального екологічного балансу;

9)атмосферне повітря, яке являє собою природну суміш газів, що знаходиться за межами житлових, виробничих та інших приміщень і тісно пов’язана з довкіллям;

10)континентальний шельф, який являє собою поверхню та надра морського дна до глибини 200 метрів у районах, які прилягають до узбережжя або до островів держави, але які перебувають за межами територіального моря або за цією межою до місця, де глибина покривних вод дає змогу вести розробку природних багатств.

В свою чергу під суб’єктами в широкому розумінні виступають учасники екологічних правовідносин до яких можна віднести державу та органи нею уповноважені (міністерства, департаменти, державні адміністрації тощо), органи місцевого самоврядування, фізичних осіб(як громадян України так і іноземців та осіб без громадянства), юридичних осіб(як резидентів так нерезидентів) та громадські, релігійні і міжнародні об’єднання які наділені юридичними правами та обов’язками і реально здатні брати участь в екологічних правовідносинах з приводу:

1)приналежності природних об’єктів певним суб’єктам на праві власності або праві користування;

2)експлуатації екологічних об’єктів конкретними суб’єктами з метою задоволення своїх інтересів;

3)забезпечення екологічної безпеки довкілля, суспільства та громадян;

4)відтворення, відновлення природних об’єктів та поліпшення їх якості;

5)охорони навколишнього середовища.

Екологічні правовідносини, як частина суспільних відносин, схожі з майновими, адміністративними та іншими відносинами, які регулюються відповідними галузями права, хоча водночас їм притаманні певні специфічні риси.