Лекція XVI. Культурні процеси в Україні у 20-30-ті роки

1. Українське національне відродження і розвиток культури у 20-ті роки.

2. Партійне керівництво культурою. Здійснення політики «українізації» в культурно-освітній сфері.

3. Система тоталітаризму і духовне життя українського народу в 30-ті роки. Нищення української інтелігенції і русифікаторська політика в Україні.

Студентам слід звернути увагу, що після утвердження більшовицької диктатури як і у попередні періоди історії український культурний процес ще більшою мірою зумовлювався політичними обставинами. Політика більшовиків у галузі культури переслідувала головну мету - утримувати і розширювати свою владу. З цією метою висувалося завдання проведення культурної революції, яка супроводжувалася знищенням усіх старих різновидів культур і намаганням створити єдину для всіх пролетарську (згодом - соціалістичну) культуру. Ідеологічною основою нової культури став марксизм, який утверджувався під партійною цензурою. Зрештою пролетарська (соціалістична) культура мала утворити ворожий по своїй суті західній культурі соціальний організм, на який могла спиратися правляча партія у своїх планах розширення нової, тоталітарної системи.

У короткотривалий період визвольних змагань 1917-1921 рр. українська культура вперше після тривалої перерви знову стала національно-державною й отримала нові фундаменти для свого дальшого розвитку. Однак дуже швидко їй довелося зіткнутися віч-на-віч з наскрізь ворожою ідеологією більшовизму і практикою радянського культурного будівництва. Оскільки українська культура не поступалася добровільно перед завойовником, її необхідно було або рішуче усунути силою, або поступово підпорядкувати поставленим більшовизмом цілям.

У перший період боротьби, одночасний з періодом «воєнного комунізму», більшовики започаткували безоглядний терор проти представників національно-визвольного руху і насамперед проти української інтелігенції та селянства. Однак невдовзі більшовицький режим в Україні був змушений змінити тактику. Спочатку він перейшов до пом’якшеної русифікації («теорія боротьби двох культур»), яка формально проголошувала співіснування і вільну конкуренцію російської та української культур, а насправді забезпечувала російським шовіністам їх позиції, що вони здобули за 250 років панування царизму в Україні.

Однак у результаті нестримного звуження соціального підґрунтя партії більшовиків в Україні, вона була змушена вдатися до певних корективів у національно-культурній політиці та перейти до т. зв. українізації. Остання була проголошена у 1923 р., однак її активне здійснення почалося у 1925 р. В ході цього тактичного відступу більшовицької партії був послаблений терор, проголошено амністію колишнім повстанцям, політичним противникам. Заохочувалася до повернення на батьківщину українська політична еміграція, представникам якої надавалася можливість розвивати українську культуру в межах радянської системи.

Нова ситуація була використана українською інтелігенцією для праці, спрямованої на піднесення української культури. Чільне місце в цьому процесі відігравала Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН) з її філіями, відділами, науково-дослідними кафедрами, що діяли також поза межами Києва. У 1924 р. повернувся в Україну М.Грушевський, який, користуючись своїм величезним авторитетом у суспільстві, вимагав від уряду забезпечення вільного культурного розвитку, своєю енергійною працею він заохотив сотні культурних діячів, які максимально використовували усі можливості боротьби за українську культуру. В цьому ж напрямі діяли тисячі учителів, лікарів, публіцистів, митців, літераторів, церковних діячів. Їх спільними зусиллями було створено таке суспільно культурне явище, яке без перебільшення можна назвати українським ренесансом ХХ ст.

Його складовою був насамперед літературний процес, який позначився створенням численних об’єднань, організацій, течій, напрямків. Творчість ряду письменників у цей період вивела українську літературу на європейський рівень. Найбільш яскраві поетичні індивідуальності об’єднувала т.зв. група неокласиків, очолювана професором Київського університету, літературним критиком, перекладачем, блискучим знавцем античності М.Зеровим. До групи входили також П.Филипович, М.Драй - Хмара, Ю.Клен, М.Рильський. Їх усіх об’єднували фактичне ігнорування радянської системи, виразно критичне ставлення до низькопробної революційно-масової літератури, підтримуваної владою, намагання органічно включити в українську літературу кращі зразки європейської літератури, орієнтація усього українського духовного процесу насамперед на Європу. Схожі гасла висував М.Хвильовий, визначний письменник, який виступав проти провінційної обмеженості й відстоював самостійність української духовності. Його заклики рівняти українську літературу на «психологічну Європу», лозунг «Геть від Москви», ставка на т.зв. «Азіатський ренесанс» були спрямовані на те, щоб вивести українську літературу на світові шляхи, вивільнити українську культуру з полону рабського наслідування російської культури.

Чи не найяскравішою постаттю у поетичній творчості цього періоду був П.Тичина, якого слід вважати справжнім засновником модернізму в українській поезії, поетом світового масштабу. Високим талантом позначена творчість багатьох інших поетів і прозаїків, серед яких слід назвати Є.Плужника, О.Влизька, Т.Oсьмачку, М.Семенка, В.Сосюру, Ю.Яновського, М.Бажана, В.Підмогильного, Г.Косинку, В.Антоненка-Давидовича, М.Ялового та ін. Серед драматургів найвидатнішим талантом був М.Куліш. Його п’єси позначені пошуками модерністичних форм вислову і нищівною критикою національної і соціальної політики більшовицької влади в Україні.

Творча діяльність Л.Курбаса і створена ним школа акторів та режисерів вивели український театр на світовий рівень. Яскравим явищем українського ренесансу стала творчість кінорежисерів О.Довженка, І.Кавалерідзе та ін., завдяки яким набув кінематограф України світової слави.

Визначним внеском у світову культуру стала творчість блискучих представників українського авангарду в живопису М. Бойчука і його школи, А.Петрицького, О.Екстер, О.Богомазова, В.Пальмова, неперевершених майстрів книжкової графіки учнів Г.Нарбута - Л.Лозовського, М.Кирнарського, Л.Хижинського.

Масштаби культурно-національного піднесення і навіть звуження сфери впливу російської культури в Україні викликали занепокоєння і переляк центральної влади. Вже в перший період українізації розпочалося цькування діячів культури послідовно національного напряму. 1927/28 рр., які пов’язані з початком індустріалізації в СРСР, для України стали початком наступу на незалежну українську науку, літературу, мовознавство, мистецтво, усі інші вияви українського культурного процесу. Кульмінаційним став 1933 р. Це був період насильницької колективізації, яка для України означала руйнацію села з його традиційними засобами самовідтворення національного організму на протязі багатьох років лихоліття. Знищення штучним голодом мільйонів українських селян, яких влада вважала головним ворогом «соціалістичного будівництва», завершила його погром. І зрештою до цього слід долучити масове обезголовлення українського народу шляхом нищення української інтелігенції, усіх здобутків українського національно-культурного відродження, нещадна русифікаторська політика і насаджування т.зв. соціалістичної культури. В результаті український народ опинився на межі, за якою повставало питання про його існування як окремого національного організму.