Другийодень Село Моринці
М
оринці
— село
на Україні
у Звенигородському
районі
Черкаської
області,
центр сільської
ради,
якій також підпорядковане село Гнилець.
Розташоване за 35 км
від районного центру — міста
Звенигородка.
На території села виявлено поселення
черняхівської
культури.
Знак при в’їзді в село
Про заснування села заснування свідчать кілька легенд:
перша твердить, що село назвали Моринцями тому, що першими його жителями були переселенці від моря;
друга легенда говорить, що жителі села займалися збиранням меду диких бджіл, а для цього морили їх, від цього жителів називали морянами, а село — Моринцями;
в третій легенді йдеться, що перші поселенці у дуже великій кількості вимерли від чуми, яку в народі того часу називали «мором».
Перша писемна згадка про Моринці належить до середини XVII століття. Так в 1648 році на початку визвольної війни українського народу через Вільшану на Моринці проходив загін Максима Кривоноса чисельністю 6 тисяч чоловік. Через 10 років село згадується серед маєтностей, що належали К. Виговському.
В 1730 році село Моринці належало княгині Яблоновській — хоронжині коронній, тоді тут було 50 дворів. В 1794 році село дісталось в спадщину Надії Василівні Енгельгардт, дружині дійсного таємного радника сенатора кавалера Петра Олексійовича Шепелєва від генерал-фельдмаршала Григорія Олексійовича Потьомкіна. Це село вона продала 5 грудня 1796 року брату своєму дійсному таємному раднику Василю Васильовичу Енгельгардту. Коли селом володів поміщик В. Енгельгардт, в ньому мешкало 1 347 чоловік. У 1801 році в селі було 754 чоловічого і 636 осіб жіночого населення.
Ж
ителі
села на той час займалися хліборобством,
скотарством
та чумакували.
Жили в злиденних хатинах, критих соломою.
За часів панування В. Енгельгардта із
169 дворів села 76 були без будь-якого
«тягла». Весь час посилювався гніт
селян, що викликало з їхнього боку опір.
1818
року у відповідь на відмову селян
коритися наказам управителя в Моринці
вступив загін солдатів.
У сутичці, яка сталася між ними і кріпаками
загинуло 3 солдати та 18 селян.
Обеліск Слави
У другій половині XIX століття вперше згадуються Моринці, як батьківщина Тараса Григоровича Шевченка. 1860-го року на кошти селян у селі відкрито парафіяльну школу.
В період з 1868 по 1890 років в Моринцях побудована нова дерев'яна церква, яка до нашого часу вона не збереглася, її знищила радянська влада у 1935 році.
В 1900 році в Моринцях набуло найбільшого розвитку гончарство. Близько 100 чоловік займалося виготовленням гончарних виробів, за рахунок чого жили за свої кошти, продаючи вироби в найближчих містечках.
На початку ХХ століття у Моринцях діяли церковнопарафіяльна школа і дві школи грамоти, за класні кімнати учням правили приміщення колишньої корчми і крамниці.
В
1912
році з 766 селянських господарств, які
володіли 1 537 десятинами землі, 125 мали
до однієї, 195 — до двох, 272 — до трьох
десятин землі. Одне господарство володіло
10 десятинами землі. 111 селянських
господарств не мали худоби.
З 890 дворів, 8 жили з гончарства,
60 — з ткацтва.
51 — з чоботарства
і 5 — з ковальства.
Садиба Якима Бойка
Н
а
сьогодні, після здобуття Україною
Незалежності, у селі відбулося багато
змін. Колгосп перетворився на підприємство
з обмеженою відповідальністю, сьогодні
це агрофірма «Батьківщина Шевченка»,
що є філією ТОВ НВФ «Урожай», з'явились
приватні підприємства та магазини,
частково відремонтовано старе і
побудовано нове приміщення середньої
школи,
збудовано сучасну автозаправну станцію.
У 2005 році на території меморіалу відкрито адмінбудинок, у 2002 році на садибу Якима Бойка перенесено надвірню комору 1896 року із села Шевченкового.
У 1956 році на території садиби відкрито пам'ятник Т.Г.Шевченку (автори-скульптори: Веронський, Олійник). У 2005 році його перенесено на центральну площу села. 9 березня 2006 року у селі відкрито пам'ятник Матері Т. Г. Шевченка (скульптор В.В. Димйона). Одночасно освячено і каплицю Покрови Пресвятої Богородиці Святого Тарасія.