XVIII століття і, зокрема, епоха "освіченого абсолютизму", є періодом відомого занепаду іспанського мистецтва порівняно з його нечуваним розквітом у XVII столітті.

З царюванням Бурбонів іде процес уславлення італійських і фран-.цузьких майстрів^ Із наввідоміщих слід відмітити архітекторів-іноземців Філіппо Ювара і Джованні Батгіста Саккетгі. Гйд їхнім керівництвом була здійснена перебудова королівського палацу в Мадриді в 1734 р., тобто після рожежі Алькасара. Зразком, який наслідували обидва архі­тектори, був Версаль: суворі класичні форми греко-римської архітекту­ри.. Створюється національна архітектурна школа. Видатну роль у поширенні класицизму відіграла створена у 1704 р. Академія красних мистецтв Сан-Фернандо. Найяскравішим представником цієї академії був Хуан де Вільянуева, творець музею Вль Прадо.

Ні іспанська скульптура, ні живопис XVIII століття не багаті на видатних майстрів і великі твори. Та все ж творчість майстрів цього століття підготувала новий підйом іспанського живопису, пов'язаного з іменем найвидатнішого художника Франциско Гоиї (1746-1828 рр.). Ф. Гойя мав надзвичайно яскравий і своєрідний живописний талант. Він був один з перших представників романтизму в європейському мистецтві, коли в інших країнах ще панував академічний класицизм. Романтизм Гойї, національно-іспанський за своїм характером, тісно пов'язаний з усіма традиціями іспанського мистецтва. Такий вигляд мав "освічений абсолютизм" в Іспанії у XVIII столітті.

У зовнішній політиці Карл ІІІ дотримувався союзу з Францією і в 1761 р. підписав так звану "фамільну угоду", за якою Бурбони Франції, Іспанії та Італії укладали між собою оборонну і наступальну лігу.

Епоха Карла III -- одна з найсвітліших сторінок історії Іспанії. У цей період були досягнуті значні успіхи в економіці, культурі і освіті. Але за кожний успіх іспанці повинні були дорого розплачуватися. Перетворення і нововведення Карла III уже самі по собі вимагали великих грошових коштів. Іспанія залізла в борги, які не лише не зменшувалися, але і постійно зростали.

Не встигли ще Ідеї просвіти XVIII століття укріпитися в думках громадськості, не встигли ще іспанці відчути благо проведених реформ, як із смертю Карла ІІІ (1788 р.) за короткий час суспільство знову огор­нув непроглядний морок реакції.

4. Правління Карла IV.

Карл IV (1788-1808 рр.) був одним із трьох королів, які, образно кажучи, "прикрашають трон, коли в країні настав час революції". Висо­кий на зріст, надзвичайно сильний фізично, Карл IV був зовсім позбав­лений розуму та характеру. Він дуже любив релігійні церемонії і мисливство, був вправним кучером, годинникарем, слюсарем, але нічого не розумів в державних справах, та й не цікавився ними. Крім того, він дуже легко піддавався чужому впливові. Карл IV постійно знаходився під впливом своєї дружини Марії Луїзи Пармської та її фаворита Мануеля Годоя (1767-1831 рр.). Єдиний талантом останнього були нахабно-красива фізіономія та вміння грати на гітарі. Йому пощастило завоювати серце королеви і це забезпечило йому майже 15 років диктаторської влади.

Третім стовпом камарильї був наслідний принц Фердінанд (1784-1833 рр.), пізніше король Фердінанд VII, тупа, боязка, надзвичайно жорстока і віроломна людина. Він був найогиднішим представником ди­настії Бурбонів.

Такими були основні фігури, які напередодні 1808 р. тримали у своїх руках правління країною. Важко уявити собі картину морального і політичного занепаду, ніж іспанський двір епохи Карла IV. Іспанська монархія гнила на корню і майже достигла для революційної ліквідації, у всякому разі не менше, ніж французька монархія на 1789 р. І якщо революція у 1808 році не відбулася, то в цьому винний був соціально-економічний занепад в Іспанії, який заважав створенню достатньо мо­гутніх і свідомих революційних сил буржуазії.

Французька революція 1789 р. поставила Мадрид у надзвичайно важке становище. З одного боку, зовнішньополітичні Інтереси, особливо невгаваюча боротьба з Англією, штовхали Іспанію на співробітництво з Францією, а з іншого боку, ненависть панівного класу до Французької революції зближували Іспанію з Англією в організації І фінансуванні антифранцузьких коаліцій. В результаті в Ь793 р. між монархічною Іспанією і революційною Францією починається війна. Іспанці зазнали великих втрат І з нетерпінням очікували кінця війни .Нарешті 22 липня 1795 р. у Базелі був укладений мир. Годою вдалося підписати мирний договір з Францією в обмін на іспанську частину острова Санто Домінго, за що йому було надано титул "Князя миру". Велика шана за маленьке досягнення.

У серпні 1796 р. Франція змусила Іспанію підписати кабальний договір у Сент-їльдефонсі, за яким між двома державами був укладений "наступальний і оборонний" союз, більш тісний, ніж фамільна угода Бурбонів. Наслідки цього договору швидко далися взнаки. Як союзниця Франції, Іспанія почала в 1797 р. війну з Англією і це закінчилося для неї важкою катастрофою: у битві біля мису Сан Вісенте іспанський флот було вщент розбито. Але Годою цього здалося замало. Він всту­пив у конфлікт з Росією, який закінчився в 1799 р. розривом диплома­тичних відносин між двома країнами. Та і на цьому не закінчилися біди Іспанії.

У листопаді 1799 р. Іспанія змушена була укласти з Францією но­вий договір, який знову втягував її у війну з Англією. За договором 1 жовтня 1800 р. у Сент-їльдефонсі Іспанія віддавала Франції Луїзіану в Америці І зобов'язувалась окупувати Португалію -- традиційну опору Британії на Піренейському півострові: 29 березня 1801 р., в Аранхуесі був підписаний остаточний договір з Францією. Цього разу катастрофа була ще жахливішою, ніж у 1797 р.

21 жовтня 1805 р. коло мису Трафалгар,біля Кадиса, англійський флот під командуванням адмірала Нельсона в жорстокій битві знищив об'єєднаний франко-іспанський флот. Нельсон загинув у ході битви, але отримана ним перемога мала велике значення: було знищено не лише франко-іспанський флот, але і саму ідею вторгнення французів до Англії. Що ж стосується Іспанії» то вона залишилась зовсім обеззброєною на морі і це надзвичайно гостро поставило питання про її колоніальні володіння в Америці, а також про її становище як великої світової держави.

Для Іспанії настала пора важких випробовувань та принижень. Наполеон став імператором Франції і знову схилив Годоя до укладання нового договору, але уже про розділ Португалії. 27 жовтня 1807 р. у Фонтенбло був підписаний франко-іспанський договір про розділ Португалії. Причому, більша і краща частина Португалії з населенням у 2 млн, відходила до Франції» а Годою виділялась лише маленька територія з населенням в 400 тис. жителів.

Безсилля, покірність іспанського народу дали нову поживу често­любним прагненням Наполеона. Він вирішив захопити Іспанію, і здійсненню цього плану допомогли чвари, які відбувалися при іспанському дворі.

З жовтня 1807 р. сталася суперечка між Наполеоном та його молодшим братом Люсьєном. Наполеон шукав примирення з братом і як компенсацію запропонував йому королівський престол у Франції» Лісабоні або Мадриді на вибір. Остання пропозиція заслуговує на найбільшу увагу. Виникає питання: як міг Наполеон пропонувати у грудні 1807 р. іспанський трон братові, коли цей трон ще не був вакантний. На ньому сидів давній союзник Наполеона король Карл IV. Отже, уже на початку грудня 1807 р. у Наполеона виникла думка про. можливість оволодіти Іспанією.

Окупувавши Португалію, Бонапарт засумнівався щодо виконання зобов'язань за договором Фонтенбло: навіщо ділити Португалію і чи не простіше вчинити з Іспанією так, як із Португалією? То була логіка безкарного аїресора, завойовника, який не зустрічав опору на своєму шляху. Правда, у імператора були великі вагання щодо цїєї справи, адже Іспанія -- не Португалія. В уяві політичних діячів XIX століття Іспанія залишалась великою державою, а династія іспанських Бурбонів -- однією з найдавніших династій у Європі. До того ж Іспанія багато років була союзницею Франції. Таким чином» відібрати трон у Іспанії було не просто. Але випадок полегшив це завдання.

В іспанській королівській сім'ї виник гострий конфлікт між Кар-лом IV і наслідним принцем Фердінандом. Сім'я іспанських Бурбонів дійшла уже до крайнього ступеня виродження. Але всі члени королівської сім'ї, що сварились між собою, зверталися за підтримкоюдо могутнього в той період імператора. Таким чином він ставав арбітром у вирішенні іспанської долі. Наполеона умовляли на найрішучіші дії по відношенню до Іспанії, але він продовжував вагатися. У нетривалі години осяяння він бачив численні перепони і фатальні наслідки, які могло потягти за собою вторгнення в Іспанію. Але домінуючим початком психології Наполеона того часу були уже розрахунки агресора. Вони І заглушили власні застерігаючі думки

!!пропуск

Карл IV отримав анонімного листа, в якому говорилось про те, що його син Фердінанд вступив за його спиною в особисті стосунки з Наполеоном. Така поведінка сина розлючила короля " і він заарештував його. Це і стало приводом для прямого французького втручання у справи Іспанії, хоч Карл і Фердінад на той час уже помирились. Французька армія Мюрата, маршала Франції, наближалась до Мадрида і Аранхуеса, де в цей час знаходився королівський двір. Все це спричинило паніку у королівського подружжя. Годой запропонував їм тікати до Мексики, але чутки про підготовку до втечі просочилися в народні маси і викликали великі хвилювання. Тисячі столичних жителів кинулись з Мадрида до Аранхуеса.

17 березня 1808 р. велика юрба народу оточила і розгромила палац "князя миру". Сам Годой сховався на горищі під брудними ганчірками і провів там 36 годин без їжі і води. Але 18 березня він все ж потрапив до рук народу, який з криками "Геть ковбасника!" хотів покінчити з ним, та гвардійці відбили Годоя і сховали у казармі.

У такій ситуації Наполеон вирішив, що прийшов момент остаточно і повністю ліквідувати династію іспанських Бурбонів. При цьому він розіграв безприкладний політичний фарс, рівного якому важко знайти в усій європейській історії. Наполеон зміг заманути у Байонну всю королівську камарилью. Розв'язка наступила 10 травня 1808 р., коли Карл IV і Фердінанд VII відмовилися від своїх прав на престол на користь Французького імператора, і вже 6 червня 1808 р. Жозеф Бонапарт6 був названий королем Іспанії.

Для Іспанії настали часи великих випробувань. У панівного класу не знайшлося ні далекоглядності, ні мужності, ні патріотизму. Він не лише не встав на чолі народу, щоб дати відсіч загарбникам, але й упав на коліна перед Наполеоном.

І все ж Байонна, яка уявлялась Наполеону великою дипломатичною перемогою, свого роду політичним Аустерліцем, в дійсності була надзвичайним прорахунком в його стратегічних планах. Міністр поліції франції Жозеф Фуше (175 9-1820 рр.) делікатно сказав, що Байонна показала, що це "було гірше, ніж злочин: де була помилка".

Викрадення престолу у іспанських Бурбонів змусило всіх монархів старої династії, що уціліли (а їх в 1808-1809 рр. залишалось небагато:

Габсбурги в Австрії, Гогенцоллерни в Пруссії) запідозрити, що наступним буде хто-небудь з них. Англійська дипломатія вправно використала паніку в європейських столицях і почала формувати нову, п'яту, коаліцію у війні з Наполеоном.

5. Війна за незалежність.

9 травня 1808 р. в Мадриді почалося повстання Іспанських патріо­тів, які виступили проти вивезення королівської сімї і проти безчинства французьких солдатів. Почалася кривава війна, яка відіграла роль ґнота, якого підклали під діжку з порохом.

Все почалося з далекої Астурії, де в Ов'єдо утворилась місцева хунта, яка скинула весь старий уряд. 24 травня народ захопив арсенал і озброївся, а 25 травня хунта оголосила війну Наполеону і закликала всі міста і провінції країни наслідувати її приклад.

Надзвичайно бурхливі події відбулися в Сарагосі, де зразу ж після мадридської різанини 2 травня утворилась місцева хунта і почалась організація збройних сил. Спроба французького генерала Франсуа Лефевра захопити в червні 1808 р. штурмом Сарагосу закінчилася. поразкою, бо населення міста вчинило французам скажений опір і змусило їх відступити 2 липня. Ф. Лефевр одержав підкріплення і знову спробував захопити місто, але і вдруге був відкинутий. Удар, нанесений французам, був такий сильний, що протягом п'яти місяців вони змушені були нічого не робити, лише в грудні 1808 р. військові дії поновились і Сарагоса була окупована. Протягом двох місяців вона героїчно захищалась і була взята французами лише після шалених боїв, під час яких загинула половина населення.

Астурія і Сарагоса не були винятками. Те ж відбувалося у Вален­сії, Севільї, Кордові, Кадисі, Коруаьї, Вальядоліді, де місцеві хунти стали організуючими центрами народного опору ворогові. Загальний ен­тузіазм був такий великий, що навіть карний елемент -- розбійники, контрабандисти -- виходили із своїх сховищ і ставали в ряди повстанців. Король і центральний уряд, як відомо, зникли, а хунти фактично перетворились на революційні органи влади на місцях і самі почали вирішувати економічні, політичні, військові та інші питання. Так, 6 червня 1808 р. хунта Севільї, яка стала тимчасовою столицею Іспанії після окупації Мадрида французами, від імені усієї країни оголосила війну Наполеону. З цього приводу був виданий маніфест, в преамбулі якого перераховувались всі злочини Наполеона проти Іспанії, а далі говорилось: "Тому, іменем короля нашого Фердінанда VII і всього народу іспанського оголошуємо війну на суші і на морі імператору Наполеону І і Франції, доки вона буде під його владою та тирахетським7 ярмом, і наказуємо всім іспанцям діяти проти них вороже І завдавати їм всілякої шкоди за військовими законами...". Закінчується маніфест такими словами: "Заявляємо, що не залишимо зброю, доки Імператор Наполеон І не поверне Іспанії нашого короля і государя фердінанда VII та інших коронованих осіб і не вшанує священних прав народу, які він порушив, і його свободи, цілісність і незалежність."

Цей маніфест, як видно, добре уособлював і силу і слабкість на­родного руху. Його сила була у гарячому ентузіазмі і твердій рішучості мас боротися до кінця за визволення своєї батьківщини. Його слабкість полягала в тому, що символом цієї свободи для мас був монарх.

Севільська хунта вступила & стосунки і з іншими іноземними дер­жавами. Зокрема, 27 липня 1808 р. вона направила звернення до росій­ського царя Олександра І, в якому інформувала про військові події в Іспанії і зробила спробу апелювати до чисто державних інтересів Росії. Зрозуміло, звернення севільської хунти не мало практичних результатів. Олександр І був пов'язаний Тильзитським миром8, який він уклав з Наполеоном І 25 червня 1807 р., і до певного часу вважав за необхідне виконувати всі угоди. Але він уважно слідкував за подіями в Іспанії, особливо за військовими подіями, і в своїх інструкціях російським дипломатам в Мадриді, зокрема князю Рєпніну, спеціально підкреслював важливість отримання від них докладних даних про ситуацію на "іспанському фронті".

Влітку 1808 р. і в наступні роки на Піренейському півострові утворився справжній фронт. Повстання були загального характеру і всупереч чеканням Наполеона все більше і більше поширювалися. Так, ІЗ липня 1808 р. корпус французького генерала Дюпона був оточений і взятий в полон іспанською армією. Ця знаменита битва біля Байлена бу­ла грізним попередженням для Наполеона; правда, корпус Дюпона був невеликий, всього 14 тис. осіб, але моральний ефект того, що від­бувалось, був величезний. Сила опору іспанського народу подвоїлась, французька ж армія опинилась у стані розгубленості. Ефект Байлена і народних повстань, всього значення яких Наполеон тоді ще не розумів. далися взнаки дуже швидко.

20 липня 1808 р. Жозеф вступає в Мадрид. Вулиці столиці були порожні, вікна і двері забиті. Жителі масами тікали з Мадрида. Стали помітними вагання і серед панівного класу: ї^анди почали переходити в опозицію до французів. Жозеф і його радники налякалися, бо звідусіль надходили тривожні чутки про те, що іспанський народ із зброєю в руках піднімається проти іноземних загарбників. Нерви Жозефа не ви­тримали і 31 липня він залишив столицю і втік на північ за річку Ебро. Наполеон розлютився і написав братові: "Моїми військами, здається, командують не досвідчені генерали, а поштмейстери".

З метою змінити ситуацію, що склалась в Іспанії, 5 листопада 1808 р. французький імператор на чолі 150-тисячної армії перейшов Піренеї і пройшов через всю Іспанію, руйнуючи все на своєму шляху. Протягом 72 днів Наполеону вдалося не лише розгромити 100-тисячну погано організовану іспанську армію ( при Еспіносі -- 10 листопада, а при Туделі -- 23 листопада), але й 4 грудня захопити Мадрид. Ледве пе­реступивши кордони Мадрида, Бонапарт видав цілий ряд декретів:

скасування феодального права, знищення персональних прав і привілеїв, пов'язаних з феодальним законодавством. Була скасована інквізиція, на 1/3 закрились монастирі, а їхнє майно перейшло у власність держави.

Мадридські декрети 4 грудня 1808 р. мали яскраво виражений антифеодальний зміст, і їхній прогресивний характер не викликав ніяких сумнівів. Недолік цих декретів полягав не в їхньому характері, а в засобах, якими вони нав'язувалися іспанському народові. Іспанський народ не прийняв цих декретів не тому, що вони були погані, чи могли бути кращими, а тому, що це були закони завойовників. Іспанці хотіли самі вирішувати свої справи, а французів вони вважали лише завойовни­ками, які окупували більшу частину іспанської території.

Цікаво підкреслити, що за період з 1808 р. по 1813 р. всі зовнішні ознаки французької перемоги ніби були в наявності, а між тим перемоги не було. Наполеону, який перетворив на васалів десятки інших європейських країн, ніяк не вдавалося підкорити Іспанію. Це було настільки дивно і незвичайно, що під кінець французький імператор не міг без відрази думати або говорити про Іспанські справи. На початок літа 1810 р. Наполеон змушений був довести чисельність французьких військ на Піренейському півострові до 300 тисяч -- цифра на той час надзвичайно велика. А якщо згадати, що "велика армія", з якою Наполеон пішов на Росію, нараховувала 600 тисяч, то легко уявити, яку серйозну проблему для французів являла Іспанія. Чому ж виникла така ситуація?

Справа в тому, що боротьба регулярних іспанських військ склада­ла лише частину -- і при тому не найважливішу -- боротьби іспанського народу за свою незалежність. Головною в ній була партизанська війна, рух герильєрос. Цей рух почав виникати стихійно, зразу ж після мадридської війни 2 травня. Але особливо великого розмаху партизанська війна набула після того, як Центральна хунта, що виникла у вересні 1808 р., закликала населення до організації партизанських загонів. Ось оцінка становища французьких окупантів, яку дав генерал Келлерман: "Цей завзятий народ поглинає армію. Марно відтинались голови гідрі: вони знову виростають не тут, так там. Якщо не відбудеться переворот в умах, довго не можна буде підкорити цей великий півострів. Він поглине населення і добробут Франції. Я все думаю, що тут потрібні голова і руки Геркулеса".

Наполеонівський історик абат Прадт так охарактеризував становище французів: "Сили французів... були виснажені не боями, а безперервними дрібними атаками невидимого ворога, який зразу ж щезав в масі народу. Лев, замучений комаром у байці, -- ось справжня картина французької армії". А ось оцінка самого Наполеона, яку він дав занадто пізно, коли перебував на острові Святої Олени: "Нещасна Іспанська війна загубила мене. Вона стала справжньою виразкою -першою причиною поразки Франції. Якби я міг передбачити, що цей захід принесе мені стільки бід і прикростей, я ніколи б не починав його. Але після зроблених кроків уже неможливо було відступати."

1812 р. приніс французам багато неприємностей. Перш за все рішення Наполеона йти на завоювання Росії відкрило великі можливості перед іспанськими герильєрос і англійською армією під командуванням Веллінгтона; були отримані блискучі перемоги під Сьюдад-Родріго, Бадахосом, Саламанкою, де Веллінгтон і герильєрос під командуванням Емпесінадо розбили маршала Мармона, визволили Мадрид» зняли облогу Кадиса. Після поразки в Росії Наплеону вдалося частково відновити ситуацію в Іспанії, але це уже були гарячкові рухи приреченого режиму. 21 червня 1823 р. біля Віторії об'єднані англо-іспанські сили під командуванням Веллінгтона нанесли французам важкий удар. Це була остання велика битва в іспанській війні, після якої французи почали швидко тікати за Піренеї. У грудні 1813 р. останні французькі війська залишили півострів.

Іспанія, яка втратила 300 тисяч осіб, відстояла свою незалеж­ність. Це було зроблено революційним шляхом: революційними були форми і методи іспанської війни, революційними були й іспанські збройні сили. У роки великої кризи з усіх інститутів старої Іспанії найбільшому революціонізуванню підпала армія: аристократична ієрархія її була зламана; доступ до вищих військових чинів був відкритий кожному іспанцеві; ряди командирів поповнились виходцями із демократичних груп або більш здоровими елементами колишнього офіцерства. Могутній рух герильєрос був тим середовищем, соки якого живили новий дух і нову організацію армії. Все це мало велике позитивне значення. Але був і інший бік, про який можна сказати так: -відрив від верховного уряду, падіння дисципліни, постійні поразки, безперестанні формування, реформування і переформування протягом шести років -- всі ці явища надали іспанській армії в цілому преторіанського9 характеру і зробили її однаково здатною перетворюватися на лихо населенню.

Це можна сказати не дише про іспанську війну. Адже всі війни за незалежність, які в той час велися проти Франції, мали двоїстий харак­тер: відродження і реакції. Але в Іспанії цей характер проявився най­яскравіше. В уяві народу король був оточений ореолом романтичного принца, пригнобленого і взятого у полон велетнем-розбійником. Для народу його минуле було сповнене священних і прекрасних легенд про боротьбу хреста з півмісяцем^ до того ж велика кількість народу звикла існувати за рахунок церкви. Звідси великий вплив монархічної і релігій­ної ідеї в іспанській боротьбі за незалежність, що яскраво відбилось у багатьох маніфестах І деклараціях провінційних хунт того часу. Завдання національно-державного визволення країни іспанський народ зміг розв'язати і одержати цілковиту перемогу над французькими загар­бниками. Зовсім інша картина відкривається, при розгляданні внутрішньої політики Іспанії того періоду: із завданням соціально-економічних перетворень, перш за все з ліквідацією феодалІзма, іспансь­кий народ не зміг упоратися. Правда, іспанська буржуазія, яку підтримувало населення великих приморських міст, зробила спробу відвоювати у феодалізму ряд серйозних позицій і відкрити шляхи для швидкого розвитку капіталізму в країні. Але ЇЇ спроба закінчилась поразкою.

У чому ж полягали причини цієї поразки?

Єдиний національний фронт, створений в Іспанії для боротьби з французами, складався з дуже різних елементів. Його, в першу чергу, підтримували широкі маси простих людей: селяни, ремісники, солдати, чиновники, службовці, інтелігенція та міська дрібна буржуазія. Саме ця маса складала базу всієї боротьби за незалежність. Також його підтримувала більша частина середньої і великої буржуазії, значна частина великих землевласників, дехто з аристократії, які пізніше злякалися великого розмаху народно-патріотичного руху. І, нарешті, єдиний національний фронт підтримувало середнє і нижче духовенство, більш залежне від широких мас населення.

Таким чином, доки мова йшла про вигнання іноземних загарбників, всі елементи національного фронту були єдині, хоч і тут виникали між ними суперечності про методи і форми організації спільної боротьби.. Ситуація істотно змінювалась, коли справи стосувались проблем внутрішнього характеру. Коли на порядок денний виносились питання про конституцію, про земельну- реформу, про католицьку церкву чи фінанси, в рядах єдиного національного фронту терміново виникали великі протиріччя і явно окреслювались різні угрупування, які представляли різні соціальні елементи. У той період в таборі іспанських патріотів було Два головних крила: консервативне І ліберальне. Консервативне крило спиралось, в основному, на великих землевласників, на церкву, на темні маси селянства, які загрузли в релігійних та політичних забобонах. Ліберальне крило спиралось на буржуазію, інтелігенцію, студентство, ремісників, робітників та дрібних торговців» тобто на більш демократичні сили населення.

Консервативне крило представляло інтереси феодального землевласника, а ліберальне -- буржуазії, яка народжувалась. Праве крило було більш чисельним і сильним, ніж ліве. Та інакше і бути не могло: в Іспанії капіталізм розвивався дуже повільно. Але ліве крило певною мірою компенсувало свої якісні недоліки більшою активністю і цілеспрямованістю. Боротьба між цими двома угрупуваннями, яка відбувалась протягом всієї шестирічної війни за незалежність, складає головний зміст першої Іспанської буржуазної революції XIX століття.

б. Перша Іспанська буржуазна революція і контрреволюція 1814-1820 років.

Перша іспанська революція почалась зразу ж після мадридських подій 2 травня 1808 р. Протягом літа цього року вся Іспанія вкрилась численними хунтами -- своєрідними органами місцевої революційної влади. Вони відіграли велику, і надзвичайно почесну, роль в організації народної боротьби проти іноземних загарбників. Найважливішим актом Центральної хунти, створеної в 1808 р. і яка уже сформувалася до вересня 1810 р. у кадиські кортеси, була знаменита Конституція 1812р. У 334 статтях, які мали 10 розділів, знайшла своє втілення найбільш передова думка тодішньої Іспанії.

Основним пунктом Конституції було проголошення принципу верховенства народу. В ній було підкреслено, що "носієм верховної влади по суті є нація, якій і належить виключне право засновувати основні закони". З цього видно, що в наявності цілковитий розрив з віковими основами іспанської монархії, яка виходила з принципу Божественного походження королівської влади. Далі Конституція проголошувала загальне виборче право (крім домашньої прислуги). Слід нагадати, що англійська палата в той час обиралась всього лише 3% населення, тому радикалізм Конституції 1812 р. став особливо показним. Конституція також установила місцеве самоуправління, побудоване на демократичних засадах, прогресивне оподаткування, обов'язкову освіту І загальну військову повинність. Вона піддавала повній перебудові всюсудову систему і поряд з регулярною армією створювала в кожній провінції корпуси місцевої національної міліції.

Без сумніву. Конституція 1812 р. була несумісна із збереженням старого феодального порядку. Саме тому кадиські кортеси видають ряд законів, які мали за мету певною мірою усунути це протиріччя. Так, конституційне була знищена інквізиція, відмінена десятина, почали за­криватися монастирі і конфісковувалась їхня власність. Але у головному питанні -- в питанні про знищення феодалізму -- кортеси проявили згубну половинчатість. Незважаючи на свій лібералізм, вони не посягнули на основу основ феодального верховенства -- конфіскацію поміщицьких земель.

І ще в одному важливому питанні кадиські кортеси не змогли під­нятися до рівня передової думки свого часу і залишилися на позиціях середньовіччя -- це питання про релігію. Стаття 12 Конституції проголошувала: "Релігія іспанського народу є і завжди буде католицькою, апостольською і римською, єдина істинна релігія. Нація охороняє її мудрими і правими законами і забороняє сповідання будь-якої іншої." Іншими словами, Конституція 1812 р. не визнавала свободи совісті, більш того, кортеси прийняли декрет про те, що кожний, хто замислив відвернути іспанський народ від католицької віри, підлягає переслідуванню як зрадник і карається смертною карою.

І все ж Конституція і декрети являли собою проіраму буржуазної революції, досить радикальної, щоб поставити Іспанію на шлях капіта­лістичного розвитку. Але цього не трапилось. Основна причина відсталості країни -- відсутність в Іспанії на початку XIX століття тих могутніх суспільних сил, які взяли б на себе проведення в .життя кадиської програми. В результаті. Конституція 1812 р, виявилась лише документом, символом, прапором, але не реально діючим державним режимом. Вона не здійснила повороту до нової історичної епохи. Іспанський феодалізм зберіг свої позиції, а церква залишалась всемогутньою, це значило, що широкі народні маси, звільнивши країну від іноземних- завойовників, не змогли звільнити себе від феодального поневолення. Цим і скористалися сили контрреволюції, яка. відбулася в 1814-1820 роках.

Після поразки Наяолеона король Фердінанд VII повернувся в березні 1814 р. до Іспанії і 13 травня увійшов у Мадрид. Він так "любив" свою батьківщину, що на подорож від кордону до столиці витратив майже два місяці (з 22 березня по 13 травня). Дише він сів на трон, як спішно почалася реставрація старого режиму. Король вирішив перекреслити все те» що сталося в країні між 1808 і 1814 роками. Він відмінив Конституцію 1812 р. і оголосив кортеси розпущеними. Були поновлені установи епохи королівського абсолютизму, в тому числі інквізиція, повернулися назад єзуїти, вигнані з країни ще в 1767 р. Почалися репресії проти ліберальних діячів. Такою була дяка Фердінанда VII іспанському народові, який у своїй політичній наївності втратив 300 тисяч людей для того, щоб посадити його на трон. Воскресла і королівська камарилья, яка стала ще більш огидною, ніж в часи Карла IV.

У такій обстановці економічне та фінансове становище країни, зруйноване тяжкою шестирічною війною, ставало все більш катастрофічним. Багато промислових підприємств стояло, торгівля значно скоротилась, майже зовсім припинились прибутки з американських колоній. Державний борг виріс до велетенських розмірів, а бюджет регулярно зводився з дефіцитом в 50-60 %, причому 4/5 витрат пішло на армію, на двір, на погашення відсотків згідно позик.

Загострилось колоніальне питання. Сепаратистський рух в іспанській Америці на початку XIX століття прийняв широкого розмаху, а битва при Трафалгарі зробила її майже незалежною від метрополії. У 1809-1810 роках у багатьох колоніях відбулися революції, які закінчилися майже без кровопролиття: стара іспанська адміністрація була позбавлена влади і влада перейшла до рук місцевих хунт, тобто до рук креолів.

У ситуації, що склалась, режим Фердінанда VII не зміг не викли­кати різкої опозиції з боку всіх прогресивних і патріотичних елементів народу. Цей режим здійснив повну реставрацію феодально-абсолютистського порядку. Він не пішов ні на які компроміси, хоч би на найпоміркованіші, з силами капіталізму, що народжувалися. Тому у іспанської буржуазії не було іншого шляху, крім рішучої боротьби проти деспотизму Фердінанда. Спочатку ця боротьба мала форми змов і звору­шень переважно військового характеру. За період з 1814 по 1819 роки • відбулося три найважливіших повстання: Міни (1814 р.), Порльє (1815 р.) і Ласи (1817 р.). Всі ці повстання закінчилися поразкою для буржуазії і дуже часто коштували життя їхнім вождям, наприклад, Порльє і Ласі.

Та хоч перша іспанська революція закінчилася поразкою, вона дала поштовх новим прогресивним силам продовжувати боротьбу з феодальним режимом Фердінанда VII та його нащадків.

Пояснення до теми:

1. Утрехтський мир 1713 -- загальна назва ряду двосторонніх мирних договорів, які завершили війну за Іспанську спадщину. Підписані в Утрехті (Голландія) 11 квітня між Францією та Англією, Голландією, Пруссією, Савойєю, Португолією і 13 липня " між Іспанією Та Англією, між Іспанією та Савойєю.

2. Раштаттський мир 1714 -- мирна угода Франції з імператором Священної Римської імперії Карлом IV Габсбургом, який завершив разом з Утрехтським миром 1713 р. війну за Іспанську спадщину. Укладений 7 березня в Раштатті (Південний Баден). Імператор визнав за представником французької королівської династії Пилипом V Бурбоном право на іспанську корону.

3. Меркантилізм -- економічне вчення і економічна політика, які відби­вають інтереси торговельної буржуазії" у періоди розпаду феодалізму і становлення капіталізму (XV—XVIII ст.) Меркантилісти вихопили з того, що джерелом багатства є сфера спілкування, а не сфера виробництва; вони вважали, що багатство держави залежить від якомога більшого накопичення грошей в державі (золота і срібла) і прагнули, щоб вивезення товарів за кордон перевищувало ввіз.

4. Фізіократи -- французькі буржуазні економісти другої половини XVIII ст. які визнавали землю і землеробство єдиним джерелом збагачення.

5. СмІт Адам -- шотландський економіст і філософ, представник класич­ної буржуазної політекономії, ідеолог промислової буржуазії мануфак­турного періоду (1723-1790 рр.).

6. В період правління Напояеона І на чолі завойованих Францією чи ут­ворених ним держав були поставлені представники роду Бонапартів:

Жозеф Бонапарт -- в 1806-1808 рр. Неаполетанський король, в 1808-1813 рр. король Іспанії; ЛуЇ бонаггарт -- в 1806-1810 рр. король Голландії, та інші.

7. Тирахетський від "тиран" -- правитель, дії якого базуються на гнобленні і свавіллі.

8. Тильзитський мир -- укладений 25 червня 1807р. у Тильзйті в результаті особистих переговорів Олександра І і Наподеона Ї Росія погоджувалась на створення великого герцогства Варшавського і приєднувалась до Континентальної блокади. \

9. Преторіанський від "преторіанці" -- наймані війська, які служили

опорою влади, що базувалась на грубій силі.

Питання до теми:

1. Правління Пилипа V І Фердінанда VI.

2. Карл III. Сутність "освіченого абсолютизму".

3. Правління Карла IV. Війна за незалежність.

4. Причини поразки французів у війні з Іспанією.

5. Перша іспанська буржуазна революція і контрреволюція 1814-1820 РР-

Теми для самостійного опрядювання:

1 Бурбони в Іспанії і наслідки їхнього панування.

2. Війна з Францією та її наслідки в історичній долі Іспанії.

3. Іbегіса. Культура народов Пиренеяского полуострова.- Л..Наука. 1983

Розділ ХІ.

Іспанія в період незавершених буржуазних революцій. Перший етап загальної кризи капіталізму

1. Провідна роль армії в політичному житті кріни

XIX століття -- це такий період в історії' Іспанії, якому важко знайти аналогію в розвитку інших європейських країн. Найважливішою рисою цього періду є той факт, що провідну роль у політичному житті країни відігравала армія. Дійсно, роль армії в революціях 18 08-1814 років і в 1820-1823 рр. була надзвичайно велика. По-перше, на противагу іспанському двору, національне втілення можна було бачити лише в армії. По-друге, особливе положення Іспанії і. війна 1808-1814 рр, на півострові створили умови, за яких усі життєздатні сили іспанської нації могли сконцентруватися лише в армії, В результаті найбільш демократична частина іспанського суспільства звикла бачити в армії природне знаряддя будь-якого національного повстання. Але в неспокійні часи наступних буржуазних революцій від 1830 до 1874 р. іспанці зрозуміли, що армія, замість того, щоб підтримувати справу нації, перетворилась на знаряддя суперництва честолюбців і диктаторів у їхньому прагненні поставити себе над королівським двором.

Армія і герияьєрос були найбільш революційною частиною іспанського суспільства, бо рекрутів брали з різних верств населення. Тому не дивно, що у деяких випадках вона брала на себе революційну ініціативу, а в інших -- своїм преторіанським характером шкодила справі революції. Реакційна суть іспанської вояччини полягала в тому, що посади в армії розглядались як засіб додаткових прибутків за рахунок державної казни. Звідси і посилене "виробництво" генералів в Іспанії, яке збереглося аж до 1975 р., тобто до кінця франкістської диктатури. З доповіді О'Доянеля, надрукованої у мадридській газеті "Оасеіа" від б вересня 1854 р. витікає, що у зв'язку із великою кількістю військових титулів і звань "з кожних трьох генералів лише один може бути ви­користаний на активній службі." Таке надвиробництво генералів -справжня біда -- було карою для Іспанії з 1823 р.

Історія показала, як протягом XIX і XX століть генерали нав'язу­вали свою політику уряду і свою владу народу. У жодній країні не було такої кількості офіцерів, як в Іспанії. На час квітневої революції 1831 р. офіцерський корпус досягав ЗО тис. осіб, тобто, на сім рядових припадав

один офіцер. Починаючи з 1898 р., значно збільшився армійський бюрократичний апарат. Так, на 80 тис. солдатів армія мала 300 генералів, близько 900 полковників, більше 23 тис. різних офіцерів. Вся ця армійська еліта поглинала 60 % військових витрат.

Офіцери об'єднувалися у хунти, які були фактично політичними організаціями і вирішували у своїх інтересах найважливіші державні питання шляхом військових переговорів. Таким чином, іспанські казарми ставали осередком контрреволюції, а каста військових набувала великої ваги як самостійна політична сила. Так, в 1923 р. відбувся військовий переворот, який очолював генерал Прімо де Рівера за сприяння вищого командного складу. У соціально-політичному відношенні командний склад іспансїкої армії був замкнутою кастою представників земельних та фінансових кіл, чим і пояснюється вороже ставлення командної верхівки до робітників та широких демократичних кіл іспанського суспільства.

Саме армія чинить державний переворот і примушує королів йти на поступки; армія змінює уряд, висуває військових диктаторів, відтіс­няючи монархів на задній план. Все це разом узяте створює враження неймовірного хаосу і безладного зіткнення особистих інтересів в ході скаженої гонитви за владою. Але якщо придивитися пильніше, то можна побачити в тому безладді подій, що відбувалися, свій порядок, який витікав із логіки класової' боротьби в тодішній Іспанії. Проблема полягала лише в тому, що через соціально-економічну відсталість країни лінії цієї боротьби не завжди були чіткими.

При вивченні політичної історії XIX століття слід врахувати три компоненти: наявність глибоко укоріненого партикуляризму, тобто прагнення провінцій і міст до місцевої автономії; наявність трьох інститутів, які втілювали в собі національну єдність країни: королівська влада, церква і армія (певною мірою вони перекривали партикуляризм);

слабкість і повільність капіталістичного розвитку Іспанії, обумовлені, головним чином, тим, щр^ революція 1808-1814 рр. не змогла ліквідувати основ феодалізму. Бідність селянства з вузькість внутрішнього ринку були величезною перешкодою на шляху економічного підйому країни. Звідси і роздробленість іспанської бур жуазії.

2. Друга буржуазна революція.

У період контрреволюції 1814-1820 рр. слабка буржуазія втратила всі свої позиції: кортеск були розігнані, органи місцевого самовря­дування ліквідовані, преса .і політичні партії придушені, головні вожді заарештовані. У неї не було також і могутніх економічних і фінансових важелів, щоб чинити вплив на королівську владу і церкву. Таким чином, у буржуазії залишалось лише одне поле діяльності для свого посилення -армія.

1 січня 1820 р. почалося повстання серед частин, сконцентрованих у районі Кадиса і підготовлених для відправки в іспанську Америку для придушення сепаратистського руху в колоніях. Це повстання пов'язане з іменем Рафаеля Р'єго. Основною метою Р. Р'сго було підняти населення Андалузії, а потім і всієї Іспанії проти деспотизму Фердінанда і за поновленню Конституції 1812 р. Але це повстання виявилося ізольованим» бо населення міст, через які проходили війська Р'єго, було пасивним. Така пасивність і байдужість населення догано вплинули на моральний стан революційного загону. Залишки загону були розпущені, а сам Р'єго втік в гори, ховаючись від королівської погоні. Здавалося, що все закінчилось і ФердІнанд VII одержав перемогу. Та як відгук на повстання Р'єго починаються повстання в Галісії, Коруньї, Наваррі, Сарагосі, Барселоні та Валенсії. В Мадриді повстанці примусили короля принести присягу на вірність Конституції 1812 р. Це трапилось 9 березня 1820 р. і й цей же день переможці розгромили будинок ненависної інквізиції.

Друга буржуазна революція в Іспанії була обумовлена розвитком внутрішніх відносин в країні. Якщо в роки першої революції 1808-1814 рр. був присутній так званий національно-об'єднувальний момент, то в другій революції з самого початку превалював планово-соціальний мо­мент. Різко і чітко окреслились два табори: революції і контрреволюції. У перший входили міська буржуазія, інтелігенція, ремісники, робітники, частина дворянства і армія. Табір революції прагнув перебудови Іспанії на буржуазно-капіталістичних засадах, на скасуванні середньовічних пут та покращанні долі селян. Революціонери хотіли обмежити владу короля, поновити політичні свободи і як прапор революції висували Конституцію 1812р.

До табору контрреволюції входили королівський двір на чолі з Фердінандом VII, церква, реакційна частина дворянства, чиновників та армії. Всі ці елементи прагнули зберегти феодальний абсолютистський порядок. Необхідно підкреслити, що на відміну від першої революції духовенство цілком і повністю підтримувало короля та грандів, чим і була забезпечена підтримка контрреволюції на селі.

Революція, полегшивши ситуацію на селі через відміну сеньйоріальних прав поміщика, далі цього не пішла і основне питання -питання про землю -- так і не було вирішене. Селянство не підтримало революцію, бо не отримало землі. А ключ до перемоги революції лежав в тому, щоб привернути на свій бік селянство і створити збройні сили,

!!пропуск 219

Державний борг досяг 1 мільярда 745 мільйонів 850 тисяч реалів. Дуже важко знайти більш трагічну сторінку в історії Іспанії,, ніж царювання Фердінанда VII.

4. Карлістські війни.

Після смерті Фердінанда VII в 1833 р. почалася династична боротьба. Корона перейшла до дочки Фердінанда VII, малолітньої ізабелли II, а регентшею -оголосили її матір Марію Христину. Суперником Ізабелли в цій боротьбі виступав брат померлого короля дон Карлос, який був керманичем абсолютистсько-клерикальної партії. Громадянська війна, яка почалася між карлістами, прихильниками дона Карлоса, і христиносами, прихильниками Марії Христини та Ізабелли, розділили країну на два табори. Дона Карлоса підтримували старовинна аристократія, гранди північних районів Наварри, Басконії, Арагону, частина дворянства і вище католицьке духовенство.

Марії Христині в цій боротьбі теж були необхідні союзники, а ос­кільки гранди і вище духовенство встали на бік дона Карлоса, то у неї не було іншого вибору, як спертися на сили, ворожі Карлосу. Це були ліберальна буржуазія, міська демократія, прогресивна частина дво­рянства, армія та чиновники. Таким чином, боротьба між капіталізмом і феодалізмом розгорталася у формі міжусобної війни карлістів і христиносів.

На першому етапі військових дій у 1835-1836 рр. карлістам сприяв успіх. Були моменти, коли перемога карлістів здавалася неминучою, але більш висока військова організація христиносів і більш централізоване керівництво операціями врешті-решт принесли перемогу останнім. У ході військових операцій на боці Марії Христини головним героєм був Бальдомеро Еспартеро, на думку сучасників, хороший генерал і нікчем­ний політик. Великої популярності набули також генерали Нарваес, О'Доннель, Серрано, Прим. Пізніше вони стали відомими політиками,

Зазнавши поразку під Мадридом, дон Карлос емігрував до Франції, а решта його військ розселилася по країні.

Якщо сама карлістська війна тяглася сім років (1833-1840 рр.), то пов'язаний з нею цикл революційно-політичних подій зайняв ціле десятиліття (1833-1843 рр.). Звільнившись від претендента, Марія Христина стала на шлях реакції і почала переслідувати прихильників ре­форм. Як результат, протягом цього десятиліття було змінено вісім урядів. Загальна лінія всіх цих урядів -- повернути колесо історії назад. Був підвищений виборчий ценз і закладені основи цієї виборчої "машини", яка спеціалізувалась на фальсифікації волі населення. Був виданий закон, спрямований проти свободи друку і, нарешті, була зроб­лена спроба створити озброєні військові сили, на; які реакція могла б цілком спертися. Ця спроба була пов'язана з генералом Нарваесом.

Але Іспанський народ знову показав, що в ньому е ще багато ре­волюційної енергії, і влітку 1840 р. почалися хвилювання серед насе­лення Мадрида І Барселони, а також у розташованих там військових гарнізонах. Основна маса населення більше не хотіла миритися з перебу­ванням на троні Марії Христини, яка остаточно скомпроментувала себе реакційними інтригами, і бажала бачити на чолі держави нового регента аж до повноліття десятирічної Ізабелли. Марію Христину змусили зректися престолу і 17 жовтня 1840 р. залишити Іспанію. Кортеси ого­лосили регентом королівства Еспартеро (1793 -1879 рр.).

Що ж це була за людина, на долю якої випало відіграти важливу роль у ході карлістської війни, а згодом і в політичному житті країни? За своїм походженням, вихованням, зовнішністю, манерами і політичними симпатіями -- це був типовий плебей, зобов'язаний всім лише самому собі. Він народився в сім'ї візника з Ла Маніла. Вибрав військову кар'єру і в 15 років вступив добровольцем до загону, щоб боротись з наполеонівським нашестям. Протягом всієї війни за незалежність бився в рядах Іспанських патріотів, поступово набуваючи військового досвіду. У складі експедиційної армії воював у Південній Америці, брав участь у битві при Аякуго 9 грудня 1824 р., яка стада могилою іспанського колоніального панування.

Повернувшись до Іспанії Еспартеро став землевласником І пристав до прихильників Ізабелли. В ньому поєднувались якості партизанського вождя з досвідом генерала регулярної армії. Це сприяло його успіхам і швидкому зростанню військового престижу, але, як повідомляють історики, він не був великим стратегом, як Нарваес. Зате він був блискучим вождем армії і мав дві основні якості: безмежну особисту хоробрість і любов до рядового солдата. Саме через ці якості армія готова була йти за ним куди завгодно.

Як політик Еспартеро не виявив ніяких здібностей. Він був чес­ним, демократичним, дуже любив народ, який відповідав йому тим же, відкритий, прагнув зробити ^щось добре для населення, особливо для тих верств суспільства, з яких він сам вийшов. Але Еспартеро дуже погано уявляв собі, як це зробити. Типовий військовий, він був погано озброєний для політичної боротьби І тому не пішов далі визнання конс­титуційної монархії, і виявився нездібним до кінця використати в інте­ресах прогресу свою популярність І вплив на народні маси. Даючи ха­рактеристику Еспартеро, слід підкреслити, що він, перебуваючи реген­том королівства, оточив себе чимсь на зразок камарильї І зовнішньо діяв як військовий диктатор, але по суті не намагався піднятися над рівнем конституційного короля. Діючи таким чином, він дуже швидко втратив той капітал, з яким прийшов до влади, а деякими своїми актами навіть сприяв перемозі контрреволюції.

Особливо важливу роль відіграв той факт, що нова влада зробила дуже мало для міської демократії і зовсім нічого для селянства. У своїй короткозорій позиції Еспартеро почав все більше відходити від ліберально-демократичних принципів, захист яких привів його свого ча­су до влади. Він скасував стародавні фуероси басків, що спровокувало повстання не лише у Басконії, але і в Кастилії та інших провінціях. У 222 великих містах спалахують державні військові перевороти (пронунсіаменто). Генерал Нарваес залишив .Париж, висадився з військами у Валенсії і пішов на чолі великої армії на Мадрид. Еспартеро змушений був залишити Іспанію і виїхати до Англії.

Діяльність Еспартеро можна оцінити так: не примиривши з собою ворогів, він поступово відокремив себе від друзів. За три роки його диктатури, революційних дух потроху зникав, а незгоди, які ніхто не стримував, досягли найвищого рівня.

5. Друга перемога контрреволюції

Правління королеви Ізабелли II.

З падінням Еспартеро влада перейшла до феодально-поміщицьких кіл. Ще раз перемогла контрреволюція, яка, правда, не була такою жорстокою, як при Фердінанді VII, але яупюМа всі прояви лібералізму і прогресу. Уряд Нарваеса призупинив конфіскацію церковних земель, яку почав Еспартеро, і повернув Марію Христину знову до Іспанії. Королева Ізабелла була оголошена повнолітньою, незважаючи на те, що їй було лише 13 років. Вона майже зовсім не цікавилась політикою і за період ЇЇ 25- річного правління (1843-1868 рр.) змінилося 34 уряди (фактично один уряд за 9 місяців), 40 військових міністрів, 46 міністрів .,. іноземних справ і 50 міністрів фінансів. Щлком зрозуміло» що Ізабелла не могла керувати державою, що відкривало великі можливості перед різними претендентами на владу -- військовими диктаторами.

Одним з них був генерал О'Доннель, який до четвертої революції, тобто до 1854 р., виконував другорядну роль в іспанській політиці. Відчувши, що в Іспанії зростає невдоволення правлінням Ізабелли і Нарваеса, О'Доннель вступає у контакт з правобуржуазною опозицією, яка прагнула здійснити військово-двірський переворот.

Між тим іспанський народ, доведений до відчаю корупцією, хабарництвом і спекуляцією правлячої верхівки, знову піднімається на повстання. Повстали Барселона, Алікаете, Валенсія та інші міста. У Каталонії почався загальний страйк. Генерал О'Доннель, який стояв на чолі невеличкої групи військ, претендував на владу в країні, але народ хотів зовсім іншого. Іспанці вимагали, щоб керівництво революцією було передано Еспартеро. Таку поведінку народу можна пояснити тим, що тривалі періоди жорстокої реакції мають властивість ставити на керівні пости скинутих вождів, які потерпши поразку в революції. Народ не в змозі зразу знайти нових вождів і тому вишукує старих, які брали участь у їхніх минулих повстаннях. Таким чином» О'Доннеля відкинули у бік, а перше місце зайняв Естіартеро.

Коли Еспартеро був обраний прем'єром іспанського уряду, він зробив дуже багато серйозних помилок, що і привело 13 липня 1856. р. до його відставки. Наприклад, він зовсім не торкався проблем ліквідації поміщицького землеволодіння, не зміг мобілізувати маси на боротьбу за здійснення революційно-демократичннх вимог. Еспартеро прагнув пом'якшити "хвилі революції", і це дозволило О'Доннелю об'єднати всі реакційні елементи, включаючи двір і католицьке духовенство, і стати прем'єром. Першим його актом було оголошення всієї Іспанії в стані облоги.

Кортеси повідомили, що О'Доннель не користувався довірю на­роду і видали наказ будувати барикади. У Мадриді та інших великих містах почалися повстання (1856 р.), які палко підтримали селяни На­варри і Басконії, саме ті області, які раніше підтримували карліс-гів. О'Доннель ледве зміг придушити повстання І розігнати провінційні муніципалітети і установчі кортеси. Контрреволюція одержала перемогу.

6. Четверта буржуазна революція

Три буржуазні револщї 1808-1814, 1820-1823, 1834-1843 років не знищили феодалізм в Іспанії. Революція 1854-1856 рр. була обумовлена конфліктом між виробничими силами, що розвивалися, і напівфео­дальними відносинами, носіями яких виступали королівський двір та правляча камарилья.

Слід мати на увазі, що з початку XIX століття обсяг промислової продукції в Іспанії збільшився вдвоє. Розвиток буржуазних тенденцій торкався також і сільськогосподарського виробництва. Так, в жовтні 1844 р. міністр внутрішніх справ П-Підаль, виступаючи в кортесах, підкреслив, що буржуазія в Іспанії уже "має свою соціальну владу і, отже, цей клас повинен мати владу політичну, яка не надається, але завойовується".

Політична влада в Іспанії в середині XIX століття заперечувалась двома партіями: модерадос (консерватори) і прогресисти, основною по­літичною вимогою яких було більше, порівняно з модерадос, обмеження монархії. Найбільш радикальною партією, але незначною у кількісному відношенні, була демократична партія. І все ж жодна з цих партій не виступила за розв'язання аграрного питання, не залучила до революцій­ного руху широкі маси Іспанських селян. У колах модерадос і прогре­систів великим політичним впливом користувались представники армії. Консервативні армійські елементи очолювались генералом Нарваесом, а прогресистські -- генералом Еспартеро.

Події 1854-1856 рр. -- це великий крок уперед в соціально-політичному розвитку країни. Вперше іспанська революція остаточно втратила династичний характер і вперше на історичній сцені з'явились робітники в ролі допоміжного загону буржуазії.

Блок великої буржуазії та "модернізованих поміщиків", очолюва­ний СҐДоннелем, одержав перемогу над демократичними елементами, які складались, головним чином. Із міської дрібної буржуазії, інтеліген­ції, ремісників та робітників. Але сам О'Доннель був потрібний Ізабеллі лише доти, доки їй загрожувала небезпека з боку лівого крила революції. Прем'єром він був лише три місяці, а потім пішов у відставку. До влади знову повернувся Нарваес 12 жовтня 1856 р. На жаль, Нарваес не зрозумів, що Іспанія кінця 50-х років була уже не та, що 25 чи навіть 15 років назад. Спроби Нарваеса установити в країні порядки, які існували до четвертої революції, наштовхнулись на такий опір народу, що Ізабелла була змушена піти назустріч народу і дати Нарваесу відставку.

Потрібна була інша людина, яка б відповідала духові часу. Цією людиною виявився О'Доннель, який 1 липня 1858 р. знову став прем'єром і уряд якого протримався п'ять років аж до лютого 1863 р. У чому ж причина такого незвичайного успіху генерала ОЩоннеля? По-перше, не втрачаючи зв'язків з найпрогресивнішою частиною поміщиків, 0*Доннель зміг спертися на голову буржуазії, яка вже піднімалась, і всім характером своєї політики сприяв капіталістичному розвиткові Іспанії. Саме в період правління О'Доннеля особливо широко розгорнулась жва­ва господарська діяльність (будівництво залізниць, створення банків і промислових компаній, посилення товарообігу з іншими країнами тощо). Іспанія переживала смугу надзвичайного розквіту: розвинулась зовнішньополітична діяльність. Іспанія разом з Францією взяла участь у війні в Індокитаї і Марокко; у 1861 р. приєднала Санто Домінго.

Але на обрії уже вимальовувався привид падіння, що насувалось. Два моменти відіграли в цьому велику роль: по-перше, повний розлад державних фінансів, викликаний колоніальними війнами, а також зрос­таючою корупцією державного апарату; по-друге, підйом робітничого І селянського руху. О'Доннель жорстоко розправлявся з селянськими повстаннями, заборонив професійні спілки робітників і накинувся з репресіями на ліву пресу. Таким чином, небезпека насувалась на О'Доннеля як зліва, так і справа.У цій ситуації Ізабелла передає Нарваесу владу. Але він утримався на посаді прем'єра лише десять місяців і в червні 1865 р. пішов у відставку, а на його місце знову був призначений О'Доннель. Така політика Ізабелли і залізна диктатура генералів не могли не викликати невдоволення не лише народних мас, але і військових.

7. П'ята буржуазна революція*

16 вересня 1868р. генерали Прим, Серрано, Сагаста і Сорілья зібралися в Гібралтарі, а 18 вересня військовий флот оголосив пронун" сіаменто проти королеви та її уряду. Повстання флоту знайшло широкий відгук у всіх кінцях Іспанії. За кілька днів країну охопила пожежа. Ізабелла втекла до Франції під захист Наполеона ПІ, але в Байонні вона видала маніфест, в якому висловила свій протест проти революції і заявила, що повністю зберігає свої права і претензії на іспанську корону.

П'ята революція, яка почалася вересневими повстаннями військового флоту у Кадисі, істотно відрізнялась від усіх попередніх. Розвиток капіталізму в середині XIX століття не пройшов даремно для Іспанії. Кількість фабрично-заводських робітників перейшла за 200 тисяч, а разом з ремісниками і робітниками дрібних майстерень досягла приблизно 1-1,2 мільйонів осіб. Їхня політична свідомість і організаційна активність значно зросли, а їхня питома вага в загальному балансі соціальних сил країни значно збільшилась. Нарешті, їхній головний союзник -- найбідніше селянство -- почав все частіше нагадувати про себе численними класовими конфліктами з поміщиками. Таким «чином, поява пролетаріату як самостійної сили на історичній арені внесла нові моменти в соціально-політичну ситуацію країни і не могла не відбитися на подіях п'ятої революції.

Коли керівники повстання прибули до Мадрида, вони сформували тимчасовий уряд на чолі з генералом Серрано. Нова конституція, надру­кована 6 червня 1869 р., проголошувала Іспанію спадкоємною монархією, де влада короля обмежувалась двома палатами —- сенатом і конгресом. Склалась така ситуація, що Іспанія оголосила себе монархією, але монарха на троні не було. Генерал Серрано був призначений регентом І разом з генералом Примом почав шукати короля. Оскільки іспанські Бурбони були вигнані з Іспанії назвжди, то залишався лише один можливий кандидат -- Еспартеро. Але фельдмаршал був старий і пасивний і претендентів довелося шукати за кордоном. 15 місяців тривали пошуки і, нарешті, увінчались успіхом. На іспанський трой погодився сісти Амадео Савойський, 26-річний син Італійського короля Віктора-Еммануіла. Його дворічне правління (грудень 1870 - лютий 1873 рр.) було суцільною політичною кризою. За такий короткий час при ньому змінилось 7 міністрів і тричі відбувались вибори в кортеси.

Небезпека почала загрожувати королю як зверху (він був інозем­цем і не мав коріння серед іспанського панівного класу), так і знизу, з боку народних мас. Своєчасно зрозумівши, що йому слід швидше закінчити фарс з грою в Іспанську корону, Амадео 9 лютого 1873 р. зрікся престолу і залишив Піренейський півострів. Так завершився цей експеримент з помірковано-буржуазною монархією.

11 лютого 1873 року Національним зборам довелося вирішувати питання про майбутню форму правління: республіка чи король. А оскільки фігура дона Карлоса була занадто архаїчна і реакційна, то, збори проголосували за республіку. Протягом наступного року, аж до січня 1874 р. цілий ряд республіканських урядів» які змінювали один одного, виявили свою цілковиту безпорадність І сліпоту. В країні зрів контрреволюційний заколот. В ніч з 2 на 3 січня 1874 р. генерал Павіа розігнав кортеси. Зразу ж після перевороту був сформований військовий уряд на чолі з маршалом Серрано.

Саме військові пішли на реставрацію королівської влади -- династії Бурбонів. Суперечки були розв'язані на користь Альфонса XII, сина Ізабелли, якому виповнилося 16 років. За нього виступала не лише армія, але і поміщики, буржуазія і дворянство. Народ, пригнічений, розгублений, розчарований подіями шести років п'ятої революції, мовчав.

Таким чином, реставрація Бурбонів, яка відбулася в кінці 1874 р., відкрила новий період у політичній історії Іспанії. У період з 1808 по 1874 рр. у різних формах і з різним ступенем напруги йшла пряма і відкрита боротьба між силами феодалізму і капіталізму, яка в силу по­літичної і економічної відсталості Іспанії не привела до остаточної перемоги буржуазії. Але протягом цього періоду третьому стану вдалося захопити другорядні позиції в машині феодального панування. Так було ліквідовано чистий абсолютизм і покладено початок розвиткові буржуазно-конституційного режиму; була відібрана частина церковних земель і послаблені середньовічні пута, що тяжіли над економікою країни.

Накінець п'ятої революції пряма і відкрита боротьба між поміщи­ками і буржуазією припинилась і поступилась місцем компромісу.

8. Початок робітничого руху в Іспанії.

Початок робітничого руху в Іспанії слід віднести до 40-х років XIX століття і мав він два джерела: стихійно-класове і свідомо-ідеологічне. До першого джерела можна віднести організацію каталонських ручних ткачів, яка була сформована в 1842 р„ з загальною кількістю близько 2 тис. осіб. Це була організація змішаного типу яка поєднувала завдання професійної спілки і товариства -- ощадкаси, позички, взаємодопомога, тощо. Але вона довго не проіснувала, бо у 1843 році генерал Прим закрив першу іспанську спілку ткачів.

До другого джерела -- свідомо-ідеологічного -- слід віднести про­никнення в Іспанію соціалістичних ідей через вчення Фур'є, Кабе і Прудона. Зокрема, вчення Прудона знайшло сприятливий грунт у Каталонії, де прудонізм дуже вплинув не лише на місцеву інтелігенцію, але і на робітників. Саме з цього джерела до Каталонії було закинуто перше насіння анархізму. Коли в 1864 р. в Лондоні виник І Інтернаціонал, іспанський пролетаріат виявив до нього великий інтерес, а іспанська секція І Інтернаціоналу була однією з найбільших і найвпливовіших його організацій.

У створенні іспанської секції І Інтернаціоналу видатну роль зіграв італієць Джузеппе Фанеллі, який прибув до Іспанії як представник Інтернаціоналу. Діяльність ФанеллІ мала успіх серед робітників та інтелігенції, і країна почала вкриватися мережею революційно-про­летарських організацій. Лише в Мадриді на кінець 1863 р. було 23 групи, які нараховували 2 тисячі членів. Аналогічна картина була в Барселоні та інших промислових центрах Каталонії. У створені італійцем організації входили всі. хто співчував ідеям І Інтернаціоналу, незалежно від того, чи були вони соціалістами, чи анархістами, хоча анархістський вплив переважав.

У 1870 році в Барселоні відбувся І Національний конгрес іспанської секції Інтернаціоналу, на якому основний вплив мали анархісти. Конгрес рекомендував всім своїм прихильникам відмовитися від усяких колективних дій і зосередити всі зусилля на здійсненні федеративного начала в організації країни. 1874 рр. у різних формах і з різним ступенем напруги йшла пряма і відкрита боротьба між силами феодалізму і капіталізму, яка в силу по­літичної і економічної відсталості Іспанії не привела до остаточної перемоги буржуазії. Але протягом цього періоду третьому стану вдалося захопити другорядні позиції в машині феодального панування. Так було ліквідовано чистий абсолютизм і покладено початок розвиткові буржуазно-конституційного режиму; була відібрана частина церковних земель і послаблені середньовічні пута, що тяжіли над економікою країни.

Накінець п'ятої революції пряма і відкрита боротьба між поміщи­ками і буржуазією припинилась і поступилась місцем компромісу. 8. Початок робітничого руху в Іспанії.

Початок робітничого руху в Іспанії слід віднести до 40-х років XIX століття і мав він два джерела: стихійно-класове і свідомо-ідеологічне. До першого джерела можна віднести організацію каталонських ручних ткачів, яка була сформована в 1842 р„ з загальною кількістю близько 2 тис. осіб. Це була організація змішаного типу яка поєднувала завдання професійної спілки і товариства -- ощадкаси, позички, взаємодопомога, тощо. Але вона довго не проіснувала, бо у 1843 році генерал Прим закрив першу іспанську спілку ткачів.

До другого джерела -- свідомо-ідеологічного -- слід віднести про­никнення в Іспанію соціалістичних ідей через вчення Фур'є, Кабе і Прудона. Зокрема, вчення Прудона знайшло сприятливий грунт у Каталонії, де прудонізм дуже вплинув не лише на місцеву інтелігенцію, але і на робітників. Саме з цього джерела до Каталонії було закинуто перше насіння анархізму. Коли в 1864 р. в Лондоні виник І Інтернаціонал, іспанський пролетаріат виявив до нього великий інтерес, а іспанська секція І Інтернаціоналу була однією з найбільших і найвпливовіших його організацій.

У створенні іспанської секції І Інтернаціоналу видатну роль зіграв італієць Джузеппе Фанеллі, який прибув до Іспанії як представник Інтернаціоналу. Діяльність ФанеллІ мала успіх серед робітників та інтелігенції, і країна почала вкриватися мережею революційно-про­летарських організацій. Лише в Мадриді на кінець 1863 р. було 23 групи, які нараховували 2 тисячі членів. Аналогічна картина була в Барселоні та інших промислових центрах Каталонії. У створені італійцем організації входили всі. хто співчував ідеям І Інтернаціоналу, незалежно від того, чи були вони соціалістами, чи анархістами, хоча анархістський вплив переважав.

У 1870 році в Барселоні відбувся І Національний конгрес іспанської секції Інтернаціоналу, на якому основний вплив мали анархісти. Конгрес рекомендував всім своїм прихильникам відмовитися від усяких колективних дій і зосередити всі зусилля на здійсненні федеративного начала в організації країни.

На другому з'їзді Національного конгресу в 1872 р. в Сарагосі відбулася уже відкрита боротьба між соціалістами і анархістами, внас­лідок якої стався розкол між двома течіями. Соціалісти виходять із складу іспанської секції і утворюють так звану "Нову мадридську феде­рацію", яка в той час не набула великого впливу. Та як би там не було, але на період п'ятої буржуазної революції іспанський пролетаріат уже був готовий самостійно виступати на політичній арені, що свідчило про те, що Іспанія вступила в новий етап свого соціально-економічного роз­витку.

9. Соціалісти і анархісти

В 1871 р. в Іспанії почали утворюватися перші соціалістичні організації, які привернули на свій бік деяких видатних членів І Інтернаціоналу: Пабло Іглесіаса, Франсіско Мору» Хосе Месу, які відіграли важливу роль у розвитку іспанського соціалістичного руху, а Пабло ЇглесІас навіть був засновником соціалістичної партії. У 1879 р' в Іспанії утворилось три великих групи соціалістів ~ в Мадриді, Барселоні та Гвадалахарі. В Барселоні відбувся і перший з'їзд соціалістичної партії, на якому була прийнята програма, де вимагали пе­реходу політичної влади до рук трудящих, усуспільнення всіх засобів виробництва і обігу, організації іспанського суспільства на основі економічної федерації, яка гарантує робітникам увесь продукт їхньої праці, а також безкоштовну загальну і спеціальну освіту та забезпечення за рахунок суспільства хворих і людей похилого віку. Та все ж соці­алісти не змогли провести в кортеси жодного депутата аж до кінця XIX століття.

Анархістська течія розвивалась у постійній боротьбі з соціаліста-ми.У 1881 р. відбувся перший з'їзд "Федерації трудящих іспанської об­ласті". У своєму маніфесті анархісти стверджували, що їхня "організація -- чисто економічна..." 1 вони противники "будь-якої парламентської політики і рішучі прихильники економічної боротьби і зруйнування всіх привілеїв і всіх монополій".

Яку кількість членів нараховувала анархістська течія і який вплив цієї організації, установити історії виявилось дуже важко, але в період 80-х років XIX століття анархістський рух серед робітників і селян носив досить серйозний характер і значно перевищував соціалістичний. ^анархістів існувало дві течії "Федерація трудящих іспанської області" і "Спілка сільських робітників Іспанії"', яка була у фарватері анархізму.

На початку 90-х років почали спалахувати загальні страйки робіт­ників в Каталонії та селян в Андалузії, які переростали у вуличні бої і сутички на барикадах. Влада реагувала на страйки суворо: було багато вбитих робітників і селян, вожді були страчені на ешафотах, багато страйкарів знаходилось у в'язницях і у засланні. У такій обстановці серед анархістів почали посилюватися терористичні течії. Бомби були кинуті у королівський палац. Барселонський театр, релігійні процесії та деякі інші місця. 8 серпня 1897 р. куля анархіста убила навіть прем'єра іспанського уряду Кановаса, в якому всі чомусь вбачали натхненника політики білого терору. Але це вбивство аж ніяк не змінило суті політики.

У чому ж причина такого впливу анархістів в Іспанії? Іспанія на рубежі XX століття була відсталою країною із слабкою концентрацією виробництва. В її промисловості переважали середні і дрібні підприємства, велика кількість кустарів І ремісників.У сільському господарстві збереглися феодальні форми виробництва: існувала численна кількість наймитів і малоземельних селян. Державна влада -навіть за капіталістичними мірками -- носила виключно реакційний ха­рактер. Всі політичні партії відзначались безпринципністю, корупцією і віроломством. Іспанський трон, особливо в часи Ізабелли» був уособ­ленням розпусти, марнотратства, інтриганства, повного забуття націо­нальних інтересів.

У такій обстановці збіднілий народ ставав легкою здобиччю анархістської пропаганди проти політики і держави взагалі. Народним масам здавалось правильним вчення, яке обіцяло соціалізм на базі незалежних комун, їм подобалась також бойова тактика анархістів, яка давала вихід злості і невдоволенню проти несправедливості існуючого ладу. Одним із найважливіших моментів, що полегшував анархістам завоювання широких мас, був також глибокий реформізм іспанського соціального руху.

Іспанська соціалістична партія була однією із найбільш правих партій II Інтернаціоналу, в ній зовсім був відсутній революційний дух. Тому не дивно, що середній іспанський робітник чи селянин, сповнений класової ненависті до фабрикантів і заводчиків та поміщиків, йшов за анархістами, бо вони їм здавалися найреволюційнішими і такими, які краще розуміли інтереси народу.

Ці дві течії мали І свої територіальні і професійні райони поши­рення. У соціалістів були Мадрид і вугільно-металургійні райони півночі Астурія та Басконія, а у анархістів були Барселона, Каталонія та Андалузія. Соціалістична партія не була численною організацією, тому вона була досить слабкою. Лише в 1916 р. Їй вперше пощастило провести одного депутата в парламент -- свого лідера Пабло Іглесіаса. І все ж вплив цієї партії на народні маси був значно більший, ніж це можна уявити. Її підтримували "Загальна спілка трудящих" і профспілкові організації соціалістичного напрямку. Лідери цих спілок визнавали страйкову боротьбу, але прагнули звертатись, до неї якомога рідше, прагнучи всі конфлікти вирішувати компромісне. "Загальна спілка трудящих" поступово поширювала свій вплив на село і уже в 1903-1904 рр. були створені численні організації серед наймитів і дрібних селян, а в 1909-1914 рр. селянські організації почали виникати в різних провінціях.

Паралельно із "Загальною спілкою трудящих" розвивався і профе­сійний рух анархістського напрямку, який поступово переходив на рейки анархо-синдакалізму. Головними засобами боротьби анархо-синдикалісти вважали економічний страйк робітників певних професій» загальний страйк, терор, саботаж і бойкот. Та незважаючи на свою войовничість, вони майже ніколи не йшли на повстання» вважаючи його "політикою", яко вони боялися. І якщо страйк інколи переростав у повстання, то керівництво анархістів залишало робітників, відходячи у бік.

Починаючи з 1912 р. анархо-синдикалісти теж пускають своє ко­ріння на селі, створивши "Національну федерацію землевласників"» де­візом якої було гасло "Земля тим, хто ЇЇ обробляє!" У 1919 р. ця фе­дерація увійшла до складу "Національної конфедерації праці".

Зростання робітничих і селянських організацій було лише одним з проявів загострення класової боротьби між трудящими і панівним класом. Другим проявом була інтенсифікація відкритих боїв між обома таборами. Найчастіше вони мали форму страйків, інколи переростали у великі політичні зворушення і навіть революційні бої. Особливо великий конфлікт виник у 1916р. під час першої світової війни. Зростання цін, нестача продовольства, загальне погіршення умов праці сприяли виникненню незадоволення народних мас. По всій Іспанії прокотилась хвиля зборів, демонстрацій, місцевих страйків з вимогами підвищення заробітної плати та зниження цін на товари першої необхідності. Тиск мас був великим і в інтересах загальної боротьби було укладено тимчасове примирення між соціалістами і анархо-синдикалістами. Була розроблена загальна програма вимог, де говорилось про покращання умов існування та праці робітників,

7 серпня 1916 р. почався загальний страйк залізничників, який тривав цілий тиждень. Ліберальний уряд відповів на боротьбу робітни­ків закриттям кортесів, відміною конституційних гарантій і жорстокими репресіями проти страйкарів. Страйк закінчився, не давши результатів. Але уже в листопаді цього ж року в Мадриді, Валенсії та інших містах Іспанії відбулися робітничі демонстрації під гаслом "Зниження цін на продовольство, робота безробітним!" Рух був грандіозним, і уряд не насмілився знову почати репресії. 18 грудня 1916 р. був оголошений загальний 24-годинний страйк протесту. Загальна спілка трудящих і На­ціональна конфедерація праці знову виступили разом, але в їхньому русі не відчувалось рішучості і уряд не зробив нічого для задоволення вимог робітників.

1917-1920 рр. були періодом надзвичайно сильного підйому іспан­ського робітничого руху, загострення класової боротьби. Західні істо­рики називають цей період "більшовицьких трьохліттям". Найяскравіше його характер відбився на двох фактах: велике зростання обох профспіл­кових центрів -- Загальної спілки трудящих і Національної конфедерації праці —і надзвичайно масовий і бурхливий страйковий рух, який прокотився по всій Іспанії. Одним із наслідків революційного підйому 1917-1920 рр. було виникнення компартії Іспанії, яка сформувалась у

2.5^ки анархо-синдакалізму. Головними засобами боротьби анархо-синдикалісти вважали економічний страйк робітників певних професій» загальний страйк, терор, саботаж і бойкот. Та незважаючи на свою войовничість, вони майже ніколи не йшли на повстання» вважаючи його "політикою", яко вони боялися. І якщо страйк інколи переростав у повстання, то керівництво анархістів залишало робітників, відходячи у бік.

Починаючи з 1912 р. анархо-синдикалісти теж пускають своє ко­ріння на селі, створивши "Національну федерацію землевласників"» де­візом якої було гасло "Земля тим, хто ЇЇ обробляє!" У 1919 р. ця фе­дерація увійшла до складу "Національної конфедерації праці".

Зростання робітничих і селянських організацій було лише одним з проявів загострення класової боротьби між трудящими і панівним класом. Другим проявом була інтенсифікація відкритих боїв між обома таборами. Найчастіше вони мали форму страйків, інколи переростали у великі політичні зворушення і навіть революційні бої. Особливо великий конфлікт виник у 1916р. під час першої світової війни. Зростання цін, нестача продовольства, загальне погіршення умов праці сприяли виникненню незадоволення народних мас. По всій Іспанії прокотилась хвиля зборів, демонстрацій, місцевих страйків з вимогами підвищення заробітної плати та зниження цін на товари першої необхідності. Тиск мас був великим і в інтересах загальної боротьби було укладено тимчасове примирення між соціалістами і анархо-синдикалістами. Була розроблена загальна програма вимог, де говорилось про покращання умов існування та праці робітників,

7 серпня 1916 р. почався загальний страйк залізничників, який тривав цілий тиждень. Ліберальний уряд відповів на боротьбу робітни­ків закриттям кортесів, відміною конституційних гарантій і жорстокими репресіями проти страйкарів. Страйк закінчився, не давши результатів. Але уже в листопаді цього ж року в Мадриді, Валенсії та інших містах Іспанії відбулися робітничі демонстрації під гаслом "Зниження цін на продовольство, робота безробітним!" Рух був грандіозним, і уряд не насмілився знову почати репресії. 18 грудня 1916 р. був оголошений загальний 24-годинний страйк протесту. Загальна спілка трудящих і На­ціональна конфедерація праці знову виступили разом, але в їхньому русі не відчувалось рішучості і уряд не зробив нічого для задоволення вимог робітників.

1917-1920 рр. були періодом надзвичайно сильного підйому іспан­ського робітничого руху, загострення класової боротьби. Західні істо­рики називають цей період "більшовицьких трьохліттям". Найяскравіше його характер відбився на двох фактах: велике зростання обох профспіл­кових центрів -- Загальної спілки трудящих і Національної конфедерації праці —і надзвичайно масовий і бурхливий страйковий рух, який прокотився по всій Іспанії. Одним із наслідків революційного підйому 1917-1920 рр. було виникнення компартії Іспанії, яка сформувалась у1920 р. на базі Соціалістичної' спілки молоді та деяких лівих угрупувань всередині соціалістичної партії, які перейшли на позиції Комінтерну.

10. Іспанія на першому етапі загальної кризи капіталізму.

1898-1919 рр. в Америці і Європі, а згодом і в Азії остаточно сформувався імперіалізм як найвища стадія капіталізму. Страйки, що відбувалися по всій Європі, іспано-американська війна в 1898 р., англо-бурська2 війна Ї 899-1902 рр., російсько-японська війна 1904-1905 рр. і економічна криза в Європі в 1900 р, -- ось головні історичні віхи нової епохи світової історії. Одним із найважливіших проявів цієї епохи на міжнародній арені була гостра боротьба між великими імперіалістичними державами за переділ світу і, перш за все, колоніальних володінь, оскільки на кінець XIX століття вся територія нашої планети була закріплена за невеликою кількістю імперіалістичних держав. Це були "старі" колоніальні імперії Англія, Франція, Голландія, Бельгія, Іспанія^ Португалія. Проти них виступали нові претенденти на імперіалістичне панування -- Німеччина, США І Японія. Вони голосно вимагали для себе "місце під сонцем". Особливо їхню увагу привертали колоніальні володіння з числа більш слабких "старих" імперій, до яких відносилась і Іспанія. Перший удар прийшовся саме на неї: у Іспанії на той час залишалось п'ять колоній -- Куба, Пуерто Ріко,ФіліппІни, Каролінські і Маріанські острови в Тихому океані.

Почалася перша війна імперіалістичної епохи: зіткнулися дві .ім­періалістичні держави -- США та Іспанія. В результаті на рубежі XX століття Іспанія втрачає свої останні колонії—і світова іспанська імперія, в межах якої три століття назад ніколи не заходило сонце, остаточно щезла з .земної поверхні.

Події, які відбувалися після іспано-американської війни, пов'язані з прискоренням капіталістичного розвитку Іспанії. Перша світова війна відіграла в цьому визначну роль. Іспанія не брала в ній участі» офіційно зайнявши позицію нейтралітету. Це означало, що панівні класи Іспанії "грали на два стола", заробляючи на постачанні і наданні послуг обом сторонам — державам Антанти і державам ' Германського блоку. В результаті в народне господарство Іспанії влилось приблизно 12 мільярдів песет золотом. Курс песети значмо виріс, негативний торго­вельний баланс перейшов у позитивний, золотий запас Держбанку виріс у 4 рази. Таким чином, війна 1914-1918 рр. стала сильним поштовхом у справі розвитку іспанського капіталізму.

У XX столітті Іспанія виступала як держава другого рангу, позбав­лена заморських володінь. В обстановці імперіалістичних протиріч вона стала країною, залежною від великих капіталістичних держав. Ця залеж­ність виявилась не лише в її зовнішній політиці, вона виявилась також у специфічній особливості капіталістичного розвитку Іспанії. У промис­лові, транспортні та торговельні підприємства Іспанії було вкладено велику кількість іноземного капіталу, який захопив всі ключові позиції в іспанському народному господарстві, завдяки чому його роль ще більшезросла. Вкладення іноземного капіталу в економіку країни штучно стримувало розвиток іспанської металургії, а залізна руда вивозилась за кордон, що перетворило Іспанію на сировинну базу більш розвинутих імперіалістичних держав.

Все це робило Іспанію іграшкою в руках Лондона, Парижа і Вашингтона. Звісно, існував і іспанський "імперіалізм "^носіями якого були двір і генералітет, які прагнули урвати собі ласий шматок від залишків обіду більш великих хижаків. Наприклад^ у Альфонса XIII особистого майна було на 26 мільйонів песет, з них 60% припадало на долю Іноземного капіталу. Тимчасовий стан революційної хвилі розв'язав руки реакційній верхівці іспанської держави і в 1921 р. вона почала війну в Марокко. Ця війна, план якої був розроблений особисто Альфонсом XIII за спиною генерального штабу, закінчилась ловною поразкою іспанських військ у червні 1921 р. Її наслідком була гостра політична криза в самій Іспанії і цього разу було відкрито поставлено питання про відповідальність короля за поразку.

Спроби двору легальне вивести .Альфонса XIII з-під удару закінчились невдало, і, щоб врятувати династію, гранди, верхівка військових і велика буржуазія вчинили військовий переворот. 23 вересня 1923 р. генерал Прімо де Рівера здійснив цей переворот і став головою виконавчої влади, розігнавши парламент і муніципалітет. Він розпустив усі політичні партії і створив взамін "Патріотичний союз". Анархістів і комуністів загнали у підпілля; лише соціалісти зберегли легальність, бо їхнє керівництво відкрито підтримало військову диктатуру. Прімо де Рівера захопив владу на довгих сім років.

Але все це мало допомогло Бурбонам. Переслідування і репресії не стали перешкодою для класової боротьби, яка систематично загострювалась, економічні труднощі зростали, міжнародний престиж Іспанії падав. Світова економічна криза 1929 р. дуже вплинула на Іспанію і зразу ж загострила всі її внутрішні протиріччя. Положення Прімо де Рівери стало явно критичним. Армійська верхівка і Альфонс XIII відвернулись від диктатора, боячись, що він їх втягне у безодню. 28 січня 1930 р. Прімо де Рівера пішов у відставку, а в кінці цього ж року помер у Парижі.

Створений кабінет ставленика Альфонса XIII генерала Беренгера і уряд адмірала Аснара, останній монархічний уряд Іспанії, змушені були піти частково назустріч масовим настроям. Народ вимагав 'Теть короля!" і "Хай живе республіка!" Навіть в армії з'явилось багато при­хильників республіки, а артилеристи, найаристократичніший рід військ в Іспанії, вигнали з свого середовища сина короля Хаіме.

12 квітня 1931 р. відбулися муніципальні вибори, які закінчилися крахом монархії. 14 квітня по всій країні почали стихійно проголо­шувати республіку. 15 квітня, наляканий розмахом народного руху. Аль­фонс XIII із своєю сім'єю таємно залишив Іспанію. Через декілька днів він опублікував маніфест, в якому заявив, що не відмовляється "від жодного із прав", наданих йому "історією". Він ще прагнув сісти на трон, але монархія уже не існувала.

Так після майже піввікової перерви, прийшла шоста іспанська ре­волюція, яка тривала вісім років з 1931 по 1939 р. За своїм характером, а особливо після 1934 р., це була антифашистська революція, перед якою, в першу чергу, стояли задачі буржуазно-демократичної революції, не вирішені революціями XIX століття: ліквідація пережитків феодалізму, засилля католицької церкви, вирішення аграрного І національного питань, проведення широкої програми соціальних реформ.

Пояснення до теми:

1. Кабе Бтьєн -- французький публіцист, ідеолог утопічного комунізму (1788-1856рр.); Прудон П'єр Жозеф -- французький, дрібнобуржуазний соціаліст, теоретик анархізму (1809-1865рр.); Фур'є Шарль -французький утопічний соціаліст (1772-183 7рр.].

2.Англо-бурська війна 1899-1902 рр.. -- загарбницька війна Великобрита­нії проти бурських республік Південної Африки -- Оранжевої Вільної держави і Трансвааля. В результаті війни обидві республіки були пере­творені на англійські колонії.

Питання до теми:

1. Провідна роль армії у політичному житті Іспанії.

2. Друга буржуазна революція. Період "чорного десятиліття" (1823-1833 рр).

3. Третя буржуазна революція І друга перемога контрреволюції. Прав­ління королеви Ізабелли ЇЇ.

4. Четверта і п'ята буржуазні революції.

5. Початок робітничого руху в Іспанії. Соціалісти і анархісти. І Ін­тернаціонал. Загострення класової боротьби.

6. Іспанія на першому етапі загальної кризи капіталізму.

Тема для самостійного опрацювання:

1. Роль буржуазних революцій в історичній долі Іспанії.

Література:

І.Гарсиа X. ИспанияХХвека.-М.:Мьісль, 1967.

2. Додолев М.А. Россия й Испания. 1808-1^823 годи. -- М.: Наука, 1984.

3. Испания Ї 918-19 7 2 годов. Йсторический очерк,- М. :Наука, 1975.

4. Новая история (Под ред.Гарле Е.В..).- М.ЮГиЗ, 1939.

Розділ XII. Іспанія в 1918-1945 роках.

1. Іспанія в період з 1918 по 1923 роки.

Жовтнева революція в Росії зробила великий вплив на підйом ро­бітничого руху по всій- Європі. З 1918 р. в Іспанії прокотилась хвиля революційних виступів робітників і селян. Але Іспанія залишалась від­сталою феодальною країною, особливо у сільському господарстві. У мі­льйона дрібних власників було всього 6 млн. га землі, в той час як 150 тис. великих феодалів володіли 12 млн. га. Збереглися найархаїчніші форми феодальних відносин, так звані "форо" і "рабаса морта". "Форо", поширена в Галісії, Астурії та Леоні, являла собою середньовічну форму оренди, коли селянину виділялась ділянка на час життя трьох королів і плюс 29 років. У зв'язку із тим, що термін договорів давно закінчився, помішики мали необмежену владу над' цією категорією орендаторів і могли будь-коли вигнати їх з землі.

"Рабаса морта" ("померла лоза") була формою оренди, при якій поміщику протягом 50 років сплачували 1/2 або 2/3 врожаю. Якщо ж 2/3 виноградних лоз виявлялись неурожайними, земля поверталась поміщикові до закінчення терміну оренди

Католицька церква зберегла великі багатства і вплив на населення. До падіння монархії у 1931 р. в Іспанії було 38 тисяч соборів, храмів і каплиць, близько 5 тисяч монастирів, які володіли великими землями. Церква також була великим промисловцем і банкіром. Їй належали Мадридський банк "Уркіхо" з капіталом 120 млн. песет, мадридська міська залізниця, ряд текстильних, залізничних та інших підприємств. Католицьке духовенство тримало у своїх руках і народну освіту.

Феодальна відсталість Іспанії поєднувалась із залежністю від іноземного капіталу. До 1931 р. перше місце в промисловості належало англійському капіталові, а друге -- французькому. Іноземні монополії, які захопили головні позиції в іспанській економіці, були тісно пов'язані з реакційними силами країни.

У 1918-1920 рр. загострилася класова боротьба, розгорнувся страйковий рух у промислових центрах. У 1920 р. виникла компартія Іспанії. Розмах революційного руху змусив уряд піти на поступки: введення восьмигодинного робочого дня, підвищення заробітної плати. Але невдовзі, в умовах післявоєнної кризи, буржуазія перейшла в контрнаступ і всі ці досягнення були анульовані. У країні зростало безробіття.

На початку 20-х років Іспанія зустріла великі труднощі у своїй колоніальній, політиці. У Марокко почалося повстання племені рифів*. На чолі повстанців встав талановитий вождь Абд ал-Керим і іспанці потерпіли поразку в липні 1921 р. Військова поразка виявила крайню слабкість іспанської монархії. Бласко Ібаньєс у памфлеті "Альфонс XIII без маски" пояснив поразку "злочинними діями тирана".

Анархісти розгорнули широку терористичну діяльність. Розгубле­ність уряду проявилась у міністерських кризах. За два з половиною роки при владі змінилось вісім кабінетів. Реакційні сили активізувались, офіцерські спілки, а також хунти розгорнули посилену діяльність. Але на виборах у кортеси у квітні 1923 р. перемогу отримали піберально-реформістські групи. Становище монархії було катастрофічним.

2. Політика Прімо де Рівери.

Розвиток республіканського руху.

З метою врятування монархії 13 вересня 1923 р. під керівництвом генерала Прімо де Рівери, командуючого військовим округом у Каталонії, був здійснений військовий переворот. Спираючись на військових, велику буржуазію, духовенство та поміщиків, Прімо де Рівера розігнав парламент, оголосив всі політичні партії розпущеними і створив уряд з генералів, так звану Директорію. Всі громадянські губернатори були замінені військовими. У травні 1924 р. Прімо де Рівера оголосив про створення "Патріотичної спілки" -- партії великих капіталістів, поміщиків і заможних селян. Найважливішою опорою Прімо де Рівери було духовенство. Привілеї церкви були повністю поновлені і навіть розширені, в особливості в галузі народної освіти.

Політика Прімо де Рівери не привела до вирішення жодної із проблем, які стояли перед країною. Беручи владу, він обіцяв, покінчити з корупцією державного апарату, оздоровити національну економіку і сприяти розквіту країни, але в дійсності сприяв подальшому поглиб­ленню корупції у великих розмірах, збільшивши у декілька разів дер­жавний борг. Деяке пожвавлення промисловості було обумовлене тимчасовою стабілізацією капіталізму в 1924-1928 рр. Пожвавлення промисловості відбувалося за рахунок збільшення тягаря фінансової держави і сприяло збагаченню старих і особливо нових монополій, хазяями яких були родичі та друзі диктатора. Іноземний капітал, головним чином американський та англійський, завоював нові позиції в Іспанії (Національна телефонна компанія, електрика, рудники, тощо).

Посилилась політика національного гноблення. Агітація за автоно­мію в Каталонії була оголошена зрадою. Закривались вищі навчальні заклади, в школах було заборонено викладання каталонською мовою. Результатом цих насильницьких дій було лише посилення сепаратист­ського руху як в Каталонії, так і серед інших пригноблених націо­нальностей. Диктатура Прімо де Рівери була спрямована, перш за все, проти робітничого руху. Компартія змушена була піти у підпілля. На­слідуючи фашистський режим Муссоліні, Прімо де Рівера прагнув під­корити собі робітничий рух шляхом створення фашистських робітничих організацій: були створені так звані "корпорації", окремі управління з питань безробіття і соціального страхування, які стали на шлях демагогії.

У колоніальній політиці Прімо де Рівера продовжував попередню лінію. Іспанські війська в Марокко зазнавали поразки за поразками. Лише в 1925 році після підписання договору Із Францією про взаємо­допомогу для спільної боротьби проти рифів був подавлений марок­канський національно-визвольний рух. Абд аль-Керим здався -- і рифи були підкорені.

У серпні 1926 року Прімо де Рівера звернувся до Англії, Франції та Італії з вимогою включити порт Танжер, який на Паризькій конференції в 1923 році був оголошений міжнародним, в Іспанське Марокко. Англія і Франція відкинули цю вимогу. У відповідь Іспанія у вересні 1926 року вийшла з Ліги Націй, але у березні 1928 року знову стала Її членом. У 1928 році був підписаний новий статут про Танжер, який підтвердив статут 1923 року.

Разом з цим з 1927 року посилився респуоліканський рух. У Ката­лонії, Астурії, Біскайї та Андалузії почались робітничі страйки. До республіканського табору почала приєднуватися дрібна та середня буржуазія. Боротьба проти Прімо де Рівери поєднувалась із боротьбою проти монархії. Прімо де Рівера прагнув надати конституційних рис своїй диктатурі: у 1925 році Директорія з генералів була замінена міністерським кабінетом на чолі з самим диктатором. У жовтні 1927 року були скликані так звані Національні збори для розробки нової конституції. Але Прімо де Рівера був не в змозі надовго закріпити своє -панування.

3. Розгортання народної боротьби.

Економічна криза, що почалася в 1929 р., прискорила процес роз­гортання народної боротьби. Щоб врятувати монархію^ військові змуси­ли ненависного народові Прімо де Ріверу у січні 1930 р. подати у від­ставку. Був створений кабінет генерала Беренгера, ставленика Альфонса ' ХШ. Але ця заміна не заспокоїла маси І боротьба проти монархії продовжувала посилюватися. Пізніше був створений революційний комітет, який у грудні 1930 р. об'єднав партії республіканців, націоналістів і соціалістів, готуючи переворот. Але лише один гарнізон міста Хака піднявся із зброєю в руках. Генерал Беренгер придушив повстання і захопив революційний комітет, а частину керівників повстання у місті Хака наказав розстріляти.

Та все ж і Беренгер не зміг утриматися при владі. Новий кабінет генерала Аснара. вирішив врятувати монархію встановленням видимості конституційного порядку. На проведених 12 квітня 1931 р. муніципальних виборах виграли майже у всіх містах кандидати республікансько-соціалістичного блоку. 14 квітня в Барселоні була про­голошена Каталонська республіка. Уряд Аснара подав у відставку. Альфонс XIII втік з країни, І революційний комітет» визволений із мадридської в'язниці, взяв на себе уряд. У Мадриді була проголошена Друга республіка. Утворився тимчасовий уряд, який складався із республіканців і соціалістів під керівництвом Алкала Самори; У колоніальній політиці Прімо де Рівера продовжував попередню лінію. Іспанські війська в Марокко зазнавали поразки за поразками. Лише в 1925 році після підписання договору Із Францією про взаємо­допомогу для спільної боротьби проти рифів був подавлений марок­канський національно-визвольний рух. Абд аль-Керим здався -- і рифи були підкорені.

У серпні 1926 року Прімо де Рівера звернувся до Англії, Франції та Італії з вимогою включити порт Танжер, який на Паризькій конференції в 1923 році був оголошений міжнародним, в Іспанське Марокко. Англія і Франція відкинули цю вимогу. У відповідь Іспанія у вересні 1926 року вийшла з Ліги Націй, але у березні 1928 року знову стала Її членом. У 1928 році був підписаний новий статут про Танжер, який підтвердив статут 1923 року.

Разом з цим з 1927 року посилився респуоліканський рух. У Ката­лонії, Астурії, Біскайї та Андалузії почались робітничі страйки. До республіканського табору почала приєднуватися дрібна та середня буржуазія. Боротьба проти Прімо де Рівери поєднувалась із боротьбою проти монархії. Прімо де Рівера прагнув надати конституційних рис своїй диктатурі: у 1925 році Директорія з генералів була замінена міністерським кабінетом на чолі з самим диктатором. У жовтні 1927 року були скликані так звані Національні збори для розробки нової конституції. Але Прімо де Рівера був не в змозі надовго закріпити своє -панування.

3. Розгортання народної боротьби. Економічна криза, що почалася в 1929 р., прискорила процес роз­гортання народної боротьби. Щоб врятувати монархію^ військові змуси­ли ненависного народові Прімо де Ріверу у січні 1930 р. подати у від­ставку. Був створений кабінет генерала Беренгера, ставленика Альфонса ' ХШ. Але ця заміна не заспокоїла маси І боротьба проти монархії продовжувала посилюватися. Пізніше був створений революційний комітет, який у грудні 1930 р. об'єднав партії республіканців, націоналістів і соціалістів, готуючи переворот. Але лише один гарнізон міста Хака піднявся із зброєю в руках. Генерал Беренгер придушив повстання і захопив революційний комітет, а частину керівників повстання у місті Хака наказав розстріляти.

Та все ж і Беренгер не зміг утриматися при владі. Новий кабінет генерала Аснара. вирішив врятувати монархію встановленням видимості конституційного порядку. На проведених 12 квітня 1931 р. муніципальних виборах виграли майже у всіх містах кандидати республікансько-соціалістичного блоку. 14 квітня в Барселоні була про­голошена Каталонська республіка. Уряд Аснара подав у відставку. Альфонс XIII втік з країни, І революційний комітет» визволений із мадридської в'язниці, взяв на себе уряд. У Мадриді була проголошена Друга республіка. Утворився тимчасовий уряд, який складався із республіканців і соціалістів під керівництвом Алкала Самори; Скликані установчі кортеси затвердили нову Конституцію 9 грудня 1931 року. Президентом республіки був обраний консервативний рес­публіканець, в минулому монархіст Алкала Самора. Конституція 1931 року декларувала відокремлення церкви від держави, свободу совісті і рівність релігій, конфіскацію майна церковних конгрегація, ліквідацію ордена єзуїтів, відміну феодальних повинностей (шарварків), часткову аграрну реформу, яка передбачала конфіскацію деякої частини латифундій з компенсацією Їх власникам. Протягом двох років по цій половинчастій аграрній реформі було відчужено лише 74 тис. га маєтків грандів. Незайманими залишилися старий державний і військовий апарати. Республіканський уряд не дозволив також вирішення національного питання. Лише Каталонії була надана автономія, яка, однак, не задовольняла прагнень каталонського народу. У галузі ро­бітничої політики були видані закони про 8-годинний робочий день, про соціальне страхування, але ці постанови в більшості залишались на папері. Зневірені робітники і селяни відповіли посиленням боротьби за свої права. У 1932 році у страйках брали участь більше 1 млн. робітників; наступного року страйки мали ще більший розмах.

На протилежному соціальному полюсі організовувалась реакція. Ко­ристуючись слабкістю республіканського уряду, фашистські кола бур­жуазії, поміщиків і капіталістичного духовенства створили мережу націоналістичних організацій, які об'єдналися в "Іспанську конфе­дерацію прав". Керівна роль в ній належала Хілю Роблесу. Ця орга­нізація мала великі матеріальні кошти -- її капітал складав більше як 200 млн.песет; Їй належало 70 газет та журналів. Іспанська реакція користувалась підтримкою імперіалістичних кіл інших кра'їн.У листопаді 1933 року вона одержала перемогу на виборах в кортеси. Ліві отримали лише 99 місць із 473. Більшість перейшло до правих партій (207 місць) і до центру (167 місць), які створили уряд Лерруса, що проіснував із змінами у своєму складі до кінця 1935 року. За цей період не було проведено ніяких реформ і були ліквідовані завоювання попереднього періоду. У жовтні 1934 року уряд включив до свого складу 3 членів Іспанської конфедерації прав.

У відповідь на цей виклик по відношенню до інших прогресивних елементів відбулося повстання в гірських районах Астурії, де був створений єдиний фронт комуністів, соціалістів та анархістів. Протягом декількох тижнів шахтарі вели жорстокі бої проти урядових військ. Дрібна і середня каталонська буржуазія, на чолі з автономним урядом Каталонії, також піднялась проти реакційного мадридського уряду, але капітулювала в перший же день боротьби. Каталонський уряд був заарештований і автономний статус було скасовано. В Мадриді, як і в інших містах (Валенсія, Адіканте, Севілья та ін.), був оголошений загальний страйк. Повстання в Астурії і Каталонії були придушені: 5 тис. астурійських шахтарів було убито марокканськими військами та найманцями так званого іноземного легіону, спеціально доставленого з Північної Африки. Після поразки астурійських шаххарів 30 тис робітників було кинуто за грати.

1534-1935 роки увійшли в історію Іспанії як період ^чорного дво­річчя". Фашизм набирав силу. У в'язниці було кинуто близько 30і тисяч робітників-активістів, більше ЗО тисяч селянських сімей Суло зігнано в цей період з землі, були знищені соціальні завоювання робітників, а заробітна плата зменшена,

Керівники лівих партій пішли в підпілля. Гоніння на демократів сприяли їх єднанню у боротьбі за свободу. Незважаючи на труднощі, в країні почалося бурхливе зростання робітничого і анти: фашистського руху. В той же час .у таборі реакції виникли гострі суперечки з питання про подальші шляхи розвитку країни. Криза влади змусила президента республіки, йдучи на поступки тискові мас, розпустити кортеси і призначити на лютий 1936 року позачергові парламентські вибори. На момент виборів обурення країни "досягло крайньої мезїсі". Народний фронт уже сформувався як єдиний блок всіх: антифашистських партій і на виборах в кортеси він отримав 256 місць. Був створений лІвореспублІканський уряд, який висунув програмою своєї діяльності вимоги Народного фронту. Це була загальнодемократична програма, яка вимагала поновлення розтоптаних реакцією конституційних норм і свобод, визволення політв'язнів, покращання матеріального становища трудящих та інше. Президентом республіки було обрано М.Асанью. Перемога Народного фронту мала велике міжнародне значення в бороть­бі демократичних сил проти фашизму і розгортання агресії.

Ультраправі елементи у відповідь на перемогу Народного фронту на виборах розв'язали широку кампанію терору та вбивств. Одне за другим приходили повідомлення про напади терористів на представни­ків демократичних організацій. Ні для кого не було секретом, що за спинами убивць стояли високопоставлені керівники збройних сил і ка­ральних органів. Була створена Іспанська фаланга, до якої вступало багато молоді, яка бачила величезну кількість зловживань, що відбу­валися під прапором законності. Фаланга закликала покінчити з ко­рупцією та зловживаннями шляхом установлення твердої влади "революційне настроєної меншості" І запровадження "військвоЇ дисципліни". Вождем цієї фаланги був Х.А.Прімо де Рівера.

4. Військовий заколот фалангістів.

Громадянська війна в Іспанії.

У липні 1936 р. відбувся військовий заколот в Африці^ Памплоні і Вальядоліді, який фалангісти і франкісти назвали "націонал-синдикалістська революція". Пізніше така революція відбулася І в інших мі стах Іспанії.

Генерал Франко вирішив об'єднати Іспанську фалангу та інші політичні організації ультраправих в єдину партію. У квітні 1937 року він підписав декрет про об'єднання всіх партій та угрупувань "націоналістів" в єдину організацію, яка пізніше називалась"Національний рух" і почав нею керувати. Так, на відміну від Німеччини та Італії, де фашистські партії підкорили собі армію і дерасаву, в Іспанії, навпаки, реакційна верхівка армії і створені нею нові державні органи поставили собі на службу фалангістів та інші ультраправі організації.

Німеччина та Італія офіційноу визнали уряд Франко 18 листопада 1936 року. Вартість воєнних поставок Германії та Італії франкістським заколотникам складала близько 1 млрд. доларів. Крім того, у війні брали участь 50 тис. німців, 150 тис. італійців, 90 тис. марокканців, 20 тис. португальців.

З 1936 року по 1939 в Іспанії відбулася громадянська війна, в якій брали участь Народний фронт і Національний рух, створений Франко. Керівництво компартії запропонувало урядові сформувати свої збройні сили в республіці взамін тих частин і з'єднань, які перейшли на бік Франко. І в жовтні 1936 року був опублікований декрет про створення Народної армії, яка самовіддано захищала свободу Іспанії.

На Допомогу республіканській Іспанії поспішили демократи і анти­фашисти із 54 країн. В рядах інтернаціональних бригад за свободу Іспанії воювало більше ЗО тис. бійців-іноземців. І все ж фалангісти і ультраправі перемогли, бо разом з ними проти законного уряду Іспанії виступила не лише іспанська, але і вся міжнародна реакція. Германські Та італійські фашисти з самого початку забезпечили військово-технічну перевагу ворогам республіки. Готуючись розв'язати другу світову війну, вони використовували Іспанію як полігон для випробування най новітніших зразків своєї зброї. Німецькі літаки стерли з поверхні землі Герніку, німецькі гармати обстрілювали Мадрид, а кораблі обстрілювали з моря Альмерію; італійські піхотинці вели наступ на півночі, були биті під Гвадалахарою, взяли реванш, коли рештки рес­публіканської армії були в оточенні в порту Аліканте. Муссоліні послав на підмогу Франко 150 тис. своїх солдатів. Точне число німецьких солдатів важко визначити, але, коли бої закінчилися в Іспанії, Гітлер нагородив особливою медаллю 25 тис. солдатів та офіцерів вермахту. Разом з німецькими та італійськими фашистами на боці Франко воювали найманці з Португалії, Марокко та інших країн.

Крім воєнних причин поразки Народного фронту, були й політич­ні. Це, по-перше, відсутність єдності Народного фронту І згоди з ряду важливих питань між основними партіями. По-друге, спроби насиль­ницькими методами насадити "ліберальний комунізм^, заганяючи селян у псевдоколективні господарства. І, нарешті, важливе значення у поразці Народного фронту мала пропаганда франкістів.

За роки громадянської війни в Іспанії з жовтня 1936 р. по січень 1939 р. Радянський Союз відправив республіканцям 60 бронемашин, 347 танків» 648 літаків, 1186 гармат., більше 20 тисяч кулеметів і близько З тисяч радянських добровольців. Але разом з танками і літаками, гар­матами і радниками в Іспанію прийшли підозрілість і шпигунствоманія, запроваджувалась атмосфера ворожнечі і ненависті. Відомо, що в рядах Народного фронту воювали анархо-синдикалісти і просто добровольці з усіх країн світу, троцкісти і комуністи. Але цей союз антифашистських сил не "вписувався" у сталінське уявлення про "чистоту рядів". Народний фронт, з точки зору Сталіна, явно потребував чистки. В результаті боротьба за єдність Іспанії була замінена на боротьбу на два фронти: проти франкістів і проти "внутрішніх ворогів" -- анархістів, троцкістів і взагалі "немарксистів". За наказом Сталіна спалювались усі мости, які вели до згоди, сіялись недовіра і ворожнеча серед учасників Народного фронту, руйнувалися надії на досягнення компромісу. Тому можна сказати, що Радянський Союз теж сприяв, певною мірою, поразці Народного фронту.

Яка ж ситуація склалась в Іспанії після закінчення громадянської війни?

На кінець громадянської війни в сільському господарстві Іспанії було зайнято 56% працездатного населення, в промисловості -- 24%, а у сфері обслуговування -- 20%. Значна частина іспанського селянства знаходилась під сильним впливом католицької церкви, яка підтримувала Франко як "національного визволителя" від комуністичної загрози.

Іспанія лежала в руїнах. За підрахунками економістів війна їй обій­шлася в суму, що дорівнювала б державним бюджетам (у цінах 1935 р.). Нанесена країні матеріальна шкода складала близько 1 трильйона песет. Виробництво сільгосппродукції складало 60% довоєнного рівня. У містах і селах був голод.

Точна кількість жертв громадянської війни не встановлена. Офіційна статистика говорила про 1 млн. загиблих; більшість Істориків вважають реальнішою цифру 600-700 тисяч осіб, багато з яких загинули в результаті жорстоких репресій в тилу.

Республіканці і франкісти знищували один одного, але найстраш­нішим був терор, який мав місце після закінчення воєнних дій. За один лише рік -- з квітня 1939 року по березень 1940 року -- франкісти стратили близько 100 тисяч осіб, а ще 2 мільйони сиділи у в'язницях та концтаборах. Так закінчилася шоста іспанська буржуазна революція, яка тривала вісім років -- з 1931 по 193 9 рік.

5. Іспанія в другій світовій війні*

1 квітня 1939 року франкісти опублікували своє останнє воєнне комюніке. 20 травня у церкві святої Варвари під час урочистої меси молитва Франко була присвячена миру. Але для багатьох іспанців це був мир могил, І він примусив здригнутися навіть тих, хто ще мав ілюзії, що політична пасивність буде достатньою гарантією для особистої безпеки.

31 серпня 1939 року германський посол у Мадриді повідомив Ріббентропа про твердий намір іспанського уряду оголосити нейтралітет у разі війни. Він заявив, що іспанський нейтралітет буде мати виключно дружній, доброзичливий для Німеччини відтінок. У цьому нейтралітеті була зацікавлена також Англія. Але ще не було ясно до кінця, якою мірою справжнім і тривалим буде нейтралітет Іспанії»

Насторожувало багато причин. 31 березня 1939 року між Німеччиною та Іспанією був укладений договір, про дружбу, який передбачав спільність інтересів обох сторін, близькість політичних поглядів. Передбачались також контакти для узгодження питань міжнародної політики, боротьби з небезпекою, яка нібито загрожувала країнам з боку Комінтерну. Було відомо також і про зростаючі зв'язки Іспанії з Німеччиною в галузі економіки; а напередодні другої світової війни особливо посилилось ідеологічне зближення Іспанії та Німеччини.

Численні повідомлення іспанської та зарубіжної преси свідчили про те, що нейтралітет на початку війни не був для іспанського народу результатом вільного вибору. Нестійке внутріполітичне становище і економічний хаос робили неможливим вступ Іспанії у війну. Крім того, каудкльйо2 Франко прагнув уникнути передчасного вступу у війну і такої тривалої участі в ній, яка була б не під силу Іспанії, а за певних умов послужило б джерелом небезпеки для існуючого режиму.

Все це не завадило Франко 22 червня 1941 року направити керів­ництву гітлерівської Німеччини телеграму такого змісту: "Іспанський уряд висловлює велике задоволення у зв'язку із початком боротьби проти більшовицької Росії і рівною мірою співчуває Німеччині, яка вступає у нову важку війну". Було також підкреслено, що напад Німеччини на СРСР "викликав величезний ентузіазм в Іспанії".

Одночасно міністр іноземних справ Іспанії Серрано Суньєр звер­нувся до німецького уряду з проханням надати можливість добро­вольцям-фалангістам взяти участь у боротьбі проти спільного ворога -СРСР. Таким чином, нейтралітет Фрвнко не завадив лідерам фаланги форсувати формування "Голубої дивізії" для відправки на Східний фронт.

До складу цієї дивізії входили: 641 офіцер, 2272 унтер-офіцера, 15780 солдат. Закінчивши 20 серпня формування, у жовтні 1941 року дивізія прибула у район Новгорода, воєнний шлях "Голубої дивізії" в СРСР був безславний: у боях проти радянських військ дивізія втратила 14 тис. чоловік.

У серпні 1942 року "Голуба дивізія", яка обновилась після неод­норазових поповнень, була перекинута на Ленінградський фронт. Але друга воєнна зима виявилась останньою .для більшості цих вояків. Протягом лютого 1943 року дивізія втратила 32 тис осіб. Приголомшуюче враження на франкістських солдатів справило повідомлення про розгром німців під Сталінградом. 12 жовтня 1943 року командування "Голубої дивізій отримало розпорядження із Мадрида, про відкликання дивізії з радянсько-германського фронту. До Іспанії повернулися лише її жалюгідні рештки, в основному хворі і поранені. Більше ніж участь у війні "Голубої дивізії", в Берліні цінували постачання в Німеччину іспанської стратегічної сировини і продовольства. Так. у листопаді 1942 року був підписаний договір про постачання іспанських товарів на 388 млн.рейхсмарок, з них сировини -на 175 млн, продовольства -- на 213 млн.

Настав час, коли до початку запланованої союзниками операції по висадці військ у Північній Африці залишились лічені тижні. Дружба іспанського уряду з Німеччиною, яка відкрито демонструвалась, не могла не викликати у США та англії певного побоювання включення Іспанії у війну під час висадки. Бо саме в цей період в Іспанських газетах повторювалась теза про те, що "Голуба дивізія" -- це іспанський авангард у битві проти комунізму» а висловом офіційної лінії уряду вважались відомі слова Франко про те, їдо в момент небезпеки, якщо дорога на Берлін буде відкрита, її заступить не лише дивізія іспанських добровольців, але, якщо знадобиться, І мільйон Іспанців. Такою була ситуація, яка непокоїла Черчілля і Рузвельта.

Кінець Сталінградської битви і наступні бої Радянської Армії, які здійснили корінний перелом у ході другої світової війни, сповнили Фрадко глибоким песимізмом. Ось що казав посол Німеччини в Мадриді: "Впадало у вічі, що каудильйо,мабуть, Не зовсім вірить у Мож­ливість цілковитого розгрому Рад".

У березні 1943 року вперше зібралися кортеси, установлені зако­ном від 13 липня І942 року. У преамбулі до закону про встановлення кортесів говорилось, що "кортеси, які створюються, як за своїм значенням, так і за способом створення І за повноваженнями є віднов­ленням славних Іспанських традицій". Але в історії Іспанії не було жодної подібної установи, за винятком "національної асамблеї" Прімо де Рівери, яка проіснувала недовго; нові кортеси були скоріше наслідуванням корпоративних закладів фашистської Італії.

31 липня 1943 року був виданий "Університетський закон", який проголошував: "Університет повинен пристосувати свого просвітницьку діяльність до програми фалангістського руху. Не може бути призна­ченим на кафедру той» хто Не підкоряється основним принципам фа­лангістського руху".

У жовтні 1943 року Франко заявив про перехід Іспанії від статуту країни^ що не бере участі у війні, до нейтралітету. Було видано наказ про відкликання "Голубої дивізії". У особистій бесіді з послом Німеччини в Мадриді Франко пояснив, що "така однобока політика відповідає не лише інтересам Іспанії, але й інтересам Німеччини". Нейтральна Іспанія, яка доставляє в Німеччину вольфрам та Інші продукти, тепер більше потрібна Німеччині, ніж утягнута у війну Іспанія".

Починаючи з кінця 1944 року Франко поступово відходить від полі­тичного фарватеру германської зовнішньої політики. У своїх публічних заявах, призначених для преси, він уже вважав за краще не де­монструвати своє вороже ставлення до СРСР. Всупереч логіці і фактам він заявляє, що Іспанія ніколи не була фашистською чи нацистською країною, ніколи не була пов'язана з державами "осі". Франко висловив бажання співробітничати з учасниками антигітлерівської коаліції, включаючи і Радянський Союз, в роботі по організації миру, заявивши при цьому, що державні форми Іспанії не можуть служити перешкодою для цієї роботи. Іспанію він визначив як "державу органічної демократії".

Перемога Радянської Армії у другій світовій війні вселила надію на близький розгром гітлерівської Німеччини і ліквідацію фашизму в усьому світі. Починаючи з 19^3 року, все більш масовою стає і антифранкістська опозиція. Особливо активною силою опозиції була ком­партія Іспанії. Вона створила кілька підпільних великих організацій. Боротьба відбувалася у дуже важких умовах, бо франкістський терор не послаблювався. У період літа -- осені 1944 року активізувався партизанський рух в Галісії, Астурії, АндалузіП особливо в Леванті.

Непокоїло франкістів і тривожне для них становище на франко-іспанському кордоні в Піренеях. До середини вересня 1944 року газети систематично повідомляли про концентрацію. на франко-іспанському кордоні великих партизанських об Єднань, до складу яких входили в основному іспанці та колишні учасники французького руху опору. Пож­вавлення діяльності всіх партій і їруп антифранкістської опозиції базувалося на монархістах.

19 березня 1945 року дон Хуан Барселонський направив Франко, своїм прихильникам \ всьому Іспанському народові послання, в якому засудив концепцію тоталітарної держави. Прагнучи показати монархію як найнадійніший засіб для примирення всіх іспанців, він пообіцяв відновити традиційний режим, здатний гарантувати релігію, порядок і свободу. Претендент на престол обіцяв терміново прийняти консти­туцію, гарантію політичних свобод, широку політичну амністію, лік­відацію несправедливих соціальних контрастів і проведення необхідних політико-економічних заходів у дусі часу.

Відродження активного політичного життя було характерним майже для всіх груп антифранкістської опозиції. У березні 1945 року всі політичні партії і організації басків в еміграції підписали в Байонні спільну декларацію, в якій заявили про свою підтримку емігрантського уряду Еускаді і створили Консультативну раду, свого роду постійно діючий консультативний орган. Але Консультативна рада басків не була безпосередньо зв'язана з верховною хунтою Національної ради, ні з Національним альянсом демократичних сил.

Роз'єднаність антифранкістської опозиції так І не була переборена, що, зрозуміло, послаблювало її сили і дієвість. Другим фактором, що послаблював антифранкістський рух, була концепція пасивного очікування вирішення іспанської проблеми; зовнішніми силами, тобто, такими, які знаходились в той час в процесі становлення, і особливо так званими "західними демократами^, в першу чергу США та Англії. Ця концепція мала велику кількість прихильників, головним чином серед іспанських емігрантів в Мексиці та Франції. постачання іспанських товарів на 388 млн.рейхсмарок, з них сировини -на 175 млн, продовольства -- на 213 млн.

Настав час, коли до початку запланованої союзниками операції по висадці військ у Північній Африці залишились лічені тижні. Дружба іспанського уряду з Німеччиною, яка відкрито демонструвалась, не могла не викликати у США та англії певного побоювання включення Іспанії у війну під час висадки. Бо саме в цей період в Іспанських газетах повторювалась теза про те, що "Голуба дивізія" -- це іспанський авангард у битві проти комунізму» а висловом офіційної лінії уряду вважались відомі слова Франко про те, їдо в момент небезпеки, якщо дорога на Берлін буде відкрита, її заступить не лише дивізія іспанських добровольців, але, якщо знадобиться, І мільйон Іспанців. Такою була ситуація, яка непокоїла Черчілля і Рузвельта.

Кінець Сталінградської битви і наступні бої Радянської Армії, які здійснили корінний перелом у ході другої світової війни, сповнили Фрадко глибоким песимізмом. Ось що казав посол Німеччини в Мадриді: "Впадало у вічі, що каудильйо,мабуть, Не зовсім вірить у Мож­ливість цілковитого розгрому Рад".

У березні 1943 року вперше зібралися кортеси, установлені зако­ном від 13 липня І942 року. У преамбулі до закону про встановлення кортесів говорилось, що "кортеси, які створюються, як за своїм значенням, так і за способом створення І за повноваженнями є віднов­ленням славних Іспанських традицій". Але в історії Іспанії не було жодної подібної установи, за винятком "національної асамблеї" Прімо де Рівери, яка проіснувала недовго; нові кортеси були скоріше наслідуванням корпоративних закладів фашистської Італії.

31 липня 1943 року був виданий "Університетський закон", який проголошував: "Університет повинен пристосувати свого просвітницьку діяльність до програми фалангістського руху. Не може бути призна­ченим на кафедру той» хто Не підкоряється основним принципам фа­лангістського руху".

У жовтні 1943 року Франко заявив про перехід Іспанії від статуту країни^ що не бере участі у війні, до нейтралітету. Було видано наказ про відкликання "Голубої дивізії". У особистій бесіді з послом Німеччини в Мадриді Франко пояснив, що "така однобока політика відповідає не лише інтересам Іспанії, але й інтересам Німеччини". Нейтральна Іспанія, яка доставляє в Німеччину вольфрам та Інші продукти, тепер більше потрібна Німеччині, ніж утягнута у війну Іспанія".

Починаючи з кінця 1944 року Франко поступово відходить від полі­тичного фарватеру германської зовнішньої політики. У своїх публічних заявах, призначених для преси, він уже вважав за краще не де­монструвати своє вороже ставлення до СРСР. Всупереч логіці і фактам він заявляє, що Іспанія ніколи не була фашистською чи нацистською країною, ніколи не була пов'язана з державами "осі". Франко висловив бажання співробітничати з учасниками антигітлерівської коаліції, включаючи і Радянський Союз, в роботі по організації миру, заявивши при цьому, що державні форми Іспанії не можуть служити перешкодою для цієї роботи. Іспанію він визначив як "державу органічної демократії".

Перемога Радянської Армії у другій світовій війні вселила надію на близький розгром гітлерівської Німеччини і ліквідацію фашизму в усьому світі. Починаючи з 19^3 року, все більш масовою стає і антифранкістська опозиція. Особливо активною силою опозиції була ком­партія Іспанії. Вона створила кілька підпільних великих організацій. Боротьба відбувалася у дуже важких умовах, бо франкістський терор не послаблювався. У період літа -- осені 1944 року активізувався партизанський рух в Галісії, Астурії, АндалузіП особливо в Леванті.

Непокоїло франкістів і тривожне для них становище на франко-іспанському кордоні в Піренеях. До середини вересня 1944 року газети систематично повідомляли про концентрацію. на франко-іспанському кордоні великих партизанських об Єднань, до складу яких входили в основному іспанці та колишні учасники французького руху опору. Пож­вавлення діяльності всіх партій і їруп антифранкістської опозиції базувалося на монархістах.

19 березня 1945 року дон Хуан Барселонський направив Франко, своїм прихильникам \ всьому Іспанському народові послання, в якому засудив концепцію тоталітарної держави. Прагнучи показати монархію як найнадійніший засіб для примирення всіх іспанців, він пообіцяв відновити традиційний режим, здатний гарантувати релігію, порядок і свободу. Претендент на престол обіцяв терміново прийняти консти­туцію, гарантію політичних свобод, широку політичну амністію, лік­відацію несправедливих соціальних контрастів і проведення необхідних політико-економічних заходів у дусі часу.

Відродження активного політичного життя було характерним майже для всіх груп антифранкістської опозиції. У березні 1945 року всі політичні партії і організації басків в еміграції підписали в Байонні спільну декларацію, в якій заявили про свою підтримку емігрантського уряду Еускаді і створили Консультативну раду, свого роду постійно діючий консультативний орган. Але Консультативна рада басків не була безпосередньо зв'язана з верховною хунтою Національної ради, ні з Національним альянсом демократичних сил.

Роз'єднаність антифранкістської опозиції так І не була переборена, що, зрозуміло, послаблювало її сили і дієвість. Другим фактором, що послаблював антифранкістський рух, була концепція пасивного очікування вирішення іспанської проблеми; зовнішніми силами, тобто, такими, які знаходились в той час в процесі становлення, і особливо так званими "західними демократами^, в першу чергу США та Англії. Ця концепція мала велику кількість прихильників, головним чином серед іспанських емігрантів в Мексиці та Франції.

Зусилля різних течій антифранкістської опозиції не привели до будь-якого значного результату -- вони так і не злилися в єдиний сильний потік, який би знищив франкістський режим. І все ж ця боротьба не пройшла безслідно. Вона посилила внутрішню нестійкість режиму І запобігла вступові Іспанії у війну на боці фашистських держав. Прийшовши до влади, франкісти продовжували жити ніби в окупованій країні. Надії Франко повністю стабілізувати з часом внутріполітичне становище так і не увінчались успіхом. З таким ненадійним тилом він не наважився вступати у війну.

Більшість іспанських антифашистів-сподівалась, що за крахом гіт­лерівської Німеччини та розгромом фашизму прийде кінець І фраакістському режимові. Але надії на це не виправдались. Говорячи словами Бертольда Брехта, можна визначити, що в Іспанії склалась така ситуація, за якої "новому ніяк не вдавалося народитися, а старе все ніяк не помирало".

Пояснення до теми:

1. Рифи -- берберський народ на півночі Марокко.

2. Каудильйо -- в Іспанії (1939-1975 рр.) офіційний титул голови держави Франсіско Франко.

Питання до теми:

1. Іспанія в період з 1918 по 1923 р.

2. Політика Прімо де Рівери. Розвиток республіканського руху.

3. Розгортання народної боротьби. Перемога Народного Фронту.

4. Військовий заколот фалангістів. Громадянська війна в Іспанії.

5. Іспанія після закінчення громадянської війни. Друга світова війна.

Теми для самостійного опрацювання;

І. Розвиток республіканського руху 193 Ї -1936 років. 2. Громадянська війна в Іспанії 1936-1939 років.

Література:

1. Гарсйа X. Испания XX века.- М.: Мьїсль, 1967.

2. Испания 1918-1972 годов. Исторический очерк. -- М.:Мьісль, 1973.

3. Сорйя Ж. Война й революция в Ислании. 1936-І939. В 2-х томах -М.: Прогресс, 1987.

Розділ ХІІІ. Історія краху франкістського режиму.

Іспанська монархія сьогодні*

1. Особливості еволюції іспанського монархічного руху.

Іспанський монархічний рух в роки франкізму пройшов великий іиляз від активної підтримки військово-фашистського заколоту до послідовно'! опозиції режимові. Вивчення особливостей еволюції іспанського мо­нархічного руху передбачає перш за все виявлення його ролі і значення:) визначення його місця у змінах, які відбулися в країні. Важливо мати уявлення про розподіл сил у монархічному таборі, про ідейні установки окремих монархічних угрупувань і характер взаємодії між ними, про їх соціальне коріння і безпосередні зв'язки з режимом і, нарешті, про хитросплетення чисто генеалогічного гглану.Знання цього розкриває важливі моменти формування демократичної альтернативи франкізму, а також розкриває ту роль, яку відіграла при цьому ліберальна демократична опозиція.

Повалена ще в квітні 1931 року буржуазно-демократичною револю­цією монархія в Іспанії юридичне була відновлена 26 липня 1947 року. Необхідність оновлення фасаду режиму диктувалась перш за все істотною зміною в результаті другої світової війни міжнародного становища. Після референдуму франкістські кортеси (парламент) прийняли закон "Про наслідування поста Голови держави". В ньому говорилось, що Іспанія як політичне ціле є "католицькою, соціальною і представницькою державою, конституйованою як королівство"1.

На цей час генерал Франсіско Франко (каудильйо) одноосібне уп­равляв країною протягом восьми років і зовсім не бажав обмежувати свої прерогативи надалі. Вищезгаданий закон яе означав відновлення на троні династії, яка була повалена 16 років тому. Про майбутнього монарха в ньому (законі) указувалось, що визначити гідного бути ним може лише сам Франко, причому в момент, який буде вважати своєчасним. Монарх повинен бути особою королівської крові, чоловічої статі, іспанцем за національністю, якому б було ЗО років, католик. Також мав якості, необхідні для виконання своїх обов'язків. Останнє положення мало безмежну ємність і допускало найрізноманітніші тлумачення, що давало Франко виключні можливості для маневру. Крім того, закон був складений так» що кортеси за першою ж вимогою каудильйо могли відмінити уже зроблене призначення, а потім за його вказівкою ухвалити знову обрану кандидатуру. "Органічний закон держави", який вступив в силу на 20 років пізніше, не зміняв установленого в 1947 році порядку визначення монарха.

Монархія без коронованого государя -- така ситуація здавалась не­терпимою багатьом прихильникам монархічної ідеї в Іспанії. Неодноразово робились спроби змінити її, але слабкість монархічних угрупувань, їх велика кількість, суперництво, а головне, уміння Франко зарекомендувати себе незамінним гарантом Інтересів панівних класів завжди приводили такі спроби до поразок.

2. Боротьба за владу між альфонсистами і карлістамн*

Дон Хуан і Хуан Карлос.

Таке становище не могло тривати довго. З початку'60-х років країна стала на шлях швидкого індустріального розвитку. Промисловий підйом супроводжувався зростанням робітничого руху. Нова реальність суттєвими особливостями якої були, зокрема, вимушений відхід режиму від відкрито терористичних методів правління, скорочення судових переслідувань опозиції, відновлення, хоч і з деякими обмеженнями, конституційних гарантій, називалась процесом лібералізації.

У 60-і роки посилилась також активність монархістів. З'явились нові монархічні об'єднання, асоціації, групи. Звичними в суспільному житті стали різноманітні монархічні маніфестації, зльоти, збори і банкети з програмними виступами лідерів течії, які були суперниками. Полеміці між монархістами пильну увагу приділяла преса. Та все ж цей "Рух" безповоротно втрачав силу І вплив. Особливо успішно суперничала з ним католицька організація "Опус Деі", багато членів якої в той час входили до складу уряду, а також інші угрупування правлячих класів.

В обстановці постійних інтриг і боротьби всередині правлячої верхівки, які розгорнулися в першу чергу між "Рухом" і "Опус Деі", монархічне питання, безпосередньо пов'язане з майбутнім режиму, на­було важливого значення. Саме тому державні концепції різних угрупувань монархістів, співвідношення сил в монархічному русі, поста­ті передбачуваних претендентів на престол почали серйозно цікавити громадськість. Протистояли при цьому один одному в таборі монархіс­тів всього дві традиційних течії -- альфонсисти і карлісти.

Розкол іспанських Бурбонів на два ворожих стани відбувся ще в 1833 році. Тоді, після смерті короля Фердінанда VII, королевою була проголошена малолітня Ізабелла II, а регентшею стала її мати Марія Христина. Брат Фердінанда дон Карлос, який прагнув трону, зазнав поразки. З того часу прихильників роду дона Карлоса називають карлістами, а їх суперників, які хотіли мати за короля нащадків Аль­фонса XIII, онука Ізабелли II, уже в наш час назвали альфонсистами. Альфонс XIII помер у вигнанні в 1941 році. Згідно з заповітом, право на престол він передав своєму третьому синові, дону Хуану, бо старший син дон Альфонсо в Ї933 році загинув в автомобільній катастрофі, а середній, дон Хайме, від народження був глухонімий і відмовився від своїх прав на престол ще за життя батька. Після Сталінградської битви, коли неминуча поразка осі Берлін-Рим уже не викликала сумнівів, Франко, враховуючи родинні зв'язки дона Хуана по материнській лінії з англійською царюючою династією, запропонував йому сісти на трон, але за умови збереження за собою всієї повноти влади. Та дон Хуан відмовився. "Режим генерала Франко, -- заявив він, -з самого початку надихався тоталітарними системами держав осі.... Він зовсім не відповідає характерові і традиціям нашого народу, спільним сподіванням, які виявилися в ході дійсної війни"2

У перші повоєнні роки, об'єднавшись навколо Іспанської кон­федерації монархістських сил, багато прихильників дона Хуана покла­дали надію на добру волю США і Англії, розраховуючи, що заміна Франко поміркованою бурбонською монархією відповідає їхнім інтересам. Але в стані "холодної війни", яка вже на той час почалася, таким розрахункам не судилося здійснитися. У 1948 році дон /Хуан зустрівся з Франко.

В результаті досягнутої домовленості 10-річний син дона Хуана, Хуан Карлос, був відправлений на виховання і отримання освіти в Іспанію. Освіта перш за все була військовою. Крім того, Хуан Карлос захоплювався спортом. Пізніше пройшов і університетський курс, ста­жування в різних громадянських відомствах та міністерствах, багато подорожував, добре вивчив декілька іноземних мов. У травні 1962 року Хуан Карлос одружився з грецькою принцесою Софією. Молоді осе­лилися у палаці Сарсуела, який знаходився у 5 км від Ель Прадо, основної резиденції Франко. Уже з травня 1967 року на офіційних це­ремоніях Хуану Карлосу і Софії почали відводити найпочеснішІ місця після каудильйо та його дружини. З 1965 року в коло їх обов'язків входить прийом іноземних гостей.

Тим часом стосунки між батьком та сином, доном Хуаном і Хуаном Карлосом, зовнішньо нібито безхмарні, у політичному відношенні ставали все напруженішими. Спочатку Хуан Карлос запевняв, що принципи легітимізму та любов до батька не дозволяють йому сідати на престол першим, але вже на початку б0-х років його думка істотно змінилась. У листопаді 1965 року '"приватна рада" при доні Хуані об­народувала декларацію, де говорилось, що альфонсисти, "вірні прин­ципам національного суверенітету га історичного легітимізму, не об­говорюють з верховним керівником режиму проблему престоло-наслідування, вважаючи єдиним законним претендентом на престол дона Хуана Бурбона^.Відвідавши після цього свого батька в його резиденції, португальському курортному містечку Ешторіле, Хуан Карлос відмовився підтвердити, що він згоден з основними положеннями декларації.

Дона Хуана підтримували Інституційна група, створена в 1966 році, мета якої -- "за допомогою корисних рекомендацій уряду не допустити в країні ситуації, аналогічної липню 1936 року"4, та ліберально-монархічна Іспанська спілка, створена пізніше. Її керівник ще в 1965 році заявив^ що "лише новий монарх займе трон, в країні повинна бути розширена багатопартійна система"5. Подібні погляди поширювались у впливових колах середньої і великої буржуазії, а також в армії.

На лівому фланзі сил, схильних підтримувати "хуанізм", виділялися лідери "Єдиного соціалістичного фронту", який виник у 1964 році і спирався в основному на середні кола і на інтелігенцію. Засновниками цієї' організації були Е.Тьєрно Гальван, його однодумець Р.Мородо та католицькі діячі соціалістичного напрямку Х. Л.Арангурен і М. Хіменес де Парга. Міркуючи з позицій "найменшого зла", вони вважали» що монархія на чолі з доном Хуаном хоч і не ідеал, але може бути прийнятною у створених умовах.

Серед лідерів центристських і правих угрупувань "хуаністів" видне місце посідав Х.М.Арейльса граф де Мотріко, колишній мер Бідьбао, посол в Буенос-Айресі, Вашингтоні та Празі. Він -- ідеолог тих кіл іспанського капіталу, які прагнули Європейського економічного това­риства і стверджували, що франкізм занадто архаїчний, щоб служити їх інтересам у нових умовах. З 1966 року граф де Мотріко очолив по­літичний секретаріат дона Хуана, який був його "мозковим трестом" до липня 1969 року. У ці роки в пресі дуже часто обговорювались різні проекти, які базувались на думці, що на іспанському престолі буде поновлена альфонсистська династія з доном Хуаном на чолі.

3. Табір карлістів.

Карлісти або традиціоналісти, як їх ще називали, завжди були особливо популярні на півночі країни, в Наваррі. Більше ста років карлісти незмінне займали позиції на правому фланзі іспанської реакції. Вони сприйняли липневий заколот Ї936 р. як "третю карлісгську війну "і кинувши все на боротьбу проти республіки.

Поступово між основними силами карлістів І табором реакції назрівав розрив. Виникненню нових тенденцій серед найбільш активних елементів карлістського руху сприяли зростаючі розчарування у франкізмі, політична криза, яку переживала країна, нові віяння, які про­явилися на католицькому Вселенському соборі в 1962-1965 роках. Уже на національному карлістському конгресі 1965 року сили, які об'єдна­лися пізніше в Партію карлістського народу, оголосили себе "конструктивною ї неминучою опозицією" поки що, правда» в межах режиму. Вони обіцяли укорінити ефективну систему народного представництва, запровадити в державний устрій федералістські принципи, ввести передове профспілкове законодавство. Традиційні злети карлістів, які відбувалися щорічно а першу неділю травня в Наваррі, біля міста Естельї лід горою Монтехурра, привертали сотні тисяч людей і з часом набували все більш відвертого антифранкістського характеру.

Провідною фігурою основного, прогрееистського крила, карлістського руху початку б0-х років став Карлос Уго, старший син офіційного карлістського претендента на престол, підстаркуватого принца Ксав'єра Бурбона Пармського. Ще в 1957 році, коли Карлосу Уго виповнилося 27 років, на карлістській асамблеї йому був наданий титул принца Астурійського, тобто спадкоємця трову.Пізніше, використовуючи той факт, що Карлос Уго деякий час працював в шахті, голова верховної карлІстськоЇ хунти Х.М.Вальєнте назвав його "принцом-робітником", підкреслюючи одночасно, що він людина "великої культури, яка цілком присвятила себе Іспанії"6.

Зрозуміло, карлістський рух не був однорідним. Його прогресистському крилу, яке очолював Карлос Уго, реакційні елементи протиставили його молодшого брата Сіксто. Характерним документом прогресистської течії був опублікований у головному органі карлістів ''Ель Пенсаміенто Наварро" в .середині 1967 року маніфест, де консерваторів звинувачували в неприйнятті релігійної свободи, цілковитому нерозумінні проблем молоді та "опорі духу мислення, що засновується в католицькому світі після Вселенського собору".

Консерватори зі свого боку накинулись на тих, хто зрадив "ідеали 18 липня", засуджували антифранкізм, карлістський курс в студентському русі, виступали проти підтримки В'єтнаму, який боровся з американською агресією.

Влада довго не надавала великого значення екстремізму карлістського зразка, вважаючи, що при його регіональне обмеженому характері він не представляє серйозної загрози режимові. Така терпи­мість пояснювалась значною мірою і традиційним прагненням каудильйо мати велику користь із сутичок між монархістами для своїх політичних комбінацій. Врешті-решт, причепившись до того, що Бурбони Пармські юридичне вважались французькими підданими, в грудні 1968 року власті вислали принца Ксав'єра з країни, а Карлосу Уго, який знаходився тоді у Франції, заборонили повертатися до Іспанії. Остаточно він зміг оселитися в Іспанії лише після смерті Франко.

4. Надзвачаина сесій кортесів.

В основі всіх анутрідинастичних чвар різких претендентів на Престол завжди лежало протиборство інтересів могутніх фінансових і політичних груп, кожна з яких мала свої специфічні цілі і завдання. Розбіжності стосувалися в основному методів досягнення цих цілей. Спочатку, доки питання престолонаслідування було лише об'єктом дискусії, претенденти на престол і лідери обох монархічних таборів особливо піклувались про виконання "правил гри", прагнучи продемонструвати свою компетентність, поглинання державними інтересами, відчуженість від своєкорисливості. Але коли на обрії почало вимальовуватися реальне вирішення проблеми, стосунки між обома таборами і всередині них помітно загострилися.

22 липня 1969 року відкрилась надзвичайна сесія кортесів. У вступній промові Ф.Франко підкреслив чесноти панівної державної системи. Він заявив, що "відповідальність перед Богом та історією" спонукає його не баритися більше з вибором собі наступника у рангу короля, який, однак, зможе сісти на трон лише після його смерті, серйозної хвороби чи виходу на спочинок. Потім у промові голови кортесів було оголошено, що відтепер офіційний наступник Франко.

Хуан Карлос Віктор Марія Бурбон-і-Бурбон, буде називатися "принцом Іспанії". Відповідний закон зразу ж був поставлений на голосування і був прийнятий більшістю голосів: 519 проти 19.

Наступного дня текст закону був опублікований в "Офіційному дер­жавному бюлетені". Одночасно були оголошені два декрети. У першому йшла мова про почесті, які слід віддавати Хуану Карлосу, другим йому надавались одночасно звання бригадного генерала від інфантерії, контр-адмірала і бригадного генерала військова-повітрятюх сил.Тим же ранком Хуан Карлос прийняв делегацію кортесів, яка в офіційному порядку повідомила про результати голосування, а потім був підписаний спеціальний акт» складений королівським нотаріусом (міністром юсти­ції). Це означало, що Хуан Карлос вступив на посаду. Увечері в кортесах його привели до присяги.

В країні та за її межами ці події викликали численні відгуки. Офі­ційна преса прославляла на всі боки мудрість і далекоглядність каудильйо, стверджуючи, що тепер проблема збереження режиму вирішена. В рядах альфонсисгів панували невизначеність і збентеження. Конформістськи настроєні кола схвально ставились до того, що відбувалось, а найбільш послідовні прихильники дона Хуана на чолі з графом де Мотріко і лідером ліберально-монархічної Іспанської спілки Х.Сатрустегі засудили урядову акцію» обіцяючи "продовжити боротьбу легальними засобами". Карлістські прогресисти на чолі з Карлосом Уго, протестуючи проти спроби "продовжити фашистський тоталітаризм під монархічною оболонкою", закликали боротися за "Іспанію демократичну з широкими регіональними і профспілковими свободами". Компартія Іспанії оцінила урядову акцію як етап у боротьбі за гегемонію усередині режиму, як щеодин удар по "фаланзі".

У кінці вересня 1969 року Хуан Карлос вперше у рангу "принца Іспанії" поїхав за кордон (до Рима) з офіційним візитом. У жовтні в Мадриді він зустрівся з президентом США Р.Ніксоном, потім в Парижі з Ж.Помпіду.

На початку 1971 року Хуана Карлоса приймали у Вашінгтоні. США хвилювало зростання антиамериканських настроїв за Піренеями, і деякі оглядачі стверджували, що Сполучені Штати виявляють намір форсувати заміну Франко Хуаном Карлосом, але державний департамент вважав за необхідне не спростовувати такої думки.

Після липневих подій 1969 року дон Хуан розпустив свою "приватну раду", але від прав на престол не відмовився. Загальну увагу привернула І інша подія. У березні 1972 року в каплиці палацу Прадо відбулося вінчання двоюрідного брата Хуана Карлоса Альфонсо Дамп'єрра (сина глухонімого дона Хайме) зі старшою онукою Франко Марією дель Кармен. ГЕсля весілля Дамп'єрру надавався титул герцога Кадисського. Одразу ж поширились чутки про існування плану заміни Хуана Карлоса як спадкоємця престолу Дамгґєрром, тим більше, що ультрареакційні погляди останнього дуже імпонували багатьом ще живим і здоровим фалангістським генералам. Обмірковуючи шанси .Дамп'єрра, паризька газета "Фігаро" висловила думку, що при франкістськІй системі "того, хто сидить на троні, неважко замінити... Альфонсо не знає, що з того. буде. Але він не упустить жодної можливості, щоб зайняти місце кузена"8. Те, що Дамп'єрр може бути використаний таким чином, підтверджувалось і франкістською практикою підтримувати рівновагу між своїми політичними союзниками.

5. Боротьба за конституційно-монархічний устрій.

Після липня 1969 року в карлістському русі відбулися значні зрушення. У квітні 1971 року у Франції відбувся таємний конгрес карлістів за участю делегатів від усіх іспанських провінцій. З'їзд підтвердив висунуті раніше прихильниками принца Карлоса Уго політичні вимоги і оголосив, що "партія карлістського народу готова до конструктивного діалогу з усіма антифранкістськими силами". Двома тижнями пізніше на мітингу біля Монтехурри в присутності представників династії Бурбонів Пармських було оголошено: "Режим відмовляється визнати за іспанським народом право на будь-які свободи. Карлісти, які стоять в опозиції до режиму, вимагають, щоб поліція виявила і до них стільки ж терпимості, скільки й до Інших опозиційних груп." На закінчення була заклеймована "фашистська правляча меншість", яка розмахує жупелом "вигаданої комуністичної небезпеки"9.

З 1971 року ставлення уряду до карпатських маніфестацій біля Монтехурри змінилось. Не наважившись заборонити зліт, уряд вимагав відмінити традиційний мітинг. Незважаючи на це, тисячі молодих карлістів вийшли на демонстрацію з гаслами: "Геть уряд!", "Франко -зрадник!" У кортесах від імені карлістів була оголошена заява, в якій підкреслювалось, що 18 липня 1936 року -- лише одна з дат у більш ніж віковій історії карлістського руху і карлісти зовсім не зобов'язані дотримуватися вірності персоні генерала Франко. Так, уже на початку 70-х років від "конструктивної і неминучої опозиції" режиму карлісти перейшли до повного його заперечення.

Після цього в Мадриді був закритий національний центр карліст-ських ветеранів війни, штаб-квартира Верховної карпатської хунти опечатана. У Памплоні заборонили видання "Ель Пенсамієнто Наварро" Але ряди переконаних антифранкістів поповнювались. Монтехуррська декларація 1971 року закликала розгорнути боротьбу за загальну ам­ністію політв'язнів, проти спеціальних трибуналів, за легалізацію всіх політичних груп. Крім того, в декларації підкреслювалось, що уряд повинен гарантувати опозиційним організаціям вільну діяльність, забезпечити ефективну свободу друку, створити умови, в яких іспан­ський народ міг би самостійно і вільно визначати форму державної влади в своїй країні. Декларація відстоювала також право народів, які складали Іспанію, добровільно запровадити федерацію соціальних республік, яка забезпечить їх єдність10.

!!пропуск

новки були хибними. Історія підтвердила правоту тих, хто стверджував, що уявна непорушність франкістської держави химерна. Співвід­ношення сил швидко змінювалось. Цьому сприяли громадський рух, відхід католицької церкви від підтримки франкізму, втрата віри в режим впливовими колами буржуазії і, нарешті, приховане бродіння в рядах армії. Вже ставало явним, що франкістська політична система явно доживає свій вік і зникає разом з Франко.

Природно, що в цій обстановці протиріччя в надрах самого правля­чого табору загострилися. З початку 70-х років особливо активізувалися зв'язані з альфонсистами неоцентристські елементи, які вимагали негайного проведення в життя хоч би мінімуму буржуазяо-демо-кратичних свобод. НеоцентристІв і тих, хто їх підтримував, почали називати "цивілізованими правими".

6. Зростання антифранкістського руху.

Франкізм агонізував. Ряди антифранкІстського руху швидко зростали. В Каталонії угода про необхідність розробки опозиційними силами єдиної програми була досягнута ше в листопаді 1971 року. Того ж року до опозиції приєдналася і Партія карпатського народу. У квітні 1973 року представники координаційних центрів Андалузії, Арагона, Астурії, Валенсії, ГалІсІЇ, Канарських о-вів, Мльйорки і Ріохи домовились про скликання спеціальної асамблеї для розробки основних пунктів демократичної альтернативи франкізму.

30 липня 1974 року була створена Демократична рада Іспанії, до якої увійшли Комуністична партія. Народна соціалістична партія, Представники монархічних кіл та інші. В розробці її програми брав активну участь видатний монархіст, прихильник дона Хуана Р.Кальво Серрер, який вважав, що мирний перехід від франкізму до демократії може забезпечити лише дон Хуан, "демократичні погляди якого добре відомі, а династичні права безперечні"14. 21 вересня до Демократичної ради приєдналась і Партія карлістського народу.

Через рік, 23 липня 1975 року, 15 антифранкістських організацій на чолі з Іспанською соціалістичною робітничого партією об'єднались у "Платформу демократичної конвергенції" (або "Демократична згода"). 18 вересня обидва об'єднання опублікували перший спільний документ, а 3 листопада -- єдину програму боротьби за демократію.

Так дозріли умови, в силу яких конституційна монархія стала по­літичною основою "історичного компромісу" між "цивілізованими пра­вими" І об'єднаними силами демократичної опозиції. Це стало можли­вим, по-перше, завдяки прагненню обох сторін надати народові бур­жуазно-демократичні свободи, яких він не май майже 40 років, і, по-друге,, прийти до цього мирним шляхом.

У боротьбі за трон між альфонеистами і карлістами перемога за­лишилась за першими, зв'язки яких з церквою» армією, промисловими і фінансовими колами, що були представлені "цивілізованими правими" були більш ефективними. Вибраний варіант до того ж включав в себеелементи наслідування влади, чим забезпечував гарантії мирного здійснення змін.

З тих же причин всередині альфонсистської династії' суперництво між доном Хуаном та його сином Хуаном Карлосом завершилось на користь останнього. Угода між батьком та сином базувалась на концеп­ції, яку давно відстоював дон Хуан: монархію можна відновити лише на конституційно-демократичній основі за умови, що монарх буде грати роль гаранта інтересів всіх соціальних верств нації. Незалежно від того, чи було останнє положення практично досяжним, ця домовленість цілком відповідала компромісу, який уклали "цивілізовані праві" та демократична опозиція, тим більше, що розбіжності між доном Хуаном і Хуаном Карлосом по суті ніколи не мали принципового характеру і зводились дише до тактичних розходжень.

7. Монархія сьогодні.

За останні десятиріччя Іспанія пережила глибою соціальні, політичні і економічні зміни, здійснила перехід від залізної військової диктатури .до парламентської демократії і, залишивши позаду де­сятиліття обскурантизму15 і ортодоксії б завоювала належне місце серед цивілізованих європейських країн. В рекордні строки вона оздоровила економіку і модернізувала індустрію, досягнувши при цьому такої по­літичної терпимості, яку 25 років назад навіть не можна було і уявити. Закордонні спостерігачі задаються питанням, як виявився можливим мирний перехід від диктатури до демократії і наскільки іспанський досвід може бути корисним для інших країн. Немає сумнівів, що чужий досвід завжди чогось навчає, але мало віриться, що в будь-якій іншій країні існували такі ж історичні передумови, які склалися в Іспанії у 70-і роки.

Майже до 1957 р., коли ліберальні кортеси почали здійснювати так званий план стабілізації, економічна політика в країні базувалася на принципі автаркії17, яка втілилась у продуктових картках. У б0-і роки, одержавши назву "економічного дива", почався процес наближення рівня життя до європейського стандарту. За вірогідними оцінками, річний прибуток іспанців, який складав у 1960 р. 60% від середніх по­казників по країнах Європейської співдружності, в 1975 р. досяг уже 80%. Відбулося грандіозне за масштабами накопичення капіталу в ході "періоду розвитку", який виявився дуже важким для іспанського народу. Але після смерті Франко в листопаді 1975 р. країна була готова до де­мократії. Більш того, демократія була уже необхідною для закріплення успіхів і подальшого злету економіки.

Крім того, за 36 років диктатури Франко опозиція створила сильну структуру громадянського суспільства. Соціальний мир, прогрес еко­номіки і політична терпимість були завойовані всіма іспанцями у важкій спільній боротьбі. Гіркий досвід'громадянської війни і післявоєнного періоду зробили м'якішою палку вдачу непримиримих іспанців, по­дарувавши їм такі нові чесноти, як почуття міри, терпіння, терпимість.

Завдяки цьому політична реформа не була зірвана, хоч і виникала багаторазово така небезпека; а економічний розвиток набував ста­більного характеру.

Не останню роль у цьому відіграв теперішній король Іспанії Хуан Карлос. Своєю поведінкою він завжди прагнув довести світові, що мо­нархія в Іспанії -- не декоративна надмірність, і що краще бути особою суперечливою, ніж ніякою. Те, що він яскрава особистість, не викликає сумнівів. Красивий, стрункий і моложавий для свого віку, король користується повагою і любов'ю підлеглих. За результатами опитувань він далеко випереджає за популярністю інших суспільних діячів країни.

Але сьогоднішня популярність зовсім не чекала його в день, коли він сів на престол, 22 листопада 1975, р. Навпаки, з самого початку він був фігурою досить одіозною, бо у свій час Ф.Франко досягнув згоди на те, щоб Хуан Карлос виховувався під-його, каудильйо, особистим нагля­дом, а в 1969 р. оголосив його своїм наступником. Після цього майбут­ній король ще шість років повинен був мовчати, існуючи в тіні Франко. У шістдесяті роки Хуану Карлосу часто докоряли за безхарактерність і відсутність власної думки, не розуміючи складності ситуації, в якій той знаходився: принц повинен був зважати на свого батька дона Хуана (на той час законного спадкоємця престолу), і на Франко -- а їхні політичні погляди були діаметрально протилежними.

Та коли настав його час -- у 1975 р., через тиждень після смерті Ф.Франко, Хуан Карлос сів на престол, -- він зміг здійснити небувалий мирний перехід: повернути країну від диктатури до демократії, не про­ливши жодної краплі крові. Без Хуана Карлоса, який одержав від Франко владу Верховного головнокомандуючого, без властивого йому прагматизму навряд чи були б можливі мирні зміни в країні після 40 років громадянської війни і диктатури, яка не збиралась здавати свої позиції. Лише при особистій підтримці короля призначений ним прем'єр Адольфо Суарес, який очолив тимчасовий уряд, зміг протягом одного року демонтувати владний апарат франкістс&кого режиму, зняти заборону на діяльність політичних партій і провести вибори. Вони відбулися в 1977 р, і Хуан Карлос очолив демократично обраний уряд і парламент.

Саме король врятував молоду іспанську демократію у той момент, коли над нею нависла нова смертельна небезпека. 23 лютого 1981 р. . підполковник Антоніо Техеро увірвався до іспанського парламенту з двома сотнями озброєних заколотників. Король Хуан Карлос у військовому мундирі виступив по телебаченню і закликав військове командування до лояльності.!- заявив, що корона не допустить насильства над демократичним режимом, і демократія устояла.

Хуан Карлос не хоче створювати традиційний королівський двір, а з старою аристократією "тримає дистанцію" і лише в 1991 році іспанські гранди вперше були удостоєні королівської.аудієнції.

Королева Софія старанно займається благодійництвом. Її насліду­ють у цьому і діти: донья Елена (1963 р.)* донья Христина (1965р.) та спадкоємець престолу дон Феліпе, принц Астурійський (1968р.).

Зараз Іспанія -- парламентська монархія» і головою держави є ко­роль Хуан Карлос Віктор Марія Бурбон-і-Бурбон. У 1978 році після ре­ферендуму в країні була прийнята нова Конституція, яка юридичне за­кріпила демократичні зміни, що відбулися після смерті Ф.Франко. Впер­ше в історії країни Конституція надала право громадянам, яким виповнилось 18 років, брати участь у голосуванні. Також Конституція надала автономію національним меншинам, установила парламентський контроль за діяльністю уряду тощо.

Законодавчим органом є двопалатні кортеси, які складаються з конгресу депутатів (350 членів) і сенату (208 членів). Закони, які приймає парламент, обов'язково затверджуються королем. Виконавчий орган -- Рада міністрів (уряд) на чолі з прем'єр-міністром. До складу уряду, або Ради міністрів, входять члени лише тієї партії, яка перемогла на виборах у кортеси.

При королі існує консультативний орган -- Рада королівства. Лише в Країні Басків Існує автономний уряд.

В сучасній Іспанії функціонує багато партій, але правлячою є Іспанська соціалістїтчна робітнича партія (ІСРП), заснована ще в 1879 р. Крім- неї ще існують такі партії: Спілка демократичного центру, заснована в 1977 р. на основі коаліції поміркованих буржуазних партій, Комуністична партія Іспанії (1920), Народний альянс (1977), Права буржуазна партія, Робітничі комісії (1962) і Загальна спілка трудящих, яка примикає до ІСРП. Всі цї партії беруть активну участь у суспільному житті Іспанії.

Пояснення до теми: