4. Періодизація історії мовознавства

Періодизація історії мов-ва - це 6 основних етапів. Зрозуміло, що кожний з названих етапів історії лінгвістики мав періоди, і в кожному періоді існували різні напрямки й лінгвістичні школи.

Як і будь-яка періодизація, вона носить умовний характер, і кордони між етапами не можна визнати жорсткими.

І. Початковий етап - VI ст. до н.е. - XVIII ст.

Початковий етап має чотири періоди:

1) зародження знань про мову, формування лінгвістичних традицій - VI ст. до н.е. - 476 р., рік занепаду Риму;

2) мовознавство Середніх віків;

3) мовознавство епохи Відродження - 2-а половина ХІV - XVI ст.,

4) Мовознавство Нового часу - XVII - XVIII cnт.

ІІ. Виникнинення порівняльно-історичного мовознавства та філософія мови – кінець XVIII - початок XIX ст.

ІІІ. Розквіт порівняльно-історичного мовознавства. Діяльність натуралістичного, логіко-граматичного і психологічного напрямів у лінгвістиці ХІХ ст.

ІV. Неограматизм і соціологія мови - кінець ХІХ - початок ХХ ст.

V. Структуралізм - 1920 - 1960 рр. У ці роки всі структуральні школи у світовій науці досягають значних успіхів у вивченні мови в її синхронному стані як системного явища.

VI. Сучасне мовознавство - 1970 рр. - до тепер.

Тема 2 Лінгвістичні погляди в Давній Індії та Китаї

1. Лінгвістичні погляди в Давній Індії

2. Лінгвістичні погляди в Давньому Китаї.

1. Лінгвістичні погляди в Давній Індії

1.1. Загальна характеристика «Восьмикнижжя»

В Індії розвивалася досить давня й цікава наука про мову. Безперервна традиція її нараховує не менше 2 500 років.

Існує чотири веди: 1) Ріг-веда – збірник гімнів, 2) Сама-веда – веда віршів, 3) Яджур-веда – веда жертвоприношення, 4) Атхарва-веда – збірник заклинань. Особливо старовинною вважається Ріг-веда, написана складовим письмом «деванагарі».

Найвідомішим мовознавцем Індії був Пáніні – автор санскритської граматики,

Оригінально складена й ґрунтовно опрацьована граматика санскриту Паніні носить назву «Аштадг’яї», тобто «складена з восьми частин», «Восьмикнижжя». «Аштадг’яї» Паніні містить 3996 коротких віршованих правил – сутр (сутра – правило читання й розуміння вед у ведійських школах). Сутрами охоплена фонетика, морфологія, словотворення й синтаксис санскриту.

1.2. Фонетичне вчення в роботі Паніні

Фонетака досягла високого розвитку, це було пов’язане з необхідністю зберегти чистоту вимови вед, ведичних гімнів.

Добре був вивчений мовний апарат, описано роль його окремих частин – губів, передньої, середньої і задньої спинки язика, гортані в процесі творення звуків. У зв’язку з цим точно описано способи артикуляції голосних і приголосних. Індійська писемність, на відміну від середземноморських писемностей, була фонетичною й звуко-буквеною, у результаті чого виділялися склади й межі слів.

Індійці вже задовго до греків розрізняли приголосні й голосні звуки.

Головну увагу у фонетичному аналізі звертали на сполучення звуків та на їх взаємовпливи, тобто було описано фонетичні процеси акомодації й асиміляції. Вивчали чергування голосних, напр., в санскритських словах vidma ми знаємо – veda я знаю – vaidyas учений індійці встановили чергування голосних і-е-аі, яке утворилося з праіндоєвропейського чергування і-еі-оі.

1.3. Питання словотвору й морфології в працях давньоіндійських учених

Індійські мовознавці звернулися до аналізу слова.

Слово вони членували на корінь, суфікси й закінчення.

Порівнюючи подібні за структурою слова Паніні виділяє основу й закінчення; усі корені зводить до дієслівних коренів, далі неподільних. Таким чином йому вдається виявити 1993 дієслівних кореня, з яких шляхом додавання первинних чи вторинних закінчень займенникового походження, на думку Паніні, утворюються всі частини мови. У Давній Індії не випадково традиційно створювалися словники коренів.

Розрізняв словотворчі й формотворчі морфеми. Описує нульову флексію та нульову морфему. Не залишилася поза увагою й внутрішня флексія.

Послідовно виклали правила словотворення.

Аналізуючи тексти, автори звертали увагу на схожі за формою і значенням слова і таким чином виділяли різні форми того самого слова. Порівнюючи дві такі форми виділяли дві складові частини слова – основу і закінчення.

І в морфології індійські мовознавці далеко випередили своїх грецьких колег.

Індійський граматист Гуру зазначав, що морфологія складається з трьох розділів: 1) класифікація слів (частин мови), 2) творення слів, 3) зміна слів.

1.4. Лексикографія в Давній Індії

Індійці здавна займалися складанням словників. Індійську лексикографію розробляли Амарусінг (VI ст. н.е.), Хемачандр (ХІІ ст. н.е.). У санскритських словниках подано не будь-яку форму дієслова (у нас – інфінітив, в латинській мові – 1.ос.однини), а лише корінь, напр., vid – знати, tud – штовхати, bhar – нести. Паніні наводить у своїй праці список дієслівних коренів, вказуючи значення кожного з них. Так само подано іменники й прикметники: не у формі Н.в., як у Європі, а лише основа слова. У вигляді основи записано й індійські власні назви – Паніні, Калідаса (Н.в. мав би закінчуватися на с або на х).

Староіндійська наука про мову досягла значного розвитку. В. Томсен слушно зауважив, «високий ступінь, осягнений староіндійським мовознавством, цілком винятковий; до такої висоти наука про мову в Європі не могла піднестись аж до ХІХ ст., і то багато чому повчившись у індійців». Знайомство з санскритською мовою стало головним стимулом у виникненні порівняльно-історичного мовознавства.

2. Лінгвістичні погляди в Китаї

2.1. Історія китайської писемності

Китайське мовознавство має понад двотисячирічну історію. До кінця ХІХ ст. воно розвивалося самостійно, зазнавши лише незначного впливу індійського мовознавства у зв’язку з проникненням до Китаю буддизму.

Три реформи писемності являють собою становлення ієрогліфічної китайської писемності: 1) створення стандартних однотипних знаків (стандартизація знаків із знищенням непотрібних різнописів); 2) державна уніфікація системи писемності, 3) створення структурно-змістового членування. Ці три моменти формують сучасний вид китайської писемності в її різновидах на «устав» (чженшу), «на півустав» (сіншу»), скоропис («цаошу»), які є різними функціональними стилями однієї й тієї ж графіки.

У результаті цих досягнень утворюється писемність, яка суттєво відрізняється від звуко-буквеної писемності, писемність, яка записує не звуки й склади, а морфеми. В основі китайської писемності лежить принцип: один ієрогліф відповідає одній морфемі, яка відповідає певному комплексу звукові. Цей комплекс звуків завдяки особливої типології китайської мови дорівнює складу. Тому ієрогліф записує і значення морфеми, й склад, який репрезентує цю морфему в мовленні.

2.2. Чотири трактати Давнього Китаю

Чотири найважливіші роботи є основою граматичного мистецтва китайців: «Ер’я», «Фаньянь», «Шовень цзецзи», «Шимін».

«Ер’я» - одна з найдавніших книг китайського канону. «Ер’я» являє собою орфографічний, енциклопедичний і ідеологічний словник. У ньому вперше здійснена систематизація китайських ієрогліфів. У словнику 19 тематичних розділів.

«Фаньянь» тлумачить народні вислови, просторіччя. Мета «Фаньянь» - описати неканонічну мову. До словникової статті включено синоніми з діалектів і просторіччя. «Фаньянь» подає дані про місце походження слова. Учені «Фаньянь» вважають працею, що стала основою китайської діалектології. Але слід пам’ятати, «Фаньянь» описує не діалекти, а літературну мову, вказуючи на те, з якої частини Китаю прийшли ті чи інші слова.

«Шовень цзецзи» словник не тематичний і ідеологічний, а формальний, оскільки слова в ньому розташовано не в залежності від змісту, а лише в залежності від форми знаків; цим він нагадує словник, побудований за алфавітом.

В основі цієї праці є аналіз знаків писемності, а також створення азбуки елементів, з яких створено ієрогліфи, та створення правил комбінації таких елементів. Сю Шень встановив, що 9353 ієрогліфи, які він подав у словнику, складено шляхом різних комбінацій 540 елементів.

«Шимін» - словник, в якому подано етимологію кожного імені. «Шимін описує звучання ієрогліфів. Лю Сі був певен, що етимон, тобто початкове ім’я, слід шукати не в графіці, а в зв’язках звучання й значення.

Отже, чотири праці - «Ер’я», «Фан’янь», «Шовень цзецзи», «Шимін» - дали основу головним напрямкам китайської філології.