5.4. Вивчення ступеня і характеру освоєння природи країни

При дослідженні країни і району важливо знати, як довго тривало господарське освоєння і використання природних умов і ресурсів. Без уявлення про ступінь втручання людини в природу не можна правильно зрозуміти й оцінити її.

Для дослідження територіальної структури природних ресурсів країни важливими є наступні критерії: 1) ступінь диференціації в забезпеченості ними території; 2) їхня розмаїтість; 3) територіальна концентрація; 4) територіальне поєднання ресурсів; 5) їхня доступність; 6) географічне положення.

При оцінці природних ресурсів особливо важливо враховувати наступні територіальні співвідношення:

─ територіальний розрив між ресурсами, з одного боку, та виробництвом і населенням — з іншої. Великий розрив є характерним звичайно для великих розвинутих країн, всередині яких часто чітко виділяються: 1) економічно активна територія, в якій зосереджене населення й основне виробництво та продовжують експлуатуватися агрокліматичні ресурси, проте сильно вичерпані мінерально-сировинні ресурси; 2) незасвоєна територія часто з екстремальними, несприятливими для життя людини фізико-географічними умовами, проте з багатими мінерально-сировинними ресурсами — ресурсний резерв країни. До таких країн належать США, Канада, Росія, Австралія, Бразилія, Китай, Індонезія та ін. Масштаби освоєння ресурсів в екстремальних районах визначаються не тільки їхніми запасами, але й інтенсифікацією ресурсокористування в країні.

─ співвідношення територіальної концентрації основних природних ресурсів з територіальною концентрацією виробництва і населення. У країнах з високою територіальною концентрацією найважливіших мінерально-сировинних ресурсів, які слугують базою вітчизняної важкої індустрії, переважно висока і концентрація цієї індустрії, а як наслідок усього виробництва і населення (Польща). У країнах з “дисперсними” ресурсами можуть бути дуже різними рівні територіальної концентрації промисловості.

─ важливою є оцінка ролі природних ресурсів у формуванні територіальної структури господарства країни. Для невеликих і середніх країн з бідним ресурсним потенціалом географія природних ресурсів може не відігравати важливої ролі. У таких країнах важливішою є система розселення й інфраструктура, що особливо пов’язує країну з зовнішнім світом — сьогодні головним джерелом ресурсів. Наприклад, у Японії, Італії, Нідерландах, Швейцарії власні ресурси вже давно не визначають територіальної структури господарства. Для Болгарії, наприклад, характерною є зміна територіальної структури при ресурсній переорієнтації.

─ зростає взаємодоповнюваність ресурсно-сировинних баз країн внаслідок зростання інтернаціоналізації в сфері природних ресурсів. Тому необхідно оцінювати для країни і роль зовнішнього фактора. Прикладом може бути Західна і Центрально-Східна Європа.

5.5. Рельєф

Рельєф — основний компонент природи будь-якої країни. Характеристика рельєфу формує первісний образ території, а також є важливим фактором, що впливає на всі інші компоненти природи: води, клімат, рослинність і тваринний світ значною мірою визначаються особливостями рельєфу. Чим мозаїчніший рельєф, тим більше розмаїтості в інших компонентах, тим багатша природа загалом.

Загальну характеристику рельєфу доцільно почати, вказавши, які форми рельєфу знаходяться на території, яке їхнє співвідношення за площею (яка з них переважає), перелічити найзначніші гори і рівнини.

Рельєф — сукупність усіх нерівностей земної поверхні, що називаються “формами рельєфу”. Їх розрізняють за розмірами, будовою, походженням тощо. За розмірами виділяють найбільші, великі, середні і дрібні (малі) форми рельєфу. Найбільші — це материки й океанічні западини, великі — гори і рівнини, середні і малі — пагорби, яри, дюни та ін.

Розмір і розміщення великих і найбільших форм рельєфу залежать від віку, будови і розміщення великих тектонічних структур, тобто ділянок земної кори. Рівнини розташовані на платформах, а в підніжжі гір лежать геосинкліналі (складчасті області). Платформа — це великі малорухомі і слабо розчленовані ділянки земної кори. Геосинкліналі — великі рухомі і сильно розчленовані ділянки земної кори.

На території більшості країн зустрічаються різні за масштабом форми рельєфу. Країнознавцю варто зупинитися на характеристиці великих, середніх і малих форм рельєфу, насамперед гір і рівнин.

Гори (гірські країни, гірські системи) — великі, високо підняті і сильно розчленовані ділянки земної поверхні. Вони утворюються при взаємодії внутрішніх і зовнішніх процесів. За походженням гори поділяються на дві групи: 1) вулканічні і 2) тектонічні.

Гірські хребти — лінійно витягнуті підняття з чітко вираженими схилами і гребенем. Зниження між окремими частинами гірського хребта називаються сідловинами, найнижчі і найширші з них використовуються як перевали. Перетин двох чи декількох гірських хребтів називається гірським вузлом.

Гірські країни складаються з декількох гірських хребтів та міжгірських долин і улоговин, які їх розділяють.

Нагір’я — велике гірське підняття з єдиною складчастою основою.

Гори тектонічного походження поділяються на складчасті, складчасто-глибові і глибово-складчасті. Гори залежно від часу виникнення підрозділяють (за віком) на молоді, середні і старі. Це, звичайно, яскраво проявляється в розходженні гір за висотою: найвищі (понад 2000 м) — молоді й омолоджені; середні за висотою (1000 — 2000 м) — середні і за віком; а старі гори — низькі (до 1000 м), сильно зруйновані. Проте досить часто зустрічаються винятки. Визначити приблизний вік гір досить легко за тектонічною картою. Молоді гори, як правило, — складчасті, середні і старі — складчасто-глибові і глибово-складчасті. Морфоструктура включає склад і характер простягання гірських хребтів, їх взаєморозташування і висоту.

Морфоскульптура включає характер вершин (гребнеподібні, шпилясті, округлі, плоскі і т.д.), схилів (пологі, круті, стрімкі і т.д.), міжгірських улоговин і перевалів (сідловин і гірських проходів), печер.

З внутрішніми (ендогенними) процесами пов’язані не тільки виникнення найзначніших форм рельєфу, а й постійні зміни земної поверхні. До них належать повільні коливання, землетруси і вулканізм. Повільні коливальні рухи відбуваються всюди і постійно. Землетруси — різкі, значні коливання, часто зі зсувами земної поверхні. Сила землетрусів вимірюється в балах. Землетруси найчастіше виникають в молодих складчастих горах.

Вулканізм — виверження магми (лави), води, що кипить чи бруду на поверхню. Два останніх види вулканів називаються відповідно гейзерами і грязьовими вулканами.

Рівнини також розрізняються за висотою і віком. В основі більшості рівнин лежать платформи. Вік платформи впливає на висоту і вік рівнини. Молодим платформам (плитам) відповідають звичайно молоді рівнини (до 200 м) — низовини; середнім за віком платформам відповідають середні за віком рівнини (до 500 м) — височини; древнім платформам відповідають найстарші і високі рівнини (понад 500 м) — плоскогір’я.

Плато — високі, рівні чи слаборозчленовані ділянки рівнин, нагір’їв і гір, в основі яких лежать виступи кристалічного фундаменту. Найчастіше плато зустрічаються на плоскогір’ях. Походження і вік рівнин також можна визначити за тектонічною картою. Молоді рівнини складені переважно м’якими, рихлими осадовими породами (піски, глини, солі, вапняки і т.д.). На старих рівнинах переважають метаморфічні і магматичні гірські породи (сланці, конгломерати, пісковики, граніти, гнейси та ін.). На височинах зустрічаються метаморфічні й осадові породи, а магматичні значно рідше.

Середні і малі форми рельєфу формуються під дією зовнішніх (екзогенних) процесів. До них відносяться вивітрювання (ерозія, абразія та ін.), денудація, акумуляція та ін.

Вивітрювання — сукупність зовнішніх природних процесів, які призводять до руйнування гірських порід. Розрізняють два основних види вивітрювання — фізичне і хімічне, які є результатом діяльності наземних вод, льодовиків, вітру, підземних вод, прибійної хвилі на морських узбережжях тощо. Під дією води утворюються такі ерозійні форми рельєфу, як яри, балки, річкові долини, дельти рік і алювіальні рівнини. Внаслідок діяльності древніх льодовиків утворилися озерні улоговини, моренні гряди і пагорби, моренні (льодовикові) і водно-льодовикові (зандрові) рівнини. Під дією сучасних гірських льодовиків утворюються карри, троги, цирки тощо. Під дією вітру утворюються бархани, дюни, останці, печери та ін. Під дією прибійної хвилі утворюються абразійні рівнини на морських узбережжях, часто складені морським піском чи галькою. Під дією підземних вод утворюються карстові форми рельєфу: лійки, колодязі, печери (зі сталактитами і сталагмітами). Середні і малі форми рельєфу сформовані, переважно, осадовими гірськими породами, за винятком останців.

5.6. Клімат

Характеристику клімату доцільно починати з вивчення основних закономірностей і понять клімату, розглядаючи послідовно головні елементи, явища і показники, які їх характеризують. Насамперед, варто звернути увагу на те, у яких кліматичних поясах розташована країна, і які особливості їхнього поширення по території.

Інформація про те, у якій кліматичній області знаходиться країна є обов’язковою, оскільки кліматичні показники, а також дані погоди прямо залежать від цього. Далі треба послідовно визначити основні елементи: дані про температуру, тиск, вологість, опади, вітри. Розглядаються параметри показників протягом року, у середньому за рік, по сезонах, а також зміни — амплітуди коливань. Амплітуди є важливими при визначенні специфічних особливостей клімату. Так, наприклад, значні амплітуди коливань є типовими для областей з континентальним і різко континентальним кліматом, а в приморських районах амплітуди коливань невеликі. Характеристику всіх кліматичних показників варто давати по основних сезонах.

Далі потрібно зупинитися на характеристиці основних кліматичних явищ. При цьому особливу увагу варто приділити областям високого і низького тиску, тому що вони безпосередньо впливають на значущість погодних змін.

Далі необхідно дати характеристику погоди. Послідовність є аналогічною характеристиці клімату: тип погоди, характеристика основних елементів і явищ.

Клімат — це стан нижнього шару атмосфери за тривалий проміжок часу.

Тропосферу прийнято поділяти на різні повітряні маси. Під повітряною масою розуміють великий обсяг повітря тропосфери, який володіє відносно однорідними властивостями і рухається як єдине ціле. Основними властивостями кожної повітряної маси є температура, тиск, вологість, запиленість. Головна властивість повітряної маси — температура, яка залежить від величини сонячної радіації (кількості сонячного тепла, яке надходить на Землю). Кількість сонячної радіації залежить від кута падіння сонячних променів, тобто від географічної широти. Чим більший кут падіння, тим більша кількість сонячного тепла (сонячної радіації) надходить на Землю. Відповідно до величини сонячної радіації розрізняють чотири типи повітряних мас: 1) екваторіальна; 2) тропічна; 3) помірна і 4) арктична (антарктична). Важливий також характер підстилаючої поверхні, над якою формується повітряна маса; це насамперед суша чи море (океан). Над материком формуються континентальні (материкові), а над океаном — морські (океанічні) повітряні маси, які називають підтипами. Будь-яка повітряна маса займає площу в тисячі і мільйони квадратних кілометрів, ці простори з визначеним пануючим типом повітряної маси називаються основними кліматичними поясами. Всього сім основних кліматичних поясів: екваторіальний, тропічні (північний і південний), помірні (північний і південний), арктичний і антарктичний (розташовані в полярних широтах). Великий вплив на формування клімату чинить також атмосферна циркуляція — закономірне переміщення повітряних мас. Крім поясів постійного їхнього перебування (основних кліматичних поясів) виникають пояси, у яких двічі на рік (узимку і влітку) повітряні маси змінюються: узимку панує одна повітряна маса, а влітку — інша. Такі кліматичні пояси називаються перехідними, у їхній назві присутня приставка “суб”: субекваторіальний (північний і південний), субтропічний (північний і південний), субарктичний (чи субантарктичний); усього нараховується шість перехідних поясів. У кожному з них влітку панує тип клімату, який формується на широтах, розташованих ближче до екватора, а взимку — тип клімату, розташований ближче до полюса. У тому ж самому поясі клімат на океані і на материку є неоднаковим. Якщо безпосередньо на узбережжі переважає морський (океанічний) клімат, то в міру віддалення від узбережжя він стає континентальним. Великий вплив на клімат прибережних територій чинять морські течії. Наприклад, клімат у Норвегії, розташованій на західному узбережжі Скандинавії, є теплішим і вологішим завдяки теплій течії Гольфстрім. А на півострові Лабрадор, розташованому на цих же широтах у Канаді, клімат набагато холодніший і сухіший: цей півострів омивається холодною течією. Крім того, клімат у горах залежить від їхньої висоти, змінюється співвідношення тепла і вологи, і утворюються висотні кліматичні пояси. Характеристика клімату дається в межах визначеного кліматичного пояса чи області, включаючи наступні кліматичні показники: температура, тиск, вологість, опади, вітер.

Температура — головний кліматичний показник. Загальна закономірність у розподілі температури — її зниження від екватора до полюсів. Температуру повітря позначають на кліматичних картах ізотермами (лінії, що з’єднують точки з однаковою температурою повітря за визначений проміжок часу). Необхідно проаналізувати середньорічне значення температури, середні значення температур зими і літа, річну амплітуду температур і річний хід температури повітря. Річний хід температур — зміна середньомісячних температур протягом року. Різниця середньомісячних температур найтеплішого і найхолоднішого місяців називається річною амплітудою температур. Чим менша річна амплітуда коливань, тим ближче країна до океану. Найбільші перепади температур є у країнах з різко континентальним кліматом. Звичайно з висотою температура повітря зменшується, але зустрічаються винятки, коли з висотою температура повітря підвищується. Це явище називається температурною інверсією. Вона зустрічається в країнах, які мають складний гірський рельєф.

Розподіл атмосферного тиску на земній поверхні також змінюється по широті, від екватора до полюсів. Існують пояси пониженого тиску (екваторіальний і помірні) і підвищеного тиску (тропічні і полярні). Показники атмосферного тиску позначають на кліматичних картах ізобари (лінії, що з’єднують точки, що фіксують однаковий тиск). Над континентами й океанами існують області високого і низького тиск. Одні зберігаються протягом усього року, інші виникають тільки взимку або тільки влітку. : Замкнута область підвищеного тиску — максимум. Замкнута область зниженого тиску — мінімум. Максимуми і мінімуми — це центри виникнення гігантських вихрових потоків — антициклонів і циклонів, які впливають на погоду. У замкнутій області підвищеного тиску формується ниспадний вихор з рухом повітря від центра до периферії — антициклон. У замкнутій області пониженого тиску формується висхідний вихор з рухом повітря від периферії до центру — циклон. Від температури повітря, величини атмосферного тиску і характеру підстилаючої поверхні залежать також вологість повітря й опади.

Для країнознавчої характеристики важлива відносна вологість, тобто вміст водяної пари в 1 м³ повітря, виражене у відсотках. Нормальним показником відносної вологості повітря вважається 40 — 60% залежно від широти.

Кількість опадів, залежить від вологості повітря. Чим вища відносна вологість, тим ймовірніше випадання опадів. Кількість опадів виражається в міліметрах (мм). Найбільша кількість опадів випадає в екваторіальних широтах. Розподіл опадів по території всередині країни залежить від близькості до моря, від температури і вологості повітря, від хмарності, атмосферного тиску, від рельєфу, вітрів, що панують на узбережжях материків. При характеристиці опадів важливо вказати їхню загальну кількість, річний хід (режим випадання) і форми випадання.

Вітер — це переміщення повітря в горизонтальному напрямку від більшого тиску до меншого з відхиленням вправо в Північній півкулі і вліво — у Південній. Вітер характеризується швидкістю і напрямком. Швидкість вітру виражається в метрах за секунду або в балах. Напрям вітру визначається по тій стороні горизонту, звідки дме вітер. На Землі існує декілька вітрів, які дмуть постійно та мають власні назви. Від тропічних поясів підвищеного тиску в напрямку до екватора і помірних широт дмуть пасати. Від полярних поясів підвищеного тиску в напрямку до помірних широт дмуть північно-східні (у Північній півкулі) і південно-східні (у Південній півкулі) вітри. У помірних широтах ці потоки зустрічаються і відхиляються до сходу під впливом обертання Землі. Тому в помірних широтах панують західні вітри. Крім них є ще вітер, що виникає в результаті різниці тиску між сушею й океаном, який називається мусоном.. Мусони найбільш характерні на східних і південно-східних узбережжях материків.

Погода — стан нижнього шару атмосфери в даній місцевості в даний момент чи в будь-який невеликий відрізок часу (день, добу, тиждень). Погода характеризується елементами і явищами. До елементів погоди відносяться температура і вологість повітря, атмосферний тиск.

Явища погоди — вітер, хмари, опади, грози, посухи, урагани і т.д. Погода, так як і клімат, характеризується не окремо взятими показниками (елементами і явищами), а їхньою сукупністю. На відміну від клімату погода характеризується добовими або денними коливаннями показників температури, тиску і вологості. Для оцінки ступеня сприятливості погодних умов використовуються дані добових амплітуд (перепадів) температур, вологості і тиску. Добовий хід температур — це зміна середньодобової температури повітря за даний відрізок часу. Добова амплітуда температури — це різниця між найвищою і найнижчою температурою повітря за розглянутий період. Добовий хід атмосферного тиску — це зміна середньодобового показника тиску за розглянутий відрізок часу. Добова амплітуда тиску — це різниця між найвищим і найнижчим показниками тиску. Великий перепад тиску — свідчення крайньої нестабільності погоди. Він характерний для територій, розташованих на узбережжі в районах проходження атмосферних фронтів і поблизу від центрів (областей) пониженого тиску. Добовий хід вологості повітря — це зміна середньодобового показника відносної вологості за розглянутий період часу. Добова амплітуда вологості — це різниця між максимальним і мінімальним показниками відносної вологості. Великий перепад вологості — свідчення того, що територія розташована або на границі кліматичних поясів, або вздовж атмосферного фронту.

Атмосферний фронт — це межа між повітряними масами, котрі володіють різними властивостями. Фронти бувають теплими і холодними. Перші приносять потепління, якому передують опади, а другі — похолодання, посилення вітру, опади, грози, смерчі.

Хмари утворюються при конденсації водяної пари в повітрі, яке піднімається, внаслідок його охолодження. Висота утворення хмар залежить від температури і відносної вологості.

Хмарність виражається в балах за десятибальною системою. Повна хмарність — 10 балів. Найбільша хмарність у циклонах, найменша — в антициклонах, над Антарктидою і тропічними пустелями.

Розрізняють два типи погоди— циклонний і антициклонний. Циклонний тип погоди — похмура (хмарна), нестійка, з частими і значними змінами показників температури, тиску, з рясними опадами, вітряна. Антициклонний тип погоди — ясна (сонячна), стійка, з рідкими і незначними коливаннями температури і тиску, без опадів, безвітряна. Найменш сприятлива погода на територіях вздовж ліній атмосферних фронтів. Типи погод і відповідні їм показники змінюються протягом року, звичайно для кожного сезону можна виділити будь-який визначений тип погоди.