2 Філософія памфіла юркевича

Памфіл Данилович Юркевич (1826-1874 рр.) був найяскравішою особистістю в історії української філософії в першій половині Х1Х століття. Здобувши ґрунтовну, як на той час, освіту в Переяславській духовній семінарії та Київській духовній академії, П.Д. Юркевич працював спочатку викладачем в останній, аз 1861 року посідає кафедру філософії Московського університету. З 1869 року він працює деканом історико-філологічного факультету Московського університету.

Перу П. Юркевича належать такі наукові праці, як "Ідея", "Серце та його значення в духовному житті людини згідно з вченням Слова Божого", "З наук про людський дух", "Матеріалізм і завдання філософії", "Розум за вченням Платона і досвід за вченням Канта" та деякі інші.

Одначе, будучи оригінальним мислителем, продовжувачем традицій Київської релігійно-філософської школи, П. Юркевич не став плідним літератором (йому належить всього 12 публікацій). Це пояснюється як морально-етичним (практичним) спрямуванням його філософії, так і тими зовнішніми умовами, які склалися в російському суспільстві в середині Х1Х століття. Після виходу в світ роботи М.Г.Чернишевського "Антропологічний принцип в філософії" теоретичні пошуки в рамках релігійної філософії сприймалися російською прогресивною громадськістю вороже, що й змусило П. Юркевича відмовитись від публікацій своїх філософських роздумів. В умовах своєрідної "моди" на філософський матеріалізм теоретичні пошуки в сфері духу стали вважатися реакційними. Визнаючи історичну виправданість філософського матеріалізму, його заслуги в пропаганді природознавства та його прагнення до точності аналізу, П.Юркевич, разом з тим, був категоричним, супротивником ототожнення філософії з природознавством. Критикуючи матеріалізм, П.Юркевич тим самим утверджує своє розуміння філософії, яка пов'язується ним лише з життям духу. Філософія, згідно з П.Юркевичем, є усвідомленням духу, який виступає абсолютною основою будь-якої реальності. Звертаючись до реальності, філософія повинна виявити цю основу, зафіксувати її як ідею, в якій збігаються мислення і буття і яка є основою, законом та нормою будь-якого явища.

Філософія, таким чином, є пізнанням духу як ідеї, яке здійснюється в трьох основних формах:

а) пізнання через уявлення. В основі цього пізнання лежать форми людської чуттєвості, що приводить до суб'єктивізації результату пізнання. В ньому формується скоріше образ самої людини, ніж образ об'єкта пізнання. Буття і мислення тут не лише не співпадають, а виступають як протилежності;

б) пізнання через поняття. На цьому етапі пізнавальної діяльності відбувається звільнення результату пізнання від людської суб'єктивності, що дає можливість проникнути в сутність самої речі, виявити її якісні характеристики. Але й тут не відбувається абсолютного злиття мислення та буття. Реальність же пізнається як певна сукупність якісно відмінних речей;

в) пізнання через ідею. В цій формі пізнання відбувається осмислення раніше добутого знання як певної цілісності, яка включає в себе віру в Бога, в безсмертя душі і в вище призначення людини. Тут мислення та буття, зливаючись, стають тотожними. Буття виступає як буття ідеї. Стверджуючи це, П.Юркевич тим самим продовжує філософську традицію, яка своїм корінням сягає філософії Платона.

Центр платонівського вчення про пізнання утворює пізнання ідеї. Ідея, за Платоном та П.Юркевичем, існує вічно. її існування не пов'язане з діяльністю суб'єкта. Навпаки, діяльність суб'єкта визначається ідеями. Пізнання ідеї, вважав П. Юркевич, є справжньою ціллю людського пізнання. В цьому відношенні П.Юркевич протиставляє позицію Платона позиції І. Канта, який відстоював агностицизм та суб'єктивізм людського знання. За І.Кантом, пізнання істини неможливе ні засобами чуттєвості, ні засобами розсудку. Навіть чистий розум дає не істину, а лише загальноприйнятне знання. Філософію І.Канта П.Юркевич називає "дивним вченням", яке несе в собі загрозу самій філософії не в меншій мірі ніж філософський матеріалізм. Розвиваючи вчення Платона про ідеї з урахуванням критичної філософії І Канта, Юркевич виступає і проти абсолютного ідеалізму, в якому дійсність розглядалась як саморух абсолютної ідеї (Гегель), яка сама реалізує себе в предметному світі, лише змінюючи форму свого буття. Світ речей, за П. Юркевичем, не є "інобуття" абсолютної ідеї. На його думку, потік ролей підпорядковується вимогам ідеї внаслідок передвизначення творчої волі, яка покладає цей світ як виконавчу владу щодо ідеї як влади закону. Тим самим у загальну картину взаємодії ідей і світу вводиться таємниця Божого творіння. Таким чином філософське пізнання для П.Юркевича лежить між природознавством і вірою в Бога. Причому віра в Бога є своєрідним завершенням філософії, так як приводить до усвідомлення добра, що лежить в основах людської душі, людського серця.

Пошук істини добра, на думку П. Юркевича, не може бути реалізований лише раціональним мисленням. Добро є проявом щирого серця. Серце, для П. Юркевича, виступає осередком духовного життя людини, центром її моральності. Це тілесний орган людського духу, так само, як голова, є органом людського мислення. Робота голови (пізнавальна діяльність людини) повинна грунтуватися на роботі серця як основи її моральності. Адже і добро, і зло випливають із серця людини. Абсолютизація розумової діяльності людини (що притаманна як матеріалізму, так і абсолютному ідеалу) не дозволяє розкрити глибинні основи людського духу, свободу волі людини, її моральність і тим самим наносить шкоду самій філософії.

Але й ігнорування людської раціональності, утвердження чистого містицизму не може бути прийнятним в тій же мірі На зміну цим крайнощам повинно прийти гармонійне співвідношення між розумом та серцем. Розум та серце в гармонії відтворюють діяльність людського духу в усіх його проявах, що є гарантією подальшого розвитку філософії.

Таким чином, в своїй філософській концепції П Юркевич поєднує традиційну для європейської філософії "лінію Платона" з традиціями оригінального українського філософського мислення, вершиною якого є вчення про серце, споріднену працю Г.С. Сковороди.