5. Третя «шестиденна війна». Конфронтація Схід–Захід

Наприкінці 1960-х років конфронтація по лінії Схід–Захід після порівняної стабілізації у Європі перекинулася на Близький Схід. СРСР посилює політичну й військову підтримку радикальних, «антиімперіалістичних» режимів в арабських країнах. США зробили ставку на Ізраїль і так звані помірковані арабські режими.

Ізраїль проголосив мету створення «Великого Ізраїлю» («Ерец Ізраель»), до якого мав долучити території низки арабських країн, тому отримував сучасну зброю з Великої Британії, Франції та ФРН, а з 1962 року і зі США, і створював власну військову промисловість. На противагу цьому, арабські країни зайняли непримиренну позицію щодо самого факту існування Ізраїлю й висунули гасло: «Скинути Ізраїль у море».

Але Шестиденна війна на Близькому Сході в червні 1967 року – третя арабо-ізраїльська війна – завершилася серйозною воєнною поразкою арабських країн. Ізраїль захопив Західний берег річки Йордан, сектор Газа, а також Синайський півострів (Єгипет) та Голанські висоти (Сирія). Унаслідок цієї війни кількість палестинських біженців зросла ще на 400 тис. осіб (до початку війни 1967 року – 1 344 тис.).

22 листопада 1967 року Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію № 242, що визначила принципи політичного врегулювання близькосхідного конфлікту: виведення ізраїльських військ з усіх окупованих територій; припинення стану війни між арабськими країнами та Ізраїлем; забезпечення свободи судноплавства міжнародними водними шляхами; досягнення справедливого врегулювання проблеми біженців; забезпечення територіальної недоторканності та політичної незалежності кожної держави в цьому регіоні.

6. Четверта війна. Центри сили та мирний процес

6 жовтня 1973 року збройні сили Єгипту та Сирії атакували позиції Ізраїлю: розпочалася четверта арабо-ізраїльська війна (Жовтнева війна, Війна «Йом Кіппур», Війна Рамадану). Разом із ними у воєнних діях брали участь спеціалізовані підрозділи Іраку, Марокко, Саудівської Аравії, Алжиру, Кувейту, Тунісу, Судану та Йорданії. За американської підтримки Ізраїль зупинив раптовий напад і перейшов у контрнаступ. 22 жовтня 1973 року РБ ООН ухвалила резолюцію № 338, що передбачала припинення воєнних дій і виконання резолюції № 242.

21 грудня 1973 року в Женеві розпочала роботу мирна конференція з Близького Сходу за участі Єгипту, Йорданії, Ізраїлю, США та СРСР. Восени 1974 року робота конференції була фактично припинена внаслідок непримиренних суперечностей між Ізраїлем і арабськими країнами та втручання великих держав Близького Сходу.

У результаті «човникової дипломатії» США (серія візитів державного секретаря Генрі Кіссінджера до Ізраїлю й арабських країн) 4 вересня 1975 року Єгипет та Ізраїль підписали Синайську угоду. Єгипет зобов’язався не вдаватися до воєнних дій проти Ізраїлю і відкрити Суецький канал, Ізраїль повернув Єгипту частину його території. Склалися передумови для сепаратного розв’язання Єгиптом проблеми близькосхідного врегулювання.

Наприкінці 1970-х років дедалі зрозумілішою ставала неможливість для арабських країн керуватися прийнятою на озброєння ще 1967 року на нараді в верхах ЛАД у Хартумі (Судан) політикою «трьох «ні» – «ні» миру з Ізраїлем, «ні» переговорам з Ізраїлем, «ні» визнанню Ізраїлю. Водночас внутрішні та зовнішні чинники спонукали й Ізраїль шукати шляхи мирного врегулювання. Першим на шлях мирного зближення стає Єгипет: підписання Кемп-Девідських угод (вересень 1978 р.) та мирного договору між Єгиптом й Ізраїлем (березень 1979 р.) фактично стає початком процесу врегулювання близькосхідного конфлікту, що в історичній перспективі виявилося найбільш результативним і конструктивним шляхом вирішення арабо-ізраїльських суперечностей, яким у 90-ті роки ХХ століття пішли Організація визволення Палестини (ОВП) та Йорданія.

Унаслідок тимчасової ізоляції Єгипту в арабському світі відбувається трансформація структури арабської субрегіональної системи в дифузну, що мало негативні наслідки для міжарабських відносин, зокрема посилення відцентрових тенденцій в арабській субрегіональній системі. Утворилося декілька приблизно співставних за військово-економічною характеристикою держав – потенційних «центрів сили» (Саудівська Аравія, Ірак, Сирія, Лівія, Алжир, Марокко). Між ними розпочалася боротьба за лідерство, в якій кожна зі сторін активно використовувала палестинську проблему, прагнучи виступити ініціатором її врегулювання.

Дезінтеграція арабського світу дала змогу Ізраїлю здійснити на свою користь заходи, спрямовані на зміну регіонального балансу сил. У 1978 і 1982 роках він здійснює вторгнення до Лівану; в 1980 році анексує Східний Єрусалим; у 1981 – бомбардує іракський центр ядерних досліджень; в 1982 – здійснює агресію проти Лівану, в результаті якої фактично було ліквідовано головну базу сил палестинського руху опору, що розміщувався на ліванській території; в 1985 – завдає бомбового удару по штаб-квартирі ОВП у Тунісі.

Військовий і політичний тиск Ізраїлю змусив арабів активізувати зусилля з пошуку мирних шляхів урегулювання палестинської проблеми. На нараді глав держав і урядів арабських країн у травні 1989 року в Касабланці арабські країни погодилися з правом Ізраїлю на існування та безпеку. Арабські країни й ОВП починають усвідомлювати необхідність пошуків компромісних шляхів розблокування конфлікту.

На початку 1990-х років в умовах формування постбіполярної системи якісно нова політична ситуація склалася і на Близькому Сході. Криза у Перській затоці підштовхнула близькосхідний мирний процес: у жовтні–листопаді 1991 року в Мадриді розпочала роботу мирна конференція у справах Близького Сходу.

Після таємних переговорів у Норвегії 1993 року між представниками Ізраїлю й Організації визволення Палестини було досягнуто низки домовленостей. 10 вересня 1993 року ізраїльський прем’єр-міністр Іцхак Рабин отримав від Ясіра Арафата листа, в якому ОВП визнавала право Ізраїлю на існування і відмовлялася від терору та насилля. У заяві І. Рабина ОВП було визнано повноважним представником палестинського народу. 13 вересня 1993 року на зустрічі Арафата та Рабина у Вашингтоні уклали Декларацію принципів організації тимчасового палестинського самоврядування між Ізраїлем та ОВП – угоду про проміжний режим самоврядування у секторі Газа й районі міста Єрихон. Декларація визначала п’ятирічний термін переходу до обмеженої палестинської автономії. Втілення Декларації відбувалося в декілька стадій.

4 травня 1994 року в Каїрі голова виконкому ОВП Ясір Арафат та прем’єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабин у присутності керівників зовнішньополітичних відомств США і Росії підписали угоду про обмежену палестинську автономію, відому під назвою «Газа–Єрихон – спочатку». Вона забезпечила палестинцям можливість здійснення їхньої національної влади на власній території.

У 1993–1994 роках відбувся процес нормалізації відносин між Ізраїлем і Йорданією, що завершився підписанням 26 жовтня 1994 року мирного договору у місті Акаба. Активізувалися неофіційні контакти Ізраїлю з Марокко, Тунісом, монархіями Перської затоки. Тепер наголос в оформленні міждержавних відносин змістився на питання безпеки й економічного співробітництва.

11 серпня 1995 року в місті Таба (Єгипет) було парафовано, а 28 вересня 1995-го у Вашингтоні підписано тимчасову угоду між Ізраїлем та ОВП. Вона передбачала розширення кордонів палестинського самоврядування на Західному березі річки Йордан та обрання Палестинської Ради із законодавчими й виконавчими функціями. Мирному процесу на Близькому Сході чинили протидію екстремістські елементи з боку й Ізраїлю, і арабських країн.

17 січня 1997 року на зустрічі голови Палестинської автономії Арафата та прем’єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньяху було укладено Протокол про виведення ізраїльських військ із Хеврона. Сторони погодилися співпрацювати у сфері боротьби з тероризмом і розпочати переговори щодо остаточного статусу палестинських територій.

23 жовтня 1998 року було підписано угоду Вай-Плантейшн, або Вай-Ріверську угоду (меморандум), що забезпечила суверенітет Палестинської автономії над 18% окупованих територій. Невиконання цієї угоди ізраїльською стороною призвело до значного погіршення ізраїльсько-палестинських відносин.

Після переговорів між Арафатом та Бараком у вересні 1999 року підписано угоду Шарм ель-Шейх щодо виконання угоди Вай-Плантейшн. Вона містила зобов’язання ізраїльтян і палестинців укласти до 13 лютого 2000 року рамкову угоду про постійний статус Єрусалима, біженців, поселення, кордони та водні ресурси з тим, щоб до вересня 2000 року підписати повномасштабний мирний договір.

У жовтні 1999 року було укладено угоду про звільнення палестинських в’язнів і відкриття північного безпечного переходу із сектору Газа до Західного берега річки Йордан. Тривали важкі переговори між ізраїльськими та палестинськими представниками з питань кордонів, прав біженців на повернення та контролю над Єрусалимом. Керівництво обох сторін було послаблене внутрішніми суперечностями та невдоволенням населення.

У березні 2000 року відбулася таємна зустріч у Єрусалимі Ехуда Барака та Ясіра Арафата, яка уможливила укладення нової угоди, було встановлено нові терміни передислокації. Наприкінці березня у США відбулися таємні переговори стосовно рамкової угоди про постійний статус Палестинської автономії.