Розділ 2 I іохопження пЮйИии те суспіпьстВв

ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ АНТРОПОСОЦІОГЕНЕЗУ

Місце людини і суспільства у Всесвіті. Проблема походжен­ня людства є споконвічною. Ще з незапам’ятних часів різні на­роди складали дивовижні міфи та легенди про чудодійне похо­дження Всесвіту і людини у ньому. Всі ці перекази свідчать, на­самперед, про нездоланну пристрасть людини до пізнання своєї історії. Науковий же розгляд оригінальної народної творчості дає можливість з’ясувати не тільки джерела архаїчного фоль­клору, а й простежити вплив на його формування того природ­ного і соціального середовища, в якому він народжувався.

Чудові перекази про походження Всесвіту і людини ство­рили архаїчні мисливці, збирачі й землероби Австралії та Океанії. І хоча у різних народів, що мешкають на неосяж­них просторах островів і материків південних морів і океа­нів, міфи і легенди різняться за своїми конкретними сюже­тами, все ж їх об’єднує спільна ідея про виникнення люди­ни з морського середовища й участі в її створенні так зва­них культурних героїв і надприродних сил.

За Біблією, людина була створена із «червоної глини» Бо­гом, який вдихнув у неї безсмертну душу. Подібні міфи і ле­генди виникли у багатьох народів світу, в яких мистецтво скульпторів і гончарське ремесло досягли значного розвитку.

Пізніше в народних переказах поступово починає про­стежуватись значна схожість людини з тваринами. З’явили­ся легенди про різного роду оборотнів, які започаткували вже роздуми про природне, а не божественне походження людини. Першими цю народну здогадку підхопили античні мислителі, які розглянувши будову тіла людини, першими визначили її місце в системі тваринного світу.

Поступово, з повільного накопичення наукових спосте­режень та випадкових здогадок складалися знання про ана­томію і фізіологію людини. На основі цих знань у середині XIX ст. починається вже наукова розробка проблеми похо­дження людини і визначення її місця в систематиці живої природи та Всесвіту в цілому. З самого початку в пошуках, пов’язаних із визначенням природи людини та ролі її діяль­

36

ності в розвитку Всесвіту, простежуються два підходи: філо­софський, представники якого, розглядаючи людину як част­ку природи, намагаються визначити місце і роль людства у проходженні природних процесів, та антропологічний, метою якого є з’ясування рівня морфологічної своєрідності люди­ни і визначення її місця в зоологічній класифікації.

Визначення місця людини і суспільства у Всесвіті є одним із найважливіших елементів складної системи світосприйнят­тя людства. Як і всі інші наукові та ідеологічні концепції, ці уявлення постійно удосконалювалися впродовж історії. Одна з яскравих картин єдності людини і Всесвіту була створена ще в давньогрецькій міфології. Стародавні греки уявляли Всесвіт як єдність Неба і Землі. На Небі жили бо­ги, на Землі — люди. Боги мало чим відрізнялися від людей. Вони жили тими ж турботами і пристрастями, що й люди: Іноді боги втручалися в життя людей з тим, щоб покарати їх за негідну поведінку чи, навпаки, допомогти вийти із скрут­ного становища, а в окремих випадках навіть підносили лю­дей на Небо і робили їх рівними собі.

Проте в подальшій історії людства цей цілісний світог­ляд поступово розпався, і вже в кінці XIX ст. знання про людину і Всесвіт розподіляються між трьома самостійни­ми, мало пов’язаними між собою галузями науки: фізикою, біологією та суспільствознавством. За всіх грандіозних на­укових досягнень у вивченні кожної із зазначених сфер Всесвіту, єдиної концепції його розвитку все ж створено не було, хоча спроби у цьому напрямі й робилися. Найближ­че до вирішення цієї проблеми підійшли російські косміс- ти (В. Соловйов, Н. Федоров, К. Ціолковський, Д. Мен­делєєв та ін.). Проте найбільш грунтовну оцінку діяльнос­ті людства в масштабі нашої планети і Всесвіту в цілому дав на початку XX ст. видатний учений В. І. Вернадський в своїй концепції про біосферу, а в подальшому і про ноосферу.

Перші уявлення про біосферу як «зону життя» і зовніш­ню оболонку Землі були сформульовані ще на початку XIX ст. Ж.-Б. Ламарком. Сам термін «біосфера» був запровадже­ний у науку австрійським геологом Е. Зюссом. Проте лише В. Вернадський у своїй праці «Геобіохімія» вперше виклав історію розвитку біосфери і здійснив реконструкцію цього процесу. Узагальнюючи величезний емпіричний матеріал, накопичений багаторічними дослідженнями, В. Вернад­ський довів, що плівка життя, яка виникла на поверхні Зем­лі, різко прискорила всі процеси її розвитку завдяки спро­можності за допомогою утилізації енергії космосу трансфор­

37

мувати земну речовину. Таким чином, Земля і Космос уяв­лялися єдиною системою, де жива речовина з’єднувала в од­не ціле процеси нашої планети з космічними процесами. Як наслідок цього величезного процесу розвитку стала поява на землі людини — носія Розуму. Розум, у свою чергу, значно прискорив всі процеси розвитку у Всесвіті, створивши нову оболонку — ноосферу (сферу розуму). Термін «ноосфера» вперше був запропонований під час обговорення доповіді

В. Вернадського в Парижі французькими дослідниками фі­лософом Е. Леруа та палеонтологом П. Тейяр-де-Шарденом. Сам В. Вернадський цей термін почав використовувати значно пізніше.

Згідно з ученням В. Вернадського, генезис людини, а з нею і ноосфери, був наслідком розвитку біогеосфери. Як частина Всесвіту земля свого часу стала природним сере­довищем, в якому виникло людство. У свою чергу, люди­на, насичуючи нашу планету штучними знаряддями праці і побуту, перетворила значну її частину в біотехносферу, зробивши її об’єктом цілеспрямованої перебудови та за­собом забезпечення своєї життєдіяльності. З часом діяль­ність людей набуває планетарних, а в наш час уже й по­заземних масштабів, перетворюючись на чинник косміч­ного порядку. Отже, учення про ноосферу, об’єднавши процеси розвитку живої і неживої природи, перекинуло міст до вирішення сучасних проблем розвитку людського суспільства.

Завершуючи огляд філософського визначення місця лю­дини у Всесвіті, зазначимо, що в наш час єдиного розумін­ня поняття «ноосфера» серед дослідників не існує. Так, од­ні дослідники вважають ноосферою лише ту частину біосфери, яка перебуває під впливом людини, і, розгляда­ючи її в історичній перспективі, поділяють на ноосферу ста­родавніх греків, ноосферу середньовіччя й таке інше (М.М. Гумільов). Інші вважають, що епоха ноосфери наста­не лише тоді, коли людина забезпечить таку взаємодію Лю­дини і Природи, яка дозволить стабільно розвиватися як людині, так і природі (М. М. Мойсєєв). Існують й інші тлу­мачення. Але всі дослідники визнають головне: виникнення людини і суспільства є наслідком розвитку життя не тільки на нашій планеті, а й у Всесвіті в цілому.

Більш конкретним є визначення місця людини в біологіч­ній систематиці. Перші спроби визначити місце людини в органічному світі були зроблені античними філософами. Так, згідно з класифікацією Арістотеля (384 — 322 pp. до н. е.), вона належить до особливої сукупності («роду») ви­

38

тих тварин — живородних ссавців, вкритих волоссям і ди­хаючих легенями. Розглядаючи людину як кінцевий ре­зультат розвитку живих істот, Арістотель детально описав її тіло і вказав на ті особливості (прямоходіння, наявність розвинутого головного мозку, членороздільна мова, здат­ність мислити), завдяки яким вона посідає панівне місце в природі. Між людиною та іншими тваринами він розмі­щував мавп.

У подальшому думку про схожість людини та мавпи роз­вив відомий римський лікар й анатом Клавдій Гален (II — початок III ст. н. е.), який назвав мавп «смішними копіями людей». Він виявив багато спільних рис у їхній анатомічній будові.

Ідея спорідненості людини та мавпи дістала новий ім­пульс в епоху Відродження, коли вчені знову повернулися до анатомічних досліджень. У 1699 р. англійський дослідник Е. Тайсон дав анатомічний опис шимпанзе, вказавши, що мппі мавпи є перехідною ланкою між людиною, нижчими мавпами та іншими тваринами. Разом із тим він називав мавп «четверорукими», протиставляючи їх «дворуким», тоб­то людям.

У середині XVIII ст. розрізнені думки про спорідненість людини з тваринним світом дістали теоретичне обгрунту­вання. Так, у класифікації видів, складеній визначним шведським натуралістом Карлом Ліннеєм, люди віднесені до загону приматів («головних», «князів»), який включає та­кож роди мавп, лемурів та кажанів. У десятому виданні своєї «Системи природи» (1758) вчений розділив рід «Ношо» (людина) на дві групи: «Homo sapiens seu diumus» (людина розумна, або денна), яка включає американську, європейську, азійську та африканську людину, та «Ното ferns» (людина дика), куди віднесені фантастичні «дивовиж­ні» та «нічні» люди, а також орангутанги — людиноподібні мавпи.

Як відомо, Лінней дотримувався традиційних поглядів про незмінність біологічних видів. Проте його класифікація, яка поставила людину в один ряд із мавпою^ сприяла роз­виткові еволюційних ідей, остаточне утвердження яких пов’язане з працями видатного англійського вченого Чарль­за Дарвіна (1809 — 1882).

Один із послідовників дарвінізму — англійський біолог Томас Гекслі у праці «Про місце людини в ряді органічних істот» (1863) піддав критиці поширені на той час схеми, в яких протиставлялися загони — «дворуких», тобто людей, та «четвероруких», себто мавп. На підставі аналізу анатомічних

39

та ембріологічних даних він довів, що за багатьма ознаками антропоморфні (людиноподібні) мавпи значно ближчі до людей, ніж до нижчих мавп.

Інший прихильник еволюційних ідей, німецький зоолог і анатом Ернст Геккель (1834 — 1919) у книзі «Натуральна історія світобудови» (1868) навів родовідне дерево ссавців, що складалося із ЗО послідовних щаблів. За його схемою простежується така генеалогічна лінія: напівмавпи — мавпи

• людина. Прямими попередниками людей Геккель вважав антропоморфних мавп, близьких до сучасних гібонів.

У сучасній науці вкорінилася думка про те, що людина з’явилася на Землі в результаті тривалого історико-еволю- ційного розвитку органічного світу. Численні палеоантропо­логічні знахідки другої половини XIX ст. дали змогу конкре­тизувати уявлення про її місце в природі та шляхи еволюції її предків.

Згідно з критеріями зоологічної систематики, всі сучасні люди належать до одного біологічного виду чи навіть підви­ду людини розумної — Homo sapiens (Homo sapiens sapiens)

• сукупності поліморфних популяцій, які вільно змішують­ся між собою і дають плодюче потомство (окремі раси роз­різняються між собою за другорядними ознаками, що не мають істотного значення для життєдіяльності людей).

Вид Homo sapiens входить до роду людина (Ното), який включає також викопних людей — палеоантропів та неоант­ропів (останнім часом палеоантропів часто розглядають як підвид Homo sapiens neanderthalensis виду Homo sapiens).

Разом з іншими викопними людьми (архантропами) та безпосередніми попередниками людей — австралопітеками рід Ното складає родину гомінідів (Hominidae), представ­никам якої властиві великий мозок, випрямлене положення тіла і двонога ходьба, наявність рухливої, придатної до тон­ких маніпуляцій кисті з великим пальцем, що різко проти­ставляється іншим.

Разом з антропоморфними мавпами (шимпанзе, горила­ми, орангутангами та гібонами) родина гомінідів входить до надсімейства вищих вузьконосих підзагону людиноподібних

• Anthropoidae (іноді термін «антропоїди» вживають у вуж­чому значенні — лише стосовно людиноподібних мавп) за­гону приматів (Primates), який включає приблизно 200 видів нижчих і вищих мавп Старого і Нового Світу, напівмавп (лемурів) та довгоп’ятів. У свою чергу, загін приматів відно­ситься до класу ссавців (Mammalia) типу хордових (Chordata) царства тварин (Animala).

Наведена схема зоологічної систематики приматів у на­

40

уці не є загальновизнаною. Найбільш суперечливим є внут­рішній розподіл родини гомінідів (Hominidae), від якого, до того ж, значною мірою залежить вирішення проблеми грані людини і тварини.

Рушійні сили процесу антропосоціогенезу. Важливим момен­том визначення місця людини у Всесвіті є з’ясування джерел і характеру тих рушійних сил, що згодом спричинили виник­нення людства. В наш час уже ніхто не заперечує, що безпо­середнім «матеріалом» для виникнення людини була біологіч­на основа — тривалий і суперечливий шлях розвитку анатомо­фізіологічної і нервово-психічної організації її безпосередніх пращурів. Проте не лише біологічні передумови привели до виникнення людства. Становлення людини і суспільства знач­ною мірою було зумовлене також іншими чинниками, перш за все соціальними, екологічними та космічними.

Вже спроба основоположника наукового підходу до проб­леми антропогенезу Ч. Дарвіна звести процес виникнення людини і суспільства лише до біологічних факторів (статевий відбір) не дала очікуваних результатів, що врешті-решт зрозу­мів і сам її автор. Так, згідно з еволюційною теорією Ч. Дар­віна, фізичний тип сучасної людини сформувався завдяки довготривалому відбору жінками чоловіків, які мали істотні переваги в фізичній будові організму. Надаючи перевагу фі­зично досконаліше організованим чоловікам, жінки забезпе­чили народження плодовитіших і морфологічно краще побу­дованих нащадків, що зрештою і привело до появи людини. Не з’ясовуючи питання, чому жінки надавали перевагу чоло­вікам з тими чи іншими фізичними якостями, зазначимо, що по суті теорія Ч. Дарвіна не дає відповіді на головне питання: як виникли такі суто людські якості, як моральність, члено­роздільна мова, свідомість і, нарешті, суспільство.

Намагаючись вирішити питання формування моральних якостей людини Ч. Дарвін свого часу вже практично зіт­кнувся з проблемою виникнення людського суспільства, яку він не зміг з’ясувати. Він нарешті сам зрозумів, що мораль­ність властива лише людям, що вона є найсуттєвішою від­мінністю між людиною і тваринами. Ч. Дарвін змушений був визнати, що люди, наділені високими моральними якос­тями, такими як самовідданість, хоробрість, доброзичливість тощо, як правило, частіше гинуть і залишають менше на­щадків, ніж люди себелюбні, гонористі, схильні до зрад­ництва та запроданства. В цій непростій ситуації Ч. Дарвін намагається замінити поняття статевого відбору іншим по­няттям — груповим природним відбором, який, на його ДУмку, і визначає напрям розвитку моральності шляхом від-

41

бору вже не індивідуумів, а колективів. Він доводить, що ко­лективи, які мають у своєму складі більше членів з високи­ми моральними якостями, зокрема такими, як патріотизм, хоробрість, самовідданість, дисциплінованість тощо, частіше виживають у складних життєвих ситуаціях.

Близьку до дарвінівської теорію антропогенезу висунув видатний англійський антрополог А. Кізс. За його концеп­цією, на світанку людства існувало багато ізольованих людських груп, між якими йшла боротьба за виживання, в якій одні перемагали, інші гинули. Перемагали ті групи, де були міцніші соціальні стосунки, таким чином, груповий відбір сприяв формуванню у людей суспільних якостей.

Обидві точки зору мають право на існування. Але це вже не статевий відбір, а щось інше, що виходить за межі біоло­гічних стосунків і потребує іншого обгрунтування.

Поряд із цими концепціями виникнення людства було створено і безліч інших теорій, автори яких намагалися з’ясу­вати своєрідність людського суспільства, теж у межах біологіч­ної еволюції, спираючись на визнання окремих біологічних чинників як рушійних сил процесу антропосоціогенезу. Одні дослідники вважали вирішальним фактором перебудови мор­фології людини прямоходіння, інші — розвинуту руку, яка сприяла підкоренню природи людиною, треті — розвиток мозку як «вмістилища» свідомості і розуму. Всі ці чинники дійсно мали величезне значення для морфологічної перебудо­ви людини і формування її як соціального феномена. Без пря­моходіння взагалі неможливо уявити формування людини, а без розвинутої руки — становлення й розвиток виробництва, нової, суто людської форми адаптації до мінливого природно­го середовища. Мозок є не тільки «вмістилищем» свідомості і розуму, а й регулятором внутрішніх функцій організму, «пуль­том управління» всіма діями людини, «місцем» народження ідей перетворення навколишнього середовища, засобом під­тримання балансу між мінливими природними умовами та процесами, що відбуваються в організмі самої людини.

Останнім часом з’явилися нові теорії, в яких велика увага приділяється екологічним та космічним чинникам антропо­соціогенезу. Спираючись на сучасні досягнення природничих наук, дедалі більше дослідників намагаються простежити без­посередні зв’язки між циклами еволюційного перетворення природи, ритмами геофізичних і космічних процесів та ви­никненням людини і суспільства.

Так, відомий американський філософ Говард Парсонс запропонував нове поняття «планетарна людина», змістом якого є як планетарна природа людини та її пристосованість

до умов нашої планети, так і незаперечність факту саме зем­ного її походження та мешкання, що, на думку вченого, не виключає можливості її міжпланетних подорожей. Інакше кажучи, географічні та екологічні умови нашої планети спричинили зародження, проходження та завершення про­цесу антропосоціогенезу.

Російський дослідник В. А. Анучін звернув увагу на те, що крім своєрідності екологічних умов розвитку флори і фауни земної кулі, для отримання істотних наслідків еволю­ційної перебудови організмів необхідно ще мати певний час для трансформації існуючих біологічних форм у нові, які лише згодом можна буде розглядати як наслідок впливу гео- ірафічного чинника. Водночас для еволюції організмів, крім зміни природного середовища, потрібні ще боротьба за іс­нування, природний відбір, спадковість. Однак без різнома­нітності географічного середовища та його перманентних змін живим істотам не треба було б пристосовуватись.

Останнім часом значно збільшився обсяг поняття «гео- ірафічне середовище» за рахунок включення в нього, крім традиційного компонента ландшафтно-кліматичної різно­манітності, космічного впливу на розвиток живих істот, пе­редусім радіаційних процесів, а також тектонічних, сейсміч­них, вулканічних тощо. Серед багатьох гіпотез цього напря­му заслуговує на увагу гіпотеза Г. М. Матюшина. На основі спостережень розміщення знахідок решток найдавніших людей та їхніх предків, які в переважній більшості вияви­лись «прив’язаними» до зони східноафриканського рифто- вого розлому, він вважає, що одним із найважливіших чин­ників антропогенезу були мутації, зумовлені радіацією — властивістю уранових руд різко впливати на спадковість ви- сокорозвинених істот. Саме такі радіаційні умови мали міс­це декілька мільйонів років тому, коли внаслідок тектоніч­них зсувів, на думку французьких учених, у південно-схід­ній Африці виник природний атомний реактор. Він став джерелом тієї радіації, під впливом якої високорозвинені антропоїди перетворились на найдавніших людей.

Ще евристичніший ефект мали спостереження Г, М. Ма­тюшина, який довів, що етапи еволюційного розвитку фізич­ного типу людини збігаються з циклами геомагнітних інвер­сій — періодичною зміною магнітних полюсів землі, в інтер­валах між якими слабшає захист живих істот від космічної Радіації. Тают чином, космічна радіація є одним із важли­вих чинників поетапного вдосконалення структури людини.

В наш час бурхливого розвитку природничих наук неможли­во не враховувати їх внесок у розробку теорії антропосоціо-

42

43

генезу. Здебільшого йдеться про науково обгрунтовані, а іно­ді й дійсно евристичні відкриття. Зокрема, це стосується ево­люції самої людини як природного феномена. Проте, роз­криваючи процес формування сучасного фізичного типу лю­дини, жодна з цих концепцій не дає відповіді на питання, як разом із людиною виникло суспільство, тобто людство як таке. Цілком зрозуміло, що поведінку людини визначає не її біологія, а щось інше, що відрізняється від біологічного.

Немає потреби детально розглядати більшість сучасних соціальних концепцій. їх, за винятком суто спекулятивних і антинаукових, можна звести до двох основних теоретичних напрямів: так званого культурологічного та трудового.

Серед багатьох західних дослідників, перш за все амери­канських, дістала широке визнання культурологічна теорія, згідно з якою основою соціогенезу є культура, насамперед духовна. Народжуючись і зростаючи, людина формується під впливом культури того чи іншого соціального оточення. Саме культура, а не структура організму, визначає поведін­ку людини. Це пов’язано з особливостями розвитку культу­ри, яка передається від одного покоління до іншого не ге­нетичним шляхом, а завдяки навчанню. Таким чином, роз­виток культури може відбуватися незалежно від біологічної еволюції. Це безперечно. Водночас не можна стверджувати, що культура є єдиною ознакою, завдяки якій людство від­різняється від тваринного світу.

Найбільшого поширення серед дослідників набула тру­дова теорія Ф. Енгельса, згідно з якою праця створила саму людину, зумовила напрям розвитку її морфологічної струк­тури, сприяла виникненню мислення, свідомості, мови, культури тощо. Визнаючи вирішальну роль праці в станов­ленні людства, трудова теорія надає великого значення також біологічним чинникам, передовсім прямоходінню, розвитку руки і мозку. В зв’язку з цим вона визначається як біосоціальна.

ПОХОДЖЕННЯ ЛЮДИНИ (АНТРОПОГЕНЕЗ)

Ранні етапи антропогенезу. Найдавніші витоки людини-

Людина пройшла довготривалий шлях у своєму біологічно­му розвитку, без глибокого, всебічного дослідження якого неможливо зрозуміти характер та особливості формування її

матеріальної і духовної культури. Сучасна наука у процесі становлення та еволюції фізичного типу людини виділяє кілька етапів. Це насамперед: ранній етап виділення люди­ни з тваринного світу; етап еволюції найдавніших гомінідів; формування давніх людей (неандертальців); становлення людини сучасного фізичного типу.

Більшість сучасних дослідників дотримується думки, як уже зазначалося вище, що Людина з’явилася на Землі вна­слідок довготривалого історичного розвитку своїх тваринних предків. Згідно з еволюційною теорією, обгрунтованою Чарлзом Дарвіном, людина та сучасні людиноподібні мавпи (шимпанзе, горила, орангутанг та гібон) походять від спіль­ного пращура, який, за висловом англійського дослідника «жив у віддалену геологічну епоху». За час, що минув після появи праці Ч. Дарвіна «Походження людини і статевий до­бір» (1871), це положення не тільки не було спростоване, а й дістало підтвердження в численних палеонтологічних та палеоантропологічних знахідках.

Починаючи з 30-х років нашого століття у різних місцях Старого Світу були виявлені кісткові рештки викопних мавп

• дріопітеків, найдавніші представники яких — проконсули

• з’явилися у Східній Африці в епоху міоцену близько 20 млн років тому. Африканські дріопітеки мешкали в тропіч­них джунглях і в лісостеповій зоні, вели напівназемний на- иівдеревний спосіб життя. Вони добре лазили по деревах, йоді могли ненадовго підніматися на задні лапи. В морфо­логічній будові цих істот зберігалось чимало примітивних рис, а саме: різко виступаючий вперед лицевий відділ, слаб­ко розвинутий надочний рельєф, що відрізняє їх від сучас­них людиноподібних мавп, тонкий шар емалі на зубах, які не були пристосовані до пережовування грубої їжі та ін.

Проконсули, ймовірно, були предками схожих на них викопних мавп Європи та Кавказу, які з’явилися тут близь­^ко * 19 млн років тому. Нижні моляри цих істот харак­теризуються наявністю так званого «узору дріопітека» — ри­си, властивої сучасним антропоморфним мавпам та людям.

Приблизно 14 млн років тому від дріопітеків відокреми­лися рамапітеки, фрагменти щелеп яких уперше виявили на одному із місцезнаходжень Сівалікських пагорбів у Північ­ній Індії. Рамапітек характеризувався відносно короткою зуоною дугою, що, очевидно, мала параболічну, тобто олизьку до людської, форму. Ікла вже не виступали із зуб- ?*« ^ряД^1в> як у тварин, проміжки між ними та різцями (ді- астеми) відсутні, перший премоляр складався з двох горби- ив, ЩО властиво людям. Крім Індії, кісткові рештки рамапі-

44

45

теків виявлені також в інших регіонах Азії (Туреччина, Па­кистан, Китай), в Африці (Кенія), Європі (Греція, Угорши- на). Згідно з сучасними уявленнями ці викопні мавпи ви­мерли близько 8 млн років тому.

Ще порівняно недавно рамапітеків розглядали як спіль­них пращурів сучасних антропоморфних мавп та людей чи навіть перших гомінідів — безпосередніх попередників авст­ралопітеків. Висловлювались припущення, що вони пересу­валися на задніх кінцівках і вміли використовувати природ­ні предмети для знаряддєвої діяльності. Однак достовірних палеонтологічних доказів наявності прямоходіння у них не­має. Крім того, за підсумками порівняльно-біохімічних дос­ліджень білків сироватки крові, гемоглобінів, ферментів, а також ДНК, проведених американськими вченими, еволюція людської лінії вищих приматів тривала не більше 10 млн ро­ків. Виходячи з сучасних методів оцінки молекулярних від­мінностей між окремими таксонами («молекулярний годин­ник»), дати відокремлення антропоморфних мавп від спіль­ного з людьми еволюційного стовбура визначаються різними дослідниками в таких межах: гібон — 18 — 22 млн років тому, орангутанг — 13 —16, горила — 8 — 10, шимпанзе — 6,3 — 7,3 млн років тому. Оте, рамапітек не міг бути спіль­ним пращуром усіх сучасних людиноподібних мавп та людей.

Що ж до пращура гомінідів — вищих мавп, які перейшли до прямоходіння, та людей — то він, очевидно, був схожим із сучасним шимпанзе. Згідно з наявними, вкрай фрагментарни­ми палеонтологічними матеріалами, ця гіпотетична істота ма­ла невеликі розміри тіла і відносно велику масу мозку. Вислов­лювалося кілька припущень щодо її локомоції: від брахіації, тобто пересування здебільшого з допомогою подовжених верх­ніх кінцівок, властивого сучасним людиноподібним мавпам, до деревного чи наземного четверо-, або двоногого. Зубна систе­ма «спільного пращура» була адаптована до жорсткої рослин­ної їжі, яка переважала на відкритих просторах. Етологічні спостереження дають підстави вважати, що він вів суспільний спосіб життя. Це було запорукою виживання в нових екологіч­них умовах: помічено, що всі члени стада павіанів, навіть під­леглі, мають більшу тривалість життя, ніж одинокі особини Висловлювались припущення, що найближчі попередники перших прямоходячих мавп були здатні використовувати при­родні предмети (Є. Н. Хрисанфова). За даними «молекулярно­го годинника», вони жили приблизно 8 — 6 млн років тому.

Австралопітеки — безпосередні попередники людей. Напри­кінці третинного періоду на земній кулі відбувалися різкі еко- лого-кліматичні зміни. Зменшення площі лісів і збільшення

вдоїш степів змушувало гіпотетичних пращурів гомінідів деда­лі частіше переходити до наземного способу життя і привчало до випрямленого положення тіла. Поступово в раціоні вищих _мавп все відчутнішу роль почала відігравати м’ясна їжа, що привело до змін зубо-щелепного апарату, збільшення маси і вдосконалення функції мозку. Згодом вони навчилися вико­ристовувати природні предмети — палиці, каміння, уламки кіс­ток Для захисту від хижаків і полювання на дрібних та середніх звірів. Знаряддєва діяльність сприяла поступовому вдоскона­ленню руки. Близько 6 — 4 млн років тому на Африканському континенті з’явилися перші «мавполюди» — високорозвинуті прямоходячі мавпи, які дістали назву австралопітеків.

Вперше кісткові рештки цих істот були виявлені в середи­ні 20 — 30-х років нинішнього століття на території Південної Африки в місцезнаходженнях Таунг, Стеркфонтейн, Макапас- гат, Кромдрай та Сварткранс, де вони здебільшого розміщува­лись у карстових печерах. Ще в 1925 р. професор Йоганнес- бурзького університету Раймонт Дарт на підставі дослідження черепа з Таунга («бебі з Таунга») дійшов висновку, що він на­лежав прямоходяч ій мавпі. Однак цей висновок не знайшов підтримки в більшості провідних антропологів того часу.

Упродовж наступних десятиліть австралопітеків розгля­дали як бічну, відокремлену гілку високорозвинутих мавп. Це пояснювалося тим, що географія знахідок їхніх кісткових решток обмежувалась крайнім півднем Африканського кон­тиненту — регіону, віддаленого від тих місць земної кулі, де були виявлені сліди первісних людей. Однак у 1959 р. по­дружжя Луїс та Мері Лікі розкопали фрагменти кістяка авст­ралопітека в найдавнішому шарі Олдувайської ущелини в Танзанії — яруги глибиною до 100 метрів і довжиною кіль­ка кілометрів, що утворилася на дні висохлого озера кінця третинного — початку четвертинного періоду. Упродовж на­ступних десятиліть рештки австралопітеків були виявлені на багатьох інших місцезнаходженнях Східної Африки.

Важливе значення мало відкриття двоногих «мавполю­дей* в місцевості Хадар, у так званому Афарському трикут­нику (Ефіопія), де протягом тривалого часу проводила роз­копки міжнародна Афарська експедиція. В 1972 р. тут була виявлена ціла колекція кісток, які належали 13 особинам різного віку. Висловлювалось припущення, що вони загину­ли в результаті раптової катастрофи (М. Теб).

_ Ще більшого розголосу набула знахідка решток молодої жіночої особини («Люсі»), яка жила близько 3 млн років то­му. Збереглося приблизно 40 % усіх кісток скелета, що дало змогу реконструювати зовнішній вигляд цієї істоти.

46

47

Загалом, на сьогодні в Південній та Східній Африці ви- явлені кісткові рештки близько 500 особин австралопітеків, які, крім згаданих вище, походять із Танзанії (Летолі, Гару, сі, Пенінж), Кенії (Кооба Фора, Імерет, Канапої, Лотагам, Лукайно, Західна Туркана), Ефіопії (Омо). Зауважимо, що місцезнаходження австралопітеків зосереджені здебільшого в зоні Східноафриканського рифту — гірського розлому, що тягнеться від Червоного моря до півдня Африканського

Найважливіші знахідки кісткових решток австралопітеків у Східній Африці:

1 — Хадар; 2 — Омо; 3 — Кообі-Фора; 4 — Лотагам; 5 — Канапої; 6 — Олдувай; 7 — Летолі

Різке розширення географії знахідок докорінно змінило уявлення про роль австралопітеків у процесі антропогенезу Нині вже ні в кого не викликає сумніву, що вони були пер­шими істотами на Землі («мавполюдьми»), які засвоїли пря- моходіння. За будовою тазового поясу та кісток нижніх кін­цівок вони значно ближче до людей, ніж до мавп.

48

Виявлені в Летолі викопні відбитки стоп австралопітека свідчать про те, що прямоходіння виникло принаймні 3,8 — З 6 млн років тому. На думку фахівців, ранні австралопітеки ще не могли повністю розгинати ноги в тазостегнових сугло- бах і пересувалися досить повільно, короткими кроками. Вис- ловлювалось припущення, що їхнє тіло було вкрите волоссям (Д. Ламберг); згодом волосяний покрив зник, а натомість з’явилися пітні залози. Ці зміни захищали давніх гомінідів від перегріву на відкритих, позбавлених рослинності рівнинах.

У будові черепа австралопітеків поєднувалися примітив- ні та прогресивні риси. З одного боку, вони мали спадистий лоб з великим, нависаючим над очними орбітами валиком, обличчя, висунуте вперед, плоский і широкий «мавп’ячий» ніс, скошене підборіддя. З іншого — відносно менший ли- цевий і більший мозковий відділ, не властиву мавпам пара- болічну форму зубної дута, «узор дріопітека» на нижніх мо- лярах і т. ін. Нижні кінцівки цих істот були довші, ніж верх- ні, і слугували виключно для пересування; верхні звільня- лись для трудової ДІЯЛЬНОСТІ. Що ж до об’єму мозку, то він становив близько 520 см³. Це значно менше, ніж у сучасних людей (1450 см³), проте більше, ніж у шимпанзе (345 см³) чи горили (420 см³).

Р. Дарт, Р. Брум, Л. Лікі, Д. Джохансон та інші дослідни- ки, які брали участь у вивченні кісткових решток австрало-

пітеків, розрізняють серед них дві групи: грацильних, або ран- ніх, та масивних, або пізніх.

Грацильні австралопітеки, представлені двома видами або підвидами двох видів («австра- лопітек африканський» та «австралопітек афарський»), які характеризувались невели- кими розмірами та масою тіла.

Так, зріст особини, сліди якої були виявлені на вулканічному попелі в Летолі, становив при- близно 103 см, а «Люсі» —

108 см. Загалом він, очевидно, не перевищував 120 см. Відпо- відно невеликою була й вага Цієї істоти: від 25 до 40 кг.

На думку фахівців, гра-

Цильні австралопітеки належали до всеїдних форм, у харчо- вому раціоні яких значне місце посідала м’ясна їжа.

Реконструкція зовнішності гра­нильного австралопітека (за Т. Уайтом та Д. Меттернсом)

49

Найбільш ранні кісткові рештки цієї групи гомінідів да­туються 5,5 — 4,5 млн років тому (фрагмент нижньої щеле­пи з Лота гама та плечової кістки з Канапої), проте більшість із них припадає на період 4 — 2,9 млн років тому.

Масивні австралопітеки, серед яких розрізняють «австрало­пітека могутнього» та «австралопітека бойсового», чи «зин- джантропа», вирізнялися вищим зростом (до 160 см) і більшою вагою тіла (до 70 кг). У порівнянні з попередньою групою во­ни мали більший за розмірами череп з високим гребенем, до якого прикріплювались могутні жувальні м’язи. Корінні зуби цих істот були вкриті товстим шаром емалі, проте, здебільшо­го, сильно стерті. Це свідчить про те, що вони харчувалися пе­реважно твердою, жорсткою їжею, зокрема зернами злаків.

Час поширення масивних австралопітеків, головним ареалом яких була Африка, — 2,5 — 1,5 млн років тому.

Серед сучасних фахівців утвердилася думка, що подаль­ша еволюція предків людей пов’язана з грацильними пред­ставниками роду австралопітекових. Що ж до його масивної гілки, то вона належить до бічної, тупикової гілки еволюції. Імовірною причиною їхнього вимирання була відсутність достатньої кількості м’ясної їжі, що не стимулювало роботу мозку і розвиток знаряддєвої діяльності.

Згідно з сучасними уявленнями, основним типом об’єднання найдавніших гомінідів було первісне стадо, ха­рактерними рисами якого були взаємодопомога і доступ­ність здобичі усім без винятку членам колективу. Етологіч- ні дослідження останніх десятиліть дали підстави для перегляду поширених раніше уявлень щодо надмірної агре­сивності членів такого об’єднання, притаманного їм так зва­ного зоологічного Індивідуалізму. Так, російський антропо­лог М. О. Дерягіна з’ясувала, що найінтенсивніша предмет­на діяльність спостерігається в тих групах людиноподібних мавп, які відзначаються пониженою агресивністю особин.

Найбільш ранні гомініди — афарські австралопітеки — жили невеликими ізольованими популяціями, для яких, очевидно, була властива плинність чоловічої і стабільність жіночої частин. Вони займалися збиранням рослинної їжі: жорстких і волокнистих зерен та плодів, їли м’ясо убитих хижаками тварин, і, можливо, самі полювали на них, вико­ристовуючи природні дерев’яні, кам’яні та кістяні предмети. Відмовившись від тези Р. Дарта про існування так званої «остеодонтокератичної культури» (культури кісток, зубів та рогів), сучасні дослідники визнають, що австралопітеки вже вміли розколювати камені. За даними Дж. Харріса та Д. Джохансона, найдавніші у світі кам’яні знаряддя, знайде­

50

ні на стоянці Гона в Афарській пустелі, були виготовлені 2,7 __ 2,9 млн років тому.

Збираючи плоди, зерна, коріння рослин, шукаючи м’яс­ну ЇЖУ» невеликі групи австралопітеків вели бродячий спосіб зкиття, часом здійснюючи досить значні переходи. Деякі з них, імовірно, перебирались на територію Європи та Азії, де відомі близькі до них форми: гігантопітек у Північній Індії та мезантроп на острові Ява. Але основним ареалом австра- лопітекових, які остаточно вимерли приблизно 850 тис. ро­ків тому, залишалася Африка.

Перші представники роду Ното на Землі. В 1960 р. в пер­шому, найдавнішому шарі Олдувайської ущелини, що да­тується 2—1,7 млн років тому, Луїс Лікі виявив кісткові рештки досі не відомих істот, а саме: нижню щелепу з зуба­ми та дві тім’яні кістки жіночої особини 11 — 12 років; клю­чицю і кістки рук ще двох особин, дорослої та молодої; біль­шу частину кісток ноги четвертої особини. Поруч із ними містилися кам’яні знаряддя зі слідами штучної обробки та кістки тварин. Згадані фрагменти кісток належали новому виду гомінідів, які за розмірами тіла (зріст до 120 см, вага — приблизно 25 — 40 кг) нагадували грацильних австралопіте­ків, проте характеризувались відносно великим обсягом мозку — 645 — 680 см³. За локомоцією вони впритул набли­зились до сучасних людей, утримуючи тіло в майже повніс­тю випрямленому положенні. В будові кисті цих істот поєднувались як архаїчні ознаки, пов’язані з адаптацією до деревного способу життя, так і деякі прогресивні риси (на­приклад, розширення нігтьових фаланг, що свідчить про по­чаток формування властивих людям широких пальцевих по­душечок і добре розвинутого дотикового апарату). На думку Джона Нейпіра (Англія), вони вже могли виготовляти зна­ряддя праці з допомогою так званого «силового» охоплення, коли предмет згрібається всією жменею і затискується нею, немов обценьками. Вважають, що воно передувало власти­вому сучасним людям «точному» обхвату, який вимагає пов­ного протиставлення великого пальця. Для підтвердження своєї гіпотези Нейпір провів експеримент, власноручно ви­готовивши чопер — примітивне кам’яне знаряддя з грубими сколами, використовуючи лише силове охоплення.

Л. Лікі відніс свою знахідку до роду Ното («людина»), надавши їй видову назву Homo habilis — «людина вміла». Однак Ле Гро Кларк (США), В. П. Якимов та В. І. Кочет­кова (Росія) не погодилися з думкою про належність habilis ДО людського роду, вказавши на їхню схожість з грацильни- ми австралопітеками.

51

Нові знахідки кісткових решток Homo habilis були зроб- _до нього також телантропа, що мешкав на півдні Афри-

лені на східному пустельному березі озера Туркан у Кенії, де _{уяНСЬК0Г}о континенту, та чадантропа з Центральної Африки, з 1969 р. протягом тривалого часу працювала експедиція під більшість знахідок habilis датуються 1,7 — 2 млн років

керівництвом Річарда Лікі. Особливого розголосу набув че- Це дало підстави висунути гіпотезу про те, що відок-

реп «№ 1470» (за інвентарним номером Національного му- ^^ення «людської» лінії гомінідів від спільного з австра-

зею в Найробі, де він зберігається), знайдений разом із кіст- ^щтеками еволюційного стовбура відбулося приблизно 2 — ками нижніх кінцівок. Він характеризувався відсутністю ^ $ _wlH років тому.

надочного валика, а головне — значно вищою, ніж у його ’ jj_abilis були творцями першої у світі археологічної культу- олдувайських «родичів», місткістю мозку — близько 780 см³. __ олдувайської, або олдованської (2,5 — 1,5 млн років то-

Зріст кенійського habilis, який жив 1,88 — 1,89 млн років то- _яка характеризується, передусім, примітивними знаряд-

му, становив 156 — 160 см. _л<Пьт з гальки, кварциту, вулканічної лави: чоперами (галька

sitf/W&b. з однобічним оббиванням), чопінгами (камені або галька, об-

Знаряддя праці олдувайської культури:

1 — чопери; 2 — чопінги

Це та інші відкриття змусили скептиків змінити своє став­лення до Homo habilis, погодившись із висновками Л. Лікі На сьогодні в Олдувайській ущелині та на березі озера Тур кан виявлено близько двох десятків кісткових решток пред ставників даного біологічного виду. Деякі дослідники відно

биті з двох боків, що мали загострений край), скребками з відщепів, відщепами з кількома сколами, сфероїдами (оббиті з усіх боків камені округлої форми, що використовувалися для метання). Крім Олдувайської ущелини, вони виявлені на стоянках Homo habilis у Марокко, Тунісі, Кенії, Ефіопії. Зна- ряддя, що нагадують олдувайські, виявлені також на терито- рії Південної Азії. їхні риси притаманні також знаряддям з окремих стоянок Якутії, Туви, Китаю, Закавказзя тощо. На думку вчених, кам’яні знаряддя використовувались для свіжу- вання та розтину туш тварин, різання м’яса, роздроблювання кісток і видобування мозку. Експериментальним шляхом до- ведено, що вони могли застосовуватися також для заточуван- ня палиць, якими легко викопати їстівне коріння і плоди рос- лин чи розкопати нору дрібної тварини (Дж. Кларк). У най- давнішому шарі Олдувайської ущелини виявлені також окре- мі кістки з борозенками та відшліфованими поверхнями, що утворюються під час скребіння шкір або копання землі.

Характерною рисою олдувайської культури є наявність ба- зових стоянок, де члени первісних колективів ділили між со- бою їжу, виготовляли знаряддя праці, виховували дітей. Біль- шість із них були розташовані поблизу джерел питної води. На одній із стоянок у першому шарі Олдувайської ущелини вияв- лене коло із каменів діаметром близько 4 метрів, які в давни- ну, як вважають дослідники, підтримували каркас найдавнішо- го житла. Ці необроблені камені — манупорти — могли також слугувати для захисту їстівних припасів від хижих тварин.

Етологічні спостереження дають підстави вважати, що колективи habilis складалися з кількох сімей, які включали самок і дітей та трьох-чотирьох самців. Такі колективи не мали постійного складу і були відкриті для чужаків. Самки доглядали За дітьми та підлітками, передаючи їм навички, необхідні для життя в колективі. Крім того, вони займалися збиранням рослинної їжі в околицях базової стоянки, вико-

52

53

ристовуючи для перенесення плодів куски кори та шкіри Самці та бездітні самки брали участь у колективному загон, ному полюванні на дрібних та середніх тварин: молодих ан. тилоп, свиней, ящірок, яких убивали або голими руками, або за допомогою палиць чи каменів (так досі полююті бушмени та деякі інші відсталі в культурному відношенн африканські народи). Цілком імовірно, що habilis уживалі також м’ясо великих тварин, які загинули природною емер, тю. Про це, зокрема, свідчить виявлення у верхній частин; шару І і в основі шару II Олдувайської ущелини кістяка сло­на, що досить добре зберігся, в супроводі 123 кам’яних зна рядь. Виявлені на базових стоянках окремі кістки великиї тварин свідчать про те, що творці першої у світі археологіч­ної культури приносили сюди розчленовані шматки туш розподіляли здобич серед членів колективів. Успіх життєді­яльності стад habilis значною мірою залежав від використан ня знарядь праці і передачі навичок їхнього виготовленні! від батьків до дітей.

Поступове фізичне вдосконалення найдавніших пред­ставників роду Ното на Землі супроводжувалося еволюцією їхньої матеріальної культури. Приблизно 1 млн 500 тис. ро­ків тому в різних місцях Старого Світу з’явилися архантро пи, поява котрих ознаменувала початок нової історично; епохи.

Сучасна наука про прабатьківщину людства. Виходячи із загальнотеоретичних міркувань, найдавніші гомініди — мав­полюди, які першими почали використовувати спочатку природні, а потім і штучні знаряддя, — мали з’явитися на відкритій місцевості, схожій на сучасні савани, багатій вод­ними ресурсами, рослинною й, особливо, тваринною їжею Про це свідчать також етологічні спостереження: двоногість рідко зустрічається в тих популяцій шимпанзе, які живуть у непрохідних джунглях, і значно частіше — в мешканців менш густих тропічних лісів. Експериментальним шляхом доведена необхідність м’ясної їжі для нормального розвитку головного мозку: за тривалої відсутності достатньої кількос­ті білків спостерігається порушення ультраструктури нейро­нів його кори. Іншою важливою вимогою до екологічної ні­ші найдавніших гомінідів була наявність скелястого ланд; шафту, розсипів каміння, з яких були виготовлені перші знаряддя. Й, нарешті, фізичне вдосконалення давніх мавпо­людей відбувалося шляхом природного добору корисних му­тацій, викликаних впливами природного середовища, а са­ме: коливань радіаційного рівня, напруження геомагнітного поля й т. ін. Як відомо, згадані природні катаклізми найчас-

54

тіоіе спостерігаються в тих регіонах земної кулі, де має міс­це активна тектонічна діяльність (землетруси, виверження вулканів і т. ін.).

Ці загальнотеоретичні міркування, палеонтологічні зна­хідки та археологічні відкриття останніх десятиліть дають підстави зробити висновок, що «прабатьківщиною» люд­ства, найімовірніше, був Африканський континент, і в пер- иіу чергу — зона Східноафриканського рифгу. На користь цієї точки зору свідчать такі аргументи:

а) наприкінці третинного періоду на терені Східної Аф­рики склався комплекс умов, сприятливих для «олюднення» мавп, а саме: зникнення лісів і поширення рівнинного ланд­шафту, наявність багатих водних ресурсів і різноманітної фауни, підвищення рівня радіації, викликане розломами земної кори і частими виверженнями вулканів. Нові при­родні умови сприяли переходу частини вищих приматів до прямоходіння, зростанню ролі м’ясної їжі в їхньому харчо­вому раціоні, вдосконаленню руки та мозку, застосуванню природних, а згодом і штучних знарядь, й урешті-решт активній трудовій діяльності;

б) саме у Східній Африці виявлені численні рештки дрі­опітеків, австралопітеків — двоногих мавп, або мавполюдей, habilis і близьких до них форм — перших представників ро­ду Ното на Землі, архантропів, або найдавніших людей то­що. Слід також ураховувати, що з цього регіону земної кулі походять найдавніші у світі знаряддя, виготовлені з гальки. Тут же отримані унікальні дані, що дозволяють простежити зміни в фізичному типі та матеріальній культурі першолю- дей. Наприклад, нижня половина шару II Олдувайської ущелини містить кісткові рештки habilis у супроводі знарядь праці олдувайської культури, а верхня — архантропа, поруч з яким знайдені ашельські знаряддя;

в) слід також ураховувати те, що Африка й нині є ареа­лом найближчих тваринних «родичів» людини — шимпанзе та горили, які пізніше, ніж інші, відокремились від спільної з людьми еволюційної лінії.

Крім африканської, існує також південноазійська гіпоте­за «прабатьківщини» людства, на користь якої свідчить таке:

а) у цьому регіоні земної кулі виявлені численні кісткові рештки високорозвинутих приматів кінця третинного періо­ду: рамапітеків, удабнопітеків, гігантопітеків та ін.;

б) Південно-Східна Азія була ареалом однієї з найчис- ленніших груп архантропів — яванських пітекантропів, а та­кож їхніх попередників — мегантропів, за своєю будовою близьких до африканських австралопітеків;

55

в) у Південно-Східній Азії мешкають сучасні людинопо. дібні мавпи — гібони та орангутанги;

г) скелястий відкритий ландшафт Централ ьноазійськоц, узгір’я спричинив перехід предка людини до прямоходіння, * помірний клімат передгір’їв у подальшому сприяв підкорен-.! ню людиною вогню (що в умовах постійного теплого клімату Африки, на думку П. П. Сушкіна, було біологічно недоціль­ним), без якого важко уявити процес антропосоціогенезу.

Однак, попри всі свої «переваги», південноазійська гіпо. теза «прабатьківщини» людства нині має значно менше при­хильників, ніж африканська.

Останнім часом Ю. О. Мочанов повернувся до гіпотези про позатропічну «прабатьківщину» людства. На підставі знахідок знарядь, близьких за формою до олдувайських, на стоянках Діринг-Юрах та Улалінка в Сибіру, він висловив припущення, що першолюди могли виникнути одночасно, за екстремальних умов, у кількох регіонах земної кулі: у Схід­ній Африці, з її постійними екологічними катаклізмами, та в Сибіру, де два мільйони років тому були такі ж низькі тем­ператури повітря, як і тепер, що сприяло консолідації пред­ків людини в боротьбі за виживання. Проте віддаленість Си­біру від основних осередків гомінізації, відсутність будь-якт палеоантропологічних доказів «олюднення» мавп у цьому ре гіоні, невизначеність стратиграфії знахідок кам’яних знарядь не дає змоги поки що прийняти цю гіпотезу.

Проблема грані між людиною і тваринами. В антропологічнії та філософській літературі останніх десятиліть неодноразово порушувалось питання щодо грані між людиною та твариною, З цього приводу висловлювались найрізноманітніші точки зо­ру, серед яких донедавна найпоширенішими були такі:

• морфологічної грані між високорозвинутими людино­подібними мавпами і першолюдьми не існує; лише знахідки штучно виготовлених знарядь праці вказують на те, що во­ни належать людині (французький нейрофізіолог Ж. Анто­ні, російський антрополог М. Й. Урисон);

• між людиною та твариною можна провести так званий «мозковий рубікон», який складає 700 — 800 см³ (російські дослідники В. П. Якимов, В. І. Кочеткова).

Сучасні дослідники відмовилися від спрощених підходів до цієї проблеми. Більшість із них вважає, що при вивченні кісткових решток тієї чи іншої людиноподібної істоти сліп передусім звертати увагу на морфологічні особливості, пов’язані з її культурною адаптацією до умов зовнішнього середовища й, зокрема, трудовою діяльністю, виготовлен­ням знарядь праці. Це — ознаки прямоходіння, розвиток

кисті, розміри й структура мозку, а також дентиція — будо­ва зубної системи. При цьому жодній із цих властивостей не слід віддавати переваги, оскільки гомінізація — надзвичай­но тривалий і вкрай суперечливий процес.

Звідси — й нерівномірність у розвитку гоміноідних оз­нак. Так, якщо комплекс ознак, пов’язаний з прямоходін- ням, в загальних рисах сформувався 3,6 — 3,8 млн років то­му, а можливо й раніше, то істотне збільшення маси мозку і еволюція будови кисті відбулися значно пізніше. Слід та­кож мати на увазі, що наявність знарядь праці поблизу кіст­кових решток не можна вважати незаперечним аргументом їхньої належності до першолюдини. Наприклад, у Хадарі (Ефіопія) знаряддя олдувайського типу, вік яких сягає 2,5 млн років, знайдені на місцезнаходженнях афарських (гра­нильних) австралопітеків. Ще складніша ситуація на місце­знаходженні Чесованджа в Північній Кенії, де близько 1500 знарядь і навіть сліди застосування вогню у вигляді кількох десятків шматків обпаленої глини виявлені у супроводі кісткових решток масивного австралопітека. Отже, не ви­ключено, що він міг виготовляти чи, принаймні, викорис­товувати вже готові штучні знаряддя праці.

З наведеного можна зробити висновок, що проблема гра­ні між людиною та твариною ще далека від остаточного ви­рішення. На думку багатьох провідних фахівців, першими «справжніми людьми» були архантропи — представники ви­ду Ношо erectus («людина прямоходяча»), виділеного амери­канським антропологом В. Кембеллом у 1962 р.

Найдавніші люди. Подальше удосконалення фізичного типу стародавніх людей відбувалося упродовж тривалого часу в умо­вах загального похолодання, що супроводжувалося періодич­ними наступами льодовиків у північних широтах Європи, Азії та Америки. Під час наступу льодовиків у прилеглих до них зо­нах утворювалися заболочені рівнини й тундри, які південніше змінювалися холодними лісами й лісостепами. У тропічних широтах Африки та Азії спостерігалася аридизація клімату, внаслідок чого зменшувалася площа саван.

Неодноразові зміни природних умов протягом четвертин­ного періоду прискорювали процес удосконалення фізичної будови, соціального та культурного розвитку людей. При­близно 1,5 млн років тому на земній кулі з’явилися архант­ропи — творці ашельської археологічної культури.

Фізичний тип архантропа (Homo erectus). Як і в попередні ^Часи одним із найважливіших осередків гомінізації була Схід­на Африка. Тут у 1960 р. в другому (нижньоплейстоценово- ^МУ) шарі Олдувайської ущелини Луїс Лікі виявив мозковий

56

57

череп архантропа у супроводі грубих кам’яних знарядь. Міст, кість мозкової порожнини «олдувайського пітекантропа* ста, новила приблизно 1000 см³, тобто була значно більшою, ніц у його попередника — «людини вмілої». Згодом тут була ви. явлена нижня шелепа «№ 730», що характеризувалася наяв­ністю помірно розвинутого підборідного виступу — морфоло. гічної особливості, властивої людям сучасного фізичного ти­пу. Важливе відкриття було зроблене на стоянці Наріокома^ III (західний берег озера Туркана), де Річард Лікі розкопав майже повний скелет підлітка-архантропа, що жив приблиз. но 1,5 — 1,6 млн років тому. Характерною рисою скелета ₍ досить велика довжина кісток кінцівок. Розрахунки показали що в дорослому віці цей підліток міг досягти зросту 180 см.

Кісткові рештки архантропа були виявлені також у Пів­денній Африці. Так, із печери Сварткранс походять нижи

Найважливіші знахідки кісткових решток архантропів та палеоантропів:

1 — Салданья (Хопфілм); 2 — Брокен-ХІлл; 3 Еясі; 4 - Олдувай; 5 - Велика Туркана; 6-0* ' “ Хауа-Фгсах; 8 — Терніфіна; 9 — Джсбсл-Ірхуд; 10 — Сіді-Абдеррахман; 11 — Темара, Раб* ¹² “ Пбралтар; 13 — Баньойолас; 14 — Араго, Монтморен; 15 — Фонтешевад; 16 — Jla ШалелЛ» о-Сен, Ла Фсррассі, Лс Мустьє, Псш-дс-Лазе; 17 — Спі, Ла Нолегг, 18 — Сваяскомб; 19 — Нсай дерталь; 20 - Мауер, Штснгейм; 21 — Ерінгсдорф; 22 - Гановці; 23 - Вертсшселлеш; 24 - О* копасторе, Кастсль-ді-ГУндо; 25 — Монте-Черчео; 26 — Петралоне; 27 — Старое Ілля, ЗаскельШ 31 — Азих; 32 — Тешик-Таш; 33 — Чжоукоудянь; 34 — Лантьян; 35 — Мала: 36 — Трініль, Нгз* донг (Соло), Моджокерто; 37 — Сангіран

58

щелепи так званих «телантропів капських», яким властиві архаїчні риси морфологічної будови (великі розміри, загаль- на масивність, відсутність підборідкового виступу та інші) Чимало важливих знахідок було зроблено в Північно-За- хідній Африці, де в 1954 —- 1956 pp. французький палеонто- лог К. Арамбур розкопав кісткові рештки «атлантропів» (три нижні щелепи і права тім’яна кістка). За своїми морфологіч- ними особливостями (великі розміри нижніх щелеп І корін- них зубів, товсті стінки черепа, об’єм мозку близько 1300 см³) атлантроп, що мешкав приблизно 360 — 115 тис років тому на території сучасних Алжиру та Марокко, нага- дував ранніх європейських гомінідів. - Уперше людина з’явилася на території Європи, ймовірно понад 2 млн років тому, про що свідчать знахідки її знарядь праці на стійбищі Пердікка (Греція). Однак широке заселення континенту відбулося значно пізніше — приблизно 1 млн ро- ків тому. 600 — 200 тис. років тому предки сучасних людей уже досить широко освоїли Південь, Центр і Схід Європи, про що евшчать дані археології. їхні кісткові рештки виявлені в

Німеччині (Гейдельберг,

Більцингслебен), Франції (Араго), Греції (Петралона),

Угорщині (Вертешселлеш) та в деяких інших місцезна- ходженнях.

Характерною рисою фі- зичної будови найдавніших «європейців» є поєднання архаїчних та прогресивних ознак. Так, нижня щелепа з каменоломні с. Мауер поб- лизу Гейдельберга, описана німецьким ученим Отто Шотензаком (1908), відзна- чається дуже великими роз- мірами, загальною масив- ністю і відсутністю підбо- рідкового виступу — риса- ми, властивими типовим

архантропам. За будовою Людина з Араго зубів «гейдельберзька люди- (реконструкція Г. В. Лебединськоі)

^.^що ^жила понад 500 тис. років тому, близька до безпосе- І попередників сучасних людей неандертальців.

1971 р. французькі археологи, подружжя Люмлеїв, відк-

59